Напередодні Дня захисників і захисниць України: мережа RECOVERY спільно з Ліберовими продемонструвала мрії військовослужбовців, які пережили поранення.

Після поранення мрія або особисто значуща мета може стати важливим орієнтиром у відновленні. Для когось це знову сісти за кермо, для когось -- повернутися у спорт, відкрити школу, співати, полетіти на Балі чи сісти на мотоцикл. Саме така ціль може дати поштовх до дії, а далі починається складна щоденна робота -- крок за кроком, разом із фахівцями, у межах професійної реабілітації.

До Дня захисників і захисниць України національна мережа реабілітаційних центрів RECOVERY, яку Віктор та Олена Пінчуки заснували задля допомоги Силам безпеки й оборони України, разом із фотографами-документалістами Костянтином і Владою Ліберовими створила фотопроєкт про мрії захисників і захисниць, які проходили реабілітацію в центрах мережі.

Сьогодні мережа RECOVERY складається з 20 сучасних і доступних реабілітаційних центрів, в яких військовослужбовці, які зазнали травм, отримують безкоштовну реабілітацію. Вже більше 57 тисяч українських захисників і захисниць пройшли процес відновлення в цих установах.

Кожна розповідь у цьому проєкті побудована на основі двох зображень. Перше фото відображає мрію або важливу мету персонажа — те, що стало його або її орієнтиром у процесі відновлення. Друге зображення ілюструє шлях до цієї мети: реабілітаційні заходи, щоденну працю та зусилля, які складають основу повернення до значущого життя.

2 серпня 2024 року під час артилерійського обстрілу я отримав поранення, через яке втратив кінцівку. Мені було складно звикати до життя з ампутацією, довелося багато чого переосмислити.

На реабілітації мені постійно казали: "Будемо у футбол грати". Одного дня це перестало бути просто розмовами -- я поїхав на тренування. Для мене це було не лише про спорт. Я знову відчув, що можу щось робити, пробувати й досягати.

Ще до того, як отримав травму, я придбав мотоцикл. Після поранення мене переповнювали думки про те, як би повернутися до цього захоплення. Навчання тримати рівновагу та зупинятися на протезі стало новим викликом для мене. Проте я сів на мотоцикл і вирушив в дорогу.

Зимою я здійснив підйом на Говерлу на протезі, щоб запропонувати своїй коханій руку та серце. Наразі ми з нетерпінням чекаємо на нашу донечку. Попереду нас чекає безліч нових пригод, які хочеться встигнути пережити разом.

Мій дід казав: "Під лежачий камінь вода не тече". Тому, якщо чогось хочеться, треба вставати й робити.

Після отримання травми я протягом кількох місяців не міг підвестися. У моїй голові панувало лише одне питання: як завершити поставлену задачу. Як командир групи, я, напевно, звик сприймати складні обставини як виклики, які потрібно подолати. Згодом виникли нові завдання: просто піднятися, сісти у візок, почати пересуватися.

Через інфекцію була велика ймовірність ампутації ноги. Я подумав: якщо відріжуть, теж навчуся ходити. Але зрештою кінцівку вдалося зберегти.

Наразі я вже можу пересуватися майже без обмежень, лише з незначною кульгавістю. Сподіваюся, що впродовж місяця чи двох зможу знову повернутися до активної діяльності.

Після травми я почав звертати увагу на деталі, які раніше сприймалися як належне. Коли ти лежиш, можливість самостійно вирушити в туалет набуває величезного значення. Коли переходиш на інвалідний візок — відкриваються нові можливості. А з однією милицею в руках навіть вдається принести чашку кави.

Мені здається, треба дивитися не тільки на те, чого поки не можеш, а й на те, що сьогодні вже виходить, хоча ще недавно здавалося неможливим.

У мене є й амбітніші цілі. Раніше я працював викладачем і усвідомив, що це приносить мені задоволення. Після закінчення війни я мрію заснувати або очолити школу у сільській місцевості, щоб займатися вихованням та навчанням молоді.

Після поранення я дев'ять місяців провів у лікарнях, пройшов протезування й реабілітацію. Спочатку я просто намагався прийняти себе і зрозуміти, яким буде моє життя після ампутації. А потім у моєму житті з'явився футбол, хоча раніше я ним ніколи не займався.

Протягом кількох місяців мене запрошували на тренування. Врешті-решт я вирішив приєднатися, і на своєму дебютному матчі зумів забити гол. Через місяць ми з командою здобули третє місце у весняному кубку Ліги Дужих. Я дуже сподіваюся, що наш колектив зможе виграти чемпіонат України, в якому ми беремо участь.

Зараз моя мрія дуже земна -- облаштувати свій дім. Я купив старий будинок і сам роблю ремонт. Дружина питає, коли я нарешті сяду відпочити.

Я зазнав серйозного поранення лівої ноги, а коли мене витягали, пошкодилася і права. Мені довелося довго проходити курс лікування, перенести кілька операцій, а згодом я потрапив на реабілітацію в центр Recovery.

Спочатку я пересувався виключно на інвалідному візку. Ходити самостійно ще не вмів, але дуже прагнув побачити Чернігів. Я розмірковував: якщо є така можливість, чому б не скористатися нею? І зрештою, я відвідав це місто разом із друзями та побратимами, які завжди були поруч і підтримували мене.

Потім я спробував волейбол сидя. Мені сподобався командний дух, постійне спілкування. Я познайомився з іншими ветеранами, та з хлопцями, які були в полоні. А ще завдяки волейболу я почав їздити в різні міста.

Я прагну більше обговорювати тему України та наших ветеранів. Мрію, щоб про нас дізнавалися не лише в межах країни, а й за її кордонами. Якщо є можливість підтримати Україну, зібрати кошти, інформувати про війну або життя ветеранів, я з радістю візьму участь у таких ініціативах. Мені навіть хочеться спробувати свої сили в моделюванні. Можливо, це також стане шляхом привернення уваги до України, наших захисників і героїв.

Раніше я не мав можливості спробувати багато речей. Тепер я вважаю, що якщо є шанс, варто його використовувати.

Перед початком війни моє життя вже було сповнене подій. Протягом 24 років я працювала на державній службі, а у 2019 році вирішила піти з цієї сфери та заснувати власну справу.

У липні 2022 року я вирушила на службу, і вже через два дні святкувала своє 47-річчя у військовій частині. Я сама прийняла рішення піти в армію. Довгий час шукала можливість бути корисною, і найбільше прагнула потрапити до підрозділу, який охороняє повітряний простір. Так я знайшла свою бригаду в Дніпрі.

Проте в мене завжди існувало й інше життя. Я здобула освіту в музичній школі, вмію грати на фортепіано і навіть почала писати власні композиції. У дитинстві я захоплювалася бальними танцями, а згодом знову повернулася до цього хобі вже у зрілому віці.

У 2019 році я написала собі план: мріяла дограти музичні твори, які колись почала, дотанцювати те, чого не встигла, навчитися танцювати танго. Після поранення я знову повернулася до нього. Коли лікарі боролися за мою руку, я казала їм: "Я все одно буду нею грати".

А після гри на фортепіано буде танго. Потім, можливо, спробую бадмінтон і покатаюся на велосипеді. Також планую зайнятися співом і відвідати заняття з вокалу.

Я хочу до ста років залишатися активною, працювати, займатися музикою, танцювати, співати -- встигнути зробити все, що мені цікаво. І, здається, це хороший привід рухатися далі.

Моя мотивація після поранення -- жити повноцінним життям, досягати своїх цілей і бути поруч із рідними. Я завжди була сильною та підтримкою для них. Знаю, що потрібна своїм рідним і побратимам.

Я отримав травму під Бахмутом, коли нашу позицію атакували ворожі сили. Протягом чотирьох днів я залишався пораненим. Вижив лише я.

Коли прийшов до тями, ще не розумів, що зі мною сталося. Я довго чекав, що руки почнуть рости. Дива не сталося, тож довелося вчитися жити з тим, що є.

У березні мене записали на плавання в реабілітаційному центрі RECOVERY в Одесі. До цього серйозно спортом не займався. На першому тренуванні майже не міг триматися на воді, а на другому за першу годину проплив 400 метрів. Згодом на змаганнях на відкритій воді проплив півтора кілометра.

Я не ставлю собі великих цілей. Я просто хочу жити. Хочу сам вставати, ходити, щось робити. Хочу, щоб моїм близьким було легше зі мною, а не важче.

І ще дуже прагну дожити до моменту нашої перемоги.

Під час виконання бойового завдання ми потрапили в ДТП. Машина кілька разів перевернулася. У мене були численні травми й переломи.

Моя первісна мрія полягала в тому, щоб просто піднятися на ноги. Я проходила через етапи, коли була змушена залишатися в ліжку, а потім пересувалась у інвалідному візку. Для людини, яка раніше шість разів на тиждень відвідувала спортзал, активно подорожувала та захоплювалася активними видами відпочинку, це стало справжнім шоком.

Коли я нарешті змогла підвестися, наступним моїм бажанням стало, щоб жодна частина тіла не турбувала. Я прагнула повернутися до звичного ритму, займатися спортом і відновити своє звичне життя. Діти також стали для мене великим джерелом натхнення. Коли у тебе є четверо дітей, потрібно швидше прийти до тями і діяти. А в мене стільки справ попереду!

Зовсім нещодавно я навіть не могла уявити собі, що можу витримати тривалі подорожі чи перельоти. Тепер, після того як мені зняли пластини, я знову можу комфортно сидіти, і моя мрія про подорож літаком на Балі стала цілком досяжною.

Мрія не може стати заміною професійній реабілітації. Проте, значуща для особистості мета здатна підкріплювати мотивацію та сприяти досягненню життя, яке має для неї цінність. Саме ефективна і науково обґрунтована реабілітація є ключем до відновлення функцій, повернення до самостійного життя і поступового відновлення важливих для особи активностей — спорту, праці, творчості та активного способу життя.

RECOVERY — це національна мережа, що складається з 20 сучасних реабілітаційних центрів, де поранені військовослужбовці можуть безкоштовно отримати всебічну реабілітаційну підтримку.

Висловлюємо щиру вдячність захисникам і захисницям України — за вашу відвагу, за ваші прагнення та за те майбутнє, яке ви невтомно створюєте. Нехай усі ваші мрії стануть реальністю.