П’ять об’єктів музики, які вплинули на Тараса Лютого
«П’ять про п’ять» — наш новий проект, в якому п’ять публічних людей розповідають про п’ять об’єктів культури, що змінили їх життя.
В цьому випуску Тарас Лютий разом з іншими філософами розповідає про п’ять філософських книг, а також про п’ять об’єктів музики, які справили на найбільший вплив на нього.
Тарас Лютий — доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного Університету «Києво-Могилянська академія». Письменник, поет, музикант. Автор наукових робіт «Нігілізм: анатомія Ніщо», «Розумність нерозумного», «Культура масова і популярна» (у співавторстві). Видав збірку прози «Вулики сновидінь» та поетичну збірку «Елегії».
Музику я люблю ще з дитинства. Тоді ж я пішов до музичної школи (клас скрипки), але тоді мені це не дуже сподобалось. Я кинув, потім спробував грати на фортепіано, але все одно щось не складалося, аж поки в класі восьмому я не виявив зацікавлення до гітари.
І нарешті, десь на початку 80-х відбулося моє знайомство з творчістю Висоцького.
Це не зовсім музика, це скоріше розповідь, енциклопедія життя. Це несподівані сюжети і слова, яких ти спочатку навіть не можеш зрозуміти. Це також відчуття якихось несподіваних ризиків і того, що в філософії екзистенціалізму зветься граничними ситуаціями. Висоцький, свого часу, ніби широко відкрив двері на якийсь проблеми, які до того вважались нормальним станом справ.
Навіть зараз, коли минуло багато років, реалії змінилися, а я часто думаю як Висоцький реагував би на деякі речі якби був живий. Скажімо, як би він повів себе в теперішньому конфлікті, на якому був би боці. Ось я зараз дивлюсь, що багато людей з його оточення ворожо налаштовані до України, з іншого боку, Висоцький ніколи не був системною людиною, його навпаки завжди нікуди не пускали.
Звичайно, в музичному плані він не надто різноманітний, але з іншого боку, це момент, який налаштовує тебе на певну ритмічну основу, дозволяє за допомогою простих мелодій доставляти дуже влучні повідомлення.
Це дуже довгий перелік. Десь на кінці 80-х на мене найбільше впливала переважно музика 50-х,60-х років: рок-н-рол, ритм-н-блюз, пізніше прогресів, панк, ще пізніше — готика і реґі.
В КПІ, де я вчився, був осередок специфічної субкультури, там завжди було багато музичних колективі, з якими я часто спілкувався.
Я ніколи не пов’язував своє життя виключно з музикою, для цього їй було треба повністю присвятити себе. Для мене музика, це радше те, що в тобі звучить весь час, чого позбутися не можеш, але живеш разом з цим, займаючись якимись іншими речами. Наприклад філософією.
Мені здається, що ірландська та українська культури не те що подібні, але мають якийсь перегук між собою. Сюжети цих пісень не дуже винахідливі, але вони нібито занурюють нас у ситуацію повсякдення. Навіть філософія, скажімо, останні 50 років, починає звертатися до питань повсякдення, наприклад, карнавальної культури, те що було інспіровано ще Бахтіним. Якщо відкинути фетишизований елемент такого народництва і його рустикальність, то за всім цим можна розгледіти потужні символи. Наприклад, відома ірландська пісня «Поминки за Фінеґаном», яку Джойс виніс в заголовок в свого останнього твору.
Там простенька ніби то історія: звичайний чолов`яга Фінеґан напився, поліз на драбину, впав і помер. І ось приходять до нього його колишні друзяки на поминки. В якийсь момент вони дають скоштувати віскі небіжчику. Від цього він одразу оживає і продовжує пити далі разом з приятелями.
Здається такий трагічний момент раптово обертається на карнавальну тематику.
Пам`ятаєте у Параджанова в фільмі «Тіні забутих предків» є схожий момент, коли Івана відспівують, там потім починається якась містерія із сміхом и танцями.
Кажуть що в українській культурі в старих хатах діди собі робили труни у вигляді човнів і ставили їх на горище. І людина, таким чином, ще за життя готувала себе до того, щоб відпливти у царство мертвих.
Як на мене фольклор залишає можливість знов і знов переживати міфологічну ситуацію, в якийсь момент міф виконує функцію повертання до архетипових моментів переживання того, що було актуально, скажімо, тисячу років і далі.
Моцарт, на перший погляд, здається легким на сприйняття, але попри цю уявну легкість його музика в якийсь момент ніби наражає тебе на ситуацію страху. Особливо, якщо взяти Реквієм, який просто побудований на надриві. Це не просто музика для розваги, це те, що змушує замислюватися над якимись речами.
Той самий момент з музикою Баха, але в неї є і де що інше. Це своєрідна стрічка Мебіуса, коли ми весь час дивимось нібито на зовнішній бік, а внутрішній бік нам невидимий, але в якийсь момент бачимо, що зовнішній бік стає внутрішнім. Ще його можна порівнювати з візуальними ілюзіями художника Ешера. Наприклад, у нього є така робота: фортеця, навколо якої побудований мур і цей мур побудований так, що нібито весь час потрібно іти на гору, але якщо прослідкувати очами цей рух, помічаєш, що в якийсь момент шлях спускається.
Так само і з софізмами. Наприклад, «один критянин говорить, що всі критяни брехуни. Але він теж критянин, тобто він говорить неправду. А що він говорить? Він говорить, що всі критяни брехуни. Значить він неправий, всі критяни говорять правду, якщо він брехун. А що він говорить?» І так по колу.
Є логічні парадокси, є візуальні, а є музичні. Бах в своїх фугах сягає такого ефекту, коли ти слухаєш, і музика ніби наростає, наростає , наростає і здається — зараз повинен бути пік, але вона знову починає наростати з початку. І цей пік ти не відчуваєш, ти його ніби пролітаєш.
Цей ефект для мене робить музику більше, ніж розвагою, він пов`язує його з відчуттям часу, реальності чи її ілюзорності.
Я тільки нещодавно почав слухати, скажімо, Арво Пярта чи Сильвестрова, тому ще мало що можу про них сказати. Але я дуже люблю мінімальну нарочитість і, як на мене, мінімалізм в музиці дуже схожий на концептуалізм в візуальному мистецтві, коли автор намагається зробити знімок реальності і помістити його в коротку форму.
Ще це нагадує мені східні практики, коли в дзені, наприклад, учні приходять до вчителя і питають його як досягти просвітлення, або в чому сенс приходу Бодгісаттви, а він каже «Три цяні соломи» або «Розквітле дерево», а якщо учень наполягає, може й дати палкою по голові в якості відповіді. І ось у цього учня в якийсь момент падає в’язанка з дровами і цей звук допомагає йому зрозуміти, що таке просвітлення, але вербалізувати цей досвід він це не може. Так само з музикою.
Коли ми слухаємо музичний твір, навіть той, який зветься тишею, ми повертаємося до філософа Вітґенштейна, який говорив приблизно таке: для того, щоб висловити щось треба навчитись іще й мовчати. Можливо, найбільша музична гармонія полягає в тому, що вона закрита в тиші.
Для мене музика не стільки пов’язана з якоюсь досконалістю чи виконанням, скільки є певним ритуалом, шаманською дією. Тому сфери філософії і музики часто наближені і можуть переходити з одної в іншу. Вони взаємно інспірують одна одну і доволі важливі для мого особистого життя.
Інші публікації
Популярное
В тренде
