П’ять об’єктів літератури, які вплинули на Андрія Бондаря

Ми продовжуємо розмову про мистецтво, яке змінює життя публічних людей. Як завжди, учасників рівно п’ятеро, і вони називають п’ять самих вагомих впливів у сфері їхньої професійної діяльності.

У цьому випуску, присвяченому літературі, Андрій Бондар, разом з іншими учасниками, розповідає про книги і письменників.

Також ми попросили його обрати ще один жанр мистецтва (будь-який, але тільки один!) і назвати другу важливу для нього п’ятірку. Так ми дізналися, що на Андрія найбільше (крім літератури) вплинув кінематограф.

Андрій Бондар— поет, письменник, публіцист перекладач.
Автор книжок «Весіння єресь», «Істина і мед», «Примітивні форми власності», «Пісні Пісні», «Морквяний Лід». Переклав Ґомбровича, Вітковського, Ґрохоля, Щиґеля, Денеля, Померанцева та багатьох інших.

1. Проза швейцарського модерніста Роберта Вальзера (романи – “Помічник”, “Якоб фон Ґунтен”; оповідання і мініатюри).

У Вальзера неможливо навчитись, його неможливо розібрати на елементи, незрозуміло, як усе в нього зроблено і чому все так неймовірно цікаво в тобі працює. Якщо є на світі письменники, з ким я відчуваю духовну близькість, то це, безперечно, Роберт Вальзер. Неймовірно наповнює радістю якогось незбагненного характеру. Моя відданість малим формам завдячує, мабуть, передусім його літературному впливу. Мені хочеться думати, що я – його астральний праонук. 🙂

2. Художня і мемуарна проза Ернста Юнґера (включно зі щоденниками часів обох світових воєн).

Зізнаватись у любові до творчості Юнґера – не комільфо в західному світі, особливо в Німеччині. Але тут можна. 🙂 Постійні пошуки невидимих механізмів і зв’язків, маніякальна уважність до проявів природи, завжди якийсь нетутешній, парадоксальний погляд на звичні речі. “Геліополь” і “Евмесвіль” – цих двох романів могло б вистачити на все життя. Їх можна вивчати, як нескінченну багату колекцію екзотичних метеликів.

3. Проза Томаса Бернгарда (зокрема, “Мороз”, “Старі майстри”, “Пропащий” і кілька автобіографій).

Самокритична, хірургічна, мізантропічна і пронизливо-стервозна проза. Агресивна самотність у болотяно-філістерському оточенні. “Пропащого” і “Все про мене” варто прочитати всім, хто збирається вступати в серйозні стосунки з мистецтвом. Вічне незадоволення, відчуття дискомфорту і чорне мимрення з багатьма самоповторами робить його тексти навпісакральними. Принаймні для мене.

4. Польська школа репортажу (Ришард Капусцінський, Малґожата Шейнерт, Павел Смоленський, Войцєх Тохман, Маріуш Щиґел, Вітольд Шабловський та інші).

Польський репортаж – особлива сфера, куди завжди можна втекти від художних умовностей і метафор. Більшість авторів цієї школи мені пощастило прочитати у процесі їхнього перекладу. У кожного своя оптика, свій підхід, своя картина світу і своя мета. В кожному поруч із уважним спостерігачем за світом і людьми живе тонкий художник і стиліст. Ще ніколи документальні жанри не наближалися настільки близько до “високої полиці”, водночас залишаючись чтивом для широкої публіки. Після досвіду польського репортажу мої тексти стали реально більш “заземленими” і реалістичними.

5. “Доброзичливиці” (“Les Bienveillantes”) Джонатана Літтелла.

Фантастичний літературний експеримент: епічне полотно про Холокост і Другу світову війну очима німецького офіцера нациста. Психологічно й історично достовірна проза про великі травми ХХ століття, написана від імені аморального девіанта. Літтелл пройшов тонкою червоною лінією між історією та літературою і жодного разу її не переступив. Живе заперечення тези про кінець “великого роману”. Після цього роману я став значно уважнішим до “банальності зла”.

Про п’ять найсильніших вражень Андрія Бондаря у кіномистецтві
читайте тут