"Ми уявляли, що існуємо в печерах та користуємося кнопковими телефонами". Зірка "Щедрика" Яна Корольова розповідає про свій переїзд за кордон, втрату матері та почуття провини щодо росіян.

Акторка театру та кіно з України, зірка стрічки "Щедрик" Олесі Моргунець-Ісаєнко, Яна Корольова, разом із матір'ю покинула країну й вирушила до Ірландії через повномасштабну агресію. Проте саме в цій чужій країні їй довелося знести величезну втрату - прощання з найдорожчою людиною.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA артистка поділилася своїми думками щодо труднощів, з якими стикаються українські актори в іноземному кінематографі. Вона також пояснила, чому відмовилася від ролі російськомовної повії, а також розповіла про причини, через які наразі не знімається. Знаменитість зізналася, що найбільше її вразило під час перебування за кордоном - це можливість познайомити ірландців з українською культурою та розвіяти їхні стереотипи про українців.

Я була впевнена, що ви мешкаєте в Ірландії, але ваші фотографії в Instagram говорять про зовсім інше. Чи зараз ви в Англії?

- Я повернулася з Ірландії в Україну, бо тут мій чоловік, але останнім часом не могла спати ночами через часті обстріли. Кожен, хто живе в Україні, зрозуміє цей стан: коли на будь-який шурхіт одразу реагуєш перевіркою телефона. Здавалося, що я за крок до панічних атак. Тому в якийсь момент я відчула, що мені на певний час потрібне спокійніше місце для перезавантаження.

- Чому саме Англія?

- Це було інтуїтивне бажання поїхати й щось змінити. Я така людина, що коли в житті тривалий час бракує подій, починаю згасати.

Яким став для вас 24 лютого 2022 року?

- Я постійно моніторила новини й була майже впевнена, що війна почнеться, хоча близькі - чоловік та мама - мене заспокоювали. Проте я змусила їх закупити ліки та підготувати запаси продуктів. Коли ми прокинулися від вибухів, я розуміла, що залишатися в Дніпрі досить небезпечно, тому вирішили їхати в село до моєї свекрухи. Згодом ми вирушили на захід України до родичів по батьковій лінії.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у моєї мами був цукровий діабет. Крім того, потрібно було багато медикаментів для щитоподібної залози, а в Україні почалася паніка з ліками. Тому я вирішила, що треба їхати за кордон хоча б на один-два місяці, щоб мати можливість купувати препарати.

Ось так сталося, що я з мамою вирушила до Ірландії, де їй поставили діагноз рак. Лікування не дало результатів, і вона, на жаль, пішла з життя (плаче). Вибачте, я сподівалася, що мені буде легше говорити про це... Я повернулася в Україну, щоб провести її в останню путь, а потім повернулася назад в Ірландію, адже усвідомлювала, що в такому емоційному стані не зможу працювати в театрі. На деякий час я влаштувалася в кав'ярні та почала вивчати англійську мову.

Якою мірою українському актору важко влаштуватися в міжнародному кінематографі?

- Насправді складно потрапити і в українське кіно (усміхається). Але головне - пробувати: реєструватися на спеціальних ресурсах, створювати портфоліо і постійно шукати. Як кажуть, хто хоче, той досягає. Я надсилала резюме всюди, куди тільки можливо, і зрештою мене знайшов режисер Том Гопкінс і запросив у свій фільм "Бердянськ".

А до того, ще коли тривала прем'єра фільму Олесі Моргунець-Ісаєнко "Щедрик" на міжнародному кінофестивалі Galway Film Fleadh в Ірландії, мене помітила продюсерка. Я відвідала цей показ разом із мамою - це вперше вона побачила мене на великому екрані. Мене запросили у короткий метр Below the Window ("Під вікном"), який знімали студенти National Film School у Дубліні. У цій же стрічці знімалася відома акторка Керрі Кроулі; фільм "Тиха дівчина" за її участю було номіновано на премію "Оскар" кілька років тому. Також я знімалася в рекламі - усе якось складалося гармонійно.

Які спогади зйомок фільму "Щедрик" залишилися у вашій пам'яті? Чи підтримуєте зв'язки з вашими колегами?

Я з теплом і вдячністю згадую ті часи. Наша команда була надзвичайною, а на майданчику панувала справжня родинна атмосфера. Діти весело грали разом, я виконувала мелодії на піаніно, а ми вивчали нові пісні. Звісно, я відчувала трішки страху, адже це була моя перша головна роль, і мене турбувало, чи вдасться мені добре зіграти і не переборщити.

З Олесею Моргунець-Ісаєнко ми зустрічаємось у Києві, коли я приїжджаю, а іноді обмінюємось думками по телефону.

- Які сцени вам важко давалися? Як взагалі вживалися в роль?

- Психологічно важкою була сцена втрати чоловіка, де моя героїня приходить додому, починає знімати одяг у ванній та прати його. Емоційно дуже багато віддаєш і потрібно тримати цей стан, адже сцену треба зняти кілька разів із різних ракурсів. Можливо, є актори, які можуть вмикатися технічно, та я поки що таким мистецтвом не володію.

Знімати сцену, в якій моя героїня слухає радіо з оголошенням про початок війни, було досить складно, адже у неї мала течи молочна каша. Проте, ця каша ніяк не хотіла витікати! Хоча ми і намагалися додати в неї щось, щоб вона нарешті зібглася, я все ще мусила зосередитися на емоціях персонажа. Це була більше весела пригода, адже ми сподівалися, що витратимо всього десять хвилин, а насправді провели кілька годин на одній сцені.

Я захоплююся можливістю зануритися в різні історичні епохи, адже це дозволяє краще зрозуміти події минулого. Олеся не шкодувала для мене цікавої інформації: документальні фільми, історичні лекції, матеріали про пісню "Щедрик" та композитора Миколу Леонтовича. Проте, вона завжди надавала нам простір для самостійного пошуку. Не було жодних вказівок типу: "Зробіть це так, а це ось так". Вона ділилася своїм баченням і довіряла нашому вибору. У неї є природний талант режисера та чуття психолога: вона вміє вести нас так, щоб торкнутися найглибших емоцій, достукатися до самого серця...

- Чи слідкуєте за українським кіно?

- Я була на Одеському кінофестивалі на прем' єрі фільму Павла Острікова "Ти - космос", на який дуже чекала і писала всім своїм друзям, щоб обов'язково пішли. Також сподобалися фільми: "БожеВільні" Дениса Тарасова, "Яса" Сергія Маслобойщикова, "Сірі бджоли" Дмитра Моєсеєва та "Дім за склом" Тараса Дроня.

Чи підтримуєте зв'язок з українськими колегами, які теж мешкають у Лондоні? Наприклад, з Кариною Химчук.

- Ні, я не знайома з нею, бачила лише у фільмі Мирослава Латика "Королі репу". Я живу в Лондоні лише близько двох місяців, тому ще не встигла познайомитися.

Чи зверталися до вас іноземні агенції з пропозицією стати "привабливою росіянкою"?

Так, але спершу завжди проходять кастинг, тобто потрібно виконати кілька етапів відбору. Був один проект, про який я не можу говорити, адже підписувала угоду про нерозголошення. Можу лише зазначити, що це був фільм, присвячений радянському періоду, але мені абсолютно не хотілося брати в цьому участь.

Пізніше мені запропонували зіграти роль української жінки легкої поведінки, яка в деяких сценах спілкується російською мовою. Сценарій мене не вразив: я не хотіла втілювати образ персонажа, у якому розмиваються межі між українцями та росіянами, особливо в міжнародному проєкті. Для мене важливо, щоб нас сприймали як окремі нації, і тому не хотілося створювати образ українки-повії в рамках цього сюжету.

Коли я вперше зустрілася з Томом Гопкінсом, я обережно запитувала його про сюжет фільму та його бачення фінального продукту. Тоді я ще не знала, що він працює спільно з українською сценаристкою Катериною Пайдою, яка надавала йому консультації - цю історію вони створювали разом. Я переживала, що ірландці можуть не зрозуміти всю глибину цієї теми. Також мені не хотілося, щоб фільм став частиною хайпу, адже в той час багато хто знімав стрічки про російсько-українську війну. Тому при виборі матеріалу потрібно було бути надзвичайно уважним. Коли я зрозуміла, що цей фільм не лише про війну, а й про стосунки двох сестер, я вирішила погодитися. Він досі продовжує демонструватися на різних кінофестивалях.

- Яка відмінність у роботі між українськими та іноземними режисерами?

- Мені здається, що різниці немає - є лише відмінність у підході кожного режисера. Тобто значення має не національність, а бачення людини, тому що робота режисера з актором - це передусім психологічна історія.

- Чи знайомите іноземців з українською культурою?

Коли на Різдво звучить всесвітньо відома пісня "Carol of the Bells" ("Щедрик"), я завжди нагадую оточуючим, що це українська щедрівка, створена талановитим композитором Миколою Леонтовичем. Ірландці, почувши це, були вражені. Під час зйомок короткометражного фільму "Below the Window" я запропонувала включити українську колискову "Ой ходить сон коло вікон", яку заспівала, заспокоюючи дитину. В результаті ця пісня стала саундтреком до фільму.

Окрім того, мені випала нагода зустріти ірландських музикантів, які одного разу запросили мене до паба, щоб заспівати кілька наших пісень. Ми об'єднали українців та ірландців, і разом виконували свої традиційні мелодії. Це був чудовий спосіб познайомити їх із нашою культурною спадщиною. Я досі підтримую зв’язок із цими музикантами, і ми часто обговорюємо політичні питання та інші цікаві теми.

- Неодноразово доводилося чути, як європейці намагаються перекласти всю відповідальність за війну в Україні лише на російську владу, а народ, мовляв, є "жертвою". Таку думку висловлювала нам в інтерв'ю і письменниця Ірена Карпа, яка багато років живе у Франції, і одна відома португальська акторка. В Ірландії чи Англії вам щось подібне говорили?

Ірландці виявили нам велику підтримку та співчуття. Можливо, це пов'язано з тим, що вони самі пережили подібні труднощі у своєму прагненні до незалежності, і ця тема їм близька. Хоча я не чула, щоб вони прямо висловлювалися про "добрих росіян", така думка іноді проскакує в їхніх висловлюваннях. Мабуть, це відбувається через те, що війна в Україні сприймається ними як дещо абстрактне — адже це не стосується їх безпосередньо. Для українців же це реальність, це їхнє повсякденне життя, в якому вони змушені існувати.

Не можна стверджувати, що вся відповідальність лежить лише на російській владі. Такий підхід означає, що ми перекладаємо всю провину тільки на них, а як же суспільство? Воно також має свою частку відповідальності за свій вибір, за пасивність чи мовчазність. Чи справді може бути так, що лише одна особа несе відповідальність за дії цілого народу?

- Чи відчуваєте, що іноземці втомилися від новин про Україну?

- Я не помічаю втоми, радше - певну байдужість. На початку великої війни ірландці активно цікавилися нашими справами; дехто з них досі пише мені, підтримує. Здебільшого це представники старшого покоління, адже молодь більше зосереджена на власних справах

Іноді виникали кумедні, а іноді й образливі стереотипи про наше життя: ніби ми, мовляв, існували в якихось печерах і користувалися лише старими кнопковими телефонами. Один чоловік викликав у мене неабияке обурення, коли зауважив, як нам "пощастило" опинитися в Ірландії. Я тоді прямо запитала: "Ви справді вважаєте, що ми мріяли залишити все позаду, покинути улюблену роботу та почати нове життя з нуля в чужій країні?". Це його дещо повело на правильний шлях.

Ірландія — це країна неймовірних краєвидів, однак я впевнена, що в серці кожного українця живе бажання повернутися додому. Наша країна багата на красу та талановитих людей. Незважаючи на війну, ми не стоїмо на місці: відкриваємо нові підприємства, знімаємо кіно, реалізуємо різноманітні проєкти. І щоразу з’являється думка: якби не цей агресор, ми вже могли б досягти фантастичних успіхів...

- З якими труднощами довелося зіштовхнутися за кордоном?

- Найважче давалася англійська мова - спершу я зовсім нічого не розуміла. Бачила, як знайомі українки швидко "вбирали" мову самостійно, навіть без допомоги педагогів. Мені ж доводилося наполегливо працювати: займатися з викладачами, дивитися мультики та серіали в оригіналі, щоб мова постійно була на слуху

Проте ваша українська мова просто вражає! Ви завжди користувалися нею для спілкування?

- Мій тато родом із заходу України, тому наполягав, щоб я навчалася виключно в українській школі. На той час їх було небагато, але ми все ж таку знайшли. Згодом я закінчила театрально-художній коледж, де викладання також велося українською. Потім була робота в Дніпровському національному академічному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка - я грала у виставах рідною мовою.

Незважаючи на це, у повсякденному житті тривалий час домінувала російська мова. Остаточно ми з чоловіком вирішили перейти на українську вже після початку повномасштабного вторгнення. Це, безумовно, складний процес, але я щиро намагаюся.

Які враження у вас залишили закордонні подорожі?

Мене надзвичайно вражає, як проводять свій час літні люди за кордоном: вони мають можливість насолоджуватися життям і дозволяють собі, наприклад, відправитися на вихідні в готель. В Ірландії існують місця, куди представники старшого покоління приїздять саме на вікенди. У кожному такому готелі обов'язково є бар, де виступають музиканти, а відвідувачі співають, танцюють, спілкуються і просто насолоджуються своїм чудовим життям. Для них бари – це справжня суть життя, як в Ірландії, так і в Британії (усміхається).

Мені дуже хочеться, щоб літні люди в Україні мали можливість подорожувати без тривог про основні потреби: житло, їжу чи медичні послуги. Кожен заслуговує на спокій, аби мати можливість дарувати доброту та любов. Також важливо мати відчуття безпеки, яке нам нині так не вистачає.

- На початку нашої розмови ви згадували про роботу в кав'ярні. У Лондоні ви вже не працюєте офіціанткою?

Я отримала досвід роботи баристою в Ірландії, хоча спочатку у мене не було жодної підготовки. Мене навчали всім тонкощам, і незабаром я навіть піднялася до посади менеджера. Тоді я зрозуміла, що моя вища освіта в галузі "Менеджмент та економіка" нарешті знадобилася! (усміхається). Це був непростий шлях, оскільки я не дуже добре ладнала з математикою, і мені довелося перейти з творчої діяльності в організаційну, що потребувало відповідальності за матеріальні ресурси. Спочатку я вагалася і казала, що моя мова ще не на достатньому рівні. Але мені відповідали: "Твоя мова чудова!" (сміється).

- Чи дійсно власниками кав'ярні були ірландці?

- Так.

Ви більше схильні до сором'язливості, чи, навпаки, проявляєте рішучість?

Якщо чесно, у мене є досить незвичайне поєднання рис: я можу здаватися сором'язливою, але водночас володію сильною впертістю і цілеспрямованістю. Коли я чогось прагну, я докладаю всіх зусиль, щоб цього досягти, хоча відчуваю брак навичок у сфері нетворкінгу. Мені важко представляти себе як продукт, і це викликає у мене дискомфорт, але я намагаюся працювати над цим. Проте з людьми, які не пов'язані з моєю професією, я відчуваю себе значно більш відкритою.

Які у вас плани на сьогодні?

Знаєте, у мене ще досі існує це відчуття, яке називають "синдромом самозванця": завжди здається, що мені бракує знань. Я невпинно навчаюся, і зараз здобуваю магістерський ступінь у галузі перформативного мистецтва, адже мені недостатньо лише однієї вищої освіти. Час змінюється так стрімко, що це вже не те, що було 10-20 років тому, коли ти просто отримував професію і повільно просувався в ній. Сьогодні світ вимагає постійного самовдосконалення, щоб залишатися корисною.

Зараз відбувається трансформація моєї діяльності. Насправді це дається досить важко. Певний час я взагалі перебувала в доволі депресивному стані. Зараз уже наче з'явився ресурс, можу працювати, але поки не до кінця розумію, у якій саме формі має проявлятися моя творчість.

Де ви уявляєте своє професійне майбутнє: за межами України чи в рідній країні?

Відверто кажучи, я була б рада вирушити в Україну вже сьогодні. Сподіваюся, що, можливо, ближче до літа ситуація покращиться. Проте, ми завжди будуємо плани, а реальність часто виявляється зовсім іншою...

Також на OBOZ.UA можна знайти інтерв'ю з Марією де Медейруш, зіркою легендарного фільму "Кримінальне чтиво". Вона розповідає про свою роль української лікарки, справжнього Брюса Вілліса та досвід співпраці з актором, що підтримує путінський режим: "У цій страшній війні я часто згадую про Одесу".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з режисером Ростиславом Держипільським - про містику "Довбуша", прокляття гуцулів та родичів в окупації: "Розмовляти російською - це показник рівня інтелекту".