Art Misto продовжує знайомитись з українським кіно. Цього разу ми побували на прем’єрі альманаху «Світ за очі». Це дві документальні комедії «Театр одного актора» та «Reve ta Stohne on Tour» від польського режисера Якоба Пьонтека та української режисерки Надії Парфан.

Два фільми об’єднує мрія, до якої йдеш не зважаючи ні на що.

«Ми вгрузаємо у цьому ритмі, темпі, пеклі. Не ведіться на це! Люди з мрією — вершать. Треба сміятись. Сміх — це спосіб опанування сумних речей», — так відкриває кінопоказ Надія Парфан.

Її фільм про гурт Reve ta Stohne, точніше про їх пошуки кар’єри в столиці Польщі. Хлопці займаються горловим співом і мріють стати справжніми рок-зірками. Та для початку їм знадобляться музичний кліп і студійний альбом. А головним чином – гроші, якими треба за це заплатити. У пошуках заробітку «Reve ta stohne» їдуть на Захід. На екрані з’являються речі, за які б держкінопрокат помахав пальчиком і сказав: ай-яй-ай, вирізайте. В житті «не запікаєш» матюки, не виріжеш куріння трави чи не переробиш сценарій на хеппі-енд. Український глядач це розуміє, він вже готовий до цього. А може й не готовий. Бо як сказав Ілля Гладштейн: «Тут зібрались  віддані глядачі, які вже стали нашими друзями».

Українці їдуть в Польщу в пошуках кращого життя чи розуміння. Хоч у назві фільму було слово «тур», самі музиканти назвали себе гастарбайтерами. А поляки їдуть далі. «У Британію-матінку», як говорить головний герой «Театру одного актора» Марчін Шітек.

Марчін — актор, якому вже за тридцять, а у кишені другорядні ролі, масовка або комедійні виступи. І ось вже 7 років він їздить у Норвегію збирати картоплю… Фільм комедійний, але й водночас сумний. Але це кіно не про людську трагедію чи маленьку людину. Це кіно про мрію. І ти не сумуєш, чи не плачеш, бо не плаче герой.

14520541_1852585108305788_4537861690833617101_n

На жаль, режисер Якоб Пьонтек не зміг приїхати на київську прем’єру. Після альманаху кінопоказ плавно перейшов у концерт Реве та стогне. Ми поспілкувались з Надією Парфан про зйомки фільму, популярність документалістики та польский кінематограф.

Як ви обираєте героїв? Ви маєте ідею і під неї підбираєте героя чи навпаки, зустрічаєте людину, яка варта цілого фільму?

Мій перший фільм «Екзарх» був фільмом-портретом і базувався майже виключно на історії однієї людини. У Reve ta Stohne on Tour я вибирала не стільки людей, скільки ситуацію, яка мені була близька і цікава водночас. Я також їхала в Польщу в пошуках творчої самореалізації. Для мене постать мого героя — це архіважливо.

Ми вибираємо людей, які вибирають нас. Навіть якщо у фільмі не буде жодного кадру з цією людиною, я ловлю від неї певний імпульс, з якого потім виростає кіно.

14519797_1852585424972423_3779789928631477331_n

—  Вам не здається, що останнім часом в Україні більш популярне документальне кіно, ніж ігрове? Чому така тенденція? 

Звісно, неігрове кіно дешевше у виробництві — але це не єдина причина. Популярністю користується не сама по собі документалістика, скільки просто добре кіно. Так виходить, що документальне кіно в Україні роблять краще, ніж ігрове.

З одного боку, у нас існує певна традиція. Сьогодні ніхто не знімає так, як колись КиївНаукПоп і УкрКіноХроніка, але те, що вони були, дозволяє новим режисерам вписати себе в ширший історичний контекст.

З іншого боку, у нас дуже «драматична» країна: тут багато цікавих героїв, людей і процесів.

Українське життя дуже кінематографічне, тому з нього можна черпати багато натхнення, нічого спеціально не вигадуючи. До того ж, наше суспільство зараз переживає свого роду «стадію дзеркала»: ми вчимося сприймати реальність і потроху позбавляємося декорацій і пафосу.

Документальне мистецтво — дуже гарний інструмент, тому на нього зростає суспільний запит.

14517618_1852584091639223_5854397800124967035_n

Процес зйомки. Ви знаєте, що необхідно зняти, бо у вас є якась картинка, сценарій, чи ви просто ходите з камерою і фіксуєте життя?

Це досить важко описати, і зі сторони, мабуть, виглядає дивно. По-перше, я дуже багато думаю. По-друге, готуюся, намагаючись зрозуміти, що конкретно і як саме знімати. На це потрібна колосальна кількість часу. Якщо його достатньо, можна плюс-мінус дотриматись плану. Якщо ж часу на підготовку нема, доводиться імпровізувати. «Просто ходити з камерою» я не дуже люблю — не хочу відбирати роботу в репортажників. Але коли доля посилає мені несподівані подарунки, приймаю їх з великою вдячністю. Я також люблю працювати в команді з оператором, і намагаюся ввійти з цією людиною в стан синергії.

Але далеко не кожен оператор готовий на спонтанність. Для більшості це великий виклик чи навіть табу.

— Як справи з кінематографом в Польщі? 

Там щедре державне фінансування, в тому числі авторського і молодого кіно. Вся індустрія працює за державної підтримки на різних рівнях — державні телеканали купують авторське документальне кіно, облради підтримують кінофестивалі. Є розвинена мережа локальних Кінокомісій. І так уже багато років чи навіть десятиліть. Тому дуже різне ставлення. Саме у Польщі я пережила великі особисті зрушення через ставлення до себе як до творчої одиниці.

Це така засаднича повага. Суспільство визнає твою цінність і дає тобі психологічне право займатися творчістю.

Проте не варто забувати, що Польща — дуже католицька і патріархальна країна. Багато вирішують старші авторитети — майже виключно чоловіки. Іноді молоді люди знімають абсолютно не властиве їм старомодне кіно, потураючи викладачам. У цьому плані в Україні трохи більше «повітря», якоїсь свіжості. А сама кіноіндустрія побудована на державній підтримці.

Фотографії Наталії Дяченко

Добавить комментарий