Багато разів мені відмовляли в ролях через те, що я мав... "антирадянську зовнішність".

"Професія актора нагадує гру в лотерею."

Ви виросли на селі. Яким було ваше дитинство?

Мій хутір розташований за півтора кілометра від Олеського замку. Мій батько працював у Львові на старому складі і зазвичай повертався додому лише на вихідні. Дорога була складною, і він частіше за все приїжджав уночі. Наша хата знаходилася приблизно за 600 метрів від лісу. Одного разу, у 1953 році, коли мені було всього п’ять років, батько приїхав пізно вночі, і раптом почулися гучні удари у двері. Я пам'ятаю, як батько тримав сокиру біля п'єца, а мати, кидаючись до нього, закликала: "Славку, не роби цього!". Батько відповідав: "Я їх порубаю!". Виявилося, що це були хлопці з лісу, які хотіли вчинити щось недобре. Справа в тому, що батьки нещодавно повернулися з міста, і якщо хтось їздив у місто, це завжди викликало підозри. Ті молодики прийшли вночі, сподіваючись на їжу, і, напевно, боялися, що їх могли запідозрити у чомусь поганому. Один з батькових знайомих попередив: "Славку, тікайте, інакше завтра прийдуть інші, і це може закінчитися бідами". І ми вирушили в втечу.

Пам'ятаю, як ми опинилися на станції Ожидів, коли товарний потяг зупинився, щоб забрати нас. Ми подорожували до Львова разом із машиністом.

-- Коли батькам сказали, що хочете бути актором?

Не можу згадати, як саме, але приблизно в шостому класі я потрапив до Театру імені Марії Заньковецької. Пізніше, у театральному інституті, моїм наставником став Святослав Максимчук. Я одного разу попросив його познайомити мене з Федором Стригуном. Стригун та його дружина, Таїсія Литвиненко, жили в гримерці, де у них нещодавно народився син, і пелюшки сушилися прямо там... Тася звернулася до Максимчука з питанням, хто я такий. Він відповів, що готує мене до вступу в Харківський театральний інститут. А вона сказала: "Та що той харківський інститут! Нехай краще йде на кінофакультет у Києві".

Коли у вас з'явилося відчуття, що ви маєте акторську природу чи дар?

Акторська діяльність, особливо в кінематографі, нагадує гру в лотерею, адже багато чого визначає випадковість. Можна володіти величезним талантом, але кар'єра все ще може не піти вгору. Ти або отримуєш шанс, або залишаєшся без нього...

Я мала можливість поспілкуватися з акторкою Ніною Набоки, і вона зазначила, що в акторській кар'єрі значна роль відводиться удачі. Як щодо вас? Чи супроводжувала вас вдача на цьому шляху?

-- Мені так. Хоча багато разів мене не затверджували на певні ролі. Вже коли я працював на кіностудії Довженка, директор студії Василь Цвіркунов, останній чоловік Ліни Костенко, за рік до своєї смерті каже мені: "Прийди на студію, я тобі дещо покажу". У ті часи були засідання парткому, де затверджували актора на головну роль. І він мені показав запис з архіву: "Гаврилюка нельзя утверждать на какую-то определённую роль, потому что у него антисоветское лицо". Який маразм!

-- Після першого курсу ви знялися у своєму першому фільмі "Анничка"?

У своєму дебютному фільмі я взяв участь ще під час першого семестру. Компанія "Укртелефільм" працювала над стрічкою "В неділю рано зілля копала", і мені дісталася роль Гриця. Вважаю, що мене запросили в цей проект лише через зовнішність, адже тоді я ще не мав жодного досвіду акторської майстерності!

А на фільм "Анничка" у мене була дуже погана проба. Борис Івченко, режисер цього фільму, поставився до мене... ніяк. І мене не затвердили. Я поїхав у село, якраз канікули почалися. Їду на хутір на велосипеді, озираюсь, а за мною їде таксі. Сигналить. Я зупинився, звідти хлопець мені каже: "Іване, ми приїхали по тебе". А фільм з іншим актором вже знімається у Карпатах. Боря Івченко такого актора затвердив, що слів нема. Іван Миколайчук йому й каже: "Боря, повертай Івана, нехай він зіграє".

Чи відчували ви щастя в ту мить?

Я відчував радість, але це стало справжнім випробуванням для мене. Мене охоплювало хвилювання. Завтра запланована зйомка, і вночі я постійно повторюю в думках: "Господи, тільки б зйомки скасували!"

У ті часи режисер і актор були друзями. Кіно для нас було як релігія. І вдень, і вночі тільки про кіно розмови. Хоча тоді були страшні речі. У кожній знімальній групі було кілька стукачів. Один на зарплаті, інших завербовували за якусь провину. Люди, в колі яких я був, могли сваритися між собою, могли послати одне одного, але лише на ниві мистецтва. Ніхто нікого не продавав, і всі ненавиділи радянську владу.

Про яке коло йдеться?

-- Іван Миколайчук, Боря Брундуков, Параджанов Сергій Осипович, Льоня Биков, Лесь Сердюк, Ада Роговцева. Звісно, було декілька засранців. Коли я став народним депутатом, багато дізнався, зокрема і про декого з рідного Львова. Коли тут відкривали студію "Галфільм", мене раптом забрало КДБ.

Мене вразила новина, що деякі колеги, які колись були мені близькими, написали листа з доносом. Серед підписантів було вісім людей, з якими я провів багато часу в юності. У документі стверджувалося, що я є антирадянським елементом. Співробітники КДБ утримували мене в спеціально відведеній кімнаті готелю "Львів" (тепер відомого як "Жорж") протягом майже двох діб, поки Євген Кирилович Марчук не зателефонував і не вимагав звільнити мене, сказавши: "Не чіпайте цього хлопця". Після цього мене випустили і купили квиток на швидкісний вагон до Києва.

Який це був рік?

-- 1989-ий, здається.

Це сталося на межі епох. Разом із цим розпочалася перебудова...

Ніхто не очікував, що цей переломний момент відбудеться.

Чому ваші співробітники вирішили вас "здати"?

Заздрощі охопили мене, адже я прибув до Львова для зйомок "Галфільм". Вся увага, особливо з боку журналістів, була зосереджена на мені. Але насправді, вони виявилися не причетні до цього...

"Найбільш викликова роль для мене — Кармелюк."

-- Яка роль була для вас найскладнішою?

-- Роль Кармелюка в однойменному фільмі. Я там сценарій сам переписував. Цей фільм -- замовлення центрального телебачення росії. Сценарій був написаний російською мовою, і фільм знімався російською. З режисером кожен день сварилися. Пишаюся цією роботою. Я знявся у близько 100 фільмах, з них -- 70 головних ролей.

Якби ви могли створити список своїх найулюбленіших ролей у кіно, на якому місці опинився б Кармелюк? Я так розумію, ви вважаєте цю роль найзначнішою. А які ще ролі ви б виділили?

"Спокута чужих гріхів" — це фільм, випущений у 1978 році, що отримав номінацію на Державну премію імені Т. Шевченка. Ми навіть підготували фотографію, яка була запланована для публікації в газеті "Радянська Україна". Але в останній момент премію отримав Альберт Григорович Путінцев, директор студії Довженка, за сценарій, написаний на основі мемуарів Леоніда Брежнєва. Я також горджуся своєю участю у стрічках "Гори димлять" та "Легенда про княгиню Ольгу", де мені довелося зіткнутися з ведмедицею. Цю ведмедицю, на ім'я Маня, привезли з зоопарку в Тулі. Спочатку дублер, дядя Вася, мав боротися з нею, але через його статуру було зрозуміло, що це не той персонаж. Я звернувся до режисера: "Юрію Герасимовичу, дозволь мені це зробити". Він з недовірою подивився на мене і спитав: "Іване, ти справді хочеш, щоб вона з тебе шкірку зняла?". Проте відступати було нікуди, тому я підійшов до Мані. Взяв цукор та шматочок хліба, і, коли вона потягнула до мене лапи, я обняв її за шию, дав цукор і почав перекидати. Кажу: "Маня, падай!". І вона впала. Я переміг ведмедицю, але ніхто навіть не подякував мені... Дядя Вася підійшов до мене, а в нашому бусику було кілька пляшок теплої горілки, адже це був серпень. Він запитав: "Ваня, у тебе є щось випити?". Я дав йому пляшку, і вперше у житті став свідком того, як людина випила її залпом.

-- У радянські часи вам і багатьом вашим побратимам, гарним українським акторам, доводилось грати суперечливих героїв -- поліцаїв, комуністів, комісарів. Чи розуміли тоді, що ваш талант використовують з певною пропагандистською метою? І чи була можливість відмовитись від ролі?

-- На перших етапах мого творчого життя, і, як я розумію, Івана Миколайчука та багатьох моїх товаришів, ще не було глибокого розуміння і ненависті до радянської влади. Країна перемогла у війні, і так далі. Відмовитися завжди була можливість. І відмовлялися. Але вже у наш час, за незалежної України, той же Остапчик Ступка, син Богдана Ступки, коли московська студія йому запропонувала зіграти в українофобському фільмі "Ми з майбутнього", зіграв страшного бандерівця, вкрай негативного персонажа. Багато акторів відмовились грати, хоч пропонували великі гроші порівняно з тими грошима, які ми заробляли свого часу. Або мої земляки з театру Заньковецької, вже не пам'ятаю прізвищ, знімалися у польському антиукраїнському фільмі про Волинь. Хлопці, що ж ви за гроші так дешево продаєте Україну?!

Чи пам'ятаєте смішні ситуації, які траплялися під час творчих занять?

Згадую один випадок з Борисом Брундуковим. У радянські часи проходили так звані декади мистецтв, коли 15 республік виступали перед Москвою. Українські театри, творчі колективи та кіностудія Довженка брали участь у цих заходах. Пам'ятаю, був прийом у Георгіївському палаці. Брундуков сидів навпроти однієї відомої актриси, не буду називати її ім'я, яка напередодні здобула звання народної артистки України. Вона походила із Західної України і погано володіла російською. І тут, зібравшись, почала дякувати Брежневу, який теж був присутній на цьому прийомі. Дякувала і дякувала. Брундуков, підливши собі віскі з келиха, вже встиг випити, але вона продовжувала свою промову. Мікрофон поруч із ним був увімкнений, і він не витримав: "Іди і ще поцілуй його в сраку".

"Я не завершив свою творчість, у мене і досі три крапки."

-- Чи була роль, за яку вам досі соромно?

Колись існував фільм під назвою "Зоряний світ". Цю стрічку створювали спільно студія Довженка та "Узбекфільм". Результат вийшов зовсім незадовільним. Режисер був, м’яко кажучи, не найкращим вибором. Я шкодую, що погодився на цю роль, адже давно знав, на що здатний цей режисер. Моя персонаж — червоноармієць під час Громадянської війни, з участю басмачів та інших подій. Я не зміг працювати в таких умовах, адже абсурдні ідеї режисера були для мене непосильними. І, напевно, це було помітно на екрані.

Які поступки вам довелося зробити для виконання цієї ролі?

-- Заради ролі я ніколи не йшов на компроміси. На жаль, чимало хороших артистів, зокрема жінок, заради ролі принижуються, йдуть на негідні вчинки.

Якщо ти погоджуєшся на це, ти стаєш підконтрольним режисерові. Я ж не завершив свою творчу подорож, у мене ще є незавершені думки. На жаль, я вже давно не знімався у фільмах і не впевнений, чи зможу витримати фізичні навантаження. Але мені хотілося б, щоб в кінці свого усвідомленого життя у мене була якась значуща роль, не просто зйомки в кіно, а можливість висловити себе. Я сподівався на фільм "Захар Беркут", який нещодавно вийшов, але він, на жаль, не має нічого спільного з оригінальним Захаром Беркутом від Франка, за всіма ознаками. Головну роль виконує американець. Він талановитий актор, але він не є Захаром Беркутом, і він не українець. Як сказав би Миколайчук, його обличчя нагадує курячу сраку. А дружина Захара з накачаними губами — це просто жахливо. Єдиний Санін створює дійсно якісне кіно.

-- До речі, що ви думаєте про фільм "Довбуш"?

Вражаюче кіномистецтво! Як у плані режисури, так і в акторській грі, а також у операторській роботі – все виконано на неймовірно високому рівні.

Не ображаєтеся, що вас не покликали?

- В певному сенсі, це, звісно, засмучує. Санін зустрів мене приблизно рік тому в Івано-Франківську. Він підбіг до мене і сказав: "Я постійно думав про тебе, я постійно думав. Я хотів..."

Чому ви не отримуєте запрошень на зйомки в кіно в даний момент? Ви згадували, що це все залежить від випадковості, але, можливо, удача вам більше не посміхається?

-- Удача, може, і не відвернулася, різко змінилися епоха, люди. Молоді хлопці і дівчата, які зараз роблять кіно, вже не знають, хто я. За останні три чи навіть чотири роки я перший раз у вас на інтерв'ю. Та були у мене якісь ювілеї, думаєте, хтось згадав, привітав, щось написав? Наше суспільство починає цінувати митців після смерті, коли поховають, тоді дуже гарно розкажуть про тебе на поминках, гарно вип'ють за упокій. Посмертно дадуть звання Героя чи народного артиста.

Івану Миколайчуку, на жаль, не присвоїли звання народного артиста або Героя України навіть після його смерті. На противагу цьому, Яремчука та Івасюка удостоїли цього звання посмертно. Виглядає так, що немає тих, хто б зміг заступитися за Миколайчука.

-- Іван був би проти. Він був ідеалістом. Крім того, вважаю, не можна давати звання Героя України за те, що ти гарно зіграв роль або гарно заспівав. Герой України -- людина, яка йде на самопожертву за свою країну. Тобто вчинила щось героїчне. Інакше саме звання Героя нівелюється. Ніна Матвієнко -- Герой України. Вона чудова співачка. Чи Василь Зінкевич -- Герой України. Вася Зінкевич зі сцени Палацу "Україна" казав Кучмі - ви наш батько. Хто тебе за язик тягне? Тепер він Зеленському те саме каже, який дав йому звання "Легенда України". Є у нас ще одна "велика співачка" -- Софія Ротару. Під час війни їздила в росію, на день защитника отечества виступала перед "высшим военным составом" російської федерації. Недавно Зеленський дав їй відзнаку "Легенда України". А її син з онуком, як тільки почалось широкомасштабне вторгнення, втікали через Молдову в Румунію. Який сором! Вона собі живе у Лондоні...

Ви, між іншим, ніколи не були частиною компартії?

Ніколи. І Миколайчук не входив до складу компартії. Я — лауреат премії Ленінського комсомолу. Після отримання нагороди мене запитали: "Яке у вас ставлення до комсомолу?". Ми вже трохи святкували цю подію, тож були в піднесеному настрої. Я відповів: "Ставлюсь до нього так, як до гітлерюгенду". "Ви маєте на увазі саму організацію?". Я підтвердив: "Так, саме організацію". Знаєте, яка найбільша проблема для України та інших пострадянських республік? В тому, що комунізм не отримав належної оцінки, що йому не був проведений свій Нюрнберзький процес. Поки це не станеться, добра на нашій землі не буде, навіть якщо війна закінчиться.