Правила життя поета: Маріанна Кіяновська

Маріанна Кіяновська — поетка, перекладач, літературознавець. Член Асоціації українських письменників та Національної Спілки письменників України. Засновниця премії «Великий їжак».

Правила мого життя зараз доволі різко міняються: всім нам доводиться жити в епоху культурного перевороту. Але оскільки я всі свої перевороти ношу в собі, часто спрацьовує ефект метелика, повсякденне життя майже повністю нівелюється, починає домінувати тривога. Дедалі важче стає говорити, вірші недонароджуються, бо іноді занадто страшно, мимоволі думаю: а що станеться, якщо я допишу цей рядок. І це ще одна тотальність: сказане відразу збувається, треба мати силу і совість відповідати за сказане – при тому, що сказане пізніше буде сто тисяч разів перекручене і домислене, бо така природа речей. Але є дещо, що я готова проговорити.

Одна з речей, які я усвідомила, щоправда, доволі пізно: дитина, підліток, юнак, чоловік чи жінка у пору зрілості, старенькі дід чи баба – це все не одна особа в різні періоди життя, це все різні індивідууми, з різною мовою, нетотожними механізмами пам’яті (і я маю на увазі тут не тільки витіснення «за Фрейдом»), з зовсім не схожим емоційним та розумовим життям, з різною структурою і силою уяви, не кажучи вже про тіло. Стара, знесилена людина не здатна писати поезію, бо їй бракує емоційної енергії. Зріла людина не потребує писати поезію, бо воліє застосовувати свою емоційну енергію до «корисного». Мовотворить і міфотворить насамперед дитина, наймогутніше вибухає чуттями підліток чи юнак – біологічний вік при тому не має значення. Тому поетові, щоби писати, так важливо не старіти, може навіть – не дорослішати. Старість вбиває поезію. Зрілість підштовхує писати прозу. Наївна дитинність, незахищеність і побутова безпорадність багатьох великих поетів – тільки невелика і видима частина ціни, яку вони платять, щоби бути. «Поезія – Медея, що вбиває дітей своїх», — писав Римарук. Не знаю, чи можливо сказати краще.

Справжня поезія є нестерпною, її важко тримати в собі, тому поет мусить виштовхувати її із себе. Після цього він на деякий час відчуває полегкість стає майже нормальною людиною: їсть, спить, працює, дбає про тих, хто поруч. Але є дві речі, які мусять бути з поетом від початку й до кінця: любов і страх. Вони дозволяють відчувати божественну природу життя, Слова та самої любові — і при тому усвідомлювати свою людську малість.

Насилля, пережите або побачене, а тим більше — заподіяне, завжди наздоганяє, ким би ти не був, як далеко би не втік. Навіть якщо ти його не усвідомлюєш. Для мене, як мені зараз здається, насилля стало одною з причин письма. Дім, де я росла від народження, і де прожила до 17 років, стоїть за 100 м. від іще за Австрії збудованої бойні, там приблизно до 1994 року різали худобу. Я прокидалася –  і кілька годин безперестанку чула ревіння худоби, яка йшла під ніж. Тільки в дорослому віці до мене прийшло усвідомлення, як страшно на мене вплинула ця безконечна і водночас цілковито витіснена несамовита близькість смерті, як тяжко і назавжди цей досвід мене змінив. Усе дитинство я відчувала себе співучасною жертвам, при тому, що трагічно не могла нічим їм допомогти, і на витісненні цього розквітло глибоке почуття вини і потреба очищення. Попри всі ці переживання, я так і не стала вегетаріанкою, хоч почала багато думати про смерть. Скільки себе пам’ятаю, поезія завжди допомагала мені долати тотальність смерті, тотальність безсилості перед лицем смерті. Це вже пізніше прийшла ще й молитва. Не знаю, чи я могла б перетривати свою вину (яка, певною мірою надумана, тільки зараз по-справжньому мною усвідомлена, а тоді була просто тягарем) і комплекс жертви, якби не вірші.

Можливо, головні причини і спонуки поезії – смерть, час, любов і насилля. Мене вбиває війна, і це не перебільшення. Але вона ж таки змушує писати. І вона змушує читати поезію. Переживання поезії зараз дає більше, ніж читання новин. Сама поезія є Новиною, яка протистоїть смерті й насиллю цієї війни. Крім того, поезія – одночасно щит, меч і дзеркало, щоби бачити ворога. При цьому є битви, в яких дзеркало важливіше, аніж щит і меч.

Одного разу я сказала собі, що єдине моє справжнє бажання – хотіти хотіти. Любити я вже давно люблю, ненавидіти завжди ненавиділа. Виявилося, що хотіти хотіти – набагато складніше, ніж навіть любити любити, це вимагає постійної роботи душі. Але зараз я весь час ловлю себе на думці, що маю тепер ще четверте бажання. Мені як ніколи бракує Вчителя. Співрозмовника, який допоможе мені ще хоч трохи рости. Я бажала б у час, що мені відпущено, вчитися вчитися. Постійно тепер тужу за тим, щоби хоч раз на іноді, хай навіть дуже рідко, розмовляти з людиною, яка, може, не дасть відповідей, але допоможе сформулювати питання. Взагалі, якби мене зараз хтось запитав, ким би я хотіла бути, щоби почуватись абсолютно щасливою, я б відповіла: учнем Христа. Не одним із апостолів, а тим безіменним учнем, в самій безіменності й малості якого – все. Говорячи про Христа і його учня, я й на думці не маю гордині чи зухвалості, для мене це квінтесенція стану ставання. Людина стається, якщо в неї є змога вчитися.

Перечитуючи тепер вірші Лишеги, я думаю, що він був для багатьох із нас Вчителем, просто це не завжди і не до кінця усвідомлювалося, доки він був серед нас, надто живим, теплим і нібито буденно-звичайним було спілкування. Навіть ті, хто цілком усвідомлював велич його поезії, не замислювалися над тим, що його книги – це тільки книги, вони менші, ніж він сам. Мабуть, найголовніше між нами сталося, коли він сказав мені: «Голоси на площі зливаються і стають гамором, шумом, їх вже ніхто не чує, але якщо сюди прилетить пташка і заспіває – кожен почує цю маленьку пташку». Лишега таки дійсно був Вчителем – для дуже багатьох. До речі, тільки зараз, пишучи ці слова, усвідомила, що ніколи не бачила Лишеги самого. Коло нього завжди були або дружина Дарка, або молоді поети, або друзі, іноді зовсім не знайомі мені люди, але це ніколи не було перешкодою, його присутність завжди об’єднувала. А ще, також тільки зараз, подумала, як багато своїх вчителів ми втрачаємо, тому що не встигаємо чи не здатні дотямити, що вони – Вчителі. Або не бачимося з ними, не телефонуємо їм, бо здається, що ще буде час поговорити. А потім раптом виявляється, що його вже нема.

Завжди буду вдячна Ігореві Калинцю за формулу «я є імпресаріо поета Ігоря Калинця». Формула чесна: усміхнений імпресаріо – той, хто представляє. Проте пише зовсім інша іпостась цього «я», публіка їй не потрібна. Але є й інший аспект цього, Калинцем не озвучений. Як перекладач я фактично є імпресаріо багатьох десятків поетів, живих і мертвих. Зізнаюся, психологічно нестерпно важко перекладати «в шухляду», бо це тяжка праця, яка раптом починає здаватися абсолютно непотрібною і нікчемною. Але потім думаю: «А хто, коли не я?» – і беруся за чергового автора, не для нього, не для себе, а заради добра культури. І почуваюся ослом, який несе в’язанку хмизу, яку спалять у печі в кімнаті, де лежить немовля, яке, коли виросте, стане батьком (чи матір’ю) дитини, що, можливо, колись побудує місток над прірвою, по якому ходитимуть інші осли з в’язанками хмизу, щоб підтримати тепло в кімнаті, де буде лежати якась інша дитина, яка, ймовірно, врятує світ. Бо все на світі взаємопов’язане, і все має сенс, навіть якщо здається безсенсовним.

Колись я здавалася собі зовсім не сучасною людиною. В дечому навіть старомодною. Тільки поступово прийшло розуміння, що насправді в мене могутнє відчуття майбутнього, закорінене в якійсь особливій структурі позачасовості. Усвідомивши це, я ніби наступним кроком зрозуміла, що якраз це дає мені поезія. Поезія – вона взагалі переважно про майбутнє, або про те, що було-є-буде, себто – про завжди. При тому саме «завжди» – канатоходець над прірвою, і є тільки два стани: тривання «завжди» – завжди у постійному русі, і момент, коли «завжди» раптом зникає. Поезія, молитва і музика, оскільки вони фізично одночасні з тяглістю сприйняття, фіксують оце «завжди». Звідси, мабуть, Герасим’юків «Поет у повітрі». Найменша недбалість, неуважність усе руйнує. Саме тому поезія така вимоглива до мови, саме тому добрі вірші вивірені з математичною точністю. Саме тому такою нетривкою в віршах є злободенна реальність, якщо тільки вона не структурована якось у позачасовості, наприклад, не міфологізована.

Одного разу я сказала собі, що кожен вірш, якщо тільки він не служить грошам і владі, — робота душі. Тому – на певному рівні – не важливо, якими є ці вірші. Важливо, що вони є. Фактично, про це – вчення Вернадського і Тейяра де Шардена, але на той час я їх ще не читала. Потім я пішла ще далі, сказавши собі, що справжня поезія взагалі не має стосунку до літературознавства. Бо літературознавець – як патологоанатом: заново народити – не може, вдихнути життя – не може, навіть вилікувати не може. Зате точно знає, від чого покійник вмер. Безумовно, розуміти, як взаємодіють тропи, — важливо, але ще важливіше визнати, що головне у поезії, як і в житті – несказанне, невидиме, структура пустот, резонанси звучання струн, імпульси, взаємодія сил та енергій. «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть» – адже це звичайне складносурядне розповідне речення, без тропів. Воно стало поезією в мить, коли народився вірш. Вірш власне що народжується – як дитина, буває, навіть тоді, коли його ніхто не жде, і тільки народження, оприсутнення в житті, перетворює просто розповідне речення на живе у живому. Літературознавство препарує тіло поезії, безсило ігноруючи те, що становить її таїну, те, що власне і є поезією. Ці мої новонабуті уявлення руйнують більшість ієрархій, і мені тепер доводиться якось давати із цими уявленнями раду – бо якби вірші залишалися тільки текстами, все було б набагато простіше. Добрі вірші, як діти, примножують одночасно і печаль, і радість.

Колись К’єркегор сказав: «Настане день, і не стільки написане мною, скільки моє життя і весь його складний механізм буде якнайдокладніше чином описано». Ці слова стосуються кожного, хто вважає себе автором, що претендує на славу. Парадоксальним чином, сказане означає, що чим більший або амбітніший поет, тим безкомпроміснішим буде суд сучасників чи нащадків, тим тотальнішим виявиться оголення (підкреслюю: оголення, а не нагота). Особисто для мене це дуже важлива причина, щоб залишатися невизнаною, намагатися перебувати в тіні, не хотіти слави. Другий ризик — дещо іншого порядку, і про нього також говорить К’єркегор. Віра виводить за межі етичного ідеалу. Поезія також виводить за межі етичного ідеалу. К’єркегор про це не думає, але про це думаю я. К’єркегорове «Ніхто не замінить мене перед Богом», Жаданове «Лицарю перед Богом глибоко поїбати щодо наслідків цього» не тотожні, але водночас вони можуть раптом – вперше –  опинитися поруч, як ось тепер. Але мені обидві ці формули – чужі. Я не є незамінною. І мені – як лицарю перед Богом – не глибоко поїбати. Колись я стоятиму перед Ним — просто стоятиму, а Він і так знає про мене все. І ще. Я не хотіла б, щоби моє життя було колись і кимось описане, бо наперед знаю, що це тільки примножуватиме неправду. Усі найтяжчі й найважливіші мої вчинки і рішення невидимі, при тому, що лежать вони на видному місці, досить відкрити книжку з моїми віршами. «Бог мене наздогнав, щоби дати повітря ковток», —  і тільки це для мене важливо.

Обов’язкове питання від редакції: Як популяризувати літературу серед широких верств населення?

Популяризувати літературу дуже просто: треба, щоби книжка зробилася критерієм і мірилом життєвого успіху. Книжка має бути порівняно дорогою, читання має означати, що людина може собі це дозволити. Для незаможних людей, для молоді мають бути доступні якісно укомплектовані публічні бібліотеки. Коли гарну домашню бібліотеку зможуть мати тільки дійсно багаті, успішні люди, коли на світських раутах розмовлятимуть про книжкові новинки і театральні прем’єри, а не про те, хто скільки випив за ніч «на халяву» в п’ятизірковому готелі десь у Єгипті, — книжки стануть важливими, причому не в якихось окремо взятих нішах, а загалом. Свого часу цілу Європу охопила мода на домашні театри — вона поширювалася зверху вниз, від королівських родин — і до містечкової напівграмотної прислуги. Зараз на Заході — мода на інтелектуалів, свідчення цього — ті ж бестселлери Дена Брауна. Загальновизнано, що культура, туризм і освіта є важливими і дуже прибутковими сферами. В Польщі розвиток культури стоїть у списку державних пріоритетів, поряд із національною безпекою. У цій ситуації читання, купування книжок є для людини важливою інвестицією в майбутнє, у власний імідж. Те, що зараз в Україні, попри кризу, відносно добре почуваються видавництва, які видають дійсно якісні книжки, свідчить, що Україна — вже Європа. Люди перестали купувати безконечні чобітки і рушники на розпродажах, але не перестали купувати книги, не в останню чергу тому, що читати — це доступний спосіб проведення дозвілля. Більше того, зараз україномовність стала важливим культурним маркером інтелектуала і прогресивного бізнесмена. І то добре.