"Батьків, які спілкуються російською, я вважаю вбивцями". Дмитро Рибалевський висловив свою позицію щодо відмови від виконання військових ролей, а також поділився думками про передбачення Ступки і своє батьківство, виховуючи чотирьох дітей.

Дмитро Рибалевський вже близько двох десятиліть працює актором у Київському Театрі Франка, де виконує ролі в знакових виставах, таких як "Коріолан", "Марія Стюарт", "Лимерівна", "Украдене щастя" та "Арлезіанка". Його також впізнають глядачі завдяки кінопроєктам "Митець", "Дике поле", "Табун", "Курс щасливого життя", "Толока" та іншим.

Я зустрівся з Дмитром, щоб провести інтерв'ю напередодні прем'єри чотирисерійної військової драми "Живий", яка стартує сьогодні, 24 лютого, на телеканалі "2+2". Сюжет розповідає про надзвичайну історію порятунку командира батальйону спецпідрозділу ГУР Руслана Фінчука, який отримав поранення і опинився в тилу ворога. Протягом трьох діб він подолав відстань до своїх військових, пересуваючись повзком.

Фільм "Живий" оснований на справжніх подіях. Якими були ваші методи занурення в образ і підготовки, щоб максимально правдиво відобразити свого персонажа?

- Насправді тут цікава історія щодо моєї участі. На самому початку повномасштабного вторгнення я категорично відмовився грати військових. Не вважав правильним для себе як для актора, який не служить, втілювати образи воїнів. Але потім стався один випадок. Мій друг, відомий військовий, дуже просив мене взяти участь у кліпі його друзів з гурту "Мотанка". Відповів категорично: "Ні, брате, військових не граю". Він же сказав одну фразу: "Я військовий - це моя робота, ти актор - це твоя робота. Що ти собі бігуді накрутив? Виконуй свою роботу". Ці слова запали мені в душу, і я погодився.

Проте після того все одно не відчував справжнього пориву грати військових у цей буремний час. Пізніше, працюючи з психотерапевткою, знову отримав схоже за змістом усвідомлення. Вона сказала мені: "Дмитре, це ваша робота. Ви собі щось накрутили - просто робіть те, що маєте робити". І коли мені запропонували роль у "Живому", згадав ці розмови: якщо це моя робота, якщо потрібен для втілення цього героя - чому ні? Так і сталося: погодився.

Чому варто звернути увагу на цей фільм? Щодня ми спостерігаємо за різними аспектами війни, але ця стрічка має особливе значення. Вона розповідає про людську долю, основану на реальних подіях. Це історія бійця з ГУР, який зміг вибратися з оточення. Кожен глядач знайде в ній частинку себе, відгук на свої власні переживання. У наші дні важливо висвітлювати подібні історії на екрані. Часто можна почути, що мистецтво не на часі, але я впевнений, що воно завжди актуальне. Мистецтво здатне не лише розважати, а й спонукати людей задуматися, аналізувати та ставити запитання. Тому настійно рекомендую: обов'язково перегляньте цей фільм.

Восени минулого року на екрани вийшов новий захоплюючий серіал під назвою "Митець", в якому ви виконали одну з ключових ролей. Про цей проект я вперше почула від Остапа Ступки на фестивалі "Молодість", коли запитувала його про його поточні зйомки. Він був у захваті і сказав: "Ми працюємо над шпигунським трилером, що має дуже захоплюючий сценарій".

Сценарій мені сподобався з самого початку. Ми зібрали чудову команду і створили дійсно цікавий серіал. На жаль, він не став таким популярним, як "Тиха Нава", яка вийшла на "КиївстарТБ". Сьогодні стримінгові сервіси часто користуються більшим попитом, ніж традиційні телевізійні канали. Коли після прем'єри "Тихої Нави" глядачі почали активно ділитися своїми враженнями, я намагався ненав'язливо запропонувати їм: "А спробуйте подивитися ще й "Митець". З часом у мене з'явилася своєрідна армія шанувальників, які тепер самі радять цей серіал. Це дійсно радує.

Наступного року відзначатимете два десятиліття своєї служби в Театрі Франка в столиці. Це значний термін?

Як же мені це пояснити? У житті актора виникають різні етапи. Власне, я відчуваю і любов, і неприязнь до театру — адже між цими почуттями, як відомо, всього лише один крок (усміхається). Деякі моменти мене дратують, інші, навпаки, приносять велике задоволення. Деякі аспекти стали для мене звичними. Якщо бути точним, я на сцені Театру Франка вже 26 років, а не 20. Все починалося з роботи монтувальником, коли я не пройшов на театральний факультет. Я відпрацював там цілий сезон, наступного року вступив, але театр завжди залишався у моєму житті.

Я досі пам'ятаю всі деталі технічного процесу вистави "Кін IV" — хто за що відповідає, куди йде кожен штанкет (перекладина для кріплення декорацій, освітлення та завіс. - Ред.), і як функціонує механіка сцени. Це знання вкрай важливе для актора. Бували моменти, коли під час репетицій виникали непередбачувані ситуації... О, Боже, що це ми робили? А, "Фауста". Тоді ще був живий Сильвестрович (багаторічний керівник Театру Франка Богдан Ступка. - Ред.). Під час репетиції виявилось, що монтажника не було на сцені в критичний момент. Я швидко зреагував і сам підняв падугу (підвісна частина завіси чи декорації. - Ред.), адже знав, як це зробити. Можу з упевненістю сказати: я справжня людина театру.

Поділіться своїми спогадами про Богдана Ступку - видатного керівника Театру Франка, який залишив яскравий слід у культурному житті.

З величезною прихильністю. Я ж п'ять років мріяв потрапити до театру в ролі актора. Постійно навідувався туди, всі мене знали. Коли була можливість, наполегливо просив Сильвестровича вислухати мене. І от, як зараз згадую, 28 січня, день нашого театру. Він оголосив про прослуховування. Голоси членів комісії розділилися порівну: шість підтримали, шість виступили проти. Останнє слово мав сказати він. І його "так". Що я тоді відчув? Неймовірне полегшення і радість. Я ж йому вже казав: готовий працювати тут і безкоштовно.

І ось, зовсім скоро, я отримав свою першу головну роль. Навіть ставши офіційним актором театру, я продовжував відвідувати майже всі вистави. Одного разу, коли йшла "Наталка Полтавка", до глядацької зали спустився Сильвестрович і запитав: "Що ти тут робиш?". Твоя репетиція вже закінчилася, йди додому. "Але я не хочу", - відповів я. Він запитав: "Скільки тобі років? Твоє час прийде в 32, як у мене". "Чекати стільки?!", - здивувався я. "Треба мати терпіння, Дмитрику".

Чи справдилося це пророцтво?

Отже, мені запропонували виконати головну роль у виставі "Слава героям", де я мав честь виступати разом з Олексієм Гнатковським. І саме тоді все змінилося. Мені тоді було трохи за тридцять, і я досі дивуюсь, як Сильвестрович зміг це передбачити. Між нами існувала особлива зв'язок - наче внутрішня гармонія, розуміння без слів. Вірю, що він ставився до мене з любов'ю - батьківською, але водночас вимогливою та теплою. З Остапом Ступкою ми й досі підтримуємо міцну дружбу. Я вже розповідав про один випадок в інтерв'ю. Під час наших тривалих гастролей Україною з виставою "Лев і левиця" останнім містом у нашому маршруті був Сімферополь. Нас розмістили в чудовому готелі з приватним садом. Одного ранку, насолоджуючись тишею з кавою в руках, я сидів на лавочці, коли раптом з'явився Сильвестрович.

Тоді мені не було відомо, що він бореться з тяжкою хворобою — тримав це у таємниці, майже нікому не відкриваючи своїх переживань. Він сів поруч, дістав довгу, тонку цигарку, які любив курити. Я підкурив, і ми сиділи в мовчанні. Раптом він уважно подивився на мене і спитав: "Дмитрику, а ти не заперечуєш, якщо після мене зайде Стас?" (Це був режисер Стас Моїсєєв, який очолив Театр Франка після смерті Богдана Ступки. - Ред.). Я відповів: "Ні, Сильвестровичу". Він з полегшенням зауважив: "Тоді все гаразд". Після того моменту я неодноразово повертався думками до нашої розмови. Чому він звернувся саме до мене? Лише пізніше зрозумів: це був знак довіри, певної спорідненості. Він умів бути строгим; коли я допускав помилки, він ставав Рибалевським. А коли все йшло добре, він звертався до мене по-дружньому, як до Дмитрика.

Яка вистава з сучасного репертуару Театру Франка, на вашу думку, є обов'язковою до перегляду?

Рекомендую вам переглянути виставу "Наш клас" – це досить новий проект, прем'єра якого відбулася восени минулого року. Я вже мав можливість насолодитися нею двічі, і в деякі моменти просто неможливо стримати емоції. Я, наприклад, не зміг стримати сліз. До речі, в цій постановці грає моя дружина Анастасія Чумаченко.

Ви згадали про свою Настю. Як їй вдалося поєднати насичену кар'єру акторки з вихованням чотирьох дітей? Адже декретна відпустка завжди означає перерву, втрату зв'язку з професією, а потім доводиться фактично починати все спочатку.

- Вважаю, що мені просто неймовірно пощастило з дружиною. Настя - фантастична. Після кожних пологів минав буквально місяць - і вона поверталася в роботу. Коли народився наш Макар - крайня дитина, через місяць у неї вже були гастролі у чотирьох містах. Хто залишався з дітьми? У нас немає нянь - я. Іноді допомагає тато Насті - Анатолій Чумаченко, мій тесть - теж актор. Зараз діти вже підросли, самостійні.

Молодшому з моїх дітей вже сім років, і він, до речі, найактивніший зі всієї родини. Вважаю, що важливо з раннього віку прищеплювати дітям самостійність. Сьогоднішнє покоління живе в умовах швидкого задоволення та готових рішень. Я отримую велике задоволення від приготування їжі для дітей – це справжня медитація для мене. Цікаво, що мій тесть також відмінно готує, і навіть має спеціальну освіту, здобуту ще до того, як вступив до театрального вузу. А я почала готувати з дванадцяти років, коли мій батько залишив родину.

Чи замислювалися ви під час весільної церемонії про кількість дітей, які у вас будуть? І я правильно розумію, що, коли ви згадуєте про "остання дитина", це не означає завершення вашого батьківства?

О, ні, "крайня" - це просто сучасний термін (сміється). Якщо говорити відверто, ми зовсім не очікували, що нас буде четверо. Я насправді вважаю, що кожна дитина - це окремий всесвіт. Вони всі настільки різні. Найменший, Макар, мені здається, має потенціал стати актором. Хоча він сам це заперечує і каже, що мріє займатися розробкою ігор. Можливо, це просто період у його житті. Але в нього вражаюча мовна інтуїція: він використовує слова та вирази так, як іноді не можуть дорослі. Іноді я сам дивуюсь, як він формулює свої думки. У нього майже немає пауз у відповідях - він міркує швидко і креативно. А далі йде Марта, наша тендітна квіточка. Єдина, хто здатна витягнути з мене все.

Марк - це справжня загадка. Іноді здається, що він випадково потрапив до нашої родини з іншої реальності. У нього свій унікальний внутрішній світ, особливий ритм і біоритми. Нам, особливо мені, ще потрібно навчитися контролювати свої емоції і не реагувати занадто імпульсивно. Я і Настя - дуже емоційні та експресивні люди, справжні актори в житті. Іноді нам бракує терпіння, щоб не зриватися, а потім відчуваємо провину. Але бути батьками - це безперервний процес навчання. Щодо нашої старшої доньки Марго, то вона - розумова сила нашої "команди". Володіє кількома іноземними мовами та мріє про навчання в Нью-Йорку і Парижі. Хоча вона ще навчається в школі, вже встигла здобути досвід роботи.

Я знайшла в Вікіпедії інформацію про вас, де зазначено: "У світі кінематографу ви обрали шлях, що не передбачає участі в кастингах. На знімальний майданчик ви потрапляєте лише за запрошенням тих, хто оцінює ваші театральні роботи. Ви відмовляєтеся від ролей, які не мають глибокої історії та лише використовують візуальні кліше". Як ви почуваєтеся, дотримуючись такої філософії? Чи справді фінансові аспекти не грають для вас значної ролі?

- Гроші важливі, звісно. Тим паче, коли в тебе четверо дітей - це навчання, гуртки, підготовки, побут. Плюс ми постійно донатимо - і це теж свідома частина нашого бюджету. Але водночас не можу працювати в проєкті, який не відгукується. Якщо це каторга - це вже не мистецтво. Я все, що роблю, намагаюся робити з любов'ю. Якщо матеріал цікавий, якщо є жива історія, тоді готовий надіслати самопробу. Якщо ні - одразу відмовляюся. Чого бракує нашому кінематографу? Можливо, стабільного фінансування й системності. Але водночас з'являються дуже гідні речі. Мені сподобалися "Тиха Нава", "Ховаючи колишню", "Прикордонники". Враження справив серіал "Тут і тепер". Дуже хочу попрацювати з режисером Володимиром Янощуком - його "Потяг" мені близький за тональністю.

Днями почав дивитися "Справа НБР" - кілька серій "проковтнув": якісно зроблено, гідна картинка. Нам потрібно підтримувати своє. Якщо не будемо просувати власний продукт, завжди знайдеться альтернатива. Глядач піде і відкриє якийсь серіал на YouTube чи на піратській платформі й дивитиметься російське кіно - просто тому, що воно доступне, й алгоритми його постійно підсовують. Я зараз відверто вражений: на п'ятий рік повномасштабної війни так багато молоді досі розмовляє російською. Мене це реально обурює. Зрозуміло, юність - це бунт, пошук себе. Але яке це може бути бунтарство на такому примітивному рівні? І батьків, які спілкуються зі своїми дітьми російською, вважаю вбивцями.

Нещодавно в інтерв'ю нашому виданню режисер Давид Петросян поділився цікавою історією. Він розповів: "Я стояв у черзі в магазині, поруч зі мною був батько з маленькою донькою, їй, напевно, близько 5-6 років, така мила. Продавець запитала: 'Як тебе звати?' А вона відповіла: 'Дівчинка'. Тато, звертаючись до неї російською, запитує: 'А як тебе насправді звуть?' Чи вважаєте ви, що можна зробити зауваження, якщо стикаєтеся з подібними ситуаціями в громадських місцях?"

Мої діти активно реагують на навколишнє середовище. Згадую один випадок кілька років тому, коли ми стояли на світлофорі, а поруч люди спілкувались російською. Макар глянув на них і тихо промовив: "Москалі". Також пам’ятаю ситуацію в парку на Подолі, коли до нас підійшли незнайомці і заявили: "Ваші діти занадто радикальні". Ми запитали: "А в чому саме їхня радикальність?" На що отримали відповідь: "Вони називають наших дітей 'москалями'". Я відповіла: "Це ваша проблема! Ви не спілкуєтеся українською, не передаєте мову своїм дітям, не формуєте майбутнє для них і своєї країни". Це викликає в мені подив та розчарування.

Напередодні 24 лютого, як ви згадуєте той час, коли на початку широкомасштабної війни довелося евакуювати дітей за кордон і потім з нетерпінням очікувати моменту, коли ви зможете повернутися додому?

Цей період був справжнім випробуванням. Усвідомлення того, що звичне життя, яке ти знав, перестало існувати, було приголомшливим: ні стабільної роботи, ні впевненості в завтрашньому дні – все доводилося починати з нуля, як для себе, так і для дітей. Протягом приблизно місяця ми перебували в Польщі, в переобладнаній гримерці театру Шекспіра. Одного разу я вийшов на сцену і читав монологи з постановки Театру Франка "Коріолан", в якій виконую головну роль. Після цього ми вирушили до Італії. На новому місці виявилося, що умови для життя були вкрай складними – ми фактично мали жити в притулках. Там ми зіткнулися з багатьма труднощами: у дітей з'явилися воші, а в ліжках водилися клопи через старі будівлі. І навіть тепер, дивлячись на свої ноги – вибачте за цей детальний опис – я все ще помічаю шрами. Згодом неподалік нашого містечка сталася велика пожежа. Фінансова підтримка була мізерною, іноді ми отримували трохи їжі. Жили за рахунок "подушки безпеки" – коштів, зароблених під час зйомок у серіалі "Табун".

Я постійно шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато. У них він - як наш Олексій Гнатковський на Прикарпатті, мій хороший друг. І в перший же вечір у мене виникла ідея зробити з Джакомо якусь колабу. Через кілька днів ми зустрілися, обговорили ідеї, і йому все сподобалося. Так народився наш перформанс. Ми використали вірші Шевченка, які я дуже люблю, а ще я знайшов щоденники з Маріуполя. Переклали їх, додали музики, склали все в логічну структуру і вирушили Тосканою з гастролями. Італійці підходили після вистав і плакали. Зізнавалися, що навіть не знали, що відбувається в Україні. Телебачення показувало переважно російську пропаганду. І казали, що навіть не потрібно було, щоб Джакомо дублював текст італійською для глядачів.

Мистецтво вразило своєю силою, не потребуючи зайвих слів. Я досі згадую фінальну сцену однієї з вистав: читаючи останній монолог - "Мені байдуже, чи буду я жити в Україні, чи ні" - не зміг стримати сліз. Просто розплакався... Постійно відчував, що ми неодмінно повернемося. І коли з'явилася можливість, ми вирушили до Києва. Я щасливий, що там зустрів людей, з якими досі підтримую теплі зв’язки.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторка Кариною Химчук, яка мешкає у Львові та успішно підкорює світові майданчики, - про зйомки з Джорджем Клуні, весілля в Лондоні і тата на фронті.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з актором і розвідником Олександром Зарубеєм, де він ділиться фронтовими таємницями, переживаннями батьків, які опинилися в окупації, та розповідає про 36 годин, проведених у тилу ворога: "У цій війні російська мова стала нашим знаряддям".