День Ярослави Магучіх у Дніпрі. Відвідини улюбленого парку, спілкування зі школярами та тренування в рідній альма-матер.

Період між сезонами для Олімпійської чемпіонки та світової рекордсменки Ярослави Магучіх виявляється справжнім виром подій — вона постійно бере участь в інтерв'ю, зустрічах та церемоніях нагородження.

До речі, 23-річна мешканка Дніпра потрапила до списку провідних особистостей "УП 100".

Алла Васьковська все ж змогла "зловити" українську чемпіонку в її рідному Дніпрі і провела з нею цілий день.

23-річна українка зокрема розповіла:

Ярослава Магучіх вирушає з Києва до Дніпра потягом о шостій ранку. Її графік у міжсезоння не менш інтенсивний, ніж під час змагань. Після насиченого подіями дня в столиці олімпійська чемпіонка занурюється в сон і відпочиває протягом семи годин у дорозі.

"Дніпро через 30 хвилин," - повідомляє провідниця. Вона усвідомлює, що в її вагоні подорожує "спляча красуня".

Ярослава відчуває, але, не усвідомлюючи цього, знову занурюється у сон. Вона прокидається лише тоді, коли всі пасажири залишили вагон, а її тривожні батьки зазирнули в купе, щоб впевнитись, що з донькою все в порядку, і допомогти їй забрати валізи.

Спати за роки в спорті Ярослава навчилася скрізь. Жартують, що навіть у стані сну вона змогла завоювати золоту медаль на Олімпійських іграх.

"Звичайно, я не спала. Закриваю очі, щоб відновитися, подумати про новий стрибок, - пояснює Ярослава. - На матраці у секторі я лежу ще з 2018-го, бо це зручно.

Ковдра з'явилася в моєму арсеналі після Олімпійських ігор у Токіо. Під час змагань було дуже спекотно, і я відчувала дискомфорт під звичайним покривалом, потім, навпаки, мені ставало холодно. Тренер Сергій Петрович порадив придбати туристичну ковдру для походів, і вона дійсно виявилася корисною для підтримання оптимальної температури.

Я лежу, щоб зменшити кількість підйомів, розминок і бігу, аби вся моя енергія йшла лише на стрибок.

Вже три роки, очікуючи на свою спробу, Ярослава лежить із закритими очима під час чемпіонатів світу, Європи, етапів Діамантової ліги, але тільки на Олімпійських іграх в Парижі це помітили, і назвали її "спляча красуня".

"Мене це потішило. Ще один шанс нагадати світу про війну в Україні. Найбільше мені сподобалися українські меми з котиками: "Ярослава, прокидайся, вже Олімпіада закінчилась. Ярослава, F-16 вже в Україні".

Уже третій сезон в умовах повномасштабної війни Ярослава Магучіх більшість часу проводить за кордоном. І як тільки є нагода, то відразу ж повертається у рідне Дніпро. З поміж десятків відвіданих міст - своє вважає найкращим у світі.

Коли я знову приїжджаю до свого рідного міста, відчуваю полегшення. У голові виникає думка: "Ось і я вдома, нарешті!" Цей момент завжди є для мене особливим, адже я з нетерпінням чекаю зустрічі з батьками, сестричкою, близькими, друзями та, звісно, з котом. Не можна забути про нашого пухнастого друга, - усміхається вона.

Перше, що спортсменка зробила після повернення додому - вийшла з потяга на вокзалі в Дніпрі й обійняла рідних, потім забрала кота в сестри. Вони з сім'єю зібрались разом обговорити все на світі. І на завершення Ярослава пішла на прогулянку в улюблений парк Тараса Шевченка.

"Я провела своє дитинство саме в цьому місці, де живуть мої близькі. Зараз ми прогулюємося парком, який мені дуже подобається, адже тут я завжди відчуваю приплив енергії. Саме в цьому парку я займалася спортом, бігала по схилах і виконувала різні вправи в юності."

Як би це не звучало, я не боюсь обстрілів, тому що я вдома. Хочу продовжувати своє життя в Україні. А за кордоном зараз тому, що це єдиний шлях показувати гідні результати, представляти свою країну на міжнародній арені, нагадувати світу, що ми продовжуємо боротися і війна ще не закінчилася".

Повномасштабне вторгнення Ярослава зустріла теж у рідному Дніпрі. Була вдома з хлопцем Назаром. Почула вибухи, свист ракет.

В перші дні її думки були далекі від змагань і тренувань. Її увагу зайняли волонтерські обов'язки та бажання бути корисною. Проте основний старт сезону - чемпіонат світу в приміщенні - вже невпинно наближався, і вона готувалася до нього з моменту, коли настав 24 лютого.

Це був унікальний момент, коли я могла висловити свої думки і емоції щодо війни. У Белграді я вперше відчула таке сильне бажання здобути золоту медаль, а не якусь іншу відзнаку. Я прагнула цього, щоб потім мати можливість поговорити з пресою про Україну.

Після того, як Ярослава здобула золото на змаганнях у столиці Сербії, їй здавалося, що через два тижні вона повернеться до Дніпра, сподіваючись на швидке завершення війни. Але вже минуло три роки, а вона досі живе за межами України. Нині Ярослава мешкає в Бельгії, де навіть сусіди вже знають, що поряд живе олімпійська чемпіонка. Вони приходять, щоб отримати її автографи, а під час змагань у Брюсселі активно підтримують свою сусідку, яка є світовою рекордсменкою.

Перед змаганнями Ярослава не дотримується жодних особливих забобонів. Які прикмети можуть бути, якщо вона є власницею чорного кота?

Замість цього вона має свої ритуали і звички, що сприяють належній підготовці.

Хоча сніданки не є її улюбленою справою, в день старту вона обов'язково снідає, а потім вирушає на прогулянку містом. Після цього вона відпочиває, насолоджуючись музикою або читаючи книгу. За годину до виїзду на стадіон вона робить свою улюблену зачіску — косички, і підкреслює очі синьо-жовтими стрілками.

Коли починаєш малювати стрілочку, змагання відходять на другий план, і увага зосереджується на тому, як зробити її симетричною на обох очах. Це не завжди вдається, і доводиться виправляти. Нагадуючи собі: "Все гаразд, спробуємо ще раз", - з характерною усмішкою ділиться своїм досвідом атлетка.

Перед тим, як вирушити на автобус, Ярослава разом із тренеркою Тетяною Степановою десять хвилин сидять у тиші. Лише після цього вони направляються до стадіону.

Безумовно, коли я беру участь у змаганнях, хвилювання завжди присутнє — це неминуче. Я по-справжньому захоплююсь цією справою, і в такі моменти відчуваю прилив адреналіну. Головне — не втратити контроль. У молодості це зробити важче, але з часом, завдяки досвіду, численним стрибкам і змаганням, це стає значно простіше.

"На змаганнях просто продемонструй те, що ми з тобою відпрацювали," - коментує Тетяна Степанова Ярославі перед кожним виступом.

31 січня 2024 року Магучіх стартувала зі свого найуспішнішого змагального сезону, встановивши рекорд турніру в Німеччині та світі. Вона зуміла подолати висоту в 204 сантиметри. А в березні вже виборола срібну медаль на чемпіонаті світу в закритих приміщеннях.

Люди запитували: "Що ж відбудеться на Олімпійських іграх, якщо вже зараз є срібло?". Я просто не можу зрозуміти, коли срібна медаль перестала бути досягненням для нас. Здається, ніби я навіть не змогла виступити в фіналі і провалила кваліфікаційний раунд. Іноді емоції настільки переповнюють, що важко впоратися з усім, що відбувається в житті — і ти трохи ламаєшся. Але це лише один аспект. Наприклад, тоді в Глазго Нікола Оліслагерс була значно сильнішою та психологічно підготовленою, а я — ні. Ми провели серйозну підготовку, все проаналізували. Ви ж знаєте, що сталося далі.

Якби після завершення цього літа Ярослава вирішила написати твір під назвою "Моє літнє пригода", він обов'язково став би захоплюючим, натхненним романом.

У червні спортсменка захистила титул чемпіонки Європи в Римі, стрибнувши 2.01 м. Золотом її нагороджувала власниця "вічного рекорду" зі стрибків у висоту, Стефка Костадінова. Обійняла і прошепотіла українці:

"Ти готова! Спершу 2 липня, а потім 2 жовтня на Олімпійських іграх у Парижі."

Ярослава відчула свою готовність ще до початку змагань. 7 липня, на етапі Діамантової ліги, вона вразила всіх, встановивши новий рекорд, що тримався цілих 37 років. Висота 210 сантиметрів стала символом її досягнень, і тепер це число Ярослава часто включає в автографи для своїх шанувальників.

"Сьогодні буде щось особливе. Таке було відчуття вранці, коли я робила макіяж і зачіску. Але вже в секторі зрозуміла, напевно, нічого не буде...

Спочатку стрибнула 195 см з другої спроби, потім таж історія на 201 і 203. Переломний момент був, коли я з другого разу взяла планку на 207 см, а це ж був мій особистий і національний рекорд. Сказала собі: "Вау, все ж таки вдалося". Потім ми думали, чи стрибати 210. Олімпіада ж попереду. До того ж, я щойно повністю відновилася від травми. Але вирішила, що стрибну, хоча б одну спробу. І вийшло!!!! Це були дуже круті емоції.

Перед тим, як здійснити стрибок на 210 сантиметрів, я замислилася над тим, яке свято чекає Україну, якщо все піде за планом. І справді, так і сталося, але радість моя була недовгою. Наступного дня російські війська обстріляли дитячу лікарню "Охматдит". Ось так ми і існуємо, на жаль, між тріумфами і горем.

Для Ярослави особливо важко зосередитися на стрибках після обстрілів. Коли, дізнавшись новини з рідного міста, потрібно виходити на змагання і демонструвати свої результати.

Ти сидиш і розмірковуєш, як можна стрибнути, коли, скажімо, ракета вразила житловий будинок неподалік від батьківського дому, і під уламками залишилися люди.

У ці хвилини мені на думку приходить, що можливо, варто б просто вийти до журналістів і відкрито поділитися всім, що сталося. Нехай усі дізнаються. Ці думки спонукають мене повернутися до дії, продовжити боротьбу.

Однією з причин встановлення світового рекорду Ярослави Магучіх стало її розбіг. У 2024 році його змінювали двічі. Спочатку перші кроки спортсменки виконувалися в стрибковій техніці, але згодом їх замінили на бігові, щоб зменшити витрату енергії.

"Перед літнім сезоном ми додали ще два кроки. Тобто в мене було 9 кроків, а стало 11. І ось березень, квітень, травень, весь цей час я стрибала і намагалася усвідомити зміни, запам'ятати, що треба робити. Коли стрибаєш 7 років, і в тебе один розбіг, а тут бах, і треба все змінювати".

Ярослава не вважає 210 сантиметрів своїм максимумом. І вже має нову ціль - 215. Але не відразу. Потрібен час. Можливо, почне з планки на 2.12 м.

"Мій рекорд довів, що немає неможливого. Є такі думки у спортивних колах, що зараз спорт більш чистий від допінгу, ніж 37 років тому. Я не можу нічого точно стверджувати, але щаслива, що зробила все тільки за рахунок тренувань, харчування, відновлення і свого психологічного стану. Це ж набагато крутіше".

Через місяць після встановлення світового рекорду Ярослава знову опинилася в Парижі, щоб реалізувати нову мету – виграти золоту медаль Олімпійських ігор. Ейфорія від її попереднього успіху незабаром згасла, але залишила по собі лише ще більшу впевненість. У сектор вона вийшла, будучи світовою рекордсменкою та лідеркою рейтингу.

"Нарешті!" - була її перша думка, коли здобула золото Олімпіади.

Я усвідомлювала, що ніхто не може стрибнути вище за мене. Але при цьому не відчувала тиску в стилі: "О Боже, це ж Олімпійські ігри, потрібно тільки перемагати". Я була спокійною, і це мене надзвичайно радувало. Так потрібно підходити до всіх змагань.

Після золотої медалі Олімпійських ігор Ярослава чотири години давала інтерв'ю журналістам з усього світу. Кожен почув від Магучіх про війну, обстріли, півтисячі атлетів і тренерів, які загинули через російське вторгнення.

"На даний момент моя основна мотивація полягає в тому, щоб перемагати і привертати увагу світу до війни. Це моя місія як посланниці України. Лише завдяки своїм досягненням я маю змогу виконувати цю важливу роль."

Олімпійські ігри не були завершенням сезону для дніпрянки. Їй потрібно було відзмагатись ще на трьох (!) етапах Діамантової ліги.

Не могла знайти в собі сили і розмірковувала: "Чому знову ці стрибки? Як же підходити до цієї планки?". Я відчувала емоційне виснаження. Але врешті-решт зібралася, стрибнула і здобула третій Діамант, завершивши сезон на високій ноті, як завжди.

Завершувати тренування на позитивній ноті – цьому Ярославу навчила її тренерка Тетяна Степанова ще в дитинстві. Після кожного успішного стрибка вона просила дівчину відпустити всі думки і виконати ще один стрибок. Наступна спроба завжди була ще більш вражаючою. Саме таким стрибком вони підводили підсумки своїх занять.

"Ярослава може дивитись на мене і без слів знати, що треба зробити зараз. За 8 років ми розуміємо одна одну поглядом. В неї висока здатність до самоконтролю, вона вміє слухати, швидко повторити рух, який їй показуєш", - пояснює Степанова.

Ярослава прибуває на заняття до спортивної школи олімпійського резерву № 3, розташованої на лівому березі Дніпра. Незабаром вона розпочне підготовку до нового сезону, тому в її розкладі тепер з'явилися легкі тренування.

Саме у цю школу 7-річня Ярослава вперше прийшла на легку атлетику, обрала біг з бар'єрами.

В 11 хотіла піти зі спорту, щоб займатись вокалом і музикою. Але світ не міг залишитись без своєї рекордсменки і ситуацію врятувала Тетяна Степанова. Тренерка знову закохала Ярославу в легку атлетику.

Не можу навіть уявити, що б сталося, якби ми тоді не перетнулися. Замість того, щоб долати бар'єри, я все ж обрала стрибки, адже мені подобалась атмосфера, коли всі збираються в секторі, і кожен має три спроби на кожну висоту. А ще це справжній політ. І зараз інколи я уявляю себе пташкою, що летить над планкою в небесах — це неймовірно!

Тетяна Володимирівна згадує, як вперше її привернула увага Ярослави – незвично великі сіро-блакитні очі цієї стрункої дівчинки, яка вперто ухилялася від виконання вправ і ховалася за спинами старших хлопців-бар'єристів.

"В її очах все ще зберігається та чарівність, - зазначає Степанова, - я горджуся можливістю тренувати цю талановиту дівчину. Мені пощастило працювати з нею. Наша команда цього року доклала всіх зусиль, щоб голос України лунав на весь світ."

Світовий рекорд виявився найбільшою несподіванкою для Ярослави цього сезону. Він перевершив навіть золоту медаль Олімпійських ігор. Однак саме ця перемога відкрила їй можливості для здійснення кількох благородних вчинків.

Для мене було важливо, що у разі здобуття золотої медалі, я віддам частину призових на підтримку військових. Раніше я також робила донати і допомагала тим, хто звертався до мене, але це залишалося в тіні. Я не бачила сенсу в публічності. Однак, оскільки вже триває третій рік повномасштабної війни, я вирішила, що варто поділитися своїм прикладом та спонукати інших продовжувати підтримувати.

Ярослава пожертвувала мільйон гривень на забезпечення бойових підрозділів Сил оборони автівками. Половину цієї суми, по 500 тисяч, вона направила до фондів "Янголи Азова" та "Госпітальєри". Крім того, ще один мільйон була виділена на підтримку зоозахисних організацій.

"На жаль, тваринки самі собі не можуть допомогти. Я підтримала притулок, де брала свого кота Блека, і ще три перевірених, які мені порадили в "UAnimals".

Після завершення сезону Ярослава часто зголошується на зустрічі з дітьми, як у Дніпрі, так і в інших містах. На запрошення вчителя фізичної культури Ярослава Трихліба, вони з тренеркою Тетяною Степановою прийшли у дніпровську гімназію № 74. Школярі, які займаються спортом, з нагоди такого свята надягли на шию усі свої медалі й підготували запитання.

Цікавились, коли ж Ярослава завершить кар'єру, чи не ліньки їй ходити на тренування, як навчалась у школі, чому почала займатись легкою атлетикою.

Яка порада ви б дали собі, коли вам було 13 років?

Порадили б продовжувати займатися тим, чим займаюся, не впадати у відчай і не порівнювати себе з іншими – так можна досягти успіху.

Також Ярослава пригадала, що в 11 класі була відмінницею. А за день до перемоги на чемпіонаті Європи в Німеччині успішно склала національний мультитест. Радила дітям вчити англійську мову, бо і сама зараз вдосконалює її - займається з викладачем онлайн.

Одна з дівчаток подарувала спортсменці синьо-жовтий браслет з резинок і колечко з бісеру. Ярослава відразу ж одягла обидві прикраси

"Я хотіла їй допомогти, - розповідає дівчинка, - щоб вона не відчувала суму. Я переглядала інтерв'ю, в якому вона зізналася, що на початку війни відчувала страх і турбувалася за своїх батьків. Нехай такі сюрпризи стануть для неї підтримкою. Мій тато теж на фронті, і я дуже за нього переживаю."

За годину зустріч завершується. Ярославу обступають понад 20 дітей. Кожен хоче спільне фото і підпис. Спортсменка не відмовляє.

"Не хочу бути ідолом чи кумиром. Я звичайна людина, яка робить свою улюблену справу і насолоджується нею. Зрадію, якщо змотивую когось досягти таких успіхів, як і я, або й перевершити їх. Хочу, щоб більше дітей займалися спортом, хай і не професійно.

З двох місяців удома, тільки в останні тижні у Ярослави був перший повністю вільний вечір. Вона малювала картину за номерами і бавилась із котом.

"Кіт, - з сумом промовляє спортсменка, - його знову потрібно повертати. Спочатку він жив із батьками, потім – у родині моєї сестри. Вони вже почали запитувати: 'Коли ж ти віддаси нашого кота?' А я відповідаю: 'Це мій кіт, не хвилюйтеся, йому зо мною комфортно'."

Ярославі залишилось дочитати 15 сторінок в біографії Анни Вінтур. Вона замовила сестрі ще багато книжок, поки була за кордоном. Думала, приїде додому і читатиме.

"Так, начиталася. У мене лежать запаковані книжки, не відкриті. Тепер доведеться їх всі з собою везти назад".

У вільний час для відпочинку Ярослава обирає затишний вечір з рідними за грою в настільні ігри, у спогадах і теплих розмовах.

Навіть перебуваючи за межами країни, я завжди знаходжу можливість спілкуватися з родиною. Сучасні технології, як-от відеозв'язок і месенджери, значно полегшують це. Особливо я була щаслива, коли мої батьки завітали до Португалії. Я якраз проходила тренувальні збори, і цей спільний час дав нам усім нові сили та натхнення для наступного сезону.

Ще одна рідна людина, яка підтримує спортсменку - її наречений, бар'єрист Назар Степанов. Разом вони вже 5 років. І у 2024 Назар зробив дівчині пропозицію.

Я щаслива, що ми зустрілися і тепер ділимо одне життя. Вірю, що після завершення війни ми зможемо влаштувати наше весілля. Мрію провести його в Дніпрі, запросити рідних і друзів. Наразі це неможливо, адже всі розкидані по різних куточках світу.

Ярослава розпочала свої тренування ще в Дніпрі, але справжня підготовка стартує лише в грудні. 28 листопада вона відправилася з України на острів Тенерифе.

"Все буде чітко за графіком, як я люблю: тренування, відновлення, знову тренування. Змагання ж мене чекають наприкінці січня. Найближчі основні старти в березні - чемпіонати Європи та світу в приміщенні. Дуже хочеться доповнити золото з Белграда, такою ж медаллю з Китаю цього року. Будуть поруч висіти".

Уже сьогодні, 1 грудня в Монако стане відомо, чи здобуде Ярослава Магучіх титул найкращої спортсменки стадіонних видів легкої атлетики у світі. Церемонія розпочнеться о 18:00 за київським часом.

"Ця номінація показує мій шлях від першого чемпіонату світу 5 років тому - до тепер, коли я маю вже стільки титулів і світовий рекорд".

Після кожного успішного сезону, як і після дуже вдалого стрибка, Ярослава хоче зробити ще кращий. Завжди змагається лише сама з собою.