"Ця війна не досягає їх". Людмила Монастирська розмірковує про відновлення присутності російських артистів на міжнародних сценах, про Чайковського в Україні та про блискучі подарунки від шанувальників.

Людмила Монастирська - примадонна Національної опери України, лауреатка премії імені Тараса Шевченка, народна артистка України. Її ім'я входить до переліку провідних оперних зірок XXI століття. Співачка виступає на найпрестижніших сценах світу - від Ла Скала у Мілані до Королівський театр Ковент-Гарден у Лондоні та Метрополітен-опера у Нью-Йорку. Та попри міжнародне визнання, незмінно залишається в Києві.

Після початку повномасштабної війни співачка стала однією з найяскравіших культурних амбасадорок України на міжнародній арені. На запрошення генерального директора Метрополітен-опера вона виконала партію Турандот, замінивши російську артистку Анну Нетребко, з якою театр припинив співпрацю через її підтримку кремлівської політики. В інтерв'ю виданню Oboz.UA Людмила Монастирська поділилася деталями про підтримку України в Метрополітен-опера, а також розповіла про українське коріння керівництва театру. Вона висловила свої думки щодо можливого повернення російських артистів на світові сцени, розповіла про своє гастрольне життя та родину.

Шановна пані Людмило, два роки тому ми мали можливість провести інтерв'ю, і ви висловлювали дуже позитивні думки про генерального директора Метрополітен-опера Пітера Гелба. Чи було вам відомо тоді, що у нього та його дружини, всесвітньо відомої диригентки Кері-Лінн Вілсон, є українські корені? Чи ви дізналися про це вже після того, як вони почали активно підтримувати Україну?

Незабаром у мене заплановано новий виступ у Метрополітен-опера. Спершу я виступлю в Латинській Америці, а саме в Буенос-Айресі, Аргентина, після чого направлюсь до Нью-Йорка. Щодо українського походження, варто зазначити, що воно є присутнім і в Пітера Гелба, і в Кері-Лінн Вілсон. У Кері-Лінн є родичі в Чернівцях — тітка та родини двоюрідних сестри і брата-військовослужбовця. А от у Пітера Гелба коріння сягає Закарпаття. Цей художник — син Артура Гелба, який колись був головним редактором "Нью-Йорк Таймс". Його дідусь і бабуся були єврейськими іммігрантами з прикордонного містечка Великі Ком'яти, що сьогодні є частиною України, а раніше належало Чехословаччині.

Проте цю інформацію я отримала вже в розпал повномасштабної війни. Якось ми зібралися разом, вели щиру розмову, відкриваючи душі одне одному. Вони почали ділитися історією своєї родини. Кері-Лінн, зокрема, дуже захоплюється своїм корінням. Вона вивчає українську мову і навіть просить, щоб з нею спілкувалися саме українською – вважає, що це важлива практика. Також вона колекціонує вишиванки.

У минулому інтерв'ю ви згадували, що на початку вторгнення Пітер Гелб особисто зателефонував вам з пропозицією замінити російську співачку Анну Нетребко в постановці. Чи стало відомим його українське походження, і чи вплинуло це на ваші стосунки, зробивши їх більш теплими?

- Я працюю в Метрополітен-опера вже понад десять років, тож із Пітером Гелбом ми, звісно, знаємо одне одного. Але не можу сказати, що близько спілкуємося - усе-таки його посада передбачає чималу дистанцію. Він не настільки доступний для повсякденного спілкування. Водночас дуже уважно стежить за всім, що відбувається в театрі. Пітер приходить на вистави. Перед особливо важливими постановками може зайти до гримерних, побажати артистам успіху - це традиція. А після вистави часто приходить привітати всіх особисто. Він тримає руку на пульсі всього, що відбувається на сцені. Що ж до тієї історії у 2022 році - для мене це було зворушливо.

Спочатку я намагалася відмовитися від пропозиції. Я давно завершила виконання партії Турандот Джакомо Пуччіні, адже в моєму репертуарі є безліч інших творів. Проте Пітер наполягав. Це вселяло приємні відчуття, адже існують й інші співачки, здатні виконати цю роль, але він вибрав саме мене. Особливо вразило, що він зателефонував особисто — в світі опери це не є звичним. Зазвичай усі переговори відбуваються через агентів, і у артиста може бути декілька представників. Наприклад, у мене три менеджери: один працює з американським ринком, інший - з європейським, а ще один займається іншими аспектами. Тому, коли Пітер Гелб зателефонував безпосередньо, я зрозуміла, що для нього важливо почути мою відповідь без посередників. Це стало знаком великої довіри.

У 2022 році він поділився зі мною думкою, що цей крок має важливе символічне значення для театру. Це був жест підтримки нашої країни, і Метрополітен-опера таким чином прагнула продемонструвати, що театр, а також американське суспільство, стоять на стороні України. Тоді було скасовано виступи Анни Нетребко, і мені запропонували виконати партію Турандот. Вже наступного року ситуація повторилася: Метрополітен-опера припинила співпрацю з ще однією росіянкою - Хіблою Герзмавою, яка повинна була співаць партію Флорії Тоски, і цю роль також запропонували мені.

Чи зустрічалися ви з Анною Нетребко з того часу?

Одного разу наші шляхи перетнулися в Арені ді Верона в Італії. В той час у театрі проходило кілька вистав: я виконувала свою роль, а вона була зайнята в іншій постановці. У великих операх це звичайна практика, тому ми зустрілися в стінах театру. Пізніше наше знайомство повторилося в Німецькій державній опері в Берліні. Ситуація була подібною: вона співала в одній виставі, а я в іншій. Ми привіталися, але більше не спілкувалися. Раніше, під час гастролей, ми могли перекинутися кількома словами і запитати одне про одного. Колись у неї була традиція запрошувати колег до своєї квартири в Нью-Йорку для неформальних зустрічей. Я пам'ятаю, як була в неї на День подяки. Вона мешкає в хмарочосі, здається, на 32-му поверсі, і з вікна відкривається чудовий вид на річку Гудзон. Але, якщо чесно, наше спілкування не можна назвати активним. Кожен живе своїм життям. У великому світі опери це цілком звична ситуація. Відносини спокійні та рівноважні - і на цьому все.

Театр – це складна система, де кожен артист є амбітною особистістю з власним ім'ям і унікальним поглядом на професію. Наприклад, у нашому театрі здебільшого зібрані народні та заслужені артисти, які мають великий досвід. Коли ми працюємо за кордоном, ми повністю зосереджені на своїх завданнях. Іноді трапляється, що ми зустрічаємося в кав'ярні поруч з театром і можемо обмінятися привітаннями. Такі випадкові зустрічі – це неминуча частина нашого життя.

Яке у вас ставлення до повернення Анни Нетребко на сцену? На вашу думку, які причини цього процесу?

- Це гарне запитання. Мабуть, тому, що до них ця війна не долітає - у прямому й переносному сенсі. Міста не здригаються від вибухів, життя не розколоте сиренами. Саме тому там можна почути формулу: we cancel Putin, but not Pushkin - мовляв, Путіна можна "скасувати", але Пушкіна - ні. Тому в Європі - а подекуди й у США - досі намагаються провести межу: ось російська культура і вона поза часом, а ось російська держава та її агресивна політика. Для людей, які не живуть під обстрілами, таке розділення здається природним і навіть елегантним. Але для тих, хто щодня бачить наслідки цієї політики, така відокремленість виглядає щонайменше наївною.

Я глибоко відчула це нещодавно під час свого візиту до Відня. Мене запросили виступити на балу в палаці Гофбург, який є однією з офіційних резиденцій президента Австрії. Цікаво, що в одному й тому ж вечорі у Відні можуть проходити декілька різних балів — це частина місцевих традицій. Практично щотижня відбуваються нові заходи: бали для медиків, юристів, музикантів, дипломатів та представників інших професій. Проте цей бал мав особливий характер: він об’єднав австрійську та українську громади. У залі зібралося понад півтори тисячі учасників, і атмосфера була надзвичайно урочистою.

Того ж вечора в Віденській опері відбувся ще один бал, на який була запрошена Анна Нетребко. Європа продовжує жити в своєму спокійному та передбачуваному ритмі. Тож, можливо, там по-іншому ставляться до культурних питань. У театрах Європи досі виконують твори російських композиторів, таких як Чайковський, Рахманінов, Прокоф'єв, Римський-Корсаков, Мусоргський та інші. Ці класичні шедеври вважаються частиною світової музичної спадщини. Натомість у нашій Національній опері ці твори вже давно виключені з репертуару. Балети Петра Чайковського, такі як "Лебедине озеро", "Спляча красуня" та "Лускунчик", більше не ставлять, як і опери "Євгеній Онєгін" та "Пікова дама".

Сьогодні ми живемо в зовсім інших умовах. Проте українські митці продовжують свою діяльність: ми виступаємо навіть у містах, що розташовані поблизу фронту. Я регулярно даю концерти в Запоріжжі, Харкові, Дніпрі, Одесі. Ви ж розумієте, в яких умовах там проходять виступи. Іноді доводиться ігнорувати повітряну тривогу, адже вона може тривати годинами, а іноді й цілу добу. Якщо зупинятися кожного разу, коли вона сповіщає, нічого не вдасться реалізувати. Тому людям доводиться адаптуватися до ситуації, незважаючи на всі труднощі. Сьогодні багато з того, що ми знали раніше, потребує переосмислення.

Наприклад, Національна музична академія в Києві більше не носитиме ім'я Петра Чайковського. Хоча, звичайно, були й ті, хто виступав проти такого рішення. Вони зазначали, що композитор має певний зв'язок з Україною: він відвідував нашу країну та працював тут. У моїй рідній Черкаській області, в маленькому містечку Кам'янка, навіть існує його будинок-музей. Можливо, в Україні є й інші подібні місця, пов'язані з його життям. Це свідчить про певні культурні зв’язки. Проте варто пам’ятати, що Чайковський залишався представником російської імперської культурної традиції.

Дехто вважає, що в ті часи інакше й бути не могло — вважається, що для досягнення кар'єри потрібно було вирушати до Москви. І справді, можна навести чимало особистостей, яких імперія привласнювала собі. Проте не слід плутати різні наративи. Щодо Чайковського, то це композитор, який розвивався та визначався саме як представник російської культурної спадщини.

А щодо того, чому за кордоном Нетребко знову активно запрошують і чому перед нею відчиняються двері, тут треба розуміти: в її кар'єру багато років вкладалися дуже великі ресурси відповідними спецслужбами. Водночас треба бути чесними: Анна Нетребко - дуже працьовита людина. Я кажу це як колега.

Водночас її кар'єра протягом багатьох років тісно перепліталася з російською державною структурою. Вона стала однією з найпомітніших і найулюбленіших постатей у світі російської опери, фактично здобувши прихильність влади. І зрозуміло, що такі зв'язки не виникають випадково. Це не новина, адже інформація про це давно відома. Наразі вона веде судову справу проти Метрополітен-опера через анульовані контракти, що стали наслідком початку повномасштабних воєнних дій. Частину компенсації вже отримано, але театр продовжує дотримуватися політики, згідно з якою не запрошують артистів, які відкрито підтримують агресію Росії проти України.

Мені цікаво дізнатися, чим ви займаєтеся під час гастролей, окрім вашої основної діяльності.

Я щиро захоплююся відвідуванням виступів своїх колег. Коли де-небудь поблизу лунає симфонічна музика, я завжди намагаюся бути присутнім. Це мистецтво, яке, безумовно, поза межами часу. Живі інструменти, енергія оркестру та диригент, який віддається музиці, - у цих звуках є щось справжнє і неповторне. Якщо є можливість відвідати інший театр, а вечір виявився вільним, я неодмінно скористаюсь цим шансом. Це можуть бути як балетні вистави, так і концерти місцевих оркестрів - будь-яка подія, що дозволяє спостерігати за творчою роботою інших митців. Я уважно спостерігаю, слухаю і захоплююся їхньою майстерністю. У нашому житті, як кажуть, "жити - означає вчитися". Крок за кроком, день за днем, пізнаємо нове, накопичуємо досвід і переосмислюємо його.

- Ви якось винагороджуєте себе - за гарний виступ чи вдалий проєкт? Можливо, маєте якісь маленькі ритуали.

Я винагороджую себе досить просто – відвідую хороший ресторан. Це, до речі, я часто згадую в своїх інтерв'ю. У Києві є безліч чудових закладів з відмінною кухнею, і я завжди отримую задоволення від маленького гастрономічного свята. Моєю слабкістю є устриці – я просто їх обожнюю. Найкраще смакують з келихом білого вина. Загалом, я великий фанат морепродуктів. Є кілька місць, де я впевнений у якості страв. Зазвичай ми резервуємо стіл заздалегідь і відвідуємо ці заклади разом з друзями або дітьми.

За кордоном теж буває щось подібне. Інколи приїжджає мій менеджер або навіть обидва, іноді ще й третій долучається - і ми вибираємося на якісь дружні зустрічі. Один із моїх менеджерів, наприклад, живе буквально поруч із Метрополітен-опера. Тож іноді після вистави ми просто йдемо кудись разом. А ще інколи люблю невеликий шопінг. Колись, зізнаюся, робила це частіше, а зараз ставлюся спокійніше. Але, як і будь-яка жінка, можу дозволити собі якийсь новий аромат, гарну косметику або якусь дрібничку з одягу. Це теж своєрідний спосіб сказати собі: ти добре попрацювала.

- Чи приймаєте дорогі подарунки від прихильників?

- Я намагаюся цього уникати. Коштовні подарунки - діаманти, ювелірні прикраси - не приймаю. Були спроби, але одразу їх зупиняю, бо це зобов'язує. Особливо, коли подарунок приходить від чоловіків - вони можуть по-різному це трактувати, й інколи виникає непотрібна напруга. Що стосується близьких людей - тут інше. Власне, я і сама можу дозволити собі купити те, що хочу. І взагалі моє ставлення до коштовностей абсолютно спокійне. Для мене цінно - увага і щирість. Квіти, теплі слова.

Ви згадали про своїх дітей. Чим саме вони займаються? Відомо, що ваша донька також обрала шлях у музиці, а син Андрій спочатку вибрав технічну спеціалізацію в КПІ, а згодом продовжив навчання з психології в Могилянці.

Наразі Андрій навчається в Інституті керівних кадрів. Мої діти все ще в пошуку свого шляху і поки що не визначилися з конкретним напрямком. Я, як терпляча мама (посміхається), розумію, що сучасний світ суттєво відрізняється від того, в якому росла я. Коли ми були молодими, ми просто йшли вчитися, здобували професії і крок за кроком будували кар'єру. Натомість зараз молодь прагне спробувати різні варіанти, іноді навіть у зовсім різних сферах. Але варто зазначити, що Андрій добре справляється з психологією і є абсолютно самостійним і незалежним у всіх аспектах. Хоча він, звісно, знає, що я завжди готова прийти на допомогу. Що стосується Анюти, то вона поки що експериментує. Вчиться заробляти в інтернеті та пробує свої сили в різних проектах. Це цілком нормальний етап. Я, в цілому, пишаюся своїми дітьми.

Бажаєте стати бабусею або дідусем?

Ой, зовсім! Я вже дійшла до такого етапу, коли хочеться погратися з малечою, провести час поруч із маленьким. Час летить так швидко — здається, що це було зовсім нещодавно, а насправді минуло вже чимало років. Анюті нещодавно виповнилося 28, а Андрійкові в червні буде 27. Вони — однолітки, тож нам доводилось одночасно справлятися з двома маленькими дітьми. Ми з чоловіком, уже колишнім, намагалися організувати наше життя як найкраще: були і помилки, і моменти, коли терпіння не вистачало — адже ми були молодими батьками. Олександр тепер працює в Київському оперному театрі для дітей та юнацтва і має нову сім’ю. Його син, Даня, — справжній музичний талант, маленький геній. Олександр займається з ним музикою, і зростає справжній артист. Саша сам по собі дуже наполегливий. Що стосується наших стосунків, то ми рідко спілкуємося, але точно не є ворогами.

- Життя на валізах - воно вам подобається?

- Щиро кажучи, не можу сказати, що я від цього шалено кайфую. Постійні переїзди, чужі апартаменти, готелі - це непросто. Коли ми довго працюємо над постановкою, місяць, три тижні чи навіть п'ять тижнів, зазвичай орендуємо квартиру. А якщо гастролі коротші, десь на тиждень-два, зупиняємося у готелі. Умови бувають різні: одна кімната, дві - доводиться пристосовуватися. Але найскладніше не це, а те, що все навколо чуже. Мова, традиції, менталітет, зовсім інші закони, сприйняття світу. Знаєте, навіть найдрібніші речі - побут, культурні нюанси - відчуваються незвично. Тому завжди намагаюся створити трохи свого простору. Іноді приїжджають близькі: донька або друзі, щоб було відчуття дому.

Чи виникали у вас ідеї придбати нерухомість за межами країни, наприклад, у Нью-Йорку?

Ні, навіть не виникало думки жити поза межами України. Щодо Нью-Йорка, я б собі цього не дозволила. У Сполучених Штатах ми сплачуємо приблизно 30% податку на доходи, і це відчувається досить сильно. Ситуація в Європі також схожа – податки там також доволі високі. Навіть якщо ти береш участь у виставі як "кавер" – щоб підмінити колегу у випадку непередбачуваної ситуації – з цього також знімають податок. Податкова система працює там, як швейцарський годинник – все чітко і без винятків.

Протягом багатьох років росіяни користуються іншими умовами. У них існують спеціальні угоди на найвищому рівні між державами, завдяки яким вони отримують все, що закріплено в контракті. Мої колеги ділилися, що їм дуже вигідно працювати в будь-якому штаті та в будь-якому театрі США — чи це Чикаго, Сан-Франциско, Х'юстон, Клівленд, чи Лос-Анджелес. Вони фактично обходять податкову систему, причини цього мені не зрозумілі.

Влітку минулого року ви отримали нову нагороду, яка приєдналася до вашого вражаючого списку досягнень – це була відзнака "Національна легенда України". Які у вас спогади про цю церемонію? Хто залишив найбільше враження, з ким вам вдалося поспілкуватися?

- Поруч зі мною сидів лікар - Андрій Сем'янків, командир роти Першого окремого медичного батальйону. Його теж нагороджували. Нас посадили в першому ряду, і так склалося, що він опинився саме поруч зі мною. І знаєте, в нього був такий світлий погляд... Справив на мене дуже сильне враження. Благородна зовнішність, внутрішня гідність. Дивишся на таких людей і думаєш: ось він - наш генофонд, наша сила. Ми майже не встигли поговорити. Та й він був дуже стриманий, небагатослівний. Але навіть у цій мовчазності відчувалася глибина. Я тільки сказала йому, що дуже вдячна - від себе і, мабуть, від імені України - таким людям, як він і його колеги. І знаєте, в той момент подумала: такі нагороди передусім мають отримувати саме ці люди. Якщо чесно, я й досі не до кінця розумію, як сама опинилася серед лауреатів. Для мене це було дуже несподівано.

Зверніть увагу на його обличчя та вражаючі очі... Безсумнівно, варто вирушити до Голлівуду і спробувати себе у кінематографії. Неможливо уявити, що ця особа щодня перебуває на передовій, рятуючи життя. Подумайте тільки: він виглядає так спокійно, майже як справжній кіногерой, але водночас це людина, яка щодня робить вчинки, гідні поваги.

Знаєте, я часто замислююсь над цим, адже коли я виступаю у Нью-Йорку в Метрополітен-опера, туди приїжджають наші військові на реабілітацію. Їх відправляють до США для лікування та відновлення, і для них організовують культурні заходи. Вони також відвідують вистави в Метрополітен-опера. Після своїх виступів я мала можливість зустрічатися з ними просто в театрі. Ми спілкувались, робили спільні фотографії. Я дивилася на них і думала, які вони чудові, сильні, молоді. Справжні красені. Але водночас це приносить великий біль, адже багато з них отримали поранення: хтось втратив руку, хтось ногу... Це жахлива ціна, яку вони платять. У мене збереглося багато світлин з тих зустрічей, і кожного разу, переглядаючи їх, я думала: які ж у нас неймовірні хлопці. Просто хотіла поділитися цим з вами — адже це дуже зворушливе відчуття.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з видатною кастинг-директоркою України Аллою Самойленко. Вона розповідає про використання війни в кінематографі, повторювані обличчя на екрані та свого знаменитого сина.