"Чимало сімей здійснили перепоховання своїх близьких, які загинули на війні, усвідомлюючи неминучість загрози для нашого міста": як триває життя в Костянтинівці, що знаходиться на передовій.

Костянтинівка завжди була відома як промисловий осередок Донбасу, зосередившись на кольоровій металургії та виконуючи роль важливого залізничного вузла. Найсмачніші печива та солодощі виготовляла кондитерська фабрика "Конті", завдяки чому правий берег міста завжди наповнювався приємними ароматами, — ділиться Оксана. — А ще тут готували дивовижні торти, які можна було замовити на святкові події. Села костянтинівської громади славилися своїми молочними виробами та ароматним хлібом. Коли місто ще не зазнало таких серйозних обстрілів (2022-2023 роки), місцеві пекарі випікали величезну кількість хліба для військових і відправляли його на фронт. Це була їхня волонтерська ініціатива.

У минулому Костянтинівка була відома своїм склозаводом і промисловими підприємствами. Хоча багато з них закрилися, все ж залишилися деякі цехи, які продовжують займатися виробництвом.

Звісно, регіональний ландшафтний парк "Клебан-Бик" є справжнім скарбом природних комплексів. Тут ви знайдете скам'янілі дерева, що мають понад 300 мільйонів років, а також безліч скульптур, які приваблюють туристів. Парк славиться своїми виходами давніх гірських порід та відслоненнями крейдяних порід, які сформувалися приблизно 90 мільйонів років тому. Особливою рисою цього місця є унікальний чорний наліт — гідроксиди заліза, що утворюють покриття на стародавніх породах. Ці елементи нагадують про Пермське море, що колись покривало цю територію близько 290 мільйонів років тому, і є важливою частиною геологічного ландшафту парку "Клебан-Бик". Подібні геологічні утворення можна знайти лише в штаті Арізона, США.

-- Як переживаєте щоденні російські обстріли, загибель мирних і військових, і що замість життя люди змушені бачити зруйновані будівлі і смерть?

Я не можу говорити за всіх, але можу висловити свою думку і думки тих, хто відчуває так само, як і я. З кожним запуском ракети, з кожним ударом КАБ, серце завмирає, і сльози вже давно висохли — погляд стає порожнім. Щодня ти вмираєш разом зі своїм містом та регіоном. Ти спостерігаєш, як ключові установи залишають територію, як релігійні святині евакуюють з храмів, як закриваються магазини, і як люди в місті змушені пересуватися пішки, адже, можливо, сьогодні це їх остання можливість. А коли виходиш на вулицю до магазину, чуєш фразу: "там лише ждуни". І відчуваєш, як хвиля відчаю та гніву накриває тебе, змушуючи сховатися від людей. Ти береш телефон і намагаєшся зв’язатися з тими, хто може зрозуміти — з рідними чи небайдужими. На жаль, таких людей не так вже й багато…

У цій жахливій війні, що для мене та багатьох людей, подібних до мене, розпочалася в 2014 році, я втратила друга, який безстрашно боровся за нашу землю. Я втратила своє місто, фактично цілий регіон... Я втратила частину себе, і здавалося, що ритм мого життя раптово перервався.

Яким чином місцеві мешканці забезпечують своє існування?

-- Ще донедавна у Костянтинівку ходили рейсові маршрутки. Проте наприкінці червня одну з них підбив російський дрон, внаслідок чого загинув водій. Тому вибратись з міста непросто, за автівками весь час полюють ворожі дрони... Стабільного мобільного зв'язку нема... Зруйновані будинки, школи, лікарні, магазини, церкви, вокзали... Нещодавно зачинилася "Укрпошта". Це була остання ланка роботи міста, тепер все наче померло...

Читайте також: Увага на нову загрозу: експерт застерігає про етап війни, коли дрони почнуть полювати на людей у міських умовах.

У містечку все ще функціонує місцевий ринок, де можна знайти свіжі продукти. Деякі місцеві жителі, які займаються фермерством, продають овочі та фрукти просто на вулицях, намагаючись підтримати одне одного в ці непрості часи. Всі банкомати закриті, а зняти гроші можна лише в Дружківці, тому потрібно спланувати поїздку так, щоб встигнути повернутися до початку комендантської години. Коли відключають електрику, можна піти до п’ятої міської лікарні, де працюють генератори, щоб підзарядити телефони.

Через російський обстріл у Костянтинівці пошкоджена газорозподільна станція, що призвело до повного припинення газопостачання у місті. Немає світла, а газу та опалення вже не буде. На початку серпня стався ворожий обстріл за допомогою FPV-дрона, він влучив у медичне авто. В результаті загинула тимчасова виконуюча обов'язки директора міської лікарні, двоє її колег отримали поранення. Багато сімей перепоховали рідних-воїнів, бо розуміли неминучість смерті нашого міста і це більш, ніж сумно. Дехто не полишає й досі місто через те, що там досі могили їхніх синів...

Як ви знаходите мотивацію продовжувати жити? Чим зараз займаєте свій час?

Померти було б надто легко, і окупанти не заслуговують на таку перемогу. Тому ми, мешканці Костянтинівки, вирішили об'єднатися з усією Україною заради спільної мети – збереження нашої Батьківщини та пам'яті про незламну історію нашого міста. Я разом із волонтеркою Світланою Ломовою віддалися справі вшанування загиблих захисників з нашого регіону, а тепер це охоплює всю країну. Ми прагнемо підтримати родини загиблих, збираючи інформацію та створюючи артпроєкт з портретами наших героїв. Наразі ми також звертаємо увагу на безвісти зниклих. Існує Костянтинівська спілка, яка займається цими важливими питаннями і надає підтримку родинам. Ми говоримо не лише про загиблих, а й про живих героїв, адже цей проєкт об'єднує сім'ї, які втратили найдорожчих – своїх дітей, чоловіків, батьків, а також рідні домівки. Люди приїздять з різних міст, щоб вшановувати пам'ять своїх близьких та зустрічатися з воїнами. Наразі місцем проведення є Полтава, і ми сподіваємося розширити цей проєкт на інші регіони. Жити в таких умовах дуже важко, адже ми знаємо, що не можемо повернутися додому на свята чи вихідні, коли поруч немає надійної руки сина. Як боротися далі? Ми шукаємо сили в собі, продовжуємо справу наших героїв, можливо, не на передовій, але через слова, дії, мистецтво, вшанування та психологічну підтримку.

Що спонукає людей залишатися в Костянтинівці?

- Коли кажуть -- виїжджай, все є, хата є, що треба -- це просто колючі фрази. Бо у багатьох випадках немає нічого, і дуже мало людей, які допомагають. Конкретно у моєму випадку та щодо моїх знайомих -- важка ситуація. З тваринами не здають квартири, ціни скажені, ще й деякі власники просять не оформлювати ВПО, щоб у них проблем не було. Є такі будинки чи квартири, в яких навіть страшно стояти (здають квартири з лайном під ліжком та пліснявою по всім стінам, мовляв, як треба -- приберете). Є випадки, коли знущаються з могил військовослужбовців з Донеччини, саме через регіон. Хтось каже матерям з Костянтинівської громади, що вони відправили своїх синів на фронт через гроші, які тепер вони точно можуть отримати, бо сини загинули. А ці матері та батьки ще й волонтерять заради нашої свободи! Це просто вбиває... Звісно, що є й чудові люди, і ми їм вдячні за те, що вони вірять в єдину Україну не на словах, а на дії. Вони і матеріально допомагають, і речами, і морально, що найважливіше, і з роботою.

Що найбільше вражає негативно?

- Це знову-таки мовне питання. Для мене не проблема розмовляти українською мовою, але є люди, яким важко і, дійсно, важко перестроїтися (я це кажу, бо викладаю мови і знаю, яким важким може бути процес говоріння). І замість того, щоб підтримати таку людину, ми чуємо, що вона -- "сєпар"! Коли, я бачу як російськомовні українці віддають останнє, волонтерять у повному сенсі цього слова, працюють на всіх фронтах, віддають свої машини, їздять на евакуації людей і тварин, а у відповідь чують "агент кремля, бо не розмовляєш українською", це розриває серце.

Ознайомтеся також з матеріалом: "Кожного дня ми стикаємось з небезпекою повернення додому": свідчення про життя в прифронтових Сумах від очевидця.

Я знаю молодих людей, які створюють музику про нашу місцевість і місто, вносячи свій внесок у культурну спадщину регіону. Наприклад, їхня композиція "Серце міста" (Владислав Дербинський "Derb1k", Юрій Лосев та Данило "Хейхал" Скакодуб) здобула величезну популярність і звучить на багатьох радіостанціях. Ці хлопці продовжують писати пісні з різних куточків України і активно підтримують наших захисників. Особисто я також займаюся поезією, пишу вірші про війну та рідний край, створюю живописні роботи. На різних заходах я ділюся історіями про наше місто, читаю вірші та згадую видатних людей, які невтомно борються за свободу, втративши все, крім безмежної любові до рідної землі!

Раніше "ФАКТИ" повідомляли про життя жителів Херсону, де через загрози для безпеки автомобілі рухаються містом з швидкістю близько ста кілометрів на годину.