"З ними було троє живих і двоє вже мертвих. У повітрі звучала радісна мелодія." Це оповідь про стрільця Артура Дроня, що не повинна була статися.

Які досягнення та етапи може пройти людина за 25 років у звичайному житті?

Отримати диплом, почати кар'єру, вийти із зони комфорту і повернутися назад. "Вигоріти" в пошуках work-life balance, пережити кризу ідентичності, декілька разів змінити пігулки та психотерапевта. Здобути ще більше дипломів, пройти десяток тренінгів, знову "вигоріти". І так по колу.

Під час війни, якщо ти чоловік, варто пам'ятати, що 25 років – це вік, коли можуть призвати на службу.

Артура Дроня мали призвати на службу в 2026 році - в кінці грудня він святкуватиме своє 25-річчя. Однак за півроку до цього, після трьох років і чотирьох місяців служби, він отримав звільнення з армії через "наявність інвалідності внаслідок отриманого поранення".

"Попереду - цивільне життя, продовження занять з реабілітологом і ще одна операція. А під кінець року навіть досягну призовного віку", - жартує він.

Призовний вік він зустріне з серйозними травмами: наскрізне поранення лівого передпліччя, ушкодження правого плеча, рани стегна і гомілки, перелом променевої кістки, а також втрата чутливості на трьох пальцях і частині долоні. Його чекають численні операції, пересадки, металеві пластини, шви та безліч страждань.

Артур описує свій теперішній стан не як повернення з війни, а скоріше як "тривалу перерву".

Ця миттєвість, за яку ти щиро переживаєш, прагнучи, щоб вона тривала вічно. Проте дорослість і розум підказують, що все може змінитися. Завтра, через кілька днів чи місяць ти знову можеш опинитися на передовій. І потрібно бути до цього готовим.

Дронь вступив у війну з романами свого улюбленого Гемінґвея, а повернувся з "довгої відпустки" з твором під назвою "Гемінґвей нічого не знає". Ця книга, що в умовах мирного життя не мала б існувати, стала його супутником. Адже в той час, коли її автор міг би шукати баланс між роботою та особистим життям, він насправді боровся з викликами на Луганщині.

Ми поговорили з Артуром Дронем про те, чого саме не знає Гемінґвей, про Бога на війні, "кусочок світла", яке допомагає йому триматися, і про те, з чим він сьогодні не може дати собі раду.

Артур Дронь народився в останній день 2000-го. Його історія - в чомусь зліпок покоління, все життя якого проходить на тлі революцій та війни. Та сама молодь, якою після "картонкових протестів" увійшло в звичку хором пишатися, витискаючи з себе сльозу розчулення.

У бесіді, немов у відзнятому на звороті відео, ми повертаємося до його минулого - неповторного, проте в чомусь схожого на безліч інших.

- Вам п'ять років. Згадуєте?

- Якісь такі приємні флешбеки. Багато людей на великих сільських застіллях в хаті у бабусі, коли збиралася вся родина. Батьки, брати, тітки, дядьки, діти. В мами і тата я одна дитина, тому весь цей двіж мені дуже подобався.

І, напевно, щось протилежне. Коли мама купила будинок в іншому селі і ми туди переїхали. Хата не відремонтована, частково недобудована, де немає нікого - тільки я. Але в мене, малого, розуміння, що це тепер мій дім.

Під час Революції гідності 13-річний Артур разом із однокласниками та вчителями створював плакати та, піднявши синьо-жовті прапори, весело скакав селом, вигукуючи "Слава Україні!".

Відчувалося, що через свій вік я не зможу встигнути встрибнути в цей потяг, поки доленосні події розгортаються на київському Майдані. Я сиджу у своїх Підмихайлівцях на заході України, витрачаю час, а життя проходить повз мене.

Тоді він і не уявляв, що вогняний потяг залишиться з ним назавжди.

У одному з інтерв'ю Дронь описує свою родину як приклад "замкнутого кола". Його 21-річний дядько під час Майдану служив строковиком внутрішніх військ у Києві. Після завершення революційних подій він потрапив до зони АТО. На той момент Артуру було всього 13 років. Сам Дронь також вирушить на фронт у 21 рік, тоді як його двоюрідному брату виповниться 13.

Тобі 17. Згадуєш?

- Мене накрили Гемінґвей і Ремарк. До того читав переважно Дена Брауна, Стівена Кінга і серію Анджея Сапковського про Відьмака.

Епізод з "На Західному фронті без змін", який залишив глибокий слід, показує момент, коли головний герой Пауль, потрапивши в чужий окоп під час бою, вбиває свого ворога, наповнений ненавистю і люттю. Але після цього акта насильства його емоції змінюються: ненависть вщухає, і він починає відчувати співчуття до вбитого. У гаманці ворога він знаходить фотографію родини, що змушує його просити прощення та задуматися про те, як всі ми страждаємо в цьому світі, як звичайні люди опиняються по різні боки барикад у війні.

Через чотири роки Артур Дронь, який працює як івент-менеджер у "Видавництві Старого Лева" та навчається в магістратурі Львівського університету, матиме можливість перевірити свою пристрасть до творів Ремарка та Гемінґвея в обставинах, що максимально нагадують ті, про які йдеться в їхніх книгах.

Однак, на відміну від Гема, Артур не йшов на війну як на подорож, не прагнув воєнної романтики чи пригод, сповнених адреналіну.

25 лютого 2022-го Дронь почав "пробиватися до армії". 2 березня пробився до 125-ої бригади ТрО. Далі - навчання у Львові, служба на Закарпатті, півтора місяця на Волині в очікуванні прориву ворога з боку Білорусі. Нарешті Схід, зокрема Серебрянський ліс на Луганщині.

На момент подій він обіймав роль стрільця у стрілецькому відділенні взводу. Його позивний "Давид" символізує перемогу над Голіафом.

Свій перший автомат Дронь вирішив назвати "Ернест". Назвати його "Еріх Марія" було б, напевно, занадто навіть для того, хто настільки захоплювався творами Ремарка.

Гемінґвей протримався з Дронем до кінця жовтня 2022-го. Закопавшись у землю Донеччини, Артур розповідав побратимам в окопі про Гема, його героїв, про паризький ресторан "Клозері де Ліла" на бульварі Монпарнас, де той писав "Фієсту".

А потім настало 20 жовтня 2022 року. Це був день, коли він отримав свою першу контузію. День, коли йому вперше довелося евакуювати тіла загиблих товаришів. 2,5 кілометри в умовах болота під вогнем.

"У вухах стояв гул, голова тріщала, нудота накочувалася, поки російські солдати обстрілювали з мінометів... В одній частині моєї свідомості крутилася одна весела, але набридлива мелодія. Відчував біль, втому, страх, огиду, смуток — переживав усе це одночасно, але не міг вигнати цю пісеньку з думок. Мабуть, у той момент моя психіка остаточно зламалася," - згадує він про той день у своїй книзі.

Коли Артур у січні 2023 року повернувся додому з обмороженням ніг, він зайшов у свою кімнату, де зберігалося триста колись улюблених книжок. В той момент йому стало нестерпно соромно: він усвідомив, що сподівався на те, що ці книги зможуть його підготувати до важких випробувань.

- Це було про емоцію. Хлопці, я вас всіх читав з тих 17 років, я вам вірив, я думав, що ви все знаєте про війну, що ви все знаєте про ті складні розмови з близькими.

Я вдивлявся в корінці книг і міркував: яка цінність всіх цих томів, якщо я повернувся з війни і не знаю, як знайти спільну мову зі своєю мамою. Вона прагне тепла і уваги, а я відповідаю їй лише короткими, роздратованими "так" і "ні".

Гемінґвей не усвідомлював сутність війни в її первісному вигляді. Конфлікти, в яких він був залучений, здавалися йому далекими, адже відбувалися через океан і не становили небезпеки для його батька Кларенса чи матері.

Так, війна - це погано, але ні, не в будь-якому випадку брати до рук зброю погано. Коли ти зі зброєю приходиш когось вбивати - це погано. А коли на тебе напали, і ти хочеш захистити себе, свою родину, то це природно.

Читайте також: Ремарк в окопах під Херсоном. Історії солдата і кінопродюсера Володимира Яценка

Разом з Артуром намагаємось пригадати найзначніші твори, присвячені війнам ХХ століття, написані не з точки зору жертв обставин чи "втраченого покоління", а через призму тих, хто знайшов сенс у боротьбі за людську гідність. Ремарк, Гашек, Ґрасс, Воннеґут, Геллер – їхні твори досліджують абсурдність ідей або зображують війну як невідворотну катастрофу.

Гуманістичний роман, що виник у період Відродження, не відкидає середньовічний героїчний епос із його шануванням зброї та могутніх персонажів.

Абсолютний пацифізм: всі ми – жертви політичних діячів та військових лідерів, давайте об'єднаємось і спільно прагнемо миру на планеті. Багато людей бояться усвідомити, що реальність інакша, адже це може вимагати від них активних дій.

До речі, таке сприйняття та складність характерні й для Толкіна, який також пережив війну. Його твір "Володар перснів", епічна історія про Середзем'я, незважаючи на фентезійну оболонку, ближчий до нашого розуміння сучасної війни, ніж емоційні спогади про "втрачене покоління" або пацифістські ідеї Ремарка та Гемінґвея.

У книзі Дроня багато про Бога на війні. Не того тиражованого бородатого дядька, який лякає, рятує і являє диво на вимогу маловірних.

Про іншого - сильного і беззахисного. Того, що в Гетсиманському саду звертається з молитвою про чашу до батька, знаючи, "в який жах, кров і бруд завтра вирушиш. Ба більше - вирушаєш туди добровільно".

"Забери цю піксельну оболонку, але нехай не моя, а Твоя воля здійсниться", - читаємо у Дроня. І вловлюємо відлуння іншого: "Відійми від мене цю чашу, та нехай не моя, а Твоя воля буде втілена".

- Найкраще, що мені дали батьки в моєму релігійному вихованні, це відсутність примусу. Вони мене ніколи до того не затягували, і я мав щасливу можливість сам відкривати собі цю сферу життя, - згадує Артур.

Можливо, тому що він прийшов до віри не через примус, його Бог на війні напрочуд ніжний.

Хлопця з позивним "Сем" ми називаємо Семчиком. Жоден із суворих бійців не визнає, що це свідчить про ніжність. Але насправді це саме так. Це не просто для зручності, адже в слові Семчик більше букв, ніж у Сем.

Або коли на позиціях один солдат дрімає в окопі, а інший іде на пост, і накидає на нього зверху ще свій спальник - це прояв ніжності, який не видається тобі таким.

Бог Дроня на війні - в деталях, які так само, як і ніжність "зашкарублих вояк", можна помічати або ні.

- У мене є перифраз біблійного тексту - вірш "Перше до Коринтян", яким закінчується попередня книжка, - каже Артур. - Там є рядок "любов загортають у спальники і виносять". Це був мій перший досвід евакуації загиблих побратимів.

Книжка вийшла, а на початку 2024 року мені написала дружина одного із загиблих хлопців з нашого батальйону. Хотіла подякувати, тому що коли читала про це загортання в спальник, їй здалося, що то написано саме про її чоловіка.

Для деяких людей у цьому немає нічого незвичного, адже зрештою мова йде про всіх наших загиблих. Але в даному випадку мова йшла саме про її чоловіка. Він став першим, кого ми витягли з окопу і перенесли в спальному мішку. І вона це глибоко відчула.

Для мене це є одним з виявів Божої присутності, своєрідною відповіддю з Його боку. Це також слугує мені підтвердженням того, що Він взаємодіє з нами саме таким чином. Через дії, вірші, реакції на них або ж повідомлення в месенджерах Він нагадує: ви не самотні, я бачу, як ви відчуваєте, і я все це розумію. А ви поговоріть удвох, це буде важливо для вас. І ми з дружиною загиблого друга дійсно поговорили, і це стало для нас важливим.

Тексти Дроня володіють дивовижною здатністю залучати свого читача. Ідеться не про метафоричне чи узагальнене сприйняття, а про цілком конкретну особу, для якої ці літери, згруповані в слова, набувають особливого значення в даний момент.

Так сталося на презентації його книги в Києві. Мікрофон взяла вдова загиблого бійця, подякувала і сказала, що з чоловіком обговорювали те, про що потім прочитала в книзі "Гемінґвей нічого не знав" - про відчуття віку людини на війні. І попросила автора пояснити, чому так швидко старіють ті, хто там.

"Я не маю відповіді і не знаю, як це описати. Чи можу я вас обійняти?" - сказав тоді Дронь.

24 за паспортом, а скільки за відчуттями?

Не зовсім дитина, але й не зовсім дорослий. Я просто літня людина. Нас таких чимало, і це не має нічого спільного з віком. Людина старіє значно швидше, коли знову стає на війну. В такі моменти вона виглядає настільки старою, що важко уявити. На щастя, матері ніколи не дізнаються, якими старими стають їхні сини та дочки, коли повертаються з фронту.

Чи відчуває він зараз, що повернувся з фронту?

Проводити час у випрасуваній сорочці в київському книжковому магазині і стверджувати, що я все ще на війні, в порівнянні з тими хлопцями, які насправді перебувають на фронті, це зовсім інше.

Мене також непокоїть, коли запитують про моє ставлення до можливого перемир'я, яке фактично лише заморожує лінію фронту. Я вважаю, що це всього лише відстрочка, яка рано чи пізно закінчиться для нас. Вони матимуть можливість краще підготуватися і врахувати свої попередні помилки.

Проте для деяких із наших хлопців така перерва - це можливість уникнути смерті сьогодні або завтра. Тому я не маю права висловлюватися з цього приводу. Лише ті, хто зараз на передовій, мають право на думку, і їхні слова мають велике значення. Моя думка тут не важлива.

Журнали втрат і нестач є важливими обліковими документами в Збройних Силах України. Протягом 11 років війни кожен військовослужбовець сформував власний список, який включає не лише матеріальні цінності. Це стає особливо помітним, якщо ці роки складають майже половину твого життя.

Відчуваю, як втрачаю звичні шари, які оточували мене у повсякденному житті. Це відкриває шлях до суті, дозволяє спростити свої пріоритети, ясніше бачити стосунки з людьми та висловлюватися без зайвих натяків.

Але водночас мені здається, що зараз бачу світ більш складним, ніж бачив раніше. Відтінків так багато, що ніякі рожеві окуляри не допоможуть, тому ліпше озброїтися прозорими, щоб ці відтінки бачити і розуміти, хто є хто.

Про що він точно сьогодні не шкодує, то це про втрату тієї частини себе, яка мала стосунки з чимось російським.

- Я з дуже-дуже західноукраїнського села. Російською мовою в школі жодного уроку не було, жодної російської книжки в хаті не мав. Але російська в телевізорі була все моє дитинство, російська в комп'ютері була всю мою юність. У студентські роки російська музика була в моїх плейлистах, вірші російських поетів були серед тих, які мені подобалися.

Зверніть увагу, що для моєї дебютної збірки віршів я вибрав дві цитати російською мовою - одну від соліста гурту "Сплін", іншу - від Бориса Гребенщикова. Це були мої улюблені виконавці на той час. Хоча війна ще не дійшла до мого порогу, її відголоски вже відчувалися в повітрі.

Зараз я це згадую і відчуваю суміш всього: крінжу, злості на себе, сорому, але треба свій святогаличанський гонор прикручувати і дивитися правді в очі: я теж був певною мірою зросійщеним. Прийшов час відповідати за помилки своєї юності.

Втрати стосуються не лише "юнацьких помилок", а й старих знайомих та друзів.

Коли після повернення з фронту на лікування у Львів він почав проходити курс цивільного початківця, перший сильний удар був від того, що побачив новини зі статистикою, скільки військовозобов'язаних не оновили дані в "Резерв+".

- Один умовний мільйон у війську, який постійно зменшується і його поступово поповнюють, і 6 мільйонів, які просто не хочуть оновити інформацію про себе в мобільному додатку.

Замість того, щоб адекватно реагувати на ситуацію, що склалася в умовах війни, ми щоквартально отримуємо нові законодавчі ініціативи щодо посилення відповідальності для військових, які стосуються мільйона людей.

Щодо 6 мільйонів, які не оновлюють свої дані, ми отримуємо штраф з урахуванням знижки. Ця інформація про "штраф із знижкою" буквально вибила мене з колії на кілька тижнів.

Я чув про ситуації, коли молодий чоловік може висловити колезі чи знайомій, що втратила чоловіка, інформацію про хабар, наданий військкомату, при цьому не усвідомлюючи, наскільки це недоречно. Це не просто питання різниці в досвіді, а справжня прірва між світами і поколіннями.

Для мене нині найбільша таємниця полягає в тому, як нам усім знайти спільну мову в одному суспільстві. Це питання актуальне не лише у контексті післявоєнних часів, а й у теперішній момент.

Не можу впоратися з цим. Я обрав шлях, який не принесе нам обом вигоди. Просто намагаюся триматися подалі від усього цього. Знаю, що це не найкраще рішення, але маю на це право.

Люди, з якими я спілкуюсь, — це мої близькі, товариші або друзі, які за своєю природою адекватні. З рештою суспільства намагаюся не вступати в контакт, оскільки не знаю, як уникнути роздратування, як вести розмову і на які теми з ними говорити.

Мене підтримує той промінь світла, який я відчуваю всередині себе і спостерігаю в людях навколо, в своєму маленькому світі.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

На обкладинці твору "Гемінґвей нічого не знає" зображено чорний силует бійця зі списом. Це поєднання архаїчного з сучасним викликає неоднозначні відчуття.

Ми повернулися до часів героїчного епосу, де особисте розчиняється в загальному. Список втрат нескінченний, як перелік кораблів із гомерівської "Іліади" з назвами загонів, які відбули на Троянську війну. Дотепер вражає, але нагадує музейний експонат під товстим склом з табличкою "Руками не чіпати".

Як у цьому всесвіті спільних втрат і конвеєрі подвигів зберегти живу пам'ять? Відповідь - у книзі Артура. Щоразу питати себе: "Чим ця історія відрізняється від попередньої? У цьому ключ".

Можливо, найвлучніше про Дроня і його книгу "Гемінґвей нічого не знає" висловився Артем Чех:

"Я подумав про старість, і що, читаючи цей хороший текст, відчув себе древнім. Я - дід, що читає такий по-юнацькому світлий текст молодого воїна, який вірить у світло так, як на це не здатен я. І от він після своєї війни, своїх випробувань і споглядання горя продовжує своє світле життя, а я ніби забурштинився, наче скутий подагрою дід, ношу в цьому черствому тілі скам'яніле серце. І раптом завдяки одній-єдиній книжці це серце знову стало м'ясним".

І ще одна думка Чеха. Про набридле всім очікування "українських Гемінґвеїв і Ремарків".

Ми не намагаємось копіювати чужі військові моделі, не приміряємо на себе зношене взуття умовного Ізраїлю чи Швейцарії, не шукаємо історичних аналогій з Сирією, Ічкерією чи Боснією, адже міркування через порівняння веде до невдачі.

Історія циклічна, але не віддзеркалює дійсність. Це ми будемо для когось "другою Україною", це нами захоплюватимуться, це ми станемо прикладом, історичною візією, моделлю, наочною ілюстрацією воєнного дива. Але трохи згодом. У перспективі років. Десь там. Десь тоді. Навіть якщо не дійдемо до намріяного та переможного".

"Коли ж нарешті з’являться українські Ремарки?" — це питання звучить сьогодні так само застаріло, як і перелік суден із "Іліади". В даний момент надії чекають ті, хто все ще прагне жити під гаслом "робіть любов, а не війну", сподіваючись, що вони не перетворяться на наступне "втрачене покоління".

Чекати слід не на українських Ремарків, а на німецьких Чехів. Не на українських Гемінґвеїв, а на американських Дронів - в усіх його значеннях.

А взагалі-то not war - це чудово, нема про що сперечатися. Не кажучи вже про make love.