Битва на Ворсклі, знищення Запорізької Січі та "Диво на Віслі": важливі моменти світової історії з 11 по 17 серпня.

Згодом київському гарнізону довелося відбивати атаку Золотої Орди, а запорізькі козаки опинилися за Дунаєм та на Кубані

"Телеграф" запускає новий проєкт, який присвячений знаковим подіям як світової, так і української історії. Це своєрідний хронікальний запис, що висвітлює минуле різних країн та народів нашої планети, з регулярними щотижневими випусками, в яких будуть розглянуті найцікавіші події, що сталися за останні сім днів. Хронологічні рамки цього проєкту охоплюють період від найдавніших суспільств до сьогодення. Ми прагнемо не пропустити жодної ключової дати, що стосується політичної, військової, економічної та культурної історії.

1492 - Після смерті 25 липня римського папи Інокентія VIII на зібранні кардиналів (конклаві) його наступником було обрано Родріго Борджіа (коронований як Олександр VI). Цей папа увійшов в історію як любитель золота, жінок і як такий, що влаштовував кар'єру своїм позашлюбним дітям і родичам. Боровся за абсолютну владу в Папській області з могутніми родинами делла Ровере і Сфорца, брав участь у походах до найближчих італійських князівств і вільних міст у повних обладунках. 4 березня 1493 року, після повторного (після вікінгів) відкриття європейцями Америки Христофором Колумбом, папа Олександр VI видав буллу. На її основі 7 червня в іспанському місті Тордесільяс було підписано договір про розподіл сфер володарювання у світі між Іспанією та Португалією. Території на захід від проведеної ним по всій Атлантиці лінії ("папський меридіан" - 46°37' західної довготи) відійшли Кастилії та Арагону, за фактом Іспанському королівству, а на схід - Португальському.

Італійський філософ, політик, автор і історик Нікколо Макіавеллі у своєму творі "Державець" зазначав про понтифікат Олександра VI: "Цей папа не вживав жодних реальних дій, лише обманював народ. Його думки завжди оберталися навколо цього, і він мав для цього всі можливості. Жодна особа не робила обіцянок так легко, супроводжуючи їх гучними клятвами, і ніхто не зневажав їх так, як він. Проте, навіть обманюючи, він завжди досягав своїх цілей і вправно володів цим мистецтвом. Отже, державному діячу не обов'язково мати звичайні чесноти, але важливо вміти удавати, що вони в нього є" (переклад з італійської Ганною Лисенко, 2006).

У 1919 році, у місті Ваймар, президент Німеччини Фрідріх Еберт, представник соціал-демократів, офіційно затвердив нову конституцію країни, яка отримала підтримку 265 голосів "за" та 75 "проти". Влада в Веймарській республіці була структурована на виконавчу (уряд і президент) та законодавчу (рейхстаг і рейхсрат) гілки. Веймарська республіка проіснувала до 30 січня 1933 року, коли президент Пауль фон Гінденбург призначив Адольфа Гітлера, лідера націонал-соціалістів, на посаду рейхсканцлера. 24 березня 1933 року набрав чинності закон, що надавав надзвичайні повноваження рейхсканцлеру. У результаті цього, парламентська система була знищена, а всі громадянські права були скасовані, що призвело до 12-річного панування нацистського режиму.

1399 - На річці Ворскла відбулася одна з найбільших битв XIV століття у Східній Європі. Майже 40-тисячна армія під проводом великого князя Литовського Вітовта разом із союзниками (українські і білоруські князі, загони поляків, молдаван, волохів і останнього легітимного хана Золотої Орди Тохтамиша, а також тевтонські рицарі) була вщент розгромлена армією узурпатора трону Золотої Орди Тимур-Кутлука і еміра Едигея. Ординці мали понад подвійну чисельну перевагу. Використовуючи давню татарську тактику з відступом, вони несподівано з флангів оточили кіннотою наступаючих союзників, захопили табір з артилерією, яку і направили на ворога. Тохтамиш утік з поля битви, розпочалося планомірне винищення кінноти Вітовта.

Переможці продовжували переслідування залишків військ союзників аж до Києва. Однак місцева гарнізонна служба і ополчення виявилися спроможними відбити всі атаки золотоординської армії. Вітовт ледь встиг вирватися на свободу, втративши більше ніж половину своїх військ, серед яких загинуло 20 князів, включно з Левом Коріатовичем, смоленським намісником Ямонтом Толунтовичем, володарем Поділля Спитком з Мельштина, Іваном Борисовичем Київським, Андрієм Ольгердовичем Полоцьким та його братом Дмитром Брянським. Польський історик Людвік Колянковський зазначав: "У ріках крові загинули сподівання Ягайла та Вітовта на об'єднання всіх земель Русі та Східної Європи під литовською державністю".

1920 рік став вирішальним етапом радянсько-польської війни. Битва, що тривала близько двох тижнів, отримала назву "Диво на Віслі". Після підписання польсько-українського договору у Варшаві з 21 по 24 квітня (також відомого як "Договір Пілсудського-Петлюри"), спільна армія Польщі та України у складі 65 тисяч військових звільнила практично всю Правобережну Україну, включаючи Київ, який був захоплений 7 травня. У складі цієї армії українці становили трохи більше 20%. Проте вже в червні розпочався потужний контрнаступ радянських військ, які відвоювали Київ, а на початку серпня виявилися під Варшавою та Львовом.

Розтягнуті комунікаційні мережі противника відкрили можливість для південної армії під командуванням польського генерала Юзефа Галлера завдати удару в тил, що призвело до рішучого розгрому Західного фронту під керівництвом Михайла Тухачевського. Українські війська проявили героїзм, виконуючи свої союзницькі обов'язки, зокрема, відзначилася частина під командуванням генерал-хорунжого Марка Безручка, яка успішно обороняла Замостя. У березні 1921 року в Ризі було укладено угоду між Польщею та більшовиками, внаслідок чого українські етнічні землі, такі як Східна Галичина, Волинь і Холмщина, стали частиною Другої Речі Посполитої. Однак фактична окупація цих територій розпочалася ще влітку 1919 року, після конфлікту між Польщею та Україною за Східну Галичину. Варшавський договір 1920 року був анульований рішенням сейму у Варшаві, а українські військові формування були роззброєні та направлені до польських таборів для інтернування.

У 1775 році російська імператриця Катерина II опублікувала Маніфест, в якому офіційно пояснювала причини знищення Запорізької Січі. Вона стверджувала, що йдеться про ліквідацію "гнізда пияцтва та безладдя", а українців, які з відданістю служили імперії в численних війнах, називала невігласами. Імператриця наполягала на необхідності знищення не лише самого поняття запорозьких козаків, а й їхньої історичної спадщини. Вона також озвучила так звану "політичну" причину ліквідації вільного товариства, стверджуючи, що "... Запорізька Січ більше не існує у своєму політичному прояві". Ця демагогічна заява подавалася як виконання свого обов'язку перед Богом і "перед всім людством".

Велика кількість запорожців вирушила до володінь турецького султана, де було засновано Задунайську Січ, а також на Кубань. Землі, які були анексовані російськими військами, отримували численні фаворити імператриці та царедворці. Процес активної колонізації так званої Новоросії на територіях колишніх Земель Вольностей Війська Запорозького тривав, у ньому брали участь представники різних європейських націй, таких як німці, серби, болгари, греки, молдавани, волохи та албанці, які отримували значні пільги.

1947 рік - це історичний момент, коли на світовій карті з'явилися дві нові незалежні нації - Індія та Пакистан. Багато років тривав опір народів Індостану британським колонізаторським силам. І ось, у цю знакову ніч, набрав чинності Закон про незалежність Індії, ухвалений ще в червні британським парламентом. Основним архітектором цього плану став віцекороль Індії, лорд Луїс Маунтбеттен.

Проте через складні стосунки між індусами та мусульманами колишня колонія була поділена на дві частини: Індійський Союз та Пакистан, який включав Західний і Східний регіони (останній здобув незалежність 26 березня 1971 року). Цій події передувала громадянська війна, що охопила всю територію колонії, внаслідок чого відбулася масова міграція індусів і сикхів до Індії, а мусульман – до Пакистану. Цей процес супроводжувався великими людськими втратами. Відносини між Індією та Пакистаном залишалися напруженими протягом усіх років після їхнього здобуття незалежності, і в результаті відбулося три війни: у 1947-1949 роках, 1965 та 1971 роках (після останньої війни Східний Пакистан проголосив свою незалежність). 23 квітня 2025 року розпочалася нова ескалація конфлікту між цими країнами, викликана терористичною атакою, здійсненою бойовиками з організації Лашкар-і-Таіба в штаті Джамму і Кашмір. Ситуація після взаємних ракетних обстрілів набрала загрозливого масштабу, і держави опинилися на межі нової великомасштабної війни.

1941 - На фоні катастрофічних поразок радянської армії, здачі та потрапляння в полон у перші тижні війни понад мільйона солдатів і офіцерів, Йосиф Сталін підписав наказ Ставки Верховного Головного Командування Червоної армії за № 270 "Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення зброї".

Наказом визначалися умови визнання зрадниками і дезертирами командирів та політпрацівників. Вони повинні були битися до останньої можливості навіть у ситуації повного оточення; категорично заборонялося здаватися в полон. Дозволялося розстрілювати на місці порушників наказу. Родини дезертирів і тих, хто здався у полон, підлягали арешту і позбавлялися усіх прав. Після приголомшливої поразки радянської армії під Харковом в травні 1942 року було видано новий, більш жорсткий наказ народного комісара оборони СРСР за № 227 (відомий як "Ні кроку назад!") від 28 липня того ж року. Оригінали цих наказів були оприлюднені лише в 1988 році під час "перебудови" у СРСР.

У 1612 році на світ з'явився Єремія (Ярема) Міхал Корибут-Вишневецький — надзвичайно багатий польський магнат, воєвода Русі, видатний полководець та непримиренний противник українських повстанців на початковому етапі Національної революції (1648-1676). Він був людиною свого часу, представником еліти магнатерії Речі Посполитої, яка, незважаючи на свою конверсію у 19 років з православ'я до римо-католицизму, не відмовився повністю від своєї руської (української) ідентичності. Це могло стати причиною його внутрішнього конфлікту. Єремія рішуче і віддано захищав ту державу, якій присягнув. Він здобув славу як організатор жорстоких кампаній проти українських селян і козаків під час повстання, очолюваного гетьманом Богданом Хмельницьким. Брав активну участь в обороні Збаража від козацько-татарського війська влітку 1649 року та у трагічній битві під Берестечком у червні 1651 року, яка стала невдачею для українських військ.

Спадкоємець безмежних земель у Задніпров'ї та один із найзаможніших магнатів Речі Посполитої, Вишневецький-молодший представляв останнє покоління руської аристократії, яка ще відчувала в собі династичну спадщину та моральне право на контроль над Руссю. Одночасно він намагався інтегруватися у політичні реалії Речі Посполитої, прагнучи зайняти особливе місце в ієрархії "першого серед рівних". Ці роздуми подає українська історикиня Наталя Яковенко у своїй праці "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" (Київ, "Критика", 2005). За офіційними даними, Єремія Вишневецький помер від харчового отруєння або холери 20 серпня 1651 року. Князь так і не став "своїм" ані для Речі Посполитої, ані для України.