Існувала особлива методика, що мала на меті знецінити українську мову та літературу, водночас підносячи російську, - заявив Гудімов | Новини Еспресо.

"Живіть із мистецтвом", - цю фразу дуже любить повторювати мій сьогоднішній гість і вважає, що саме за творчістю треба вивчати історію, бо в книжках з історії дуже багато брехні. Тому він організовує масштабні мистецькі проєкти, відкриває суспільству сучасне українське мистецтво. Хоча, попри це, більшість українців знають його як музиканта і співзасновника "Океану Ельзи". Він пішов із музики фактично на піку популярності, щоб з нуля почати кар'єру галериста, бо мріє залишити після себе нащадкам колекції та музеї - це галерист і куратор Павло Гудімов

Галерист і куратор. "Хто ж цей куратор?", - можуть запитати наші глядачі, - "Що це за особистість? Якими навичками вона повинна володіти і де працювати, особливо в умовах війни?".

Термін "куратор" має досить незвичне звучання, особливо коли його порівнюємо з поняттями виховання в античні часи. У минулому куратор був особою, яка супроводжувала людей на шляху до знань, філософії та освіти. Сьогодні ж, особливо у сфері мистецтва, куратор - це творець концепцій виставок, що керує діяльністю певної програми чи установи. Його обов'язки можуть охоплювати освітні ініціативи, але водночас він несе відповідальність за імідж та популярність конкретної галереї, музею чи фестивалю. Куратори можуть працювати в різних напрямках мистецтва, що додає різноманіття до їхньої діяльності.

Отже, перед вами куратор, який активно займається різноманітними аспектами мистецтва та освіти. Якщо мова йде про проекти для дітей або освітні ініціативи в навчальних закладах, то я маю досвід у цій сфері вже тривалий час. Наразі, наприклад, у Львові я професійно включився в цю діяльність. Крім того, я працюю над інтеграцією сучасного мистецтва в міські простори — чи то в парках, на вулицях, чи площах. Це також є частиною роботи куратора, яка є відповідальною, складною і в певному сенсі провокаційною. Не забуваючи про проекти в "Я Галерея" та музеях, куди мене запрошують для кураторської діяльності, що вже стало звичною практикою для мене.

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

Чи є мистецтво важливим під час війни? Галереї та арт-проєкти - чи це справжнє кураторство? У театрах ми спостерігаємо неймовірний попит, квитки розлітаються, як гарячі пиріжки. А що ж відбувається в інших галузях?

Мистецтво може виконувати роль особистої терапії. Воно слугує також засобом об'єднання суспільства. Мистецтво здатне надихати. Його можна вважати відображенням України. Адже країна, яка ігнорує свою культуру, не зможе знайти власну ідентичність і самоствердження, якщо втратить своє мистецтво. Мистецтво є важливою складовою культури. Театр, зокрема, є формою візуального мистецтва, що поєднує різні види творчості, включаючи музику, перформанс, акторську гру та літературу.

Саме те, що відбувалося, як ми сьогодні називаємо, Розстріляне відродження, коли Україна набрала якраз дуже велику і значну кількість режисерів, письменників, кінематографістів, художників в 20-30-ті роки, а далі відбулося те, що відбулося, - репресії. Нас - модерних, сучасних, сильних - відкинули на довгі роки і ми були задавлені цією доктриною соціалістичного реалізму. Я більш ніж впевнений, що наша перемога багатовекторна.

Якщо ми вийдемо з цієї війни без мистецтва, без запиту на мистецтво, без відчуття власної гордості за те, що робиться в країні, то як ми будемо дивитися в очі тим, хто кладе своє життя, хто ризикує ним, хто вже залишив своє життя на полях, де відбуваються бойові дії? Як ми будемо дивитися їх дітям в очі? Тобто ми будемо говорити: "Приходьте, а тепер давайте робіть щось"? Має бути оця фундаментальна база - театр, музеї, галереї, концерти.

Дяка Богу, існує етичний фільтр. Це не те, що ми зазвичай називаємо цензурою, а скоріше прояв здорового глузду. Безліч легковажної і неадекватної поп-культури залишилася позаду, і це насправді позитивно. Зараз ми маємо справу з більш глибокими і змістовними проектами. Звісно, популярна музика також існує, і вона якісна. Рок-музика має своє місце, оскільки є частиною культури, що приваблює широкий загал. Масові продукти, безсумнівно, мають велике значення. Снобізм, який пропонує фокусуватися виключно на елітарних аспектах, не є конструктивним. У моїй пісні "Обмінюю" є рядок про те, що я "обмінюю високе на низьке". Важливо усвідомлювати, що важко провести чітку межу між цими поняттями. Ключовим є довіряти суб'єктивній думці професіоналів у всіх сферах. Чим більше буде таких фахівців, тим більше освічених людей з добрим смаком у мистецтві ми отримаємо, що, в свою чергу, мотивуватиме їх вивчати та споживати культурні продукти.

Хто ж повинен відкривати двері в цей дивовижний світ? Чи потрібно залучати людей, зокрема через таке просте мистецтво? Адже не можна щодня відвідувати оперу, часом хочеться послухати щось легке, щось, що можна просто наспівувати для себе.

Ми реалізуємо це подібним чином. А чим, наприклад, я займаюся в "Океані Ельзи" протягом стількох років? Ми створювали популярну музику, заповнюючи стадіони. Проте, коли я почав досліджувати візуальне мистецтво, зрозумів, що виставки також можуть привертати численну аудиторію. І це справді так. Можу навести кілька проектів, які я курував або брав участь у їх кураторстві, таких як виставки в Національному музеї в Києві, в Мистецькому арсеналі, або ж проєкт "Тіні забутих предків" у Палаці мистецтв, а також великий проект "Ангели" у Львівській картинній галереї, який був реалізований ще до пандемії. Наприклад, за два з половиною місяці виставка "Ангели" залучила 37 000 відвідувачів лише на цю подію. Зробіть висновки: стадіони можуть бути не лише на концертах, але й на виставках, просто не в один і той самий час.

Отже, якщо ми говоримо про мистецтво, то основними точками входу є музеї, галереї та культурні центри. Що стосується музики, то тут важливими платформами виступають великі концертні майданчики. Хоча зараз це викликає певні труднощі, мені пощастило. Славік запросив мене виступити на концертах "Океану Ельзи" два роки тому, присвячених їхньому 30-річчю, а також минулого року у Львові. Перші наші виступи відбулися в Києві. Я змогла побачити ті ж самі чудові натовпи натхненних людей, які, навіть у часи війни та під загрозою ракетних і дронових обстрілів, збираються разом. Це дійство, це єднання, я б навіть назвав його ритуалом.

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

Ви згадали про Розстріляне відродження, але не можна забувати і про шістдесятників, а також про численних представників різних національностей, яких спочатку намагалася знищити імперська, а потім радянська влада. Їхні досягнення в мистецтві, літературі, політиці та інших сферах намагалися знищити і стерти з пам'яті. Я пам'ятаю одну зйомку в дитячому садку національної меншини, зокрема єврейської. Трирічні дітки відразу впізнавали видатних особистостей свого народу, називаючи їхні імена та прізвища. Їх з раннього віку знайомлять з цими важливими постатями, пояснюючи, хто вони і які внески зробили. Коли ж ми дійдемо до того, щоб кожна дитина в Україні знала, хто є важливим для нашої країни, кого намагалися забути, і які їхні досягнення?

Ми прямуємо до етапу, коли кожна дитина буде обізнана як про тих, хто зазнав знищення, так і про тих, хто вижив, а також про сучасників і видатних історичних постатей. У цьому процесі бере участь кожен. Вважаю, що уже відбувається чимало зусиль для актуалізації цих знань. Це реалізується через популярну музику, пісні, а також через творчість класичних авторів, поетів Розстріляного відродження і навіть через створення рок-опер. Кінематограф, хоч і не завжди успішний, також відіграє свою роль у цьому процесі. Якщо вже знято фільм про Малевича, це свідчить про те, що люди знають, хто він.

Але якщо ми говоримо зараз про те, що цей процес потребує, то говоримо про український контент. Український культурний фонд, міністерство культури, здається, там тисяча годин українського контенту, це відбувається в нормальний, природний спосіб. Ми бачимо, що інфлюенсери, культурдіячі, культуртрегери, мас-медіа, видавці, поступово розкривають персоналі тих, кого або забули, або підзнищили.

І коли ми говоримо про нашу, напевно, спільну роботу з видавництвом, а в нас ще крім "Я Галереї" є видавництво "Артбук", і ми якраз видавництвом спільно з клубом ілюстраторів "Pictoric" зробили таку книжку, яка називається "Діячі України". І це дуже цікаво. Це плакати, портрети і тексти до них. Ми пробували, до речі, це ще сертифікувати як такий підручник. На жаль, поки не вийшло це зробити, але ця книжка користувалася і користується величезною популярністю. Це хочуть бачити і дорослі, і діти, їх не цікавить, щоб це було стандартно. Їх цікавить, щоб це було нестандартно.

Але прикладом є те, як системно ми працюємо з проєктом "Тіні забутих предків". Вже 10 років тому відбувся проєкт.

Думаю, що після того проєкту дуже багато людей прийшли і передивилися. А, можливо, дехто і вперше подивився фільм і почитали взагалі, хто такий був Миколайчук, Параджанов.

Значно більше людей вперше ознайомилися з цим. Ми підходимо до цього питання з аналітичної точки зору, проводячи опитування. Ви повинні усвідомлювати, що до культури не можна підходити лише з емоційної перспективи. Необхідно сприймати інформацію, збирати дані. Наприклад, ми провели опитування серед відвідувачів виставки, щоб дізнатися, скільки з них знають про цей фільм. Виявилося, що менше половини чули про Параджанова, але деталей про його творчість не знають. Особливо приємно, коли в кінотеатрах можна переглянути такі фільми, як "Колір граната" або "Тіні забутих предків".

Я вважаю, що такі фільми повинні постійно демонструватися в кінотеатрах. Це не той випадок, коли стрічка виходить на кілька тижнів, а потім зникає. Ні, це справжня класика, яка має бути на екранах регулярно. Наприклад, варто організувати щонайменше 10 сеансів на місяць. Держкіно повинно максимально використовувати фінансові ресурси, щоб підвищити статус таких показів, адже нещодавно була відреставрована версія "Тіні забутих предків", яка, хоч і демонструвалася, все ж недостатньо часто. Також важливо покривати певні витрати кінотеатрів, адже це комерційні мережі, і в Україні фактично майже не залишилося державних кінозалів.

Ми втратили державні кінотеатри, оскільки вони не змогли адаптуватися до сучасних умов. Водночас, ми повинні усвідомлювати, що в нинішніх реаліях, навіть з субсидіями, ситуація не покращується. Мене дратує, коли культурні діячі заявляють: "Я не хочу мати справи з владою". Вибачте, але якщо ви в опозиції, то все одно повинні мати конструктивний підхід. А якщо ви просто бездіяльні, чому так? Якщо є адекватні представники влади, з ними потрібно не лише співпрацювати, а й активно їх підштовхувати, адже еліти – це не лише ті, хто приймає рішення.

Здається, політики найчастіше вважаються елітою. Вони часто змінюються, іноді зникають безслідно. Але справжні еліти — це ті, хто завжди залишаються на плаву, хто постійно контролює ситуацію і не втрачає з поля зору важливість розвитку, незалежно від того, займають вони якусь посаду чи ні.

Ви казали, коли мене представляли, що я - громадський діяч, я вважаю, що в певному сенсі - культурний активіст. Якщо я бачу, що можу щось порадити або до чогось докластися, або щось мені професійно цікаво, я не буду це відкладати на наступні 100 років. Я буду це робити і буду робити із задоволенням. Те саме, коли ми говоримо про системність підходів в країні, адже так часто змінюються представники влади, що іноді в них не вистачає часу навіть розібратися в тому, що робили їх попередники. І як це все використовувати? Легше переназвати, перемоделювати, щось зробити або своє, або ілюзію, що ти робиш своє. В культурі це є дуже видно.

Отже, я вважаю, що важливим питанням є встановлення системності у діяльності культурного сектору, як державного, так і недержавного. Недержавний сектор, безумовно, має більш чітку структуру, адже він, як можна сказати, є незалежним. А що означає незалежність? Це означає, що він не залежить від фінансування з державного бюджету.

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

І від державного контролю.

На щастя, наша країна не настільки безглузда, щоб нав'язувати художникам свої вимоги. На щастя, цей етап вже в минулому. І лише б ми не повернулися до тих радянських, принизливих для творчості часів, коли митці отримували чіткі інструкції. Держава ж не втручається в цей процес. Вона, по суті, виконує роль одного з регуляторів.

Був створений, зокрема і є один з авторів законопроєкту Український культурний фонд, який має фінансувати на незалежній експертній основі проєкти без втручання, лише оцінювання. Але є поняття - незалежний культурний сектор, який не бере державні гранти, який елементарно навчився вже навіть в таких важких умовах, як війна чи пандемія, заробляти на свою діяльність, виплачувати зарплату співробітникам, робити власними коштами проєкти.

Тому ми стоїмо на порозі дуже великих змін, які мають привести до зростання в єдиний формат. А я вважаю, що це зростання має відбуватися. Ми не маємо чекати, знаєте, як була така програма спочатку називалася, її Мінкульт зробив як програму експертів, - "Відродження після перемоги". Ми за чотири роки вже зрозуміли, що відродження має бути під час перемоги, але під час, а не після, не можна відкладати.

Ми живемо, це наше велике життя. І тому, коли говоримо про зростання незалежного сектору або приватного і державного в культурних процесах, вважаю, що тільки та держава є сильна, де і приватне, і державне співпрацюють. В них є підсилення один одного. І мені здається, в культурі це дуже гарно прослідковується і має, звісно, набути якихось дуже, назвемо так, впізнаваних і реально потрібних візуалізацій. Наприклад, там мережа культури центрів, які підтримані державою, але незалежні або освітні програми для молодих спеціалістів галузі артменеджменту, культури і так далі, і так далі.

Ви згадали про еліти. Чи може бути зараз в Україні, а можливо, є, не всі про це знають, хтось як Шептицький? Чи можуть в нас з'явитися нові Новаківські? Власне, завдяки цьому меценатському погляду, який побачив, зрозумів, що тут треба дати саме фінансовий поштовх і сказати: "Їдь, вчися і повертайся".

Давайте не зводити роль Шептицького лише до фінансового поштовху, це багатошарово мисляча людина, яка використовуючи і фактор віри, і фактор мистецтва, і політики, і бізнесу, звів все до дуже важливого, назвемо, відродження або народження. Народження дуже важливо пласту - української культури і не тільки. Тому що і страхові товариства треба розуміти, і впливи серед забудовників, і проєкти з освітою.

Я завершив навчання в лісотехнічному університеті у Львові, який є частиною педагогічної спільноти. Цей заклад був створений як значний та вражаючий комплекс для підготовки українських вчителів для національних шкіл. Це свідчить про систематичний підхід до освіти. Коли ми згадуємо про "Шептицьких", варто зазначити, що ця назва використовується умовно, адже Шептицький був неповторною особистістю. Якщо в сучасності з'явиться хтось подібний, він також носитиме це прізвище, чи не так?

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

Зрозуміло. Я питаю, чи є серед нас ті, хто готовий вчиняти так само сьогодні?

Існують люди, які активно діють. Можливо, наразі ще не настав момент, коли можна повною мірою оцінити всі їхні впливи. Є чудові особистості, меценати, переважно з бізнес-сфери, які підтримують не лише військові зусилля, а й сприяють розвитку освіти та культури. Їх можна згадувати по прізвищах, адже вони дійсно існують. Однак нині ми переживаємо час, коли значні фінансові ресурси спрямовуються на захист нашої країни. У мирних умовах ці кошти могли б бути використані для розвитку освіти, культури, інституцій, урбаністичних проектів та інших унікальних соціальних ініціатив.

Війна – це безмежна прірва, що поглинає всі ресурси, які могли б стати фундаментом для розвитку нашої країни. І, повірте, незалежно від того, чи триває конфлікт, чи панує мир, ми все одно будемо продовжувати відбудову та розвиток. Чотири роки довели, що немає шляху назад, і ми маємо можливість для змін.

У нас дійсно буде величезна травма, яка виллється в величезний імпульс, такий серйозний струс для розвитку. Ми чітко дамо собі відповідь або дали вже - це все ціна, яку ми сплачуємо заради нашого майбутнього. Ніяких інших варіантів немає. Тому, як кажуть, беремо в руки лопати і працюємо.

Беремо до рук лопати і розпочинаємо працювати. Ми, сучасне покоління, ті, хто живе в цей час — одні борються, інші залишаються осторонь — які наші дії? Нам потрібно зберегти все те, що дісталося від попередників: їхній внесок у державність, національну ідентичність, завдяки яким Україна стала такою, якою ми її знаємо сьогодні. Водночас, ми повинні прагнути залишити після себе кращу країну для наших дітей, онуків та наступних поколінь.

Це досить обширне питання, яке потребує ще двох зустрічей для обговорення. Можете уточнити його, і я з радістю дам відповідь.

Які конкретні дії ми можемо вжити сьогодні?

Зараз для майбутнього?

Так, проблема корупції дійсно існує. Наші європейські сусіди з Заходу постійно наголошують на цьому і закликають: "Потрібно покласти цьому край, інакше ви не зможете розраховувати на вступ до ЄС". Що ще ми маємо врахувати? Безсумнівно, мова йде про мистецтво, культуру та їхнє подальше зростання.

Розпочнемо з того, як ми уявляємо своє майбутнє. Говорячи про європейські цінності, ми малюємо в уяві ідеальну картину, в якій панують свобода, рівність і братерство. Проте, коли ми починаємо більш детально аналізувати події, що відбуваються в Європі, у нас виникають сумніви щодо того, чи відповідають вони нашим уявленням, чи дійсно це те, що ми сподіваємося побачити. Замість цього ми стикаємося з відчуттям розгубленості, безвідповідальності, зниженням рівня безпеки та втрати братерських зв’язків.

Мені здається, коли ми говоримо про майбутнє, наша задача тепер набагато більша, ніж була до війни. Мені дуже сподобалось, як Зеленський пройшовся по європейській толерантності, коли він каже: "Нам тепер доведеться ще вас захищати".

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

Виступ у Давосі.

Промова в Давосі - дуже прекрасні тези. Як на мене, це стосується не тільки фронту. Я вважаю, що в Україні прекрасна ситуація, тут ще є поняття натхнення. Тут люди займаються мистецтвом. Не тому, що їм платять гроші чи гранти вони отримують, тому що вони не можуть не займатися. Це романтика. Але це така романтика, яка на вагу золота.

У цьому контексті ми можемо спостерігати сучасних козаків, які, незважаючи на те, що в мирний час займалися різними професіями, усвідомили свою сутність як воїнів. Цей воїнський дух, безсумнівно, передається через покоління і залишається в тих, хто здатен боротися. Таким чином, ми створили потужну армію, що давно була необхідна, з огляду на нашого "прекрасного сусіда". Але слід зазначити, що ця армія була сформована не лише власними зусиллями. Ми отримали підтримку від країн-союзників, а також завдяки нашому активному громадянському суспільству, яке щоденно вносить свій вклад у фінансування. Ця війна торкається кожного з нас: як тих, хто на передовій, так і тих, хто залишився вдома. Усі ми працюємо заради однієї мети – забезпечення виживання нашої країни та її процвітання.

Проте наше процвітання сьогодні відбувається на фоні певних викликів Європи, проявів тоталітаризму в США, а також політичної узурпації в Росії та Китаї. Наша мета полягає в тому, щоб довести, чи здатна демократія витримати ці випробування. І, звичайно ж, ця демократія повинна мати необхідні засоби для захисту.

Другий аспект полягає в тому, що нам необхідно продемонструвати нашу інноваційність. Потрібен певний імпульс, який стане каталізатором змін. В Європі ставлять запитання: "Чи можемо ми стати частиною спільноти?". Нас не просто запрошують долучитися, це дійсно так. Тому, коли чуємо, що нам ще є чому повчитися, варто пам'ятати, що ми навчаємося на ходу. Не завжди все виходить так, як планується, і це зрозуміло для всіх. Є багато ситуацій, які важко передбачити в умовах невизначеності та обмежених ресурсів.

Я не прагну спостерігати, коли війна постукає в двері до наших сусідів. Проте мені було б надзвичайно цікаво дізнатися, чи може наш досвід бути корисним для когось, чи люди й далі перебувають у світі ілюзій, мандруючи серед рожевих хмарок й не усвідомлюючи, що навколо все руйнується і змінюється.

Ви знаєте, це надзвичайно захоплюючий маніфест, про який варто згадати, написаний бас-гітаристом гурту Red Hot Chili Peppers. Нещодавно він випустив свій сольний альбом, і йому приблизно 63 або 64 роки. Одна з пісень має назву "A Plea", у якій спочатку він виконує своєрідний танець під власну музику, нічого не граючи, просто вражаюче танцюючи з великою чуттєвістю. Потім він говорить про політичні події та підкреслює важливість танців з дітьми. У пісні звучить прекрасний рефрен - "Build a bridge, Shine a light" ("Будуй міст, Пролий світло"). А в хорі повторюється "Civil War, Civil War" - "громадянська війна, громадянська війна". Це складний твір, як музично, так і візуально, але його маніфест є дуже глибоким і нетривіальним. Це те, що ми прагнемо виявити у самій культурі.

Я зараз бачу, вже на YouTube більше мільйону переглядів. Це складний продукт, але більше мільйону переглядів, тому що він резонує. Думаючи, люди зрозуміли, що сказав Флі (Flea), якого всі звикли бачити лише на другорядних позиціях в групі Red Hot Chili Peppers, як бас-гітариста і шоумена. Це глибока людина, яка вкорінена в джаз. А джаз - це завжди складна музика і складні стосунки, мається на увазі, музичні стосунки. Як він пройшовся по всьому - і по політиці, і по майбутньому - як вони з дітьми разом пригають, танцюють в цьому кліпі. Передача в майбутнє - це спільний танець дітей і нас, дорослих.

Я розробив унікальну програму для шкіл під назвою "Ранкові Танці". У рамках цієї ініціативи я відбираю 10-20 вінілових платівок, адже вважаю, що звук з платівок є найякіснішим, не надто різким для вух. Ми зустрічаємося зі шкільними класами в залі "Я Галерея", де розташований програвач. Я запускаю музику, і ми починаємо рухатися. Ми шукаємо ритм, а потім усі разом танцюємо під ці звуки. Я надаю певну інформацію, проте основна мета – це спільна діяльність. Я не маю на увазі традиційні виставки чи театралізовані дійства. Питання в іншому: чи можемо ми танцювати разом з дітьми? Чи відчуваємо ми цю близькість у рухах і свободу?

Культура має набагато більш багатогранну роль, ніж зазвичай вважається, і виходить за межі того, що ми звикли називати мистецтвом. Багато людей асоціюють мистецтво лише з картинами в музеях чи приватних колекціях, тоді як ми вважаємо, що кожен твір мистецтва є своєрідним маніфестом. Ми говоримо про складні взаємини, виховання, освіту та взаємодію. На мою думку, мистецтво є чудовою основою для обговорення життя, яке його оточує. Як співає Флі або говорить: "Build a bridge, Shine a light" – "Будуй міст, Пролий світло".

Деякі мости треба будувати, а деякі, напевно, варто руйнувати. Чи ми вже зруйнували цей міст, який нас змушував дуже багато років дивитися на Схід, на конкретну культуру: як робити телепередачі, як влаштовувати телевізійні новорічні свята, як будувати політичні передвиборчі кампанії, яку музику створювати, які фільми знімати і як поводитися? Чи ми вже за всі ці роки Незалежності, війни від 2014 року і повномасштабної війни зуміли перебазувати свій погляд на те, що справді є ціннісне на Заході, в інших, можливо, східних країнах, будь-де по світу, а не курсом на Москву?

Колись Леонід Кучма написав книжку і всі ржали з цією назвою. Пам'ятаєте, як називалась ця книга?

"Україна - не Росія".

Так, "Україна - не Росія". Проросійський президент пише книжку "Україна - не Росія". Я не знаю, чи він її писав. Треба запитати Леоніда Даниловича. Чи це просто був якийсь політичний проєкт? Мені здається, що ми тільки зараз починаємо усвідомлювати, що Україна - не Росія.

Але якби нам страшно це не було промовляти, ми, в цілому, дійсно дуже подібні. Це треба розуміти, що іноземці, які спілкуються з українцями, з росіянами, вони іноді не можуть розрізнити, і це наша велика дорога до себе. Ми однозначно сильно відрізняємося, але ми і в тому числі маємо спільне майбутнє. Я кажу про майбутнє, тому що війни всі колись закінчуються, і може все повернутися зовсім не так.

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

Дуже важко уявити сьогодні якесь спільне майбутнє з Росією.

Отже, ми зараз опинилися в умовах війни. Давайте нагадаємо собі про події Другої світової війни. Візьмемо, наприклад, Німеччину. Хто міг у 1944 році уявити, що в майбутньому Німеччина стане союзником України, підтримуючи її в боротьбі з найближчим ворогом? На той час наше ставлення до німецької культури було зовсім іншим, хоча ми, безсумнівно, усвідомлювали її глибину значно більше, ніж глибину російської культури.

Ми дозволили нашому сусідові зайти так близько, що деякі з наших людей відчули себе частиною його культури, почали ідентифікувати себе як росіяни і гордитися цим. Пам’ятаю одну розповідь, яку мені ділився Дмитро Молдованов, талановитий художник з Миколаєва. Приблизно в 2010 році, у їхній Спілці письменників та Спілці художників в Миколаєві почали видавати членські картки російської спілки письменників і художників. Таким чином, окрім української спілки, вони стали членами ще й російської. І люди почали активно приєднуватися до цього.

Це вже захоплення конкретних особистостей.

Ось так. І ці люди почали поширювати зовсім інші цінності. Він зауважив: "Це було жахливо спостерігати. Вони перетворилися на зомбі".

Повірте, коли мова заходить про цю програму, вона дійсно глибоко вкорінена. Щасливо, я провів час у Львові і ніколи не мав великої пристрасті до російської культури. Проте я цілком усвідомлюю, що все ж таки частина нашого виховання залишається з нами. Можемо намагатися заперечувати це, вважаючи, що відрізали все на корені, але, зростаючи в радянську епоху, як дитина чи підліток, важко уникнути впливу російської культури, музики та кінематографу. Існувала певна стратегія, що дозволяла підносити російську мову та літературу, водночас принижуючи українську.

На початку мого навчання в школі я не зовсім усвідомлював, що відбувається навколо. Але, як людина, здатна аналізувати не лише сучасність, а й історію, я ретельно розглянув, як російська мова була нав'язана в рок-музиці та поп-музиці, а також як впроваджувалися інші освітні моделі. Я вважаю, що без глибокого аналізу, просто вирізаючи наосліп, нічого не досягнеш. Ці ідеї все одно виринуть у бесідах з бабусею чи дідусем і так далі.

Тут важливо розуміти, не дивлячись на те, що частина мого дитинства проходила в радянський період, я виховувався на глобальній культурі - слухав американський і британський рок, скандинавську поп-музику, слухав французьку музику, дивився французьке кіно. І в часи перебудови я дуже-дуже сильно вбирав цей глобальний вайп, глобальну культуру. Мені не цікаво замикатися тільки на чомусь одному. І слава Богу, це мене врятувало від того, щоб я був прошитий тими "блакитними вогниками" чи ще чимось іншим. Я завжди це вважав булшитом (сленговий вираз, англ. bullshit - нісенітниця).

Чесно кажучи, у нас є величезна кількість глядачів, мільйони людей, які ввечері переглядали певний телеканал, де виступали такі зірки, як Доліна, Пугачова та інші.

Так, але це явище не зникло безслідно. Безумовно, з часом воно поступово затихає, але це те, що можна охарактеризувати як "зникне разом із певними поколіннями"; воно відійде в минуле.

Але давайте ще не забувати, скільки українських митців, музикантів, акторів поїхали в Росію і там стали частинами російської.

Що з ними варто зробити?

Протягом тривалого часу Росія присвоювала собі все, що могла. Я пригадую історію художниці Башкирцевої: спочатку всі вважали, що вона належить російській культурі, але згодом з’ясувалося, що її зв’язки з Францією та Україною значно глибші. Схожа ситуація і з Малевичем, який дійсно творив на території Росії, але багато його робіт залишилося в Україні. Цікаво, що остання виставка його творів за життя проходила в Києві, і він навіть написав листа з проханням не відправляти роботи, а натомість придбати щось у нього. Але, на жаль, він так і не отримав відповіді. Я вважаю, що таких випадків було чимало, і тепер ми могли б мати справжню колекцію. Уявіть, якби всі ці роботи були закуплені для картинної галереї і зберігалися до сьогодні – це міг би бути один з найзначніших музеїв Малевича. Таким чином, ми не лише повертаємо його спадщину інформаційно, а й відновлюємо її як частину нашої культурної пам’яті.

Нам важливо зменшити кількість таких упущень стосовно шістдесятників та сучасних художників. Не варто зосереджуватися на тому, що вони покинули країну чи були запрошені — тепер їхній шлях лежатиме не до Росії, а в інші держави, зокрема до Європи.

Однак подібні тенденції завжди мали місце. Наразі, не можу сказати напевно, можливо, це лише моя особиста перспектива, але я помічаю велику кількість коротких відео та матеріалів, які легко сприймаються, що висвітлюють видатних українців у різних куточках світу. Наприклад, про Соню Делоне, яку позиціонують як українку. З одного боку, це приємно, адже ми можемо пишатися нею, але з іншого — мене цікавить, чи є інформація про неї доступною для західної аудиторії. Чи усвідомлюють у Франції, ким була Соня Делоне, і які українські елементи присутні в її творчості? Чи ведемо ми активну діяльність на західному фронті?

Французи вважають її француженкою, українці – українкою, а росіяни стверджують, що вона «наша», адже походить з території Російської імперії. Вони звикли так говорити про всіх. Але виникає питання: що ж ми насправді маємо? Чи дійсно в Україні існує значна колекція робіт Соні Делоне, а також музей або фонд, присвячений їй? Наприклад, як це зробили з Енді Ворголом – карпатським русином. Його батьківщина тепер у Словаччині, де він народився, і звідки походять його предки. Тамтешні люди звернулися до його нащадків, і, можливо, ще за життя самого Енді, організували музей, де є чудовий центр, присвячений його творчості з оригінальними роботами. Вони не просто висловили свої думки, а втілили їх у життя.

Я вважаю, що в Києві має бути музей, присвячений творчості Малевича, а в Одесі – Луїзі Невельсон і, можливо, Соні Делоне. Важливо усвідомлювати, що українці розкидані по всьому світу. Що таке діаспора? Це спільнота, що складається з людей, які живуть далеко від батьківщини. Наприклад, родина Гершвіна походить з Одеси, а батько Ленні Кравіца також з України. Ми говоримо про численних представників нашої культури, але існує ще й концепція панукраїнства, що акцентує на нашій єдності. Проте, для цього потрібно, щоб це було підкріплено колекціями. Нам потрібно об'єднати меценатів і домовитися про викуп творів Малевича, Делоне та інших, щоб зберегти їх у наших музеях. Ми повинні мати ці активи, щоб стверджувати: "Це наше".

Твори Башкирцевої, представлені в Дніпровському художньому музеї, подорожували по десятках виставок у музеях світу, і всюди зазначається, що їхнє походження – саме цей музей. Це є найкращим підтвердженням того, звідки походять ці роботи, а також того, що вони належать до Академії Жуліана – студії, де жінки вивчають живопис. Це справді вражаюча та значна робота. Коли я відвідував Лейпциг, зайшов до чудового Museum der bildenden Künste і натрапив на каталог "Фемінізм в мистецтві", на обкладинці якого була зображена та сама робота з Дніпровського музею. Це радує, адже знавці мистецтва одразу зрозуміють її походження. Тому важливо, щоб ми мали тут музей Архипенка, щоб увічнити пам’ять про Гершвіна, а також про Ленні Кравіца, який вже за 60, і який одного разу на концерті в Києві сказав чудові слова: "Ми різного кольору шкіри, але в нас тече одна й та ж кров." Я також наполовину українець.

Ми перебуваємо в унікальний період, коли все ще живі представники старшого покоління митців. Проте, час не стоїть на місці. В умовах війни ми втратили таких талантів, як Ігор Янович, Ярослав Мотика, Тарас Левків та багатьох інших, хто пішов у вічність, залишивши за собою багатий життєвий шлях. Вони покинули цей світ, бо жили насиченим життям. Звісно, серед нас ще є видатні митці, як-от Тіберій Сільваші та Микола Малишко — зрілі художники, які продовжують творити. Ми також усвідомлюємо наявність прекрасного середнього покоління: хтось із них нині бореться, а хтось продовжує свою творчість. І, звичайно ж, молоді митці вражають своєю креативністю та витривалістю, формуючись у цих складних реаліях.

Слухайте, у нас немає причин для скарг, лише можливість збирати та створювати музеї. Після роботи в кількох експертних програмах в Європі я зрозумів, яка велика прірва існує між класичними і сучасними художниками та всіма процесами, що відбуваються, адже молоді митці тільки формуються. Важко знайти своє місце в існуючих системах, соціальні ліфти працюють неефективно. Проте ми перебуваємо в досить сприятливій ситуації. Наприклад, Віктор Корсак заснував у Луцьку найбільший на сьогоднішній день Музей сучасного мистецтва зі своєї колекції.

Мій прогноз, що зараз, як гриби, чи під час війни, чи після війни, будуть вже зростати музеї як приватні, так і приватно-державне партнерство. Будуть розроблені нові фонди, нові ініціативи. Наприклад, прекрасно розвивається зараз Луцьк, там громадські рухи, громадські ініціативи, урбаністичні ініціативи. Який двіж у Львові відбувається. Ми розуміємо, що ті регіони, які наближені до зони військових дій, до фронту, вони не можуть жити таким життям, як живе тил. Але і там проростає культура.

Мабуть, це справжня доля ЄрміловЦентру: їхнє розташування в підвалах дозволяє їм працювати навіть під час повітряних тривог. У Харкові цей центр демонструє виставки міжнародного рівня, що є чудовим досягненням. Ось уже третій рік я проводжу курс про те, як відкрити власну галерею. Ви б здивувалися, скільки людей зацікавлені дізнатися про цей досвід і отримати практичні поради.

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

А скільки з них намагається впровадити ці знання в реальному житті?

Половина. Точно.

Вони займаються цим з пристрасті до творчості, адже їхній вогонь натхнення спонукає вас залишити "Океан" або бізнес.

Дві мотивації, ви дуже праві. Перша мотивація - розвиток креативних індустрій, як бізнес-напрямок, який пристойний, це все перспективно. Воно єдине, це не такий собі бізнес-бізнес. Багато хто починає як бізнес, а потім, звісно, все-таки розуміє, що культура і бізнес - специфіка, яка сильно відрізняється від звичайних бізнесів. А інші люди йдуть для того, щоби монетизувати свої культурні навички.

На мою думку, діяльність галерей в Україні є формою соціального підприємництва. Ми стали піонерами в цій сфері, запустивши тренд арт-центрів. Відкривши "Я Галерею" у 2007 році, ми створили простір, де культурна програма інтегрується з розважальними заходами, освітніми ініціативами, екскурсіями, а також інтелектуальними вечорами та концертами. Це стало основою для Тижня скульптури, в рамках якого тисячі школярів зі Львова відвідали Львівську політехніку, де проходив головний проєкт під назвою "Гліптотека" або "Збірка скульптур". Завдяки цій ініціативі, учні мали можливість побачити, почути, обговорити, а також спробувати свої сили в ліпленні, досліджуючи ці простори. Це сприяє формуванню нової аудиторії, яка, можливо, стане наступними генераторами ідей, художниками або арт-менеджерами.

Спосіб, яким ми формуємо наше майбутнє, залежить від того, наскільки ми вільні від внутрішніх обмежень і наскільки здатні знайти спільну мову з різними поколіннями — з молоддю, з дітьми, з учнями початкових класів. Якщо чесно, я не можу назвати себе ідеальним батьком, адже не приділяю достатньо уваги своїм дітям. Мій син говорить: "Тато, дякую, що ти навчив мене слухати музику", хоча він звертається до мене просто на ім’я — Павло. І я вважаю, що це вже непогано. Можливо, колись і донька скаже, що я їй чомусь навчив, хоча я насправді не намагаюся її нічому вчити.

А який принцип? Свій приклад?

Ти просто живеш своїм життям, і в деяких аспектах воно може бути занадто вільним для традиційних моральних і соціальних норм. Проте, з іншого боку, я також черпаю натхнення з прикладу своєї родини. Вважаю, що мої рідні стали чудовою основою для моєї діяльності – і бабуся, і дідусь. Дідусь протягом тривалого часу обіймав посаду головного архітектора Львівської залізниці, а мама, яка є інженером-будівельником і дизайнером, навчила мене мислити креативно. Ці навички виявилися надзвичайно корисними, зокрема в роботі з простором. І, звичайно, мій вітчим подарував мені любов до музики. Все це є результатом сімейного виховання та оточення, в якому я виростав. Тому я завжди підкреслюю – середовище та сім'я відіграють вирішальну роль у формуванні особистості. Від того, які картини висять на вашій стіні, залежить, ким стане ваша дитина в майбутньому.

Я не можу не запитати, які ваші думки, прогнози з приводу того, чи вдасться нам повернути хоча б частину з того, що в нас забрали і вивезли за століття окупації різних частин України спочатку Російською імперією, потім Радянським Союзом? І зараз вони знову продовжують це робити.

Я перепрошую, а ви забули Другу світову? Знаєте, скільки під час Другої світової було вивезено і знищено мистецтва в Україні? Зокрема, у Львові був вивезений весь архів малюнків Дюрера, які зараз розкидані по світу. Слава Богу, більшість з них вижили. Ми піднімали це питання, чи можливо взагалі якось хоча б виставкою повертати пам'ять про цей архів. Звісно, у війну це питання не актуально звучить, тому що, слава Богу, що вони зберігаються там, де не літають поки ракети.

Павло Гудімов, зображення: facebook.com/pavlo.gudimov

Але війна завершиться.

Я сказав фразу: "Не літають поки ракети". Десь вона завершиться, а десь почнеться. Турбулентність величезна.

Що робити з мистецтвами, які постраждали? Тема "Мистецтво і війна" мене страшенно цікавила ще до повномасштабного вторгнення. Після анексії Криму, після анексії частини нашої території в Луганській і Донецькій областях, я так само був долучений до деяких обговорень. Що відбулося? Чому ми не змогли зорієнтуватися, евакуювати перемістити, передбачити, що це можливо? Чому ми втратили вже тоді велику кількість рухомого мистецтва, історичних артефактів, експонатів музеїв різного характеру?

Ви бачите, що ми недостатньо навчилися, оскільки війна, яка розпочалася з повномасштабним вторгненням у 2022 році, принесла нам нову хвилю великих втрат. Ця хвиля стала наслідком того, що ми не вжили необхідних заходів вчасно, незважаючи на перші розвіддані, які свідчили про підготовку нападу. Чому ми знову втратили те, що могли б захистити? Це питання, яке потрібно обов'язково піднімати і не ігнорувати, навіть якщо багатьом зручніше не згадувати про це і віддавати перевагу термінам "форс-мажор". Це не зовсім так.

Нам ще не вдалось усвідомити, що ми є культурною нацією, яка визнає: життя кожної людини, а також життя творів мистецтва і експонатів — це частина нас самих. Це наша ідентичність, наша спадщина та наш потенціал на майбутнє. Легше вжити заходів для запобігання втратам, організувати евакуацію чи переміщення, ніж пізніше намагатися відновити те, що було втрачено. Особливо важко, коли не знаєш, де саме це знаходиться, або ж, навіть якщо є певне уявлення, не можеш зрозуміти, кому це належить. Ми можемо мріяти про те, що в майбутньому відбудеться повернення всього, що стало частиною нашої культурної спадщини, як своєрідна реституція.

Але чи зможемо ми вийти з цієї війни з уявленнями, які були характерні для Другої світової? Чи можемо сподіватися на вибачення з боку агресора, компенсацію за зруйновану інфраструктуру міст та держави, а також на пожиттєві виплати родинам загиблих, як це сталося в Німеччині? Росія – це не Німеччина, і їхні культурні контексти радикально відрізняються. Коли ми обговорюємо повернення культурних цінностей, стає очевидним, що ні в правовій, ні в практичній площинах ми не маємо чітких відповідей на ці складні питання.