"Цю недугу він носив уже тривалий час". Друзі та колеги відкрили невідомі аспекти життя Степана Гіги, які він намагався приховувати від загалу.

У Львові попрощалися з народним артистом України Степаном Гігою. Виконавця не стало 12 грудня, йому було 66 років. OBOZ.UA попросив колег та друзів Степана Гіги поділитися спогадами про артиста.

Павло Зібров поділився своєю принциповою думкою про телевізійні формати та шоу-бізнес, а також розповів, як Леся Нікітюк сприяла молодому поколінню у відкритті його композиції "Цей сон". Продюсерка Анжела Норбоєва згадала, що Гіга був темою обговорень у музичних колах, а поет і композитор Вадим Крищенко нагадав про хворобу, що забрала життя артиста. Іво Бобул пояснив, чому розмова про нове звучання українських пісень, особливо у виконанні Гіги, під час війни викликає у нього негативні почуття.

"Стьопа пройшов увесь шлях - від рядового солдата до справжнього генерала найвищого ґатунку, - розповідає Павло Зібров. - І, слава Богу, що хоча б останні роки він встиг побути в центрі заслуженої слави. Він справді сильний композитор і, що дуже важливо, має ґрунтовну, консерваторську освіту. Ми навчалися в консерваторії в один і той же період, завідувачем кафедри у нас був Костянтин Огнєвой, який навчав не лише вокалу - вчив професії на практиці. Казав: "Хлопці, поїхали на концерти: подивитеся, зі мною поспіваєте". У Степана були чудові вокально-інструментальні ансамблі, якими керував. У нього прекрасна студія звукозапису, а вся родина живе музикою. Діти - музично обдаровані: і донька Квітослава, і молодший Степан Гіга. Дружина також у цій стихії".

Степан був скромним, без жодного пафосу. Я ніколи не бачив, щоб він намагався кудись заходити, як кажуть, із чорного ходу. Не запрошують на зйомки - ну й гаразд. Ми казали: "Стьопо, а чого ти не приїжджаєш до Києва?" А він відповідав: "А хто мене запрошує?" Тоді ж тут бал правили "Русское радіо" та їм подібні. Телеканал "Інтер", та й ТРК "Україна" не брали в свої програми. Можливо, туди й можна було потрапити за гроші. Але який народний артист платитиме, щоб його показали по телевізору? Тож у цю тусовку він не входив: не любив тих редакторів, не ходив до них із хабарями й відверто ігнорував такі правила гри. Казав просто: "Пішли в баню".

Він завжди пробивався лише завдяки своїй творчості – ніколи не давав хабарів і не підкорявся нікому. Його гордість була непохитною, а таких людей не завжди охоче приймають. Він належав до небагатьох, поряд із Оксаною Білозір та Марією Бурмакою, хто принципово уникнув російської мови в своїх піснях. Це була його чітка позиція, і саме за неї він часто ставився з недоброзичливістю, адже центральні телеканали, як ви знаєте, орієнтувалися на інші пріоритети. Якщо не співаєш російською, значить, не належиш до їхньої компанії. Сидіти тихо і не висуватися - ось такою була атмосфера. І хоча це прямо ніхто не висловлював, з хитрою усмішкою постійно намагалися потягнути в потрібному їм напрямку.

У західній частині України він завжди користувався величезною популярністю: зали завжди були переповнені, а слухачі щиро співали його пісні разом з ним. Останнім часом його творіння стали популярними по всій Україні. Він провів безліч концертів як на рідній землі, так і за кордоном. Його талант заслужив визнання ще задовго до цього, але воно прийшло лише після досягнення шістдесяти років. Сьогодні, під час масштабної війни, молоде покоління почало активно цікавитися історією, зокрема музикою, але не сучасним шоу-бізнесом, а справжньою естрадою епохи її розквіту. У цьому контексті молодь значно підтримала Стьопу.

Важливу роль у цій історії відіграла Леся Нікітюк, яка виконала нову версію його пісні "Цей сон". Спочатку він не був впевнений у доцільності такого кроку. Леся навіть зверталася до мене з проханням: "Павле Миколайовичу, можливо, ви з ним поспілкуєтеся? Я вже все підготувала". Я відповів їй: "Лесю, я не його менеджер. Запроси його, нехай візьме участь, заспіває разом". Спочатку вона планувала виконати пісню самостійно, але Стьопа не погоджувався на це, адже не дуже любив експерименти в музиці. Він був справжнім класиком у найкращому розумінні цього слова. Врешті-решт, він все ж долучився до приспіву, співаючи в унісон з нею. Напевно, він надіслав їй свій вокал, і результат вийшов просто чудовим. Цього виявилося достатньо: пісня стала популярною, люди почали її слухати і ділитися враженнями, а також лайкати - вона враз стала вірусною. Можна стверджувати, що саме Леся Нікітюк відкрила нові горизонти для нього. Після цього молодь почала активно знайомитися з його творчістю: "Яка ж у нього пісня "Яворина"! А ще "Золото Карпат"!"

Про те, що він хворів на цукровий діабет, широка публіка, звісно, не знала, і знати цього не мусила. У нашому колі про це було відомо. Рік тому він навіть переніс операцію, пов'язану з цією хворобою. Востаннє ми бачилися на День Незалежності - працювали на одній сцені. Він мав виступати після мене, але запізнювався, бо перед тим у нього був концерт у Львівській області, звідки одразу переїжджав до нас. Тож мені довелося затягнути свій виступ. Організатори просили: "Павле Миколайовичу, ще пісню, ще одну". Немає проблем, співаємо. Після концерту ми з ним спілкувалися, і я запропонував: давай зробимо колаборацію - Павло Зібров, Іво Бобул та Степан Гіга. Ти заспіваєш один куплет мого "Хрещатика", я - частину пісні "Цей сон" і так далі. Йому ця задумка сподобалася, але не судилося. Але найголовніше - те, що він залишив після себе: величезний скарб своїх пісень. Мільйони переглядів, любов слухачів і твори, які житимуть далі. Він уже вписаний золотими нитками в історію української пісні.

Однією з найяскравіших рис, що кардинально вирізняла його серед інших митців, була повна відсутність зіркової хвороби, - ділиться своїми враженнями Анжела Норбоєва, відома продюсерка та головна режисерка фестивалю "Шлягер року". - Я знайома зі Степаном Гігою вже дуже давно. Він завжди був неймовірно простим, абсолютно скромним і навіть трохи сором'язливим. Навіть у ті останні три-чотири роки, коли його популярність злетіла до небес, після концертів він залишався стриманим, наче йому було ніяково від такої уваги. Як відомо, надмірна популярність зазвичай змінює людей: хтось піддається зірковій хворобі, а інші назавжди залишаються звичайними. У Степана ж цього зовсім не було. Можливо, це пояснюється тим, що до своєї великої популярності він йшов довгий час. Хоча в західній Україні його завжди знали та любили, справжнє національне визнання прийшло лише три-чотири роки тому, але він так і не змінився.

Загалом же він був надзвичайно душевною, приємною людиною і справжнім професіоналом. Мав ґрунтовну освіту - закінчив Київську консерваторію, куди вступив сам, без жодних привілеїв: простий хлопець із заходу України. Володів унікальним вокалом - із особливим тембральним забарвленням, не схожим ні на кого іншого й одразу впізнаваним. А це для співака надзвичайно важливо. Після закінчення консерваторії його дуже запрошували до опери - а туди, як відомо, кличуть далеко не кожного. До речі, про це я не знала: мені розповів Павло Зібров. Та Степан відмовився від оперної кар'єри, бо бачив себе саме естрадним співаком.

Його відхід став значною втратою для української культури. Це сталося занадто рано і стало для всіх несподіванкою. Не всі знали про його хворобу - ця тема не була поширена у розмовах. Тільки після того, як він потрапив до лікарні після святкування свого дня народження, колеги змогли дізнатися більше деталей. Сьогодні я переглядала одне з його інтерв'ю, де він дуже влучно зазначив: проживаючи своє життя, важливо озирнутися назад і подумати, що ти залишаєш після себе. А він залишив за собою значний музичний спадок. Зізнаюся, мені важко згадати хоча б одну людину в нашому середовищі, про яку ніколи не говорили б погано. Про нього ж завжди говорили лише добре.

"Ми разом працювали, і він був справжнім генієм у музиці, - ділиться поет і композитор Вадим Крищенко. - Зверніть увагу на те, скільки переглядів має його пісня "Яворина" - десятки мільйонів. Перша композиція, яку ми створили спільно, називається "Я - артист". Вона адресована тим, хто вважає, що життя артиста — це лише про славу та матеріальні блага. Насправді, будні співака зовсім інші: це довгі подорожі на концерти, холодні вагони та неприємні автобуси; це моменти, коли ти почуваєшся погано, але все одно виходиш на сцену в легкому піджаку, тоді як глядачі у залі тепло одягнені. Це вимога співати та усміхатися, навіть якщо на душі не так радісно. Незалежно від стану здоров'я — потрібно їхати. Пам'ятаю, як покійний Віталій Білоножко казав: "Я дуже кашляю, але на концерт йти треба". Він вийшов на сцену і, за його словами, заспівав на одному диханні, жодного разу не зірвавшись. Лише після виступу його мучив страшний кашель. Подібне відбувалося й із Дмитром Гнатюком, коли він вже був у поважному віці: "Я почуваюся жахливо, ледве пересуваюся по дому, - говорив він. - Але варто мені вийти на сцену, як за кілька хвилин я знову відчуваю себе молодим".

Я одним із перших дізнався про те, що Степан пішов з життя. Михайло Маслій, відомий бібліограф української естрадної пісні, поділився зі мною сумною новиною: "Ти чув? Степана більше немає". Ця недуга переслідувала його вже давно. Кілька років тому він розповідав мені: "Лежав я..." Я запитав, що сталося, і він відповів: "Цукровий діабет". Ця хвороба дуже підступна. Яким же він був? М'яким і добрим у спілкуванні. Хоча між нами колись стався конфлікт, в якому, напевно, я був винен. Але потім ми зустрілися на концерті Степана Галібарди, обнялися. Шкода, що не зробив спільну фотографію – це була б чудова згадка.

"Він був прекрасним мелодистом і сильним вокалістом, робив правильні, чесні речі, - розповідає Світлана Білоножко. - Візьміть хоча б "Яворину" - він співав її, коли ми прощалися з Назарієм Яремчуком. І ця пісня залишається актуальною до сьогодні: як вона тонко й красиво написана. Таким артистам немає ціни. На жаль, вони йдуть надто рано - це дуже боляче. Знаєте, артисти того покоління завжди працюють на всі сто відсотків. Вони себе не жаліють. Говорять, і Степан Гіга також: "Люди прийшли, купили квитки - отже, маю працювати на повну". Самовіддача в них шалена, колосальна. Через це в артистів часто не витримує серце, підводить здоров'я. Чи сталося це через перевантаження і надмірну роботу? Я не беруся стверджувати. Знаю лише, що він переніс операцію, що були ускладнення, щось далося взнаки. Подивіться, як він працював останнім часом - це була величезна робота, неймовірна праця".

"Раніше ми часто зустрічалися на спільних концертах, - розповідає Дмитро Яремчук. - Ми з братом добре знали Степана. Нас також об'єднувало те, що і він, і я навчалися в консерваторії у Костянтина Огнєвого - він, звісно, раніше, бо старший за віком. Завжди був дуже щирим, випромінював позитивну енергію, з хорошим настроєм, любив пожартувати. Коли він заспівав "Яворину", присвячену татові, ця пісня дала йому гарний творчий поштовх. Вона написана яскраво й дуже вчасно. Ми були на презентації цього твору в Івано-Франківську - це було вже давно. Ми знали про його хворобу, але про це з ним ніколи не говорили. Він був надзвичайно окрилений своєю роботою - він цим жив. І коли людина така віддана роботі, здоров'я іноді відходить на задній план. Дуже шкода, що так сталося".

"Ми фактично починали свій шлях одночасно: я - в Буковині, а він - в Закарпатті, - ділився спогадами Іво Бобул. - Періодично ми зустрічалися на концертах. Він був не лише талановитим композитором і чудовим співаком, а й відмінною людиною. Його голос важко було сплутати з чимось іншим - мав унікальний тембр. Я знав про його хворобу, але не усвідомлював, наскільки це серйозно. Він ніколи не відкривався з цього приводу. Коли його запитували, як справи, відповідав: "Усе гаразд". Ми іноді спілкувалися по телефону. Несподівані проблеми зі здоров'ям виникли, коли він готувався до гастролей. Коли я дізнався, що Степан у лікарні, одразу зателефонував його друзям - вони підтвердили, що ситуація серйозна. Я сказав: "Якщо знадобиться допомога - телефонуйте". Але вони не зверталися, отже, справлялися самі."

Багато людей сьогодні активно обговорюють зростаючу популярність певних явищ у останні роки. Ці розмови мене глибоко засмучують і навіть іноді виводять з рівноваги, адже ми завжди були тут, в Україні. Ми завжди віддали перевагу музиці. Просто обставини склалися так, що держава та культурні інституції не завжди підтримували нас належним чином. Але ми нікуди не зникали — ми продовжували співати українські пісні. Довгий час російська культура мала великий вплив, і це важко заперечити. Хіба ви не пам’ятаєте? Але тепер, нарешті, ми починаємо усвідомлювати, що в Україні є талановиті артисти, які можуть і повинні бути на сцені, і це не лише ті, хто приїжджав з Росії. Ми стали розуміти, що маємо свою унікальну культуру. Своє треба цінувати і поважати. Ми часто повторюємо: "Україна - співоча країна". Так, вона дійсно така, просто про це забували на тривалий час. Найбільш болісно, що ми починаємо по-справжньому цінувати людей лише тоді, коли їх вже немає поруч.