5 книжок про майбутнє після війни - рецензія від Ігоря Бондаря-Терещенка

Місія Церкви в контексті післявоєнного відновлення України. - К.: Дух і Літера, 2025.

Російська агресія знову поставила українців на грань існування, як зазначається в цій книзі. Загроза зникнення української держави та Церкви постає перед нами як величезний історичний виклик. Однак сьогодні виживання України не означає повернення до минулого чи збереження статус-кво; воно вимагає активних перетворень заради майбутнього. Саме про це йдеться в колективній монографії "Місія Церкви в післявоєнній перспективі України", яка підкреслює важливість сучасної та відкритої Церкви в цей непростий час. Місія Церкви Христової завжди полягала у тому, щоб нести світові істину Божої любові, освячувати всі сфери людського життя та служіння, бути поруч з людьми і відповідати на їхні потреби. У післявоєнний період одним із головних завдань для Церкви стане підтримка людей, які пережили втрати та страждання через війну, а також зцілення їх душ і тіл. У цьому збірнику автори аналізують шляхи подолання внутрішніх і зовнішніх розколів, питання літургійної ідентичності, а також роль Церкви у духовному та соціальному розвитку країни. Особлива увага приділяється критичному аналізу ідеологічних спотворень, таких як "русскій мір", та їхній загрозі для християнського світогляду. "Крім необхідності оновлення політичних, економічних і культурних аспектів, для виживання та подальшого розвитку Україні потрібні зміни в релігійній сфері", - підкреслюється на початку книги. Зміни повинні торкнутися як суспільства, так і Церкви. Ми повинні еволюціонувати разом, адже зміни в Церкві мають бути результатом змін у суспільстві, а зміни в суспільстві подразуміють зміни в Церкві. Церква може стати частиною та провідником суспільних трансформацій, обґрунтувавши їх з богословської точки зору та демонструючи власним прикладом. Без реформування православ'я неможливо зберегти здорову Церкву, яка є основою суспільного і духовного життя українського народу. Тому, якщо майбутнє України потребує реформ, то й українська Церква не матиме майбутнього без переосмислення минулого та відкритості до сучасності.

У віддаленому селі Галичини, куди доля занесла сім’ю автора в 1940-х роках, місцеві жителі сприймали звук "червоних" літаків не як щасливу подію, а як сигнал небесної кари. "Наші" скидували бомби на беззахисні населені пункти так само, як і їхні сучасні російські спадкоємці. "Цей день війни нічим не відрізнявся від інших, - згадують у цій книзі. - Хіба що раптовою появою радянських літаків. Вони, ховаючись серед хмар, скидували бомби. "ФАБ-50", вирвавшись з бомболюків, з жахливим виттям падали вниз, маючи намір знищити Тернопіль". Історичний роман-хроніка "Que vadis, Вадісе?" Олега Клименка, що є другою частиною трилогії "Вирівнювання" Збруча, описує той самий період, акцентуючи на масових репресіях радянських органів НКВС-НКДБ у Західній Україні в 1939-1941 роках. Як зазначено в анотації, з іронічної, а іноді й саркастичної точки зору, автор створює колекцію історичних подій, розкриваючи таємниці того часу, хитросплетення політики та війни. Якщо звернути увагу на повсякденне життя людей у цей період, можна помітити, що сарказм про політику та історію вплівся в долі багатьох місцевих родин. Коли батько був дитиною, радянський кордон проходив через Дністер (як і через Збруч), і з того берега румунські прикордонники глузували з сусідів, висміюючи їх "щасливе" життя під владою Сталіна: "Немає хліба, нема кики! Лише кіно і музика!" Кики, тобто каша, справді було обмаль. Ще гірше було те, що замість кіно за вікном була лише крижана ковзанка, де каталися діти. Але вийти на вулицю не було можливості, адже у батька та його молодшого брата не було взуття: їхня родина, що стала жертвою репресій, жила у бідності в глухому галицькому селі. Проте Євген, залишивши молодшого брата вдома, все ж вибіг надвір, незважаючи на всі заборони мамалижних прикордонників зі Сталіним. І, з гучним сміхом, скотився босоніж з веселого дитячого гірки! Він мчав до нового, щасливого життя, де не потрібно було ковтати сльози, спостерігаючи, як мама годує сумного батька, українського підпільника, і не потрібно було ховатися, коли пролітали літаки, міркуючи, чи це "свої", що будуть їх бомбити. Натомість, ввечері можна було грати з братиком в настільну гру, де також летиш вниз, але у болото чи в хату до Баби Яги, якщо зробив невдалий хід...

У цій книжці нам вкотре нагадують, що війни закінчуються не на полі бою, а тоді, коли військові повертаються додому. Так, у роки Другої світової війни, про завершення якої якраз мова, мільйони британців були в окопах і, опинившись на батьківщині, не завжди впізнавали країну, за яку воювали, а побачене їм не завжди подобалось. Та й хіба лише вони, і хіба лише після Другої світової? Читаючи чергову "локальну історію" про повернення з війни, так само згадуєш і про Ремарка, і про Гемінгвея. "Одного зимового вечора 1917 року на Східному вокзалі з потяга висипалась група людей, що їхали у відпустку, - починається, як правило, така пригода. - Серед цивільних було багато фронтовиків, солдатів та офіцерів, яких можна було впізнати за обпаленими сонцем обличчями і притомленими шинелями". Тож так само у цій книжці нам нагадують, як після Другої світової війни демобілізованим доводилось знову вчитися жити в родині, шукати нову роботу та долати посттравматичний синдром. Не всі змогли пройти цей шлях. Цивільні почасти з острахом ставилися до них, побоюючись, що вони принесуть насильство. У своєму дослідженні "Демобілізовані" Алан Олпорт на основі особистих щоденників, листів, тогочасної преси, літератури та кіно описав і як демобілізовані адаптовувались до мирного життя, і політику держави, і зміни, які переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни. Таким чином, ця книжка розповідає про важку дорогу від війни до миру, демонструє універсальний досвід і водночас нагадує, що демобілізація - це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти.

"Хоча я поділюся своїми підходами до досягнення успіху в різних сферах, ця книга не про те, як досягти успішного успіху", - зауважує авторка. Це видання об'єднує особисті історії розвитку сімейного бізнесу та практичний посібник для підприємців, що цікавляться ресторанною індустрією. Крім того, книга демонструє, як можна по-іншому сприймати їжу, розглядаючи її не лише як спосіб задоволення базових потреб, а як культурний код. Таким чином, "Солодкий несолодкий бізнес" Анни Завертайло – це дещо інша перспектива. "У цій книзі я чесно та відкрито ділюся своїм життєвим шляхом і стратегією, - зазначає авторка, - розповідаю про принципи управління проєктами, пошук українських смаків і самих себе в Україні. Моя родина, бізнеси, здоровий і красивий спосіб життя - це проєкти, які я вважаю пріоритетними і для яких інвестую свої ресурси". У цій книзі описується шлях авторки та її бізнесу, починаючи з кавових автоматів і закінчуючи мережею кондитерських "Honey" та пекарень "Завертайло", з усіма викликами й перешкодами, що постають перед підприємцями. Відсутність стартового капіталу, розподіл ролей у партнерстві, пошук унікальності – це лише частина тем, які розглядаються. Крім того, авторка говорить про складові великої системи: продукт, концепції закладів, пошук вигідних локацій, комунікація, обладнання та формування команди – все це подано в легкій та доступній формі. "Згодом ми сформулювали це як гасло "Іди й роби", - згадує вона. - Це про вміння виявити свою суперсилу, знайти її або навіть вдатися до блефу, уявляючи, що вона в тебе є, навіть не знаючи, чи це правда. Краще помилитися й отримати новий досвід, аніж не спробувати взагалі. Уміння ризикувати - це ключова риса справжнього підприємця. Не всі можуть це робити, і не всім це необхідно, але якщо ви відчуваєте в собі цю рису, ви обов'язково зможете стати підприємцем, готовим взяти на себе відповідальність і стати лідером у своїй галузі".

У своєму дослідженні життя та творчості багатьох митців, яких можна назвати "хроністами містечка самотності", авторка цієї книги вивчає таких постатей, як Едвард Гоппер, Енді Воргол, Генрі Дарджер, Девід Войнарович та інших. Вона прагне виявити, як самотність вплинула на їхню творчість і який вплив має це почуття на формування людського досвіду в цілому. "Місто самотності" Олівії Ленґ – це захоплюючий текст, в якому вдало поєднуються елементи мемуарів, біографії та культурної критики. У певний момент свого життя авторка опиняється у величезному Нью-Йорку, де, незважаючи на мільйони людей і постійний рух, її не покидає відчуття самотності. Ця книга стає мандрівкою через простір особистої ізоляції та її несподівані аспекти, які відкриваються через взаємодію з мистецтвом. "Самотність можна відчувати будь-де, - зауважує авторка, - але самота в місті, серед мільйонів людей, має свій особливий відтінок. На перший погляд, здається, що стан самотності не може поєднуватися з життям у місті, де навколо натовпи, але фізична присутність не завжди здатна розвіяти почуття внутрішньої ізольованості. Можна легко відчувати порожнечу та відчуженість, навіть перебуваючи поруч з іншими людьми. У містах іноді буває самотньо: усвідомивши це, ми розуміємо, що самотність не завжди означає фізичну ізоляцію, а скоріше відсутність близькості та спорідненості".