Антон Романов: Я зрозумів, що в Криму більше нема для кого працювати

Скільки імен сучасних українських театральних режисерів ви знаєте? А якщо не користуватися Гуглом?

Запам’ятовуйте ще одне – Антон Романов. Молодий режисер-постановник відомого в Україні сімферопольського арт-центру «Карман» «емігрував» до материкової частини країни в минулому році, але київські театрали знайомі з його постановками досить давно: «Неймовірна історія кохання» йде у Молодому театрі не перший рік, «Пікнік» брав участь у Гогольфесті ще в 2012 році. Антон – володар нагород «за кращу режисуру» багатьох міжнародних театральних фестивалів. В січні на мікросцені київського театру «Сузір’я» Романовим було поставлено п’єсу Славоміра Мрожека «Будинок на кордоні», адаптовану до українського сьогодення. Ми зустрілися з Антоном, щоб зрозуміти, що коїться в сучасному театральному житті України, з’ясувати, що з театром буде далі та, як це завжди відбувається у кримських діаспорян в столиці, поговорити про Крим.

— Антоне, багато хто каже, що з театром в Україні все погано. Яка твоя думка з цього приводу?
— Мені навпаки здається, що зараз ми робимо дуже міцний крок уперед.

— Протягом останнього року?
— Це почалося раніше – десь у 2012-му. Але з кожним роком я помічаю, що все пришвидшується. Зараз в театральному житті вже така критична маса, що от-от має бути вибух сучасного театрального мистецтва. Чому я так вважаю? По-перше, протягом останніх років у багатьох академічних театрах стали працювати молоді режисери. Років 5-6 тому це було ще фантастикою. Зараз практично у кожному театрі є постановки молодих режисерів. По-друге – нарешті стали ставити сучасну українську драматургію, вона стала прокидатися. Навіть у театрі Франка йде Жадан, йде Ворожбит, йдуть «Щоденники Майдану». По-третє, дуже багато театральних фестивалів – це і «Тиждень актуальної п’єси», і «Драма.UA» у Львові, і багато інших. Театральний рух в Україні з кожним роком стає все потужнішим.

— Антоне, ти зараз живеш та працюєш в Черкасах. Розкажи, що ти вже ставив, які творчі плани і все таке інше.
— Я працюю зараз в Черкаському театрі Шевченка. Перша вистава була «Сніданок з ворогом» іспанського драматурга Фернандо Аррабаля. Це якраз та сама п’єса, яку я вже ставив в Сімферополі, в арт-центрі «Карман». В Криму вона мала назву «Пікник» і була акцентована саме на тодішніх кримських реаліях. В Черкасах в неї інша назва і взагалі це трохи інша вистава. По-перше, вона двомовна, по-друге – трохи інакше розставлені акценти та навіть є теми, яких не було у Сімферополі. Ну і чисто художньо там трохи інакше вирішено. Ми граємо її в декораційній залі – це така зала, де декоратори розмальовують задніки. Ми додали наречену – в Сімферополі такого персонажа у п’єсі не було. Вона сидить постійно на балконі за глядачем, в весільній сукні, з букетом. Ще там є ворота, які відкриваються до великої зали, і коли вистава завершується, актори виходять, кажуть «Прощавайте!», ці ворота відкриваються і все світло, яке є на сцені, заливає декораційну залу. «Відкриваються небеса». Дуже гарний ефект виходить.

— Чому ти обрав саме Черкаси?
— Можна сказати, що я не обирав – так сталося. В театрі Шевченка є такий Сергій Владиславовіч Проскурня. Він мене до Черкас привіз, зняв мені квартиру. Я поставив спочатку «Сніданок з ворогом», потім ми з ним зробили другу виставу в рамках черкаської театральної лабораторії. Це вистава «Історія про людину, з якою трапилася історія» за п’єсою Кіри Малініної, яку вона тільки-но написала – саме для цього проекту. Це, мабуть, найскладніша вистава, яка в мене коли-небудь була. Вона у театрі тільки декілька разів пройшла, зараз так сталося що її не грають, але не тому, що глядач не сприйняв, а тому що актриса, яка грала одну з головних ролей – вона завагітніла. Це дуже смішна історія, тому що коли вона репетувала, та випускалася прем’єра, ми не знали що вона вагітна. І вона сама цього не знала. І постійно на репетиціях каже, що її нудить… А в мене там так склалося, що вона мала ставати на голову, сідати на шпагат. Вона каже, що їй погано, а я їй кажу – ти ж актриса, ти маєш це робити. А потім такий сюрприз.

— Кримських акторів у Черкасах нема?
— У Черкасах нема. У Києві в «Будинку на кордоні» грає Галя Джикаєва, а в черкаському театрі є актори з Донбасу. Я вже з ними працював – в «Історії …» в мене був Пьотр Голубченко. Він працював раніше у Донецькому Національному театрі. Зараз до Києва також багато хто «емігрував». Їдуть до столиці, і якщо вони там – у Криму, Донецьку – були, так скажемо, «зірками», то тут їм дуже важко знайти роботу. Театр – це така сфера, де вакансій обмаль.

— Режисерам так само складно знайти роботу? Тобі ще, можна сказати, пощастило?
— Так, мені з Сергієм Проскурнею дуже пощастило. Золота людина. По-перше, тому що добра, а по-друге – він сприяє розвитку сучасного театрального мистецтва, сучасній театральній лабораторній школі.

— Ти вже вдруге згадуєш про лабораторію. Розкажи докладніше, що це.
— По суті, цей проект – Черкаська театральна лабораторія – єдиний в Україні. З унікальним форматом – взяли сім режисерів та сім драматургів, і вони мали зробити вистави. Драматурги мали написати п’єси, саме для черкаського театру, про Черкаси або Черкащину. Режисери мали це все поставити. Все робилось одночасно, це був дуже цікавий досвід – по-перше, ми працювали разом – тобто драматурги були на репетиціях, одразу щось переписували, одразу щось дописували. Все вийшло неймовірно «живим». По-друге, більшість з нас взяли за основу історії, які нам розповіли актори. Тобто актори розказали історії, драматурги зробили з них п’єси, режисери їх поставили, а ці ж самі актори в них зіграли. Це дуже сильно вийшло.

— Розкажи трохи про лабораторні п’єси.
— Першою виставою була «Лєна». Її поставила київська режисерка Тамара Трунова. Дуже цікава фабула. В Черкасах є так зване Черкаське море – водосховище на Днепрі. І на цьому водосховищі є дамба, неймовірно довга. Посередині дамби стоїть село (Панське – прим. ред.). Навіть не село – маленький хутір. Там, здається, чотирнадцять сімей живе, декілька хатинок. І вони не просто живуть «на отшибе», вони живуть у просторі! Ця дамба метрів шістдесят завширшки (61 – 100 м, якщо вірити Гугл картам – прим. ред.). З обох боків – вода до горизонту. Просто така маленька лінія землі і там цей хутір стоїть. Вони там в космосі живуть. І ось про це село зробили виставу. Потім я поставив історію про митця сьогодні, про проблеми творчої людини в сьогоденні – як працювати; взагалі, що робити саме сьогодні. Або що намагатися зробити. Після моєї роботи була українська патріотична утопія «Сканінг». Зараз готується ще чотири вистави.

— Є різниця між театральним життям в Сімферополі та Черкасах?
— Звичайно, це досить різні міста. У Сімферополі на 300 тисяч населення чотири академічних театри. У одного з цих театрів – сім сценічних майданчиків, він не має аналогів у Європі. В Черкасах на приблизно таку ж кількість населення – два академічних театри, один з яких – зовсім маленький ляльковий. Відвідуваність вистав у Черкасах також дуже низька у порівнянні з Сімферополем. Сімферополь, виявляється, дуже театральне місто! Там відвідуваність спектаклів фантастично висока. Але напрямок розвитку черкаського театру мені більш імпонує – це досить прогресивні думки, сучасна драматургія. Зараз до Черкас приїжджають режисери, художні керівники інших театрів – щоб навчитися, перейняти досвід.

— Тобто Черкаси в певній мірі можна вважати одним з театральних центрів України?
— Частково – так. У Черкасах відбувається дуже багато театральних подій. Відвідує їх невелика кількість населення, але самі події там є. Чого, до речі, не можна сказати про Сімферополь. Там все навпаки – ніяких подій нема, але люди ходять роками на одні й ті самі постановки. Про якусь сучасну драматургію у Сімферополі, на превеликий жаль, взагалі не йдеться.

— Але був – і досі є – арт-центр «Карман».
— Так, але зараз вони в дуже скрутному становищі. Нема приміщення, актори емігрували. Вони зараз роблять читки п’єс, навіть, якщо я правильно розумію, намагаються щось ставити. Але не знаю, де вони будуть це показувати…

— Хто зараз у «Кармані» режисер?
— Художній керівник – Дінара Ахтемова, і там є ще режисери.

— Велика кількість акторів емігрувала?
— Не можу сказати, що поїхали всі, але багато хто виїхав до материкової частини України. Але, як на мене, найжахливіше навіть не це, а те, що багато глядача поїхало. І тому, коли це все сталося, я зрозумів, що більше нема для кого працювати.

— Це стало однією з причин від’їзду?
— Не головною, але вагомою причиною.

— В Криму буваєш?
— Ні. Не можу – я нев’їздний. Чекаю, коли повернуть Крим, тоді буду мати змогу відвідати Батьківщину. Або коли звільнять Сєнцова, я теж зможу повернутися. Будемо чекати.

В оформлении материала использованы фотографии со спектаклей Антона Романова «Глаза Голубой Собаки» (Киев, Молодой театр), «Сніданок з ворогом» (Черкассы, театр им. Шевченко), «Будинок на кордоні» (Киев, театр «Сузір’я»), «Історія людини, з якою трапилася історія» (Черкассы, театр им. Шевченко)