Люди і будинки: садиби Є. М. Трубецького

Разом з Софією Грабовецькою, гідом у капелюшку та засновницею проекту екскурсій Walk&Talk, продовжуємо проект «Люди і будинки», в якому розповідаємо про будівлі, в яких жили визначні особистості.

Євген Миколайович походив зі знатного роду князів Трубецьких, тому міг забезпечити собі хороший рівень життя. Так, у власності викладача по кафедрі енциклопедичного права і історії філософського права були будинки на вул. Левашовській (Шовковичній), 4; Фундуклеївській (Б. Хмельницького), 44; і вул. Рейтарській, 27-29, які всі збереглися до сьогодні.

Майбутній професор народився у 1863 р. в с. Охтирка (Московська обл.) у родині музикознавця. Початкову освіту здобував у приватній гімназії Ф. І. Креймана і Калузькій гімназії. У 1881–1885 рр. навчався на юридичному факультеті Московського університету. Працював у Ярославському юридичному ліцеї. У 1892 р. отримав ступінь магістра. Після захисту докторської дисертації був професором Київського, а від 1906 р. – Московського університетів.

Як лектор, «он привлекал не только содержанием своих лекций, а и своей манерой читать, и своей личностью. Он не похож был на других профессоров, ходил не в синем форменном сюртуке с позолоченными пуговицами, а в черном сюртуке и по виду своему был не замухрышкой-чиновником, а светским человеком с изящными свободными манерами. Читал он не по запискам, говорил красиво, даже чересчур красиво. Его считали хорошим оратором, и он явно любил слушать самого себя. Но говорил он протяжно, однотонно и речь его скоро утомляла. Избытком темперамента кн. Евгений Трубецкой не обладал, но благородства и учтивости в нем была бездна».

Князь Є. Трубецькой був відомим громадським і політичним діячем – членом Державної Ради (1907–1908), одним із засновників «Союза мирного обновления» і головним редактором «Московского еженедельника». Жовтневу революцію він не сприйняв. У роки Громадянської війни був одним із лідерів білого руху. Помер під час евакуації Добровольчої армії у 1920 р.

На початку 1890-х рр. викладач з родиною поселився на вул. Левашовській (Шовковичній), 4, викупивши садибу у штабс-ротмістра А. Григор’єва. Нерухомість була оформлена на його дружину – княжну Віру Олександрівну Трубецькую (Щербатову). Земельна ділянка займала 678,5 кв. саж. Тут за проектом П. Тустановського був зведений двоповерховий кам’яний на напівпідвалі особняк.

Восени 1893 р. Віра подала до міської управи прохання на дозвіл зробити кам’яну півтораповерхову прибудову до будинку. Проектував і здійснював нагляд за будівництвом академік архітектури В. Ніколаєв. Уже 1894 р. велика сім’я Трубецьких змогла розміститися в особняку. Син власників, Сергій Трубецькой, згадував на еміграції київський будинок: «Здесь мы жили зимами (за исключением зим, проведенных за границей) с 1894 по 1906 год, когда наша семья переехала в Москву».

Садиба мала чітке планування, на обійсті стояв кам’яний сарай з чотирма льодовнями та відділеннями для дров, дерев’яний курник. Гарно впорядкований садок прикрашали клумби та алеї.

У прибудові розмістилася пральня, дві кухні, кімната для прислуги, що сполучалася з особняком. У садок виходила дерев’яна веранда. Особняк мав 30 кімнат, розкішно оздоблених ліпниною. Опалювався 29 голландськими кахляними грубами. Перший поверх мав 14 кімнат, 3 передпокої, дві ванни, два клозети й дві кімнати для прислуги; на другому поверсі було 16 кімнат, 3 передпокої та дві кімнати для прислуги.

Як вже зазначалося, крім цього будинку, Є. Трубецькой мав у власності ще декілька садиб у центрі міста, які раціонально використовував, отримуючи чималі прибутки. Так, у 1895 р. Є. Трубецькой купив у дворянина Г. Неймана велику садибу на вул. Рейтарській, 29, де стояли кам’яні будинки, використовувані як прибуткові.

За описом нерухомого майна 1891 р. у кам’яному трьохповерховому будинку з жовтої цегли по вул. Мало-Володимирській (О. Гончара) на першому поверсі було 5 кімнат з «лавкою» і кухнею, передня велика квартира мала 3 входи: парадний з вулиці через магазин і 2 чорних з двору. Кімнати і кухня без шпалер. В лавці і кухні кам’яна підлога, у кімнатах – дощана. На цьому ж поверсі було 3 погреби, 3 дровника, 2 коморки. Від парадного входу з першого поверху на наступні вели кам’яні з залізними перилами і мозаїковими майданчиками сходи. На другому поверсі – 12 кімнат, 2 прихожих, 3 кухні, 2 коридори, 2 кімнати з ванною і 2 туалети. На верхньому поверсі знаходилося 15 кімнат, 3 прихожих, 2 коридори, 2 ванни, 3 кухні, 2 туалети. Стіни усіх кімнат будинку були покриті руськими шпалерами (крім одної на третьому поверсі, яка щойно була прибудована). У 8 кімнатах лежав дубовий паркет, в інших – зі соснових дощок, пофарбований жовтою фарбою. Стелі цих же кімнат прикрашала ліпнина, в решті вони були відштукатурені. На весь будинок 4 квартири. Споруду опалювало 34 печі, з них 8 з білих глянцевидних кахлів з теракотовими прикрасами і ліпниною. У домі було 85 вікон зі склом з петербурзької фабрики Бульона і 86 дверей.

По вул. Рейтарській стояв двоповерховий дім з кам’яними службами. На першому поверсі: «лавка», підлога якої була викладена мозаїкою, 2 кімнати й кухня. Поруч з «лавкою» знаходився парадний вхід на верхній поверх з кам’яними сходами, перила були залізні, а майданчики – з мозаїки. На верхньому поверсі 5 кімнат, 2 прихожі, ванна і клозет. Усі кімнати оббиті руськими шпалерами, обігрівалися 11 грубами (1 з білих кахлів з теракотовою ліпниною, 10 звичайних, оббитих шпалерами), ще були 2 кухонні. В одній з кімнат стеля прикрашена ліпниною, решта гладко відштукатурена. Усього в домі вікон 15, дверей 19.

У кам’яних службах поруч поміщалися 6 дровників, 2 каретних сараї і під ними 2 льодовні. Вглибині подвір’я стояв дерев’яний туалет. У садибу було проведено водопровід. Усе майно оцінили у 35 000 руб.

Пізніше (до 1899 р.) професор купив у Г. Неймана і сусідню садибу № 27, до складу якої входило два будинки (зберігся лише флігельний).

Ймовірно, завдяки новому власнику вуличні будинки підвищено до чотирьох поверхів і переоформлено їхні фасади, утворено спільне подвір’я садиби, на місці туалету споруджено флігель № 29-б. У 1914–1916 рр. садиба була у власності Й. та Б. Розенталів. Після націоналізації житлового фонду в 1922 будівлі передано під комунальні квартири. Флігельний будинок № 27 з кін. 1960-х рр. використовується установами. Капітальні ремонти проведено у кін. 1960-х – на поч. 1970-х рр. та в 1999–2000. Будинок № 29 був капітально відремонтований у 1972 р. Тепер ці будинки офісно-житлові.

У 1899 р. викладач придбав ще одну садибу по вул. Фундуклеївській (Б. Хмельницького), 44 у київського купця М. Шампаньєра. Тут, крім фасадного будинку арх. А. Краусса, було ще два житлових флігелі. Садибні будівлі використовувалися як прибуткові будинки з комфортабельними квартири, магазинами. Частину споруд займала приватна жіноча гімназія з пансіоном і мебльовані кімнати. Приватну жіночу гімназію відкрили доньки нотаріуса А. Крюгера. Слід зауважити, що всі операції з нерухомістю князь проводив саме з цим нотаріусом. Тепер тут знаходиться пошта і господарський суд м. Києва.

Отже, у 1906 р. родина Трубецьких переїжджає до Москви. Особняк на Липках вирішили здавати, влаштувавши по дві квартири на поверсі, квартири були і в підвальному поверсі, і в прибудові, всього – 12. На 1913 р. прибуток по садибі складав понад 9 тисяч рублів на рік.

У 1913 р. княжна Віра Олександрівна Трубецькая заставила садибу у міському кредитному товаристві, оцінену по 200 рублів за 1 кв. сажень, таким чином, всю земельну ділянку оцінили в 135600 руб. – найвища ціна на Липках на той час.

Того ж року садибу Трубецьких на Липках придбав дійсний статський радник Григорій Миколайович Глібов, з переводом на нього відкритого кредиту. Далі власники змінювалися, проте ненадовго.

Сергій Євгенович Трубецькой писав на еміграції: «…Я слышал, что дом этот сильно пострадал от обстрела во время гражданской войны и что в нашем саду похоронено много убитых; что стало с домом сейчас – не знаю».

У 1940 р. в будинку розмістилося Українське товариство глухонімих (УТОГ). Тоді ж був затверджений проект перепланування будинку й надбудова третього поверху.

Надбудований третім поверхом, будинок простояв до 1980-х років. Потім його реконструювали. Тут містився Народний контроль України, а коли цю установу скасували, будинок дістався Постійним комісіям Верховної ради України.