Актор та військовослужбовець Денис Гранчак висловився: "Я просто відвідав військовий комісаріат і заявив, що бажаю боронити свою країну та близьких".

У березні 2022 року актор Денис Гранчак, який має досвід роботи в українських театрах і кіно, вирішив стати добровольцем і прийшов до військкомату. Вже майже три роки він захищає Україну, служачи у 126-й одеській бригаді тероборони. У інтерв'ю "ДМ" Денис поділився своїми мотивами для вступу до армії, розповів, як підтримує та надихає своїх підлеглих, а також поділився своїми планами на майбутнє після завершення війни.

Денис Гранчак народився 26 січня 1977 року у Бердичеві. У 2003 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Грав у Київському театрі юного глядача на Липках і в Одеському академічному музично-драматичному театру імені Василька. Знімався у серіалах "А життя продовжується", "Тільки кохання", "Гвардія", "В полоні у перевертня", "Доброволець" та інших. Має перший розряд із боксу та плавання, також займався футболом, фехтуванням і мішаними бойовими мистецтвами.

Денисе, поділіться, будь ласка, як ви потрапили до армії і де зараз проходите свою службу?

10 березня 2022 року, після того як я відправив свою родину за кордон, вирушив до військкомату в Чорноморську. Там мене трохи здивували, дізнавшись, що я актор і при цьому хочу добровільно вступити до армії. Проте вони усміхнулися і відповіли: "Якщо ви так вирішили, ми підготуємо для вас повістку". Згодом надійшов дзвінок: "Приходьте". Усі необхідні речі вже були готові.

З військкомату нас забрали на збірний пункт, де ми дуже швидко пройшли ВЛК. Бо людей було дійсно дуже багато і ВЛК проходили майже формально. Там зі мною поспілкувалися, також здивувалися моєму рішенню, коли дізналися, що я актор. А далі я потрапив у 126-ту бригаду ТРО, в якій служу і воюю дотепер.

Наші бойові дії стартували в Миколаївській області. Після ротації нас направили в Херсонську область, де ми брали участь у процесі звільнення регіону. Російські війська відступали, а ми йшли слідом за ними. Увійшовши в Херсон, ми продовжували просуватися вперед. Зараз уже два роки, як ми перебуваємо "на нулі" і виконуємо військові завдання в Херсонському напрямку.

Чи ви свідомо обирали підрозділ, чи вам було байдуже, куди направлять на службу?

Я навіть не замислювався над тим, куди можу потрапити. Просто прийшов і висловив своє бажання захищати свою країну та родину. Місце, де опинюсь, і обставини мене не турбували. Все залишалося на волю долі. А вона, безперечно, знає краще, де мені слід бути і який шлях обрати.

Яким чином ви перейшли від статусу бійця до командира роти?

На початку я займав позицію командира відділення в нашій роті. Важливо зазначити, що з 1995 по 1997 рік я проходив службу у Львові в стройбаті, де здобув звання сержанта.

Денис Гранчак під час строкової служби в армії

Коли я приєднався до бригади, мені відразу ж сказали: "Якщо ти сержант, значить, тобі слід стати командиром відділення". У зв’язку з моєю вищою освітою, мені також запропонували можливість навчання на офіцера. Проте, враховуючи мій бойовий досвід, я насправді бажав займатися підтримкою психологічного стану військових. На жаль, я не зміг потрапити на курси з морально-психологічного забезпечення, тому обрав навчання на командира взводу. Після завершення навчання я повернувся до частини на посаду заступника командира роти, відповідаючи за морально-психологічне забезпечення. У той час у нас почалися активні бойові дії, і в цій ситуації я активно допомагав командирові роти вирішувати всі наявні питання. В результаті, з жовтня 2023 року мене призначили командиром роти.

Чи стикаєтеся ви із труднощами в заохоченні людей до виконання бойових завдань та підтримці їх бойового духу?

Як би там не було, за три роки війни у кожного з нас виникає відчуття "вигорання". Це стосується не лише тих, хто знаходиться на передовій, адже навіть у тилу люди переживають подібні стани. Після виконання бойових завдань багато з нас відчувають значну фізичну, моральну та психологічну втому. Я це відчуваю на власному досвіді. Раніше, коли я міг не бачитися з родиною по кілька місяців, мені було легше справлятися з цим психологічно. Тепер же я прагну скоротити ці проміжки, щоб швидше зустрітися з близькими. Тому я намагаюся підтримувати людей навколо, спілкуватися з ними і мотивувати, адже кожному з нас важко. Але ми продовжуємо триматися і виконувати свої обов'язки, адже розуміємо, що альтернативи немає.

Ви вже близько трьох років на передовій. Тим часом, більшість ваших колег у тилу займаються театром і беруть участь у зйомках різних серіалів. Чи не виникає у вас почуття образи щодо них за це?

-- Ні, в жодному разі. Я чесно скажу, що я вважаю, що у кожного свій шлях у житті. Я вважаю, що кожен сам приймає рішення: може він чи не може вчинити так у певній ситуації. Я, наприклад, не зміг не піти в армію. Я не зміг спостерігати збоку, як інші воюють і захищають нашу країну. Так, я невійськова людина... Вірніше, був на початок війни невійськовою людиною. Але моє серце відгукується на такі виклики...

Щодо почуттів до тих, хто не поділяє мого досвіду... Ні, я не відчуваю жодних образ. Я також прагну повернутися з цієї війни й знову зайнятися режисурою та акторською діяльністю, виступати на сцені та зніматися в кіно. Я впевнений, що мої бажання здійсняться. У всього свій час, і я пройду свій шлях, сподіваюся, живим і здоровим. Здоровим, наскільки це можливо після трьох років випробувань, які мені довелося пережити. Я буду працювати, займатимусь тим, що люблю, і вноситиму в свою професію той досвід, який здобув на війні.

А ще я хочу допомагати відновлюватись іншим людям, які також повернуться до мирного життя після війни.... Та й тим, хто перебуває в тилу, також потрібна буде психологічна допомога. Вони пережили свої трагедії. Україна постійно перебуває під обстрілами й люди постійно в стресі, особливо жінки й діти. І це моя основна задача, яку я ставлю перед собою після війни, -- допомогти таким людям повернутися до звичного способу життя. І я хочу, щоб ті актори й режисери, які не пішли в армію, також це розуміли й відчували. Що цим людям потрібна допомога.

Чи отримуєте ви якусь підтримку від колег?

Справа в тому, що я зазвичай не ділюся у соцмережах інформацією про збори коштів для потреб мого підрозділу. Було декілька випадків, коли ми організовували збори, і люди нам допомагали. Проте я не слідкую за тим, хто і скільки саме пожертвував. Є ті, хто періодично цікавиться моїм станом або просто пише, що радіє моєму життю (посміхається). Деякі беруть на себе певні зобов'язання. У мене є собака, якого я врятував з серйозних труднощів. Одна молода актриса вирішила забезпечувати її їжею. Вона висловила бажання хоч чимось допомогти нам, і це дійсно зворушливо та приємно.

-- Цікаво, чи часто вам і вашим побратимам доводилося рятувати тварин у зоні бойових дій?

-- Так ми всі, хто тут на нулі, намагаємося рятувати тварин. Не секрет, що на війні багато бруду. Війна не гарна. Вона не схожа на ту війну, яку показують у кіно. Але при всьому цьому на війні у людей прокидаються якісь особливі чисті почуття. На війні люди безкорисно допомагають один одному і рятують тварин, навіть інколи ризикуючи своїм життям. Це надихає -- і слава Богу, що це є. Хтось забрав собі котів, хтось собак. Хтось передав тварин додому своїм дружинам. Це постійно відбувається. От тільки мишей ми не любимо (сміється). З мишами у нас була не дуже приємна історія. Я, напевно, цей запах мишей ніколи вже не забуду, бо їх навколо тисячі. І вони вигризали та знищували все. Навіть підкладку в касці вигризли.

Проте іноді врятувати тварин не вдається. Собака, про якого я згадував, є вже моїм другим улюбленцем. Перший, якого я врятував, трагічно загинув. Він наступив на "пелюсток" (протипіхотна міна ПФМ-1 — "ДМ") і підірвався. Можливо, він пожертвував собою, щоб урятувати моє життя або життя когось іншого. Коли ми переслідували росіян у Херсонській області і потрапляли на їхні позиції, ми натикалися на безліч покинутих собак і котів. Ми їх підгодовували і давали їм власні імена, адже ці істоти не винні в жодних бідах і вміють дякувати по-справжньому. Проте є й інша сторона медалі: собаки та коти можуть видати наші позиції. Вони не можуть постійно залишатися в укритті. І російські війська, спостерігаючи за територією, роблять висновок: якщо в певному місці є тварини, то, ймовірно, там є й люди, що може призвести до вогневого ураження цієї території.

-- Зараз, після майже трьох років на війні, вважаєте себе професійним військовим?

-- Ні... Можливо, тому, що я все одно себе вважаю насамперед актором. Це моя основна професія, до якої я цілеспрямовано йшов усе життя, яку люблю та без якої я не уявляю свого життя. Для мене головне -- мистецтво. А в армії я тому, що це мій обов'язок як громадянина і чоловіка. Я тут, тому що йде війна, тому що на нашу землю прийшов ворог. Але попри все те, через що мені довелося пройти, я хочу повернутися після війни в професію. І всім своїм хлопцям я також постійно кажу про те, що вони повинні думати про те, чим будуть займатися після того, як повернуться з війни. Не потрібно будувати якихось конкретних планів, бо ми не знаємо, що з тобою може статися через хвилину. Але думати про те, як ми повернемось і як будемо жити, потрібно. Бо я знаю, що коли люди повернуться після війни, у них ще довго буде цей ПТСР. І якщо надалі ти не плануєш пов'язувати своє життя з армією, то треба готувати для себе якийсь плацдарм для своєї душі, для свого тіла у мирному житті.

-- А чому свого часу ви вибрали саме акторську професію?

З самого дитинства у мене була мрія стати актором, і я ніколи не сумнівався у своєму виборі. Як тільки я почав усвідомлювати себе, ця пристрасть до сценічного мистецтва охопила мене. Я завжди хотів бути в центрі уваги, передавати людям свої думки та емоції. Мені подобалося ділитися анекдотами в компаніях — хоча зараз я цим не займаюся, раніше з кожного жарту я міг створити цілу виставу. Це приносило мені задоволення, тому я навіть не мав жодних коливань щодо свого майбутнього після школи.

-- Проте, наскільки я знаю, в акторську професію ви потрапили не одразу.

Отже, вперше я спробував вступити до інституту імені Карпенка-Карого в 1995 році, на курс до Миколи Рушковського. Проте тоді залишалося всього одне вільне місце, і Микола Миколайович не прийняв мене. Після цього я відслужив в армії, повернувся до рідного Бердичева і, через два роки, записався до театральної студії, щоб підготуватися до вступу. Згодом я знову поїхав до Києва, і там Микола Миколайович згадав про мене, запитавши: "Денисе, чому ви не сказали, що вже намагалися вступити до нас?". Після цього він прийняв мене на свій курс на бюджетній основі, і я навчався у нього з 1999 по 2003 рік.

-- Як вважаєте, ваша акторська доля склалася успішно?

На мою думку, моє життя все ще формується, і в мене попереду ще чимало цікавого. Я така особа, що якщо мене щось не задовольняє, я без коливань вношу зміни в повсякденність. Чи то зміни в особистому житті, чи то рішення, які я приймаю для своєї родини, щоб залишатися ближче до своїх близьких.

Денис Гранчак разом із дружиною Іриною. та синами Левом та Север'яном

Я, наприклад, мав можливість продовжувати свою кар'єру актора в Києві, де мене добре знали, але вирішив переїхати до Одеси. Хоча на той момент у столиці я користувався популярністю в театральному середовищі, а також мав успіхи в кіно. Я отримував як головні ролі, так і епізодичні, які не завжди були творчо цікавими, але приносили непоганий дохід. Загалом, я вважаю, що в мене все йшло досить добре.

У акторській діяльності найважливіше — це ваше власне відчуття. Першорядним є не здаватися, не опускати руки і не втрачати віру у власні сили. Якщо ваше бажання працювати у цій сфері є щирим, і ви справді цінуєте своїх партнерів і власну роботу, успіх не забариться. Я впевнений, що кожна людина, яка щиро прагне, має змогу розвиватися та досягати своїх цілей. У моїй кар'єрі все складалося досить добре, але для мене завжди було важливо бути поруч із сім'єю. Проте, коли настала пандемія, а згодом і війна, мені довелося ненадовго відкласти свою акторську кар'єру.

Розумію, що ви дуже старанно присвячували себе заняттям спортом.

Так, спорт завжди займав важливе місце в моєму житті. Навіть під час війни я знаходив можливість тренуватися. Бували ситуації, коли, перебуваючи на "нулі", я хапався за скакалку і стрибав, незважаючи на вибухи в ста метрах від мене. Можливо, це виглядало безглуздо, але для мене це було необхідним фізичним і психологічним розвантаженням. Зараз через війну я багато чого втрачаю, зокрема, і в спортивному плані. Спорт супроводжував мене все життя, і його мені зараз дуже не вистачає.

Як вам вдавалося поєднувати професійні заняття спортом і мистецтвом?

Я розробив власну систему тренувань, яка підходить мені. Відмовився від відвідування спортивних залів, де раніше займався боксом, плаванням чи футболом у групі. Тепер я займаюся самостійно. Мені цікаво проводити час наодинці, досліджуючи свої думки і тіло. Саме в такому стані я відчуваю справжнє задоволення.

-- А ваша родина повернулася з-за кордону?

Так, вони знову з нами. Після трьох з половиною місяців відстані ми дійшли висновку, що родина може знову об'єднатися. Вони самі це відчули і прагнули цього — і для мене це має величезне значення. Адже я усвідомлюю, що вони поруч, що у мене є місце, куди можна приїхати, зустрітися з близькими та відчути їхню підтримку і ніжність.

-- Наскільки важлива для вас для ваших побратимів підтримка рідних, знайомих із тилу?

Це має величезне значення. Кожна посилка, кожен малюнок, кожен смаколик, які нам надсилають, наповнюють нас енергією. Ми усвідомлюємо, що люди роблять це не просто для того, щоб відзначити, що допомогли фронту. Вони прагнуть поділитися з нами своєю енергією, вірою в перемогу та вдячністю за те, що ми тут... Це відчувається дуже глибоко і є надзвичайно важливим.

Денис Гранчак разом із дружиною Іриною.

Чи є у вас на пам'яті якийсь особливо емоційний подарунок, отриманий від близьких?

Напередодні Нового року моя дружина подарувала мені ялинку, виготовлену в школі, де навчався мій старший син, а тепер навчається молодший. Вона прикрашена цукерками і працює на батарейках. Коли її увімкнути, ялинка світиться, що приносить теплоту навіть у холодному і темному бліндажі.