"Давид": естетичний геній або ж потворна істота з відходів.

Львівський тиждень скульптури, що триває понад місяць, добігає до завершення. Він запам'ятається цікавими виставковими проєктами (частина з яких триває) та, що вже стало традицією, гучними скандалами. Цього разу в епіцентрі опинилась робота німецького скульптора Георга Вольфа "Давид". Спочатку його було встановлено на площі перед Львівським театром ляльок, проте активне обговорення твору почалось тоді, коли його перемістили на проспект Шевченка.

Георг Вольф вирішив втілити образ Давида, який здобуває перемогу над велетнем. "Хоча скульптура має абстрактний характер, у ній все ж можна впізнати риси біблійного персонажа. Головним елементом є залізний камінь, з яким Давид вступає в бій з Голіафом," ‒ пояснюють організатори. Цю скульптуру автор створював безпосередньо у Львові.

"Мої роботи у формі скульптур передають історію людства, розвиток технологій та прагнення до контролю над природними силами; вони символізують мечі та орала. Вся полярність нашого буття — це полярність, притаманна сталі. На відміну від бронзи, залізо і сталь не були звичними матеріалами в світі мистецтва, де вони почали використовуватися лише з 1960-х років. Проте сталь є одним із найдавніших матеріалів у інженерії, а її основним складовим елементом є залізо", — ділиться своїми думками Георг Вольф.

Твір Георга Вольфа під назвою "Давид" (зображення ZAXID.NET)

Скульптури з металу, створені Георгом Вольфом, формують уявний міст між епохою промислової революції та залізною добою. Вони також пропонують погляд на наше сучасне цифрове життя і можливе майбутнє. У контексті історії мистецтва, ці твори представляють відносно нову традицію використання заліза та сталі, яка виникла лише після того, як етап розквіту важкої промисловості, що базувалася на обробці сталі, уже добіг до завершення. У 1960-х роках американське мінімалістичне мистецтво почало свідомо експериментувати з промисловими матеріалами та серійними конструкціями, що стало важливою частиною цього руху, ‒ зазначено на сайті автора.

"Щодня ми чуємо про війну в Україні, щодня обговорюємо аспекти підтримки та співчуття. Як людина та митець, я зобов'язаний діяти. У березні я їздив до Львова та на власні очі відчув ситуацію. Водночас у мене виникла ідея працювати там, створювати щось як митець там, де відбувається історія, бути її маленькою частиною. Мій внесок полягає у створенні мистецтва, яке кидає виклик війні. Мистецтво - моя зброя, воно має допомагати зберігати гідність та надію.

Але що я створю? Якою має бути скульптура? Я створю "Давида для Львова". Давид перемагає Голіафа, що є доречною, потужною метафорою моїх побажань для знедоленої країни... Інтерес перехожих великий. Я пояснюю свою роботу, і ми обговорюємо... Я дуже вражений львів'янами, і вони мені подобаються. Вони кидають виклик негараздам, живучи своїм життям із силою та впевненістю. Це була гарна ідея приїхати сюди", ‒ розповів Георг Вольф про свій проєкт.

Оскільки цьогорічний Тиждень скульптури обрав своєю темою "Діалоги", ZAXID.NET зібрав думки львів'ян щодо скульптури, яка встановлена тимчасово, проте викликає чимало постійних запитань та асоціацій. Ми поставили питання, чому саме вона стала настільки обговорюваною цього року.

арт-менеджер, засновник арт-простору "Я Галерея", куратор Щорічного фестивалю скульптури

Вибір матеріалу (зображення з офіційного веб-сайту скульптора)

Протягом багатьох років ми можемо спостерігати наслідки певних невдач в освіті, а також у розумінні сучасного мистецтва на державному рівні. Зокрема, коли ми обговорюємо недостатню підготовленість суспільства до сприйняття сучасного мистецтва, стає очевидним, що це пов'язано з відсутністю музеїв, присвячених цьому жанру. Нам потрібні інституції, які зможуть збирати, аналізувати та популяризувати сучасне мистецтво на високому рівні, аби широка аудиторія усвідомила, що це не просто ігри, а серйозний культурний процес. Мені дуже приємно чути (і я поділяю цю думку), що хоча у Львові поки не з’явилися музеї сучасного мистецтва, саме місто починає трансформуватися у справжній музей сучасного мистецтва.

Наш фестиваль має на меті, перш за все, знайти спільну мову з аудиторією, а не замикатися в елітному колі. Легко організувати захід, який буде зручним і приємним тільки для своїх, насолоджуючись відчуттям повної гармонії та комфорту.

Започаткування публічної діяльності в просторі стало можливим завдяки скульптурному маршруту, що в 2023 році з'явився в Стрийському парку. Негайно після його появи, завдяки майстерності Корчового, він викликав значний резонанс. З'явилися групи, які підтримували, інші, що критикували, були й ті, хто вдавався до вандалізму, а також ті, хто об'єднувався для реставрації. Здавалося, що цей процес розвивався дуже природно.

Це зовсім не той випадок, коли всі повинні йти в ногу та дотримуватися єдиної думки. Насправді, це не про це. Мистецтво - це обмін думками.

Під час виконання роботи (зображення з офіційного вебсайту художника)

Цього року ми акцентуємо увагу на темі діалогу як на одній з найважливіших. При обмірковуванні, які роботи можуть викликати сильні емоції, нас насамперед зацікавила творча робота Володимира Семківа під назвою "Діалог". Першим пам'ятником, до якого "направилися" ці величезні дерев'яні ноги, став пам'ятник ЗУНР. Але, на жаль, реакції не було. Це змусило нас зробити висновок: все, що відбувається на периферії або навіть у найближчому центрі, не викликає хвилювання у людей. Тільки центральна частина залишається зоною особливого спокою.

Але інтрига в тому, що ноги будуть переїжджати. І ми подивимося, як це спрацює. Адже коли Георг Вольф створював свою скульптуру біля театру ляльок, перехожі приходили, коментували, питали, знайомилися. Це дуже класний був процес, зовсім не конфліктний. Тим більше що там на фасаді - скульптури ремісників. І Вольф казав: "це діалог, і я, і ремісник з молотом".

Як тільки скульптуру перемістили, все почалося! Ми, звичайно, усвідомлювали, що це може статися, адже вже багато років поспіль триває практично одна й та сама історія.

Хейт може стосуватися, наприклад, корозійного металу. Досить цікаво. Цей матеріал вже давно став одним із ключових елементів сучасного просторового мистецтва. Він виглядає грубо, але водночас вражаюче і гармонійно поєднується з кольоровими акцентами в урбаністичному середовищі, особливо у Львові, де значна частина дахів має іржавий вигляд. Другий момент - виникає певна плутанина. Чи потрібно все пояснювати? Скульптори, які працюють з абстрактними формами, часто не ставлять за мету досягти зрозумілості. Головне, щоб твір викликав емоції. Нажаль, сьогодні культура абстрактного мистецтва, а також абстрактної скульптури опинилася на узбіччі.

Саме такі коментарі, діалоги та обговорення чітко вказують на те, що ми стикаємося з великим провалом. Співпраця в сфері абстрактного мистецтва була цілком зупинена. Коли Георг Вольф виступав з лекцією в академії, він вдало підкреслив, що наша земля стала батьківщиною для Малевича, Екстер та Архипенка, але з часом щось пішло не так. Інколи до нас приїжджають німецькі художники, які нагадують нам про наші власні традиції.

Проте я ніколи не вважаю, що відкладання проблем є їх вирішенням. Вірю, що слід активно працювати над тим, щоб поступово інтегрувати мистецькі процеси у світовий контекст. Адже ми не повинні залишатися на околицях, де поняття "красота" асоціюється лише з кітчем, несвоєчасністю чи декоративізмом. Кітч у політичних скульптурах, кітч у релігійних композиціях, кітч у рекламних витворах – це те, з чим потрібно боротися.

Під час виконання роботи (зображення з офіційного вебсайту художника)

Краса сучасності виявляється в абстрактних формах, у різноманітних дисонансах та контрастах. Вона є своєрідним діалогом, який у певному сенсі провокує нас до роздумів, відображаючи актуальні тенденції, що викликають обговорення.

На мою думку, Львівський тиждень скульптури виконує свої завдання на відмінно. Активність скульпторів, вихід на міжнародний рівень та належна підтримка з боку влади – це ключові фактори. Цей тиждень має на меті змінити уявлення про скульптуру, інтегруючи її в міський простір, і робить це послідовно. Скульптура заслуговує на самостійне представлення, а не лише в рамках реалізації замовлень. Тому, спостерігаючи, як Львів рухається в цьому напрямку, ми можемо пишатися тими змінами, які відбуваються в цей складний час. Цей час змін є результатом війни, яка виявляє численні недоліки в суспільстві.

Недоліки, що виникли, зокрема, були з боку скульптурних еліт, які безтурботно перебували у своїх виставкових просторах, галереях та у світі власних ілюзій.

Діалогу не треба боятися. Треба боятися нашого страху.

мистецтвознавець, викладач Львівської політехніки та ЛНАМ

Проблематика скульптури існує вже давно, і це питання обговорюється протягом кількох років. Найбільш тривожним, на мій погляд, є те, що існують дві абсолютно протилежні точки зору. З одного боку, ми маємо справу з впливами посттоталітарного минулого, а з іншого — з появою у публічному просторі надто авангардних скульптурних форм.

Зрештою, у Львові ми вже мали зв'язок з Моцартом, а тепер нас зустрічає "Давид", хоча, наскільки мені відомо, ця скульптура є тимчасовою. На мою думку, це певна артпровокація. Я б не сказав, що в цій скульптурі є щось принципово нове.

Це вже такі ходи, давно відомі, давно знані. Зокрема, є такий відомий скульптор, як Марк Ді Суверо, який, власне, подібні швелери, металеві конструкції давним-давно вже використовував у своїх роботах.

Марк Ді Суверо. Лоботчевський, 1987-88, Штутгарт (зображення з stuttgart.de)

Звичайно, і таке може бути в сучасному мистецтві, яке користується правилами, що все може бути мистецтвом, кожен може бути художником. Але тільки до того моменту, коли це не є публічним мистецтвом і не встановлюється раз і назавжди.

Отже, ситуація в цій сфері виявляється досить заплутаною. Львіське мистецьке середовище, а також більшість глядачів, поки не готові сприймати надто суперечливі роботи. Додатковою перешкодою є те, що мистецька традиція Львова має глибокі корені і збереглася протягом тривалого часу. Це означає, що не всі художні твори можуть бути органічно вписані в цю культурну атмосферу.

Проте, головна наша проблема полягає в тому, що ми втратили зв’язок із зовнішнім світом і багато чого не побачили. Це потрібно виправити. Я вважаю, що будь-яка скульптура Генрі Мура, Джакометті або Архипенка могла б гармонійно вписатися в наш контекст.

А такі кардинальні, пластичні провокації дуже добрі тим, що зрушують цю розмову, викликають дискусії. Але я особисто її не дуже адаптую, і я б не хотів, щоб таке у Львові стояло постійно.

українська дослідниця та активістка, викладачка Львівської національної академії мистецтв

Якщо заглянути глибше, можна помітити, що для численних людей, не лише у Львові, а й в усій Україні, сучасне мистецтво сприймається як "незрозуміла мова". Його, як правило, не викладають ані в школах, ані в університетах.

Тоталітарні режими, що входять на нові території, зазвичай звертаються до реалізму. Вони навчають сприймати лише реалістичне мистецтво, ігноруючи можливість аналізу та розуміння абстрактних творів.

Якщо звернути увагу на Тиждень скульптури, то він, безумовно, має велике значення для Львова. Однак я помічаю істотний дефіцит у комунікації, оскільки виникають непорозуміння щодо скульптур, які люди не можуть сприйняти, або не розуміють, чому вибір припав саме на ці витвори мистецтва.

Для сучасного мистецтва немає критеріїв ідеальності. Все залежить від концепції. І тут є дуже важливо, щоб ця концепція була донесена до споживачів.

Отже, якщо ми просто розміщуємо безладдя або інші предмети, що викликають обговорення, без належного пояснення їх призначення та значення, це, безумовно, викликає обурення у людей. Саме тому я підкреслюю важливість комунікації, яка в даному випадку є критичною. Це перший і найголовніший аспект.

Другий аспект, який викликає в мене занепокоєння, стосується порядку розміщення та прав на установку таких об'єктів. Мені не зрозумілі принципи, за якими визначаються місця для них. Чи будуть ці об'єкти постійними, чи лише тимчасовими? Наприклад, щодо пам'ятника Моцарту, я особисто чув від Себастьяна Швайкерта (творця скульптури Франца Ксавера Моцарта на площі Маланюка, ‒ ред.), що його возили по Львову, і він обирав, де найкраще розмістити свою скульптуру.

Отже, не могли б ви продемонструвати, якому з львівських митців було запропоновано щось подібне? Іншими словами, ми обговорюємо незрозумілі умови цієї гри.

Третій аспект, що має велике значення, стосується Львова, який є частиною історичного ареалу та охоронюваної зони ЮНЕСКО. Це місце є центром туристичної активності, тому багато ініціатив прагнуть реалізувати свої проекти саме в цьому регіоні. Проте у Львові відсутня дирекція Державного історико-архітектурного заповідника, немає художньої ради, а також локальних норм щодо забудови та розміщення об'єктів. Це викликає питання: за якими критеріями і хто вирішує, чи можна встановити пам'ятник Давиду? Часто в таких випадках грає роль суб’єктивний підхід та "дружні" зв’язки з міською владою.

Тому виникає обурення: чому надається привілей одним, а інші не розуміють, як можна отримати цей привілей і на яких засадах.

Те, що "Давид" встановлений на тимчасовій основі, є абсолютно справедливим. На мою думку, це місце викликає багато запитань для обговорення щодо розміщення такого артоб'єкта.

У сучасному мистецтві акцент робиться на концептуальних ідеях, ідеології та глибоких сенсах. Автори скульптур прагнуть передати свої думки та почуття через свої роботи. Однак, коли комунікація з громадою є недостатньою, це може викликати значне занепокоєння серед людей. Я інтуїтивно відчуваю, що причини занепокоєння не стільки в самих об'єктах, як "Давид" чи "Впевнена" з Стрийського парку, а в незрозумілому процесі їх створення. В умовах війни існує безліч тригерів, на які варто звернути увагу. Для багатьох металеві елементи можуть бути чутливими тригерами. Також те, що громаду не запитують і не пояснюють рішення, викликає занепокоєння. З одного боку, стверджують, що прості люди не здатні ухвалювати такі рішення, але ж саме вони є основними споживачами цих мистецьких творів.

Отже, необхідно встановити ясні, прості та зрозумілі правила, але їх наразі не існує.

директорка-художня керівниця Львівського обласного театру ляльок

Кожен художній витвір повинен не лише нести певну концепцію, але й викликати емоційний відгук у глядача. Якщо людина залишається байдужою і не відчуває жодних емоцій, це свідчить про те, що мистецтво, яке вона спостерігає, ймовірно, не досягло успіху.

Мистецтво має мати якийсь вплив. І в цьому випадку я подумала, що це провокація, це скульптура, яка хотіла, щоб суспільство її побачило. І це дуже добре, тому що коли є скульптури, які суспільство не бачить, вони не мають сенсу. Це речі-невидимки.

Я підтримую мистецтво, яке викликає емоції. Ця скульптура для мене відображає наш сучасний світ, що є вразливим, адже вся ця краса може швидко стати руїнами. З іншого боку, людина завжди має більшу цінність, ніж стіни, архітектура чи будь-які інші матеріальні речі. Ми повинні приділяти увагу тим, хто є ще більш вразливим у цьому світі.

Монумент перед театром ляльок (зображення з офіційного веб-сайту художника)

Коли скульптуру, що знаходилася біля театру ляльок, перенесли на проспект Шевченка і нарешті львів'яни звернули на неї увагу, мені стало шкода, що раніше її не помітили біля театру.

Мої припущення можуть бути неправильними, але в мене враження, що площа Данила Галицького залишається для львів'ян технічною площею. Вона не є площею, яка асоціюється з візитівкою Львова, з місцем зустрічі, з красивим місцем. Тривалий час перед театром стояли машини і вона була повністю технічною площею.

Ми подали нашу пропозицію до міського інституту, в якій зазначили, що площу потрібно реконструювати, щоб вона стала такою ж привабливою, як площа Коперника. Знаєте, щоразу, коли я прогулююся по цій новозробленій алеї, вона дарує мені особливу атмосферу, затишок і спонукає до нових прогулянок.

Якщо б план щодо зміни площі реалізувався так, як було заплановано, то і скульптура отримала б належну увагу.

Я з нетерпінням очікувала на скандал навколо цієї ситуації. Сподівалася, що нарешті мешканці Львова дізнаються про театр ляльок, який досі залишається поза їхньою увагою, і ми не можемо переконати їх у тому, що всередині відбулися суттєві зміни. Львів'яни також чекають на зовнішні перетворення, і ідея змінити площу була для нас надзвичайно важливою. Однак бунт розпочався вже на проспекті Шевченка.

Цей фестиваль скульптури, ці провокації, якими привертається увага до скульптури, до мистецтва, до ролі мистецтва в суспільстві - це дуже добре. Воно колише суспільство, тому я в захопленні, як Павло Гудімов знаходить кожен раз спосіб привернути увагу до скульптури, до його діяльності, це в нього виходить геніально.

Я щиро сподіваюся, що в майбутньому ми ще зможемо обговорити питання змін у нашому місті, але наразі, поки триває війна, це, на жаль, не є актуальним.

керівник Львівської обласної організації Українського товариства з охорони історичних пам'яток та культурної спадщини

Я вражений скульптурою "Давид", особливо тією, що знаходиться у Флоренції. Щодо її львівського варіанту, у мене є чимало запитань.

По-перше, для мене незрозуміло, чому, якщо, як кажуть, це є тимчасова річ, робили залізобетонне кріплення та фундамент. По-друге, його можна назвати Давидом, можна Голіафом, можна самою пращею.

Твір Георга Вольфа під назвою "Давид" (зображення ZAXID.NET)

Я усвідомлюю, що сучасне мистецтво покликане викликати різноманітні емоції. Проте в даному випадку відчуття однозначні: львів'яни відчувають, що їх недооцінюють. Створюється враження, що в центрі міста можна розмістити будь-який непотріб, назвавши це мистецтвом, а мешканці Львова мають це терпіти. Коли востаннє ми могли насолоджуватись чимось естетично привабливим, що не викликало б негативних асоціацій? Я вже й не пригадую.

Якщо говорити про провокації, то вони можуть бути дуже ефективними і цікавими, я повністю підтримую цю ідею. Проте, кожна річ має своє місце. Наприклад, на проспекті Шевченка ми потребуємо чогось іншого. Поряд знаходиться пам'ятник Івасюку, який справді гідно вшановує його пам'ять, викликаючи при цьому роздуми та спогади.

Тут панує лише негатив, адже під привабливими гаслами намагаються впровадити щось абсолютно незрозуміле. Якщо художнику доводиться роз'яснювати своє творіння, це вже не мистецтво. А без пояснень, що саме це є, люди ні зрозуміють, ні сприймуть.

Щодо діалогу сучасного мистецтва з історичним середовищем, то це не діалог, а тотальний тиск. Ті чи інші об'єкти мали б враховувати, в якому місці і як вони встановлені. Але це має бути діалог, а не протистояння. А ми ставимо на противагу об'єктам культурної спадщини щось таке, що своєю активністю, своєю агресивністю не є фоном. Хоча об'єкти, якими ми доповнюємо об'єкти культурної спадщини, мали б залишатися фоновими.

Тому на всі речі мало б бути своє місце. Я думаю, що ніхто б так не реагував, якби цей об'єкт поставили в середовищі багатоповерхової новобудови. Воно б по іншому сприймалося.

Скульптура авторства Сергія Майдукова (зображення ЛМР)

Ми висловлювали пропозицію встановити на площі Ринок пам'ятник Льву Лоренцовичу як уособлення честі та гідності львів'ян. Однак, нам відмовили, оскільки ця територія є частиною об'єкту Світової спадщини ЮНЕСКО. Наразі ж на місці, де раніше знаходився стовп ганьби, з'явилася скульптура Сергія Майдукова, присвячена Дню молоді. Вона досить камерна і могла б чудово вписатися на площі Ринок. Та варто замислитися над тим, чому символ молоді розташований на місці, яке колись було пов'язане зі стовпом ганьби. Ганьба кому? Молоді, чи тим, хто не знає власної історії?

художник, один із засновників мистецької організації "Дзиґа", а також Тижня сучасного мистецтва

Рівень сприйняття сучасного мистецтва не дуже відрізняється в Європі та в нас. А от рівень толерантності, реакції на те, що тобі подобається або не подобається, тут різниця велика. Різниця в тому, наскільки ми готові чи не готові сприймати незрозуміле. Ми відразу ліземо в бійку і кричимо, що що ви нам тут все засрали.

Кожен вважає, що має найкраще уявлення про те, як все повинно бути. Це підкреслює не лише рівень знань, а й, швидше, виховання. Людям необхідно прищеплювати повагу до тих сфер, в яких вони не є експертами. У нас адже всі — і лікарі, і архітектори, і політики, чи не так? Кожен у своїй ролі.

Кожен вважає себе спеціалістом, і він вважає, що він правий, абсолютно не орієнтуючись і не розібравшись в тому, що відбувається. І це наша найбільша біда. Такі скандали будуть завжди, доти, доки у нас не почнуть з'являтися якісь інституції, які виховують відношення людей до сучасного мистецтва, з дитинства буквально. Можна обговорювати нюанси, бо немає людей, яким подобалось би все або все не подобалося. Завжди є ті, що за, і ті, що проти.

Пам'ятник жертвам Голокосту в столиці Німеччини, Берліні.

Я добре пам'ятаю, як у Берліні відкрився вражаючий комплекс, присвячений пам'яті жертв Голокосту. Цей неймовірний меморіал супроводжувався багаторічними суперечками, але врешті-решт був затверджений через демократичне голосування. Сьогодні його вважають одним із найзначніших монументальних творінь Європи. Можна також згадати про Ейфелеву вежу, яка має подібну історію.

Все міняється. Рівень розвитку мистецтва завжди випереджує середній статистичний рівень суспільства. І так було і буде завжди. Так що скандали навколо появи будь-чого у публічному просторі будуть завжди. Я до того готовий. Я б здивувався, якби вони зникли.

Чому саме скульптурі найбільше дістається? Тому що скульптура пов'язана з концептом пам'яті. Тобто в нас кожна скульптура сприймається як пам'ятник. В нас немає культури сприйняття паркової скульптури, наприклад. Я був не один раз в скульптурних журі, комісіях по пам'ятниках та пам'ятках. І там навіть люди, яких можна вважати професіоналами, вважають, що пам'ятник - це постать, фігура. Нема постати - нема пам'ятника. Тобто це настільки звужене і примітивне розуміння фіксації пам'яті, що я дивуюся весь час.

Обычный человек смотрит на табличку с указанием, что это памятник такому-то. Он сопоставляет это с собственным восприятием. И как только они не совпадают, начинается конфликт. То есть абстрактное понятие, способное вызывать чувства, не воспринимается. Если что-то немного выходит за рамки привычного, сразу же срабатывает сигнал тревоги, и разум наполняется протестом.

Це брак виховання. Це набувне, рано чи пізно воно перейде. Але я думаю, що на це треба ще пару поколінь. Зрештою, ми виховувалися у радянській ментальності. І там це чітко було задекларовано. Якщо це Ленін, то значить буде Ленін. Інша справа, що тоді якщо ти погано Леніна зліпив, то тебе могли посадити. А зараз, якщо ти погано зліпиш Бандеру, тобі нічого не буде.

Цікаво, що в старому місті можуть існувати цілком сучасні архітектурні рішення, і це зовсім не є злочином.

публічний діяч, політичний активіст, міжнародний представник

Я поки не мав можливості відвідати скульптуру на місці. Мені вдалося лише переглянути її фотографії в публікаціях.

Я вважаю, що кожен проєкт заслуговує на своє існування. Наприклад, якщо мова йде про акцію, присвячену сучасній скульптурі у Львові, яка триває лише обмежений час, то зрозуміло, що знайдуться як прихильники, так і противники. Історія пам’ятає, як навіть Ейфелева вежа зазнавала критики протягом тривалого часу після свого зведення, але зрештою стала невід'ємним символом Парижа.

Твір Георга Вольфа під назвою "Давид" (зображення ZAXID.NET)

Однак я не маю довіри до нашої влади. Згадайте ріг Стефаника та Коперніка, цю споруду з контейнерів. Її планували встановити лише на місяць-два, а вона вже стоїть приблизно два роки. А можливо, навіть більше.

Отже, якщо цю скульптуру згодом демонтують, це не стане проблемою. Якщо ж це виявиться ще одним обманом для мешканців, то це лише підтвердить недобросовісність нашої міської адміністрації.

Щодо самої скульптури. Я представляю старше покоління. Кожен вид мистецтва, безумовно, заслуговує на існування, і митці мають право творити на свій розсуд. Ну, якщо комусь спало на думку, що це Давид, то чому б і ні. Але ця кумедна істота з металевих відходів може мати будь-яке ім'я, і воно буде відповідати так само, як і Давид.

ректор Львівської національної академії образотворчого мистецтва

Слід зазначити, що суперечки щодо скульптур у публічних просторах виникають не лише в Україні, а й у багатьох європейських містах, а також за океаном. Це питання завжди викликає жваві обговорення серед громадськості. Одні вважають їх привабливими, інші — навпаки. Отже, варто підкреслити, що такі реакції є цілком природними.

Якщо говорити саме про цю скульптуру, то автор мав лекцію у нас в академії. Тому мені говорити трошки простіше, знаючи контекст. Річ у тім, що автор надихнувся українським авангардом. Він дивився на роботи Казимира Малевича, Олександри Екстер та інших українських авангардистів і, перейнявшись цією ідеєю, причетністю українців до творення стилістики авангарду, приїхав до нас.

Казимир Малевич. Супрематизм, 1916

Він ухвалив рішення привезти в Україну щось, що гармонійно поєднувалося б з українським авангардом. Його метою було створення твору, який відображав би боротьбу, начебто вразливої та меншої України, проти агресивнішого супротивника. Цей український контекст був для Герга Вольфа надзвичайно важливим. А дискусії, що ведуться сьогодні, нагадують ті, що мали місце сто років тому або навіть раніше.

Цей авангардний рух вже став частиною історії мистецтва, можна так сказати. Сталін жорстко знищив його, а разом із ним і український авангард, що призвело до формування багатьох поколінь, вихованих у традиціях соцреалізму. Відтак, ми не можемо адекватно сприймати цю спадщину, адже не навчились дивитися на неї і не знаємо, як її оцінити.

Нам це або подобається, або не подобається. Ми саме такими категоріями тут оперуємо.

Цей проект має тимчасовий характер і може бути сприйнятий як виставка, що робить цю інтервенцію та обговорення надзвичайно важливими для нашого міста.