Олег Коцарев — поет, прозаїк, журналіст. Автор восьми поетичних збірок (в тому числі перекладних та в співавторстві) та однієї книжки малої прози. Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного, поетичного фестивалю «Київські лаври», часопису «Кур’єр Кривбасу». Лауреат премії «Метафора» за спільний із Іриною Забіякою переклад віршів чеського поета Івана Верніша. Член ПЕН-клубу. Твори перекладались 17 мовами.

Перші кроки. У дитинстві в мене були всілякі кумедні віршовані проби. Пригадую, років у дев’ять написав віршика з такими рядками:

Україна, мати рідна,
Ти на захід дуже східна

А що, досі актуальний текст. Хіба ні?

002
Олег Коцарев

14 років тому побачила світ моя перша книжка «Коротке і довге». Веселі були часи. Збірка вийшла завдяки моєму другому місцю на літературному конкурсі видавництва «Смолоскип». Я подавався туди тричі. Першого разу в мене ще не було комп’ютера, доводилося набирати вірші у приятеля, вночі. Потім пішли вже до його приятеля, який мав принтера, все це діло роздруковувати. Але фарби й паперу було мало, тому зробили текст восьмим шрифтом, у кілька колонок, друкували на обох боках сторінки – коротше, вийшло геть нечитабельно, і рукопис не прийняли. Другого разу до конкурсу вже допустили, але нічого не дали. І, нарешті, втретє я знайшов себе серед переможців. Ось така «історія успіху».

«Я часто довго обмірковую концепцію тексту, іноді дуже довго обмірковую, аж до дрібниць, а потім досить швидко пишу. Чудовий, драйвовий стан!»

Багато текстів звідти сьогодні здаються мені занадто наївними. Десь бракує поетичної культури, десь просто текст іще невироблений, незграбний. А це ж мені було вже двадцять два роки! Схоже, що я довго «вистигав». Проте в «Короткому і довгому» були особлива безпосередність і свіжість, концентрована натхненність поетики великого пострадянського міста, дещо прямолінійна, але забавна інтертекстуальність, різноспрямовані жанрові проби. А ще така особлива штука, як підкреслений географізм. «Коротке і довге» вийшло дуже «харківською» збіркою.

З часом акценти зміщувались у різних напрямках. Я приділяв більше уваги то натуралізму, то пародії, то музичності, то екзистенційним ситуаціям, то гумору та іронії, то поезії, глибоко зануреній у дух любовних переживань (здається, це виходило найслабше) – зрештою, чіткіше виробляв стиль і манеру. Боровся з впливом моди і трендів. Сьогодні мені інколи хочеться повертатися на новому, інакшому оберті до якихось речей, що я робив у першій книжці.

 

Іноді мене питають, чому я не пишу римованих віршів. Я їх насправді пишу, тільки менше, бо верлібри для мене органічніші. Але починав я з римованих. В Україні зараз чудова, майже ідеальна ситуація поєднання верлібрів із силабо-тонікою: є в добрій кількості і те, й друге. Хотілося б, щоб такий стан зберігся. Різноманітність завжди личить літературі.

003
Олег Коцарев

Пишеться/не пишеться. Пишу переважно вдома, а вигадую найкраще в подорожах, на прогулянках, поза великими компаніями. Тобто має бути певний ступінь урівноваженості. Я часто довго обмірковую концепцію тексту, іноді дуже довго обмірковую, аж до дрібниць, а потім досить швидко пишу. Чудовий, драйвовий стан!

«В Україні зараз чудова, майже ідеальна ситуація поєднання верлібрів із силабо-тонікою»

Чітких і формальних критеріїв оцінки текстів і визначення, що ж таке поезія, я не маю і мати не хочу. Механічно застосовувати філологічну теорію, мені здається, немає сенсу. Все відбувається в загадковій точці на перетині ритму, емоції, настрою, індивідуальності, чуття мови, сюжету, метафори, певної несподіванки, виходу за ті чи інші межі. Без цього добра поезія і добра література навряд чи можливі. Навіть якщо йдеться про особливо поширену останніми роками соціально-критичну або соціально-мобілізаційну поезію. А читачам порадив би шукати свою індивідуальну комбінацію.

 

Моя книжкова полиця – це передусім модернізм/авангард ХХ століття та сучасна література. Щоб усе зручно розташувати, мені знадобилася б чималенька окрема кімната-бібліотека.

008
Олег Коцарев з донькою

Як «навчитися писати вірші»? Якщо хисту до цього немає, ніякі курси, школи чи університети нічого не навчать. Коли ж схильність і чуття матеріалу є – порада одна: читати більше різного, пробувати, шукати. Та виступати й публікуватися – не для слави (хоч і для цього, якщо хочеться, теж), а щоб побачити свої тексти збоку та зрозуміти, чим їх можна поліпшити, як не варто писати надалі.

«Поезія відбувається в загадковій точці на перетині ритму, емоції, настрою, індивідуальності, чуття мови, сюжету, метафори, певної несподіванки, виходу за ті чи інші межі»

Я заробляв і заробляю словом, хай би як патетично це не звучало. Вірші, проза, журналістика, видавництво «Смолоскип», виступи – це для мене тісно пов’язані між собою речі. Світ мови, слова. Я дуже глибоко в нього занурений і щиро цьому радий. Тут ніколи не буває нудно чи порожньо. А от журналістика дозволяє час від часу для різноманітності зазирнути й в інші сфери. Наприклад, побувати на конференції греко-католицьких монахів і монашок або написати статтю про проблеми флексографічного друку.

004
Олег Коцарев

Мій батько – художник, а мати – піаністка. Не дивно, що в моєму дитинстві було багато мистецтва. Не дивно, що мені важко уявити іншу родину. Може, це вплинуло на те, що я одружився з поеткою й ілюстраторкою. Цікаво інше: в попередньому поколінні моїх предків практично всі були або інженерами, або робітниками, працівниками, як це називають, сфери послуг. Але багато хто з них хотів, проте не зміг вповні реалізувати потяг до мистецтва; обставини складалися проти них.

Донька Ярослава. Народження дитини – надзвичайно потужний досвід не лише для її мами, а й для тата. Нові емоційні переживання, згущеність часу. Тобі то важко, то весело, вчишся різних незвичних речей, наприклад, годувати дочку з ложечки кабачковим пюре. І, зрештою, це справжнє метафізичне диво: поява нової людини. Ні з чим не порівняти ту радість, коли Ярослава до мене сміється, сидить у мене на колінах чи показує язика. Особливе зворушення – коли вона вперше їде в поїзді, і то за окремим особистим квитком.

«У Харкові менше речей, які відволікають від власне літератури. Коли взяти термін «літературний процес», питома вага процесу тут менша, а літератури більша»

Харків – моє місто, і я не вважаю, що полишив його. Хоча, звісно, буваю в ньому значно рідше, ніж років десять тому. Харків великий і своєрідний, а тому гарантовано дає багато будь-якому письменнику, з ним пов’язаному. Мені дав характерну атмосферу, відчуття певної традиції – від Сковороди через Квітку і «харківських романтиків» аж до модернізму-авангарду і «дев’яностників». Дав чимало сюжетів – особливо в прозі. Харків у культурі – місто, яке завжди й в усьому прагне знайти свій оригінальний і дивакуватий підхід. Звичайно, це інколи обертається наївною провінційною зарозумілістю, але часом з’являються справжні знахідки. Саме з цього ґрунту, зрештою, «виросли» і Єрмилов, і Йогансен, і композитор Щетинський, і театр «Арабески», і Жадан, і Мельників, і – зробімо перехід в інший дискурс – «Танок На Майдані Конго».

005
Олег Коцарев

У Києві почуваєш присутність значно масштабнішої історико-культурної традиції, з якою завжди є «про що поговорити». Історія, потужний міф Києва грають свою роль, плюс його розміри – найбільше місто простору «між Німеччиною та Росією» як-не-як. Прекрасне місто. І ще важливо, що тут Центральна Україна –  справді серцевинний, визначний, магістральний регіон країни, що про нього, як не парадоксально, інколи забувають ті, хто захопилися грою в бадмінтон нудними та провокативними стереотипами на тему Заходу і Сходу.

Харків за рахунок скромніших масштабів у всьому – простіший, але й цілісніший, зі своїм однозначним стилем. І літературна публіка в Харкові (як читачі, так і автори), здається, трохи «концентрованіша». Я б іще сказав таку парадоксальну річ – у Харкові менше речей, які відволікають від власне літератури. Коли взяти термін «літературний процес», питома вага процесу тут менша, а літератури більша.

«В нас виразніша мода на літературу серед молоді та посилена увага до письма в контексті війни, але й помітніша байдужість чи навіть роздратування до літератури в більшості населення»

Абсолютним матеріалом літератури є мова, і в мовному сенсі два міста помітно різняться. Київ повноцінно двомовний, а в Харкові в побуті та публічній комунікації переважає російська. Можливо, через це харківська школа української поезії майже завжди перебуває в певному діалозі (не обов’язково конструктивному) з російською традицією, але при цьому різномовні автори мають меншу взаємодію, ніж у тому-таки Києві.

Закордонний досвід. Я глибоко не досліджував літературного життя країн, у яких мені доводилося бувати та виступати. Мої враження суб’єктивні. Часом здається, що наші літературні події динамічніші. Що ми радикально відстаємо в «інфраструктурі». Що в нас виразніша мода на літературу серед молоді та посилена увага до письма в контексті війни, але й помітніша байдужість чи навіть роздратування до літератури в більшості населення. А самі тексти – не знаю, може, в нас більше ритму і магії. Як і «в житті».

007
Олег Коцарев

І Майдан, і війна загалом були очікувані. Хоча, звісно, в тактичному вимірі стали несподіванкою – не завжди з першого разу вірилося й віриться в те, що відбувається. Ну, не могло просто так минутись обрання президентом Януковича, ніяк не могло! До речі, його постать іще потребує глибокого осмислення – парадоксальна ж бо людина. Як такий, на перший погляд, убогий, одноклітинний, маловиразний, а може, й зовсім не самостійний політичний організм зумів протягом, перепрошую, десяти років викликати такі пристрасті? Війна теж – очікувана несподіванка. Розлучення центру і периферії імперії, та ще й з такими складними історичними взаєминами, нечасто обходиться без кровопускання. Але для мене ні Майдан, ні війна не перевернули уявлень про дійсність. Що не робить меншою трагедію – загибель багатьох людей, каліцтва, страждання в полоні, руїни… Багато хто втратив свою домівку, ще більше тих, кому просто зламали звичні форми життя. Потрібно все це якось перетерпіти, відроджуватися з болю, страху, ненависті, агресії. Але треба сказати і те, що Україна зустріла біду значно більш гідно, ніж можна було сподіватися. Дуже багато людей, кожен по-своєму, виявили відвагу, стали на захист країни проти російської агресії.

«Зараз вдячною річчю є «просування» літератури на тих територіях, де раніше цього не було»

Особисто я не був на фронті й не зовсім умію писати бойові, пропагандистські тексти. Так само «не моє» – концентровано зворушлива література сповіді, страждання. А саме ці дві реакції в обставинах війни найприродніші, найшвидші. Тому воєнна тема в мене присутня досить епізодично. Мої рефлексії, принаймні станом на зараз, – це рефлексії на маргінесі, на краю подій.

Дещо «зануренішими» були вірші, пов’язані з Майданом, бо там я провів багато часу. Правда, після водночас трагічного і переможного фіналу революції моя абсурднувата манера письма дещо дисонує із загальним образом подій. Але що ж, були й такі відчуття, є й така картинка. І сам Майдан був не лише місцем, де загинули одні сміливі люди, а інші сміливі люди вистояли. Там залишався простір і для радості, жартів, приємних зустрічей, зрештою – для карнавалу.

Моє життя, час і країна мене влаштовують. Коли вмієш добре бачити в усьому недоліки, то розумієш, що інші епохи важко назвати радикально і безальтернативно кращими. Зрештою, чи багато поколінь наших і не лише наших предків не бачили війни? А в найбажаніших усіма країнах теж вистачає мінусів. Крім того, просто шкода міняти на щось інакше ту унікальну композицію характерів, місць і подій, у якій я перебуваю.

006
Олег Коцарев з дружиною Юлією Стахівською

Усі формати популяризації літератури доцільні й ефективні, але при цьому всі вони – трохи сізіфова праця. Такий парадокс: навіть малолюдний захід робить свій внесок у контекст, у літературний та інформаційний простір. Водночас багатолюдний концерт із піснями на вірші українських поетів чи скандал, після якого сотні тисяч або й мільйонів людей дізнаються кілька імен письменників, не приносять миттєвих якісних змін. Гадаю, головне, щоб події та пошуки формату відбувалися постійно.

Що ж до тактики й конкретики… Останніми роками з’явилося враження, що зараз вдячною річчю є «просування» літератури на тих територіях, де раніше цього не було. Наприклад, у середніх й малих містах. Культурне життя там часто несправедливо бідне – і ледь не будь-які події мають присмак новизни, привертають увагу. Мене, скажімо, здивувало, як уважно і чутливо слухали вірші студенти університету в Кропивницькому під час нещодавнього фестивалю в цьому місті. Хоча поетичні читання тривали досить довго. Тобто було б дуже добре показувати такій зацікавленій аудиторії поза Києвом-Харковом-Львовом різноманітну літературу. При цьому не забувати використовувати все ще великий бібліотечний ресурс. Будемо також сподіватися на успіхи новоствореного Інституту Книги. Я з повагою і довірою ставлюся до Тетяни Терен і Анастасії Левкової. Головне, щоб у них справді був простір реалізувати те, на що вони здатні.

«Якщо принцип ніколи не розбавляти хоча б маленьким компромісом – він стане сухим і порожнім, наче автобусна зупинка на трасі «Житомир – Біла Церква» спекотного полудня»

Правила життя. «Краще зробити і пошкодувати, ніж шкодувати про те, чого не зробив» – це якась філософія зневіри і капітуляції. Я б усе-таки радив постаратися робити так, щоб шкодувати доводилося якнайменше, а ще не боятися відмовлятися від очевидних дурниць.

Життя – як салат олів’є: немає часу визбирувати горошинки. Тому змирися, що доведеться спробувати все.

Якщо принцип ніколи не розбавляти хоча б маленьким компромісом – він стане сухим і порожнім, наче автобусна зупинка на трасі «Житомир – Біла Церква» спекотного полудня.

009
Олег Коцарев

Цими днями я закінчую редагувати роман. Певною мірою це іронічна, але й сентиментальна теж, деконструкція трендового жанру родинної історії. З фрагментарних фамільних легенд і напівзабутих переказів формується специфічна картина, яка науково не є надто достовірною, проте дещо розповідає про нас сьогоднішніх і наше минуле. Питання приватної історії в Україні не надто добре проговорені та не надто добре вивчені, тому вони дуже на часі.

Добавить комментарий