Разом з Софією Грабовецькою, гідом у капелюшку та засновницею проекту екскурсій Walk&Talk, починаємо проект «Люди і будинки», в якому будемо розповідати про будівлі, в яких жили визначні особистості. 

За даними «Провідника» під ред. Ф. Ернста на початку 1860-х років, видатний історик, археолог, ординарний професор російської історії Володимир Боніфатійович Антонович мешкав у будинку, що належав п. Паєвському, по вул. Жилянській, 38, проти Паньківської (втрачено). Проте вже у 1869 р. вчений купує власну земельну ділянку розміром 253 кв. саж. разом з будинком на розі вулиць Кузнечної (тепер В. Антоновича) і Жилянської, 36/20, що тоді вважалася ледь не околицею міста.

Володимир Боніфатійович Антонович
Володимир Боніфатійович Антонович

Певне уявлення про цю місцевість дає уривок зі спогадів В. К. про В. Антоновича: 

«Жилянська вулиця і тепер ще не дуже застроєна, а тоді кругом були пустирі, де-не-де стояли одноетажні будинки, а більше було простісіньких хаток, жили там здебільшого прості міщани, які держалися сільського хазяйства і держали в себе навіть свиней».

Така ситуація була пов’язана з поганою дренажною системою та відсутністю хорошої питної води.

вул. Жилянська, 38
вул. Жилянська, 38

В. Антонович походив із сім’ї зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених із Правобережною Україною. У 1850 р. вступив спочатку на медичний факультет Університету Св. Володимира, а після його закінчення у 1855 p. перейшов на історико-філологічний факультет, який закінчив 1860 р.

У той час майбутній професор розриває стосунки з польськими колами, що спричинило неабиякий резонанс у тодішньому суспільстві, і приєднується зі своїми однодумцями до нелегальної української «Громади» у Києві, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження.

У 1861 р. він переходить у православ’я, а згодом одружується з дочкою майора Йогана фон Міхеля, двоюрідною сестрою П.Чубинського Варварою, завдяки якій, очевидно, і зміг згодом придбати нерухоме майно в Києві.

За планом, складеним у 1871 р., у власності професора були старенький дерев’яний дім, ізба, дерев’яний сарай, навіс, а також колодязь і сад. У 1872 р. ізбу і сарай біля саду мало бути розібрано, а натомість посеред двору зведено нові дерев’яний флігель і сарай.

332

Перше помешкання, вочевидь, було дуже скромним, оскільки, за висловом генерал-губернатора М. І. Черткова, видавалося справжньою хибаркою, а у спогадах О. Русова зустрічаємо наступне:

«Хатка на Жилянській вулиці справді нагадувала келію Нестора, бо там був тільки стіл та ліжко та два-три стільці, а більше всього – рукописів та книжок».

Сам В. Антонович після покупки маєтку писав у листі до Б. С. Познанського: «Мы тепер настоящие киевские граждане, купили себе дом, правда, паршивенький и старенький, но все таки свой».

На початку 1880-х років у житті професора з’явилася інша жінка, молодша від нього майже на 30 років, – його учениця на Вищих жіночих курсах Катерина Мельник. Зрозуміло, що цей факт доводилося приховувати у тогочасному суспільстві, адже для професора це б означало втрату посади, а для Варвари Іванівни – прибутку.

Тож між подружжям було укладено угоду: зовні зберігався вигляд сім’ї, дружина отримує матеріальну допомогу у розмірі 200 руб., професор – право жити, як йому хочеться.

Проте ситуація ускладнилася: у Варвари виявили рак. Хвороба тягнулася майже 10 років, і увесь цей час чоловік, принаймні на людях, намагався підтримувати дружину. Однак це не допомагало сховатися від пересудів і навіть призвело до розриву професора з «Громадою».

За рік після смерті дружини у 1901 р. він одружився з Катериною, яка, до речі, мешкала у будинку вченого ще з 1899 р.

Вочевидь, через укладену угоду в 1881 р. Варвара Іванівна самостійно займалася господарчими справами і як довірена особа подала до Київської міської управи заяву від імені чоловіка, у якій ішлося про ліквідацію усіх допоміжних будівель в їхньому помісті, а старий будинок мав бути перебудований у новий: дерев’яний одноповерховий з мезоніном, архітектором якого був В. І. Куликовський.

4Згідно зі статистичними відомостями про майно домовласників по вул. Жилянській, зібраними у 1884 р., у власності професора був новий дерев’яний дім і збережені дерев’яні служби з флігелем, які займали сараї та кухня. Це підтверджує також і новий план маєтку 1919 р. разом із матеріальною оцінкою нерухомого майна — в 11 465 руб.

Більш детальний опис нерухомості можна зустріти у мемуарах дружини улюбленого сина В. Б. Антоновича Дмитра Катерини:

«Варвара Івановна властиво цей дім сама будувала для всієї родини, і тому він був такий незвичайно зручний, повен сонця, оточений палісадником, з уже великими деревами і густою травою та огороджений невеликим парканом».

Весь будинок являв собою 1 квартиру з 8 кімнатами: «нагорі мезонін з двома (пізніше здавався в найм), внизу було ще шість. З Жилянської вулиці був парадний вхід і дзвінок, але не сучасний електричний ґудзик, а старої системи дзвінок – довгий залізний дріт з дерев’яною ручкою внизу. За ручку треба було потягнути і тоді дзеленькотав звичайний метальовий дзвоник і хтось біг відчиняти. […] З Кузнечної вулиці був чорний вхід». У будівлю була проведена вода у 1882 р.

В архівних документах внутрішніх описів будинку нами віднайдено не було, проте дещо, особливо описи кабінету, де професор проводив більшу частину свого життя, можна зустріти у спогадах, які залишили про нього його сучасники.

Уявити планування першого поверху можна за описами М. Стороженка: «Щоб увійти до кабінету, треба було перейти через двоє сіней – перші від ґанку холодні із ступеницею, а другі теплі, що з них управоруч були двері до зали із вікнами на вулицю, а прямо – до кабінету із вікнами у двір, щоб було йому спокійніше. Був се просторий високий покій з дерев’яною у квадратах стелею, застановлений увесь вздовж мурів двоповерховими шкахвами із книгами. Посередині стояв великий стіл, вкритий книгами з підстеленим килимом, біля його фотель задом до вікон, дескільки стульців та ослонців, невеличка ступениця задля шкахвів, канапка та ще портрет Ґонти, ото й усе».

Коротко робочу кімнату В. Антоновича характеризує С. Єгунова-Щербина: «Кабінет мав вигляд великої шафи, бо всі стіни були зайняті книгами його великої бібліотеки. Він був такий же строгий і простий як і його хазяїн, і також повний мислі і знання». Проте не лише ця кімната, а й «усі хати його і внизу, і вгорі, в мезонині, позаставлювано шафами та  полицями з книжками».

За роки перебування у Києві В. Антонович зібрав дійсно багату бібліотеку. Джерела поповнення фонду були різноманітні – купівля, дари. Загальна кількість примірників в особовій бібліотеці складала близько 6 тисяч томів.

Після смерті професора опікуватися його бібліотекою довелося Катерині Мельник-Антонович. Невдовзі книги купила Всеукраїнська Академія наук, і вони стали джерельною базою для бібліотеки 1-го Відділу ВУАН.

Ще один опис кабінету В. Антоновича залишив у своїх мемуарах А. Верзилов: «Это была порядочная комната с окнами во двор на север; нельзя сказать, чтобы в ней был яркий свет; стены были уставлены книжными шкафами доверху; стена против стола украшалась портретами Гонты и его жены, кольчугами и вообще древностями; свободные от стола места были заняты витринами с предметами археологии – каменного и бронзового века. Длинный дубовый стол был завален книгами, рукописями и виписками на карточках; на столе также вместо обычных украшений лежали каменные молотки и проч. В общем получалось впечатление музея и библиотеки, притом довольно сумрачное, а в то же время и таинственное».

Цікавим елементом інтер’єру робітні, про який згадується у спогадах про професора, є портрети Ґонти і його дружини. Вони були знайдені вченим у 1866 р. в с. Володарка (Київщина), де спершу зберігалися у старій церкві, ктиторами якої значилися Ґонта і його дружина. Але у 1847 р. храм розібрали і перенесли в інше місце, а портрети фундаторів опинилися у поміщицькому маєтку, в якому В. Антонович на них і натрапив.

портрет Ґонти
портрет Ґонти

Проте ці картини були не єдиними в оселі. Зала, праворуч від других сіней, «вся завішана гетьманськими портретами», які В. Антонович купив у родині Полетик.

У інших житлових кімнатах (включно з мезоніном) «обстановка самая простая, чуждая какой либо изысканности, не говоря уже о роскоши и шике, с которыми убирают гостинные люди его ранга (д. ст. советники)».

Також на першому поверсі розташовувалася їдальня, «де гості розсаджувалися за добре киянам відомим круглим столом».

Сад, як і подвір’я, займав 100 кв. саж.: «за домом був гарний овочевий садок з деревами яблуневими, грушами і сливками. Посередині двору стояла стара комора з великими дерев’яними колонами, що підтримували піддашшя. Крім двох комор там була ще й кухня. […] Не забута була і собача будка, приміщення для пса, і курник для курей. […]».

Загалом утримання всього майна обходилося проф. В.Б. Антоновичу в 232 руб. в рік.

У зв’язку з активною громадською діяльністю, читанням відкритих лекцій, проведенням зборів «громадівців» у домі В. Антоновича часто бували Ф.Вовк, М. Драгоманов, П.Чубинський, П.Житецький та ін.

Тут виросли четверо дітей професора. Крім них, завдяки благодійній діяльності Варвари Антонович, у будинку часто мешкали й інші діти-сироти, одним із яких був М. Рильський, діти священиків або студенти, які допомагали дружині професора займатися їх вихованням (напр., Д. Славінський). Сам В. Антонович дітьми не займався, лише зрідка грався з молодшим сином Дмитром (Мухою), який згодом став відомим громадським діячем, переїхав і жив у Празі, де й помер. Старший син Іван обрав кар’єру військового ветеринарного лікаря; донька Галя вийшла заміж за інженера Л. Геркена; друга дочка Ірина мешкала в домі батька і певний час працювала у ВУАН.

Натомість професор не цурався господарських справ: дуже любив наводити лад у власному садку та самостійно виконував роботу двірника. Бувало, що гості не впізнавали його і просили покликати «господаря», на що В. Антонович, знімаючи фартух, люб’язно відповідав: «Професор перед вами».

На жаль, з часом професорський дім став малим та надто сільським для Жилянської вулиці, що підтверджує у своїх спогадах Є. Чикаленко: «Власний дерев’яний партеровий з мезоніном дім, на розі Жилянської та Кузнечної вулиці, видався нам найкращим в тому кутку Києва, бо навколо були самі якісь халупки; тепер той дім Антоновича сам здається халупкою в порівнянні з величезними будинками-хмародерами, що його тепер оточують».

81

Востаннє помістя згадується у провіднику 1930 р. під ред. Ф. Ернста, а вже перед війною його розібрали.

8На його місці тепер знаходиться сірий радянського типу 8-поверховий будинок, у якому розміщується Київська міська філія Укртелекому.

9

Софія Грабовецька,
Екскурсовод, засновниця агенції прогулянок Києвом Walk&Talk, магістр історі

Добавить комментарий