П’ять історій про життя та розчарування від Театру переселенця
«Мамо, я в театрі. Ні, я не можу сказати тобі назву вистави» — подібні фрази можна було почути не раз в розмовах глядачів щодо цієї роботи Театру переселенця.
Вистава «Водка. Єбля. Телевізор» за п’єсами Максима Курочкіна є першою недокументальною виставою театру, в ній задіяні як непрофесійні актори – переселенці, так і актори деяких київських театрів.
На початку червня виставу грали вже всьоме, востаннє цього сезону.
П’ять маленьких історій пронизані любов’ю до міста, тут можна впізнати не тільки людей, що мешкають десь по сусідству, але й саму атмосферу київського життя.
Сцена та глядацька зала не поділені між собою, і це створює відчуття підглядання в шпарину. Але, на відміну від деяких подібних вистав, прямої взаємодії між глядачем та акторами не відбувається. Дія розвивається з усіх боків, інколи навіть занадто близько до людей в залі.
В напівтемряві, в обшарпаних декораціях уява допомагає нам домалювати картину подій. Тут все справжнє.
І все, що відбувається в житті героїв — це звична, буденна романтика. Жодних героїчних вчинків та екстраординарних подій.
Ми поринаємо в світ «звичайних людей», мандруємо в часі від 1939 до 2000-нИх років, дивимось на світ очима персонажів, що дорослішають.
Від наївного юнака — до дорослого розчарованого чоловіка.
Взагалі, розчарування є основною емоцією спектаклю. Не гостре. Не болюче. Відсторонене.
Напрочуд гарна дівчина не цікавиться політикою та не поділяє мої погляди – то й що? Ніхто не вважає мене талановитим поетом, навіть найближчі люди та рідні – то й що? Не можу опанувати себе та змінити своє життя – ну то й що з того, неважливо, розберуся з цим завтра.
Коли спостерігаєш таке міркування з певної дистанції, чіткіше розумієш банальні істини: життя — швидкоплинне, втрачений час не повертається, і всі ми рухаємося до сумної кінцевої мети свого існування.
В першій п’єсі ми бачимо простакуватого хлопця, що схильний до юнацького максималізму. Початок радянсько-фінської війни викликає в нього не тривогу, а захоплення. Абсолютно серйозно він розмірковує про те, як би він збирав власний загін та воював із ворогом на київських вулицях.
Коли знаєш, що його бажання здійсняться і до якого жаху призводить війна, його слова викликають цілком зрозуміле здивування.
Та війні більше не знаходиться місця на сцені і трагедія лишається за межами інтересів героїв. Далі ми бачимо історію хлопця, що змушений піклуватися про свого дідуся-маразматика та намагається вивідати в нього номер телефону цікавої дівчини. Історію безталанного поета, що читає свої вірші оголеним богемним друзям. Читання книжок та студенти, що приходять до професора з кресленнями, споживання їжі та розмови напідпитку, незручні запитання та влучні коментарі — все це схоже на мозаїку дрібниць, з яких складається життя.
Кульмінацією вечора стає остання історія, яка і дала назву виставі. В ній ми зустрічаємося з Героєм, чоловіком 33 років, який намагається обрати, якої зі своїх шкідливих звичок позбутися. Адже і алкоголь, і невгамовна пристрасть до жінок, і надмірне споживання ТВ-програм не приносять йому користі. Разом з головним героєм уособлення його шкідливих звичок сидять за столом та ведуть завзяті суперечки. Неспроможний зробити вибір між такими привабливими пороками, герой лишає все як є, прирікаючи себе ходити по колу, знову й знов намагаючись обрати.
Незважаючи на звичний набір для обмеження за віком глядачів (ненормативна лексика, тютюнопаління та сцени оголення), вистава легка, світла й невагома. Глядач не відчуває на собі жодного моралізаторства, навіть навпаки можна відчути тепле та людяне ставлення до будь-якого способу життя. Саме життя і є головним персонажем спектаклю. Наприкінці вистава замикається сама на собі, нагадуючи нам про те, що життя циклічне, що люди зі своїми вадами незмінні, що все в цьому світі скріплене мільйонами невидимих зв’язків.
Інші публікації
Популярное
В тренде
