"8 березня є чудовою можливістю знову підняти питання рівності", – Оксана Павленко, Divoche.media.

8 березня — це не лише свято весни та краси, а й день, присвячений боротьбі за права жінок. Давайте розглянемо, як значення цієї дати трансформувалося з радянського "дня квітів і подарунків" у платформу для обговорення гендерної рівності.

Як сучасні медіа та бренди підходять до 8 березня, чому знову активізуються обговорення щодо фемінітивів у соцмережах, які виклики стоять перед жіночими медіа та які стереотипи їм необхідно подолати.

У подкасті "Медіуми" Оксана Павленко, співзасновниця та головна редакторка онлайн-журналу Divoche.media, розповідає про роль жінок у громадському секторі й науці, гендерну рівність у вищій освіті, нові медійні формати й чому розмова про права жінок залишається актуальною сьогодні.

Підписатися на подкаст "Медіуми" можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 "У Радянському Союзі 8 березня сприймали як свято краси та приходу весни."

02:35 Коли 8 березня стало офіційним святом, обговорення прав жінок, по суті, зійшло на нівець.;

04:27 З часом бренди стали звертати увагу на питання рівноправності та активно підтримувати права жінок.;

07:43 "Важко донести до людей, що в Україні був жіночий рух."

09:21 "Н жодна нація не змогла досягти абсолютної юридичної гендерної рівності."

11:11 "Я вважаю помилковим, коли жінку позначають іменником чоловічого роду."

"Я не підтримую уявлення, що предмети, які використовують жінки, є чимось легковажним."

20:44 "Ми займаємося питанням гендерної справедливості у сфері вищої освіти.";

"Ми споживаємо обсяг інформації, який жодного разу не був таким великим."

26:38 В Україні YouTube виступає ключовою платформою для прослуховування подкастів..

В Радянському Союзі 8 березня сприймали як свято весни та краси.

Наталка Соколенко: Сьогодні, 8 березня, ми підготували особливий випуск. Розпочнемо з самої дати — 8 березня. Чи є це святом, чи, можливо, не зовсім? Мене цікавить не лише ваша особиста думка, а й те, як ця дата сприймається в інформаційному просторі: яким чином вона висвітлюється? Яка, так би мовити, загальна атмосфера? Чи помічаєте ви якісь зміни в цьому контексті?

Оксана Павленко: Насправді, я вже багато років обговорюю цю тему, і, зізнатися, трохи втомилася від неї. У нашій редакції навіть жартуємо, що 8 березня у нас – це найактивніші робочі дні. Мене запрошують для бесід про це свято, до нас приходять бренди з різноманітними ідеями, ми реалізуємо спеціальні проєкти – отже, цей період виявляється досить насиченим.

Досліджуючи історію 8 березня, варто зазначити, що її витоки лежать у 1910-х роках. Відомо, що американські жінки активно виходили на демонстрації. Потім з'явилася постать Клари Цеткін, яка стала важливою у розвитку цього свята. Далі ми вже спостерігаємо, як ситуація змінилася в рамках Радянського Союзу. Що ж відбувалося у той період? Влада маніпулювала цією темою. Нічого нового не скажу: свято починалося з обговорень прав жінок та гендерної рівності, але в СРСР ці питання спотворювалися — частину ідей змінювали або доповнювали. Врешті-решт, ця тема трансформувалася в свято краси, весни та жінок.

Наталія Соколенко: А також придбань.

Оксана Павленко: І покупок. Хоча не думаю, що в Радянському Союзі це був саме день покупок, не знаю.

Коли 8 березня стало офіційним святом, обговорення прав жінок, по суті, зійшло на нівець.

Наталка Соколенко: В Радянському Союзі 8 березня відзначали як день вживання алкоголю. Це було загальноприйнято. Я добре пам'ятаю, як це виглядало у моїх батьків. Вони мали свій власний ритуал на цей свято: тиждень, що передував, починався з безкінечних ранкових привітань — з нагоди краси, весни, любові та інших тем. А ввечері все завершувалося святковою пиятикою, організованою профспілковими керівниками.

Мама згадувала про це не раз. Один раз я навіть сама пам'ятаю, як це відбувалося. Батьки працювали на великому промисловому підприємстві. І ввечері після святкування Міжнародного жіночого дня, 8 березня, жінки розносили додому цих сп'янілих до нестями чоловіків -- буквально волочили їх. От така історія 8 березня по-радянськи.

Оксана Павленко: Якщо я не помиляюся, існував український гумористичний журнал під назвою "Перець". Якось нам випала можливість ознайомитися з карикатурами, присвяченими 8 березня. І, власне, те, про що ви розповідаєте, було відображено в багатьох з цих малюнків. Але тут варто звернути увагу на важливий аспект: чому ж ця ситуація виникла. Справа в тому, що 8 березня стало офіційним вихідним днем. І коли ми отримуємо вихідний, ми переходимо від політики до святкування в колі сім'ї та близьких.

1965 рік. Важливо зазначити, що дискурс про права жінок і гендерну рівність насправді завмер. У Радянському Союзі панувала думка, що всі жінки мають рівні права. Під час холодної війни радянська жінка зображалася як найщасливіша та найуспішніша, у якої немає проблем. Однак сьогодні ми усвідомлюємо, що реальність була зовсім інакшою.

Наталка Соколенко: Існувало радянське прислів'я: "Не говори, жінко, твій день – 8 березня". В цьому і полягає вся суть.

З часом бренди стали звертати увагу на питання рівноправності та активно підтримувати права жінок.

Оксана Павленко зазначає: "Водночас, ми усвідомлюємо, що пережитий нами досвід, зокрема радянська ідеологія, залишив глибокі травми. Тому для України 8 березня стало чудовою можливістю повернутися до діалогу про рівність."

Ми активно обговорювали цю тему ще до початку повномасштабного вторгнення. Ви запитували про загальні тенденції, про "середню температуру в палаті". Моя оцінка базується на реакції аудиторії та комерційних акціях, що відбувалися до 8 березня. З часом багато брендів і компаній почали приділяти увагу питанням рівності, захисту прав жінок і підкреслювати їхню силу та можливості. Це спостерігається як у міжнародних, так і в українських брендах. Досить помітно, що великі міжнародні компанії, які працюють в Україні, а також маленькі українські виробники сумок, суконь та інших товарів, почали зосереджуватися на цій темі. Я вважаю, що це було важливо і помітно.

Так само громадська організація "Марш жінок" влаштовувала марші. І цього року, 8 березня, також має відбутися Марш жінок. Тому мені здається, що все змінювалося. Але зараз у мене виникають певні питання.

Їх поява стала наслідком ініціативи, яка виникла у 2023 році з метою встановлення Дня української жінки. Назва сама по собі викликає асоціації з листівками у Viber. Однак суть цього свята полягає у визнанні заслуг жінок – волонтерок, військовослужбовиць та активісток. Проте формулювання про вшанування мене не зовсім влаштовує. Тим не менше, основна ідея полягала у тому, щоб віддалитися від радянських традицій.

І, на мою думку, тут існує певна проблема. Коли ми обговорюємо визнання жінок, це також асоціюється з букетами та подарунками...

Наталка Соколенко: Знову ж таки, мова не про права.

Оксана Павленко: Так, знову ми повертаємось до теми гендерної рівності, прав жінок та історії жіноцтва в Україні. Обговорюємо, як жінки активно долучалися до боротьби в минулі епохи, хоча ця важлива частина нашої історії часто залишається без уваги.

В цілому, я вважаю, що організувати свято без глибоких цінностей та змісту просто неможливо. Проте цього року ми спостерігали, як українські бренди активно використовують будь-яку нагоду для створення брендованого контенту. Якщо уважно подивитися, останніми роками стало очевидно, що багато хто випускає колекції та капсульні лінії, присвячені Великодню та Різдву.

8 березня — це свято весни. Ми усвідомлюємо, що останні місяці були непростими, і виникає потреба в діях. До нас надходять запити про співпрацю: чи плануємо ми підготовку добірки подарунків до Дня української жінки на 8 березня. Я пояснюю, що в нас немає таких планів, але розумію, що ситуація важка для всіх.

Важко донести до людей думку про те, що в Україні мав місце жіночий рух.

Оксана Павленко: З іншого боку, якщо не помиляюся, чи торік, чи у 2024-му з'явилася ініціатива зробити 8 грудня Днем українського жіночого руху. Наприкінці 1884 року, якщо я не помиляюся, Наталія Кобринська заснувала "Союз руських жінок" у тодішньому Станіславові. Із цього згодом виросла основа українського фемінізму. Пізніше вони видали альманах "Перший вінок". Це величезна українська історія.

Існувала петиція, але, здається, їй не вдалося зібрати необхідну кількість підписів. Проте я вважаю, що робота над темою 8 грудня могла б бути більш захоплюючою. Але це надзвичайно складне завдання в сучасному суспільстві, адже потрібно порушити питання історії — тієї історії, яку, можливо, не вивчали в школі або про яку нам не повідомляли — про жіночий рух.

Це насправді захоплююча тема, хоча багатьом важко зрозуміти, що в Україні існував жіночий рух, що він черпав натхнення з ідей, які розвивалися в Європі: зокрема, про освіту для жінок, економічну самостійність, співпрацю між жінками та жіночі товариства. Сьогодні в Україні також функціонує безліч громадських організацій, які продовжують цю традицію.

Я не науковиця, але мені здається, що ми можемо провести паралель із тим, про що говорила Кобринська: що жінки мають об'єднуватися. Для неї було важливо, щоб жінки об'єднувалися також на основі літературної творчості.

Так само і зараз, під час повномасштабного вторгнення і до нього, ми бачимо величезну силу жінок у третьому секторі -- у громадських об'єднаннях. Жінки допомагають жінкам, беруть на себе дуже багато зобов'язань.

"Жодна держава не змогла реалізувати абсолютну юридичну рівність між статями."

Оксана Павленко: Я б хотіла, щоб 8 березня стало моментом для продовження дискусії про жіночі права та заходи, які можуть сприяти досягненню гендерної рівності. ООН та організація "ООН Жінки" щорічно підкреслюють, що цей день відзначається як Міжнародний день боротьби за права жінок. Наприклад, у цьому році вони зазначають, що жодна країна не досягла повної юридичної гендерної рівності. Це питання заслуговує на обговорення.

Наталка Соколенко: Дивно. Навіть якщо подумати про скандинавські країни, де багато зроблено на законодавчому рівні.

Оксана Павленко: Ми усвідомлюємо, що на законодавчому рівні в нашій країні існує чимало норм. Право на освіту закріплено в різних статтях, також є норми, що проголошують рівність. Проте важливо зрозуміти, як ці норми реалізуються на практиці і яким чином їх впроваджують у життя.

Наталка Соколенко: У Норвегії була історія у 2008 році, коли компанії зобов'язали вводити до правління не менш як 40% представників однієї статі. Тоді збройові компанії казали: де ми візьмемо жінок, у нашому бізнесі їх небагато. На що законодавець відповів: це ваші проблеми, ви маєте виконати цю норму.

Оксана Павленко: Це так звані гендерні квоти. І, мені здається, гендерні квоти працюють.

Наталка Соколенко: Так, і вони продовжують аналізувати питання заробітної плати. Вживається багато зусиль, щоб чоловіки та жінки могли виходити на пенсію з приблизно однаковими виплатами, на які вони заслуговують.

Оксана Павленко: Коли йдеться про зарплату, на мою думку, жодна країна не може похвалитися повною рівноправністю. Існують різноманітні оцінки, які вказують, скільки часу знадобиться для досягнення гендерної рівності. Ці цифри дійсно вражають — мова навіть не йде про століття.

Це все триває. І мені здається, що про це потрібно говорити -- на рівні країни, на міжнародному рівні. Потрібно порушувати ці проблеми, обговорювати їх.

"Я вважаю помилкою, коли жінку описують чоловічим іменником."

Оксана Павленко: Я помічаю, що, згідно з розповідями моїх колег, в дитячих садках відзначають День української жінки. Це досить цікаво. Було б корисно обговорити, наприклад, важливість рольових моделей для дівчаток і підкреслити, що жінка здатна досягати успіху в будь-якій сфері діяльності. Варто демонструвати реальні приклади жінок, які досягли значних успіхів у професіях, що традиційно вважаються чоловічими. Це звучить дивно у наш час, але багато людей звертають увагу на те, що, коли в дитячому садку показують малюнки лікаря чи пожежника, діти часто уявляють лише чоловіків.

Наталка Соколенко: Оксано, хочу вам сказати, що ви читали Конституцію України нещодавно? Там чітко зазначено: "Президентом України може бути громадянин..." і далі за текстом. А також: "Суддею може стати громадянин..." і так далі. Це також має значення. При цьому кількість таких можливостей зростає. Не знаю, чи ви це помітили, але це дійсно вражає. Це змінює уявлення: президентом може стати не лише громадянин, а й громадянка, і взагалі будь-хто.

Оксана Павленко: Безумовно. Це ілюструє присутність жінок у різних професійних сферах. Фемінітиви відіграють тут важливу роль.

В процесі дослідження аудиторії, зокрема в контексті нової соціальної мережі Threads, де обговорення різноманітних тем стає можливим, я звернула увагу на те, що питання фемінітивів знову викликає активні дискусії. У моєму оточенні, наприклад, вважається помилковим називати жінку іменником чоловічого роду. Я просто не можу зрозуміти, чому це викликає суперечки. Для мене це очевидно, і я завжди вношу відповідні корективи у свої тексти.

У мене складається враження, що це також пов'язано з тим, що багато людей тривалий час живуть у російськомовному оточенні. Відзначаю в Threads, що деякі користувачі не завжди розуміють певні українські слова, коли читають переклади або українську літературу.

Цей онлайн-діалог є корисним як для мови, так і для використання фемінітивів. Заглядаючи в коментарі, можна помітити, що думки розподіляються приблизно порівну, з невеликою перевагою однієї зі сторін. Багато учасників можуть аргументувати, чому це питання важливе і чому варто його обговорювати. Дехто змінює свої погляди під впливом аргументів. Коли хтось висловлює незрозумілість щодо певного терміна, інші користувачі охоче надають пояснення або пропонують альтернативи. Таким чином, відбувається розширення словникового запасу.

Мені здається, що ці онлайн-обговорення загалом працюють не тільки в мінус, а й у плюс: люди дізнаються, що це питомі для української мови явища.

Наталка Соколенко: А до вас, у Divoche.media, в коментарі приходять із запереченнями щодо існування українських фемінітивів? І взагалі, з чим приходять у коментарі до такого медіа?

Оксана Павленко: Є момент, коли якийсь допис або відео в соціальній мережі виходить не на нашу аудиторію, яка приходить читати наші тексти і дивитися наш контент, а на іншу, ширшу. Тоді, звичайно, починаються дискусії про фемінітиви. Торік ми публікували текст про українських класикинь і там буквально боролися за ці фемінітиви -- мовляв, це жахливе слово, як так можна говорити.

Іноді такі ситуації виникають. Це відбувається, коли ми обговорюємо жінок як групу, наприклад, у контексті їхньої участі в армії або в навчанні керувати важкою будівельною технікою.

Нещодавно ми підготували нову статтю. Наша команда активно займається новинами, пов'язаними з нашою тематикою, які можуть зацікавити наших читачів. Ми висвітлили подію, присвячену Маршу жінок, що відбудеться 8 березня. Після певної паузи, громадська організація "Марш жінок" знову організовує марш.

Звичайно, у Threads — новій соціальній мережі — я натрапила на безліч коментарів, яких не бачила вже давно. Наприклад, запитання: "За що ви боретеся?". Чимало чоловіків висловлювали свої думки про ТЦК. Досить багато. Мені здається, що там можуть діяти боти або щось подібне.

Наталка Соколенко: Так, це питання: чому жінки не підлягають мобілізації?

"Мені не подобається стереотип, що речі, якими користуються жінки, є чимось несерйозним"

Наталка Соколенко: Divoche.media – це також медіа, хоча й не має друкованої версії. До речі, воно ніколи й не виходило в друкованому форматі?

Оксана Павленко: Ні. У нас були такі ідеї. Ми зараз бачимо велику тенденцію серед наших сусідніх медіа, з якими працюємо в одній ніші: багато хто намагається робити друковані журнали, хоча б один випуск.

Наталка Соколенко: Адже це також популярна тенденція — повернення до аналогового споживання.

Оксана Павленко: Значний тренд. Наступне запитання — чи плануємо ми відкрити видавництво. На даний момент — ні. Але мені б дуже хотілося в майбутньому реалізувати щось у цьому напрямку.

Наталка Соколенко: Існує певний стереотип, який, ймовірно, поширений не лише в нашій країні, а й у світі загалом, що жіночі та дівочі медіа здебільшого зосереджені на темах косметики, нижньої білизни та сексу. Причому сексу в такому контексті: не як про отримання задоволення, а швидше про те, як максимально задовольнити чоловіка. Я виросла на таких журналах.

Це були й українські журнали, хоча виходили вони російською мовою. Крім одного -- певний час, до фінансової кризи 2008 року, виходив журнал "Пані". Його видавав американський видавець, який також випускав журнал "Кореспондент". Недовго існував журнал "Пані", й він мав дещо іншу спрямованість: гендерна оптика там була менш упослідженою. Хоча все одно контент переважно стосувався моди, кулінарії тощо.

Чи цей стереотип досі такий залізобетонний, чи все-таки є зрушення? Що ви бачите: як ставляться до медіа, спрямованих на жіночу аудиторію -- коли вже в назві є "жіночий журнал", "дівочий журнал" тощо?

Оксана Павленко: На мою думку, в даний момент відбулося безліч змін. Світ зазнав трансформацій, і ми також стали іншими.

Я також виросла, оточена яскравими обкладинками журналів. Тепер, вивчаючи цю тему, я помічаю безліч статей, які розкривають, як глянцеві видання минулих років формували уявлення про жінок, а сьогодні Instagram має подібний вплив. Йдеться про стереотипи щодо зовнішності та про те, якою повинна бути жінка. Вважаю, що колись глянцеві журнали мали вагомий вплив на ці уявлення. А зараз існують дослідження, які підтверджують, що Instagram суттєво впливає на уявлення молодих дівчат про те, яким має бути їхній вигляд.

Існували навіть дискусії про маски в Instagram, які трансформують риси обличчя: чи повинні вони взагалі бути? З часом ця ситуація починає змінюватися. Те, що сьогодні представлено на ринку, якщо звернути увагу на жіночі медіа, в основному має онлайн-формат. Це явище зумовлене економічними чинниками.

Якщо говорити про моду, а мені здається, про моду варто говорити, так само як і про косметику, -- це не щось погане. Мені не подобається стереотип, що речі, пов'язані з жінками, або те, чим користуються жінки, є чимось несерйозним. Таке ставлення дуже часто поширюється і на літературу. Водночас зараз дедалі більше почали говорити про права жінок.

Наталка Соколенко: То виходить, що Divoche.media не стикалося з подібними оцінками, коли ви обговорюєте теми про косметику, білизну, інтимні стосунки та інші подібні речі?

Оксана Павленко: Так, звичайно, це сталося. Наш шлях розпочався у 2013 році. Тоді все було інакше: назва, атмосфера. Я була значно молодшою, більш віддаленою від багатьох аспектів життя, і, можливо, в чомусь навіть більш відважною.

Безумовно, коли ти заявляєш про створення жіночого видання, часто стикаєшся з реакцією: а що ж ви пишете "для дівчат". Це реальність, з якою треба мати справу. Позиціювання в цьому контексті виявилося досить складним, адже в певний момент стає очевидно, що рекламодавці очікують від тебе, можливо, більш стильного або орієнтованого на продукти контенту.

Ми не маємо великого досвіду в цій сфері, тому змушені шукати оптимальні способи взаємодії з брендами. Нам потрібно донести до них, що співпраця з жіночою аудиторією має свої особливості, і це може бути досить захопливо.

Я, наприклад, дуже захоплююся переглядом відео на тему косметики. Мені імпонують численні блогерки, які діляться своїми знаннями та досвідом. Частково теми, пов’язані з косметикою та модою, стали популярними в блогерстві, адже люди почали більше довіряти думкам блогерок.

Водночас слід зазначити, що існує журнал Vogue. Українська версія Vogue наразі успішно займається культурними питаннями та багатьма іншими аспектами.

"Ми займаємося питанням гендерної справедливості у сфері вищої освіти."

Наталка Соколенко: Над якою темою ви зараз працюєте або нещодавно почали працювати? Мені здається, це, зокрема, тема жінок у науці. Принаймні мою увагу привернула інформація про те, що жінок дуже мало у вищій освіті, а ще менше -- у відсотковому співвідношенні -- в Академії наук, у різних органах її управління. І це справді дивує. Чи це одна з тем, яку ви вирішили дослідити глибше?

Оксана Павленко: Так, ми займаємося питаннями гендерної рівності у вищій освіті. Цей масштабний проєкт ми реалізуємо, напевно, з серпня 2025 року у партнерстві з Британською Радою. Ми висвітлюємо загальні тенденції та зміни, що відбуваються в сфері гендерної рівності у вищих навчальних закладах.

Є конкретні цифри, статистика, британські дослідження й програми. Ми показуємо іноземний досвід і водночас говоримо з нашими університетами про те, які проєкти й програми були для них корисними, що вони робили, які дослідження проводили, які інновації впроваджували.

Одним із прикладів може бути створення дитячої кімнати в університеті. Коли мати виконує свої обов'язки на факультеті, у неї є можливість прийти з дитиною. Іноді трапляється, що немає вільного місця в дитячому садку або знайти його вчасно не вдається, а працювати потрібно хоча б кілька годин. Наявність такої дитячої кімнати, де малеча перебуває під наглядом у безпечних умовах, робить університет комфортнішим місцем для жінок, що прагнуть поєднувати кар'єру та материнство. Це маленькі, але важливі кроки, про які варто говорити.

Ми також обговорюємо важливість більш активної роботи над темою жіночого здоров'я. Це стосується не лише вагітності, але й менопаузи, адже ці етапи можуть суттєво впливати на кар'єрний шлях жінки. Важливо, щоб університети, компанії та інші організації, де працюють жінки, розглядали різноманітні способи підтримки їх у цей період.

Наталія Соколенко: Інститут науки.

Оксана Павленко: На мою думку, Академія наук – це наступна важлива тема для обговорення. Жінки у науці заслуговують окремої уваги. Наразі нашою основною метою є дослідження гендерної рівності у вищій освіті. Вважаю, що цей проєкт є досить специфічним.

Одночасно з цими проектами важливо розробити метод, який дозволить зробити тему привабливою для більшої кількості людей.

Наталка Соколенко: Ви проводили інтерв'ю з жінками-ректорами. Чи можете поділитися, скільки їх у нас, якщо у вас є такі дані?

Оксана Павленко: Я не можу точно стверджувати, але мені здається, що це невеликий відсоток, хоча їх кількість зростає. Ми провели інтерв'ю з Зеленою Хаджиновою з Приазовського університету та Іриною Вахович, ректоркою Волинської політехніки. Мене трохи засмучує, що довгі назви університетів іноді важко вимовляти правильно, особливо під час тривалої розмови. Я можу їх переплутати. Проте нам пощастило мати чудову ведучу нашого подкасту – Ірину Славінську, яка ніколи не помиляється і дуже вдало представляє всіх наших гостей. Незабаром вийде інтерв'ю з Ксенією Семеновою.

У цьому проєкті я займаюся роллю продюсерки в подкасті. Хоча я не веду інтерв'ю, я активно беру участь у всіх аспектах реалізації проєкту.

Наталка Соколенко: Ви слухаєте подкаст "На її плечах".

Оксана Павленко: Так, це подкаст "На її плечах". Це вже другий сезон. Я працюю зі сценаріями, багато разів переслуховую записи. І мені це дуже цікаво. Я всім раджу послухати.

"Ми споживаємо обсяги інформації, яких раніше не могли уявити."

Наталка Соколенко: Поділіться, будь ласка, як у вас зародилася ідея створення подкастів? Що спонукало вас до цього кроку? Адже раніше Divoche.media зосереджувалася на текстах, фотографіях та відео, а тепер ви вирішили додати подкасти. Які причини стали поштовхом для цього рішення? Можливо, це пов'язано з тим, що люди більше прагнуть слухати, ніж читати, чи є інші фактори?

Оксана Павленко: Мені здається, я нещодавно читала, що це пов'язано з читанням книжок і з тим, що люди начебто менше читають. Але, з іншого боку, здається, у New York Times була стаття про те, що ми читаємо таку кількість контенту, яку ніколи раніше не читали. Тому що ти заходиш, наприклад, у Threads, Instagram, Facebook...

Наталка Соколенко: Це також тексти, як би це не звучало.

Оксана Павленко: Люди активно залучені в читання, тож я не можу стверджувати, що їм це не цікаво.

Існує чимало обговорень стосовно обсягу великих текстів. Справді, є група читачів, які готові зануритися у довгі матеріали. Проте існує також інша аудиторія, для якої ми, наприклад, адаптуємо цей контент для Instagram та інших соціальних мереж. Наша команда невелика, і ми усвідомлюємо, що з усім цим потрібно ретельно працювати. Іноді складається враження, що ми виробляємо занадто багато контенту для такої обмеженої кількості людей. Цю думку також висловлюють мої колеги.

Щодо подкастів: спочатку ми запустили проект "Чому і не байдуже". У цьому подкасті ми обговорювали теми, пов'язані з громадським сектором, зокрема акцентуючи увагу на ролі жінок у цій сфері. Це питання викликає у нас великий інтерес. У 2022 році ми реалізували ініціативу під назвою "Підмога", яка слугує своєрідним каталогом жіночих громадських організацій і охоплює два основних напрямки. Якщо жінка шукає підтримку, наприклад, в аспектах здоров'я чи кар'єрного розвитку, вона може звернутися до цього ресурсу. Паралельно ми працювали над тим, щоб підвищити видимість жіночих організацій.

Ми займалися створенням контенту, оновлювали інформацію та систематизували її на єдиній сторінці. Це також могло стати в нагоді закордонним організаціям. Неодноразово ми отримували листи з відгуками, в яких зазначалося, що англійська версія цього каталогу виявилася дуже корисною.

Після такого досвіду я дуже вірю в громадський сектор. Коли багато спілкуєшся з жінками, які роблять неймовірні речі, й вони розповідають про це так, ніби нічого особливого не сталося, розумієш, наскільки це важливо.

В Україні YouTube виступає ключовою платформою для прослуховування подкастів.

Оксана Павленко: Ми створили подкаст "Чому їй не байдуже" у форматі аудіо, оскільки мені дуже подобається цей жанр. Я рідко переглядаю інтерв'ю, навіть якщо вони мають чудову візуалізацію і доступні на YouTube. Зазвичай я прогулююсь вулицями з навушниками у вухах — це моя звична практика. Також я багато слухаю аудіокниг, тому мені цікаво працювати саме з аудіоформатом.

У певний момент ми зрозуміли, що аудіоформат -- це добре, але в Україні YouTube є основною платформою для споживання такого контенту. Тому потрібно робити і відео. Перший сезон "Чому їй не байдуже" також виходив із відео. Ми просто записували подкаст у студії, щоб мати відеоряд.

З часом я ухвалила рішення більше не вести подкаст в одиночку, і ми почали шукати різноманітні гранти. Перший сезон "На її плечах" отримав підтримку від Українського жіночого фонду. Це був комплексний проєкт, який включав як відео, так і аудіо формати, а також додаткові матеріали на вебсайті — досить масштабне начинання.

Ми запросили Ірину Славінську, і ця співпраця вийшла справді чудовою. На мою думку, Ірина вміє проводити відмінні інтерв'ю та майстерно вести діалоги. Це помітно як під час зйомок, так і коли я переглядаю записи. Я завжди наголошую, що якщо хтось прагне опанувати мистецтво інтерв'ю, варто звернути увагу на її роботи.

Тому ми вирішили створити відео. Але минулого року я розпочала свій подкаст, присвячений книгам. Це особистий проект, оскільки ми обговорюємо з жінками жіночу літературу. Ця тема дуже мене захоплює. Перший сезон ми записали лише у форматі аудіо.

Зараз багато людей цікавляться, коли ж стартує наступний сезон. Я веду внутрішні роздуми: чи варто створювати відео, чи залишитися на аудіоформаті. Постійно думки: "Боже, Оксано, ти так довго обмірковуєш, що врешті-решт нічого не запустиш". Пора вже приймати рішення. Коли це твій особистий проєкт без жодних зобов'язань, можна довго вагатися. Але потім усвідомлюєш, що аудіо не має такої широкої аудиторії. Хоча, можливо, це приверне більш зацікавлених слухачів -- тих, хто дійсно хоче дізнатися більше про книги.

Наталка Соколенко: Я спостерігала за графіком розвитку різних форматів контенту. Споживання аудіо демонструє зростання, ще активніше збільшується попит на відео, але найзначніше зростання спостерігається у сфері відеоподкастів.

Оксана Павленко: Так, мені здається, це пов'язано з темпом життя. Коли я не працюю, то здебільшого ходжу в навушниках. Я щось слухаю, гуляю з собакою.

Наталка Соколенко зазначила, що споживання контенту зросло до таких масштабів, що досягло певної межі. За її словами, далі людина просто відпочиває, адже весь інший час, коли вона не спить, присвячує споживанню інформації та розваг.

Оксана Павленко: Іноді, коли їду в поїзді, слухаю щось, поки занурююсь у сон. А потім дивуюсь, звідки у мене ця інформація — адже я просто заснула з навушниками в вухах.

Нагадаємо, що в попередніх випусках подкасту "Медіуми" ми мали можливість поспілкуватися з Вірою Курико про літературні вподобання українців, з Катериною Котвіцькою обговорили підсумки першого року функціонування Megogo Books, а також дізналися від Олени Чуранової, як Росія реалізує месенджер "Max". Костянтин Дульцев розповів про вплив війни та руйнування інфраструктури на зимові види спорту в Україні, а Дмитро Купира поділився думками щодо алкоголю, тютюну та медіа. Лєна Чиченіна пояснила, чому професійні дискусії про кіно часто переходять у токсичні суперечки, а Анна Бабінець представила своє розслідування "Державні діти". Стас Козлюк обговорив, чому Україні все складніше привертати увагу міжнародної аудиторії, а Юлія Тимошенко з Ukraїner дала поради, як спілкуватися з іноземцями, щоб бути почутими та зрозумілими. Олена Тараненко розповіла, як захиститися від медіатравми, Денис Зеленов поділився досвідом роботи соцмереж "24 каналу", а Дмитро Литвин обговорив "Укрінформ", "УП", телемарафон та "офреки" для журналістів. Гала Котова з Viber розповіла, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber адаптуватися та розвиватися після початку широкомасштабного вторгнення.