"Зажинки": перші колоски, зібрані з поля, покладені на різдвяний дідух.

У Житомирській області під час етнофестивалю "Житичі" було відтворено стародавній обряд землеробства.

Етнофестиваль "Житичі", який проходить у селі Городське на Житомирщині, уже понад десять років радує своїх відвідувачів. Його заснували два однодумці - вчителька Інна Величко та Василь Романюк, власник глиняного будинку під солом'яною стріхою. Долучаються до організації свята як волонтери, так і туристи. На цьому фестивалі багато хто згадує про своє дитинство, інші відчувають ностальгію за молодими роками, коли жінки брали серпи до рук і вирушали на жнива. Сьогодні ж усі польові роботи виконуються завдяки сучасній техніці - від посіву до збору врожаю. Знаряддя праці, такі як серп, сучасні діти можуть побачити лише в краєзнавчих музеях.

Як відзначають щедрість ниви, чому проганяють польових русалок і що роблять із першим зрізаним колоссям, дізнайтеся з репортажу кореспондентки Укрінформу.

ЕТНОФЕСТИВАЛЬ ПОЧАВСЯ ЗАВДЯКИ БІЛЬШ НІЖ СТОРІЧНІЙ СТАРОВИННІЙ ХАТІ.

На порозі садиби "Поліська хата" у Городському гостей етнофестивалю "Житичі" зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона - вчителька образотворчого мистецтва та уповноважена представниця Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.

- Оскільки я вчитель, то ми дуже багато мандрували і малювали, - говорить пані Інна. - Одного разу приїхали в Городське і це місце нам дуже сподобалося, бо тут були дві хати - ось ця і он та, що розвалюється. Власник тієї занедбаної хатинки ще досі не може скласти їй ціни, а тим часом вона вже не підлягає реставрації. Натомість господар цієї, Василь Петрович Романюк, подарував нам її 17 років тому, аби ми відродили хату такою, якою вона була за часів його дідів і прадідів. Тепер ми жартуємо, що в нас тут два пам'ятники - щедрості та жадібності.

Глиняній хаті під стріхою, що нині є однією з популярних туристичних локацій, близько 130 років. Її останні власники - Євдокія та Петро Романюки, фото яких досі там зберігають. Це так звана "довга хата", де під одним дахом знаходилося все, що потрібно людям: житлова кімната, сіни, комора, хлів для тварин.

- Хата накрита житньою соломою, - додає жінка. - Жито служить 25 років, тож поступово доводиться перекривати дах. От завдячуючи цій стрісі, і з'явився етнофестиваль "Житичі", який ми проводимо вже більше 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів, аби жали жито. Щоправда, вони його трохи топтали. Тепер нам збирають жито навчені люди, які роблять усе якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом свідомої праці.

Збирання врожаю - це як святковий момент.

Пані Інна розповідає, що спочатку мало хто вірив у її задум revitalізувати стару садибу, і вона часто стикалася з недовірою. Проте тепер, коли в помешканні організовують екскурсії та святкові заходи, у неї з’явилося чимало однодумців. Саме біля цього дому й проходить фестиваль.

На обійсті вже достигають яблука, бігають кури, а поруч квітне лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі - золоте поле, де вже пора жати жито.

Наші предки починали процес збору врожаю з особливого обряду, відомого як "Зажинки". Це дійство не сприймалося як проста робота, а вважалося справжнім святом. Люди вдягали свої найкращі вбрання та вирушали на поле, супроводжуючи все це радісними піснями.

Фестиваль учасників, які відтворюють традиційний обряд, розпочався з молитви "Отче наш". Взявши до рук серпи та коси, вони вирушили до поля. Згідно з традицією, їм висловили вдячність за щедрі плоди, підносячи свіжоспечений хліб на вишитій скатертині. Після цього Інна Величко виголосила побажання: "Нехай Бог допоможе зібрати врожай і донести його до комори - без лиха, без дощу, без грому...". На завершення жито було окроплено свяченою водою.

Після цього дівчата зв'язують на полі колоски. За давніми повір'ями, так відлякували польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження - самі це робили, аби збити її з пантелику, ніби на ниві раніше вже побували її сестри.

Жінки озброюються серпами та під мелодії зразкового фольклорного ансамблю "Джерельце" з Житомира розпочинають жнива. Перші зібрані колоски за традицією відкладуть для створення різдвяного дідуха. Потім на поле приходять чоловіки з косами, щоб допомогти в роботі.

В один із моментів я почую знайому з юності мелодію. Брати Назар і Яромир виконують на сопілках традиційну пісню "Зеленеє жито, зелене". Варто зазначити, що Житомирщина стала другим домом для цих хлопців, які були евакуйовані з Дніпропетровщини.

Жінки обв'язують кожен сніп жита перевеслом (скручений солом'яний джгут) і під звуки пісень несуть їх додому. Потім снопи потрібно обмолотити, а з отриманої соломи оновити частину покрівлі старого будинку.

Жінки сідають за обідній стіл, а учасників фестивалю частують традиційними печивом мандрики.

З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ І З ПОВАГОЮ ДО ГЕРОЇВ

- Незалежно від того, що робили наші пращури, вони завжди зверталися до Бога з молитвою. Вони просили, щоб отримали сили для того, щоб посіяти зерно, яке зможе прорости, а потім - зібрати та зберегти урожай, що забезпечить їх на весь рік, - зазначає отець Віталій Липський.

За багатий врожай жита також висловлюють подяку молитвою.

Олександр Вознюк, керівник одного з місцевих аграрних підприємств, відзначає, що "Зажинки" є важливим святом для всіх аграріїв. Його господарство обробляє приблизно 7 тисяч гектарів землі. Незважаючи на холодні ночі, які затримують початок жнив, підприємство вже готове до збору врожаю.

Серед присутніх я звертаю увагу на бабусю в яскравій жовтій хустці, яка енергійно ділиться своїми історіями. Це 87-річна Надія Кравченко.

- Колись, коли люди вирушали на жнива, то завжди з піснями, і поверталися з ними. Ми, будучи маленькими, вибігали до воріт і з нетерпінням чекали на матерів, які поверталися на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита зібрала і обмолочувала... Тепер я вже не можу так працювати, але у мене є 16 кроликів і три курки. Також маю свій город, адже їх потрібно чимось годувати, - розповідає жінка.

У перерві між виступами ансамблю "Джерельце" з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.

- Ми обізнані з колядками, щедрівками та веснянками. Але існують також великодні веснянки, троїцькі, русальні та купальські пісні. Що стосується жнив, то тут можна виділити цілу категорію – зажинкові, жнивні та обжинкові пісні. Для наших предків музика, слово і дія завжди були нерозривно пов’язані. Пісні супроводжували кожен момент життя людини, починаючи з народження і до останнього подиху, - зазначила керівниця ансамблю.

Пані Ангеліна зазначає, що традиції поступово зникають і втрачають свою значимість, оскільки часи змінилися. Проте, незважаючи на це, їх важливо поважати і зберігати.

Фестиваль отримав свою символічну назву "Житичі", адже ми прагнемо жити. Ми перебуваємо в часі, сповненому невизначеності, оскільки не можемо передбачити, що принесе завтрашній день. Однак, незважаючи на всі труднощі, важливо залишатися вдячними тим, хто зараз бореться за нас, і пам'ятати про тих, хто загинув, - підкреслює жінка.

В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п'ятикласницею, каже, що такі події мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про традиції складно, якщо в неї немає бажання. А от узяти її з собою на подібний фестиваль, аби вона сама все побачила, - значно дієвіший виховний метод.

Ірина Чириця, місто Житомир - Урбаністичний