"Я відчував себе на вершині світу": у кінотеатрах стартував показ фільму "Друге дихання".

На екранах з’явився документальний фільм "Друге дихання", в якому українські ветерани здійснюють вражаючий підйом на найвищу вершину Африки — Кіліманджаро. Режисерка Марія Кондакова у своїй стрічці розповідає про шлях чотирьох українських військових з протезами та одну бійчиню, яка пережила травми, отримані на фронті. Роман "Добряк" Колесник, Владислав "Шатя" Шатіло, Михайло "Грізлі" Матвіїв, Олександр "Рагнар" Міхов і Ольга "Висота" Єгорова на висоті 5895 метрів підняли український стяг, символізуючи незламний дух та патріотизм.

Оператором цього фільму виступив військовослужбовець Сергій Михальчук, відомий за роботою над такими стрічками, як "Довбуш", "Поводир" та "Дике поле". Основними місцями зйомок обрали Україну та Танзанію. Музичне оформлення для фільму підготували Євген Філатов та Олександр Чорний.

Марія Кондакова є режисеркою таких картин, як "Чорничне літо" (нещодавно львів'яни могли побачити цю короткометражку на фестивалі Wiz-Art), "Моя війна", "Вона та війна" тощо.

"Ця стрічка не стосується досягнення вершин. Вона розповідає про людей, які ставлять під сумнів обмеження та стереотипи," ‒ зазначила режисерка.

"Друге дихання" — це благодійний проєкт, спрямований на підтримку ветеранів з ампутаціями. Всі кошти, отримані від українського прокату, будуть перераховані до фонду "Друге дихання", щоб допомогти цим героям у фізичній та психологічній реабілітації. Телеведучий Олександр Педан, який став амбасадором фонду, також піднявся на Кіліманджаро разом з командою та виступив співпродюсером цієї стрічки. Дистриб’ютором фільму є компанія Green Light Films.

Ось які враження діляться персонажі фільму щодо свого досвіду підкорення Кіліманджаро.

Який епізод з вашого підйому залишився в пам'яті назавжди?

Сашко "Рагнар" Міхов: Це був момент, коли ми п’ятеро одночасно досягли вершини. Разом. Ми це здійснили. Емоції, які охопили мене в ту мить, важко описати словами. Я не лише перебував на найвищій точці Африки – моє серце було на вершині світу. І я впевнений, що кожен з нас відчував те ж саме.

Влад "Шатя" Шатіло: У день, коли ми піднімалися на вершину, я йшов слідом за Рагнаром і помітив краплі на дорозі. Спочатку вирішив, що це може бути рідина з термоса чи пляшки. Але коли ми зупинилися, з'ясувалося, що це його кров, що витікала з носа. Я запропонував йому зупинитися, покликати на допомогу. Але він відповів: "Все гаразд, треба рухатися далі".

Тоді мені було справді нелегко, але, спостерігаючи за його станом і рішучістю, я усвідомив: якщо він здатен продовжувати, то й ми зможемо впоратися. Це надзвичайно підняло мою мораль.

Роман "Добряк" Колесник: Ми вже піднялися на висоту понад 4700 метрів, можливо, близько 5000. Всі наші сили здавалося, відмовляли: руки, ноги, голова. Хотілося просто впасти і залишитися там. Проте ми підтримували один одного. Кожному було важко, але кожен намагався дати частинку своїх сил товаришу, щоб вони продовжували рухатися вперед. Цей момент командної підтримки залишиться зі мною назавжди.

Ольга "Висота" Єгорова: У ніч штурму, після кількох годин виснажливого підйому, мої руки й ноги почали замерзати, а повітря було таким холодним, що дихати доводилося лише через балаклаву. Горло палило, здавалося, що воно ось-ось обгорить. І раптом я почула стогін одного з хлопців. Я зрозуміла, що всім важко, кожен з нас бореться зі своїми стражданнями. Коли я підняла голову, мене охопило страхіття: стежка перед нами була заповнена безкінечним рядком налобних ліхтарів, що підіймалися угору. Здавалося, подолати це буде неможливо. У той момент мені прийшла в голову думка, що ми не впораємося. Але вже під час спуску, коли сонце піднялося і зігріло нас, я обернулася назад. Побачила Кіліманджаро й усміхнулася: все реально. Головне — не зупинятися.

Що виявилося найбільш складним під час підйому?

Сашко "Рагнар" Міхов: Найважчим виявився спуск. Ми були виснажені, організм вимагав якнайшвидше зійти вниз, бо кисень і сили були на межі. Ноги вже майже не слухалися, кукса боліла від навантаження й крутого схилу. Це було набагато важче, ніж підйом. І коли ми дійшли до табору на висоті 3800 метрів, я подумав: "Годі, більше жодних гір на сьогодні".

Влад "Шатя" Шатіло: Неймовірний біль у голові, який не вдавалося зняти жодними препаратами. Ліки спрацювали лише один раз, а в найважливіший момент, коли ми штурмували вершину, нічого вже не діяло. Біль був настільки нестерпним, що навіть рухати очима було важко. Мій метод відновлення полягав у тому, що на кожному привалі я просто падав у сніг, закривав очі та намагався відпочити, іноді навіть засинаючи на кілька хвилин. Холод пронизував до кісток, я тремтів, але сил не вистачало ані на їжу, ані на воду. Пам’ятаю, як мене запитували, чи готовий я підвестися, а я відповідав: "Ми вже йдемо далі?" Якщо ні, то я залишався на місці. Це справді допомагало мені відновити сили.

Михайло "Грізлі" Матвіїв: Найбільшим викликом для мене стала нестерпна головна біль, яка наростала з кожним підйомом, а також натирання ноги, що викликало дискомфорт у протезі. Подолати ці труднощі мені вдалося завдяки підтримці команди та власному прагненню ніколи не опускати руки, незважаючи на всі перешкоди.

Роман "Добряк" Колесник: Найважчим стало те, що я травмував ногу - куксу. Це мене сильно налякало: попереднього разу після такої травми доводилося кілька днів обходитися без протеза, пересуваючись на милицях. Я боявся, що подорож для мене закінчиться. Було дуже важко йти, але після ночівлі біль стих, і вранці я зміг продовжити рух.

Ольга "Висота" Єгорова: Найскладніше було справитися зі своїми думками: "Я більше не можу", "Це не для мене". Сходження вимагає величезних фізичних і психологічних зусиль, і розум починає фокусуватися на всіх негативних відчуттях. Це природно - так організм намагається привернути увагу. Але ці емоції є тимчасовими. Ти не загинеш від цього, просто відчуватимеш дискомфорт. Важливо усвідомити: дискомфорт мине, і ти або досягнеш своєї мети, або зупинишся. Вибір залишається за тобою.

Чи траплявся момент, коли виникало бажання відмовитися?

Сашко "Рагнар" Міхов: Ні, я навіть не думав про те, щоб зупинитися. У моїй голові постійно були образи родини та тих, хто вірив у мене, і я повторював собі: ти повинен це зробити. Єдиним приводом, щоб не продовжувати, було б те, якби тіло відмовило або я втратив свідомість. Але навіть у разі падіння, я б піднявся і зробив ще один крок вперед.

Влад "Шатя" Шатіло: Ні, я не розглядав жодних інших варіантів. Єдине, що могло трапитися — це знепритомніти, якщо тіло не витримає. Але поки я тримаюся на ногах, продовжую рухатися вперед. До речі, після сходження ми зрозуміли, що в кожного з нас були подібні думки.

Михайло "Грізлі" Матвіїв: Ні. Ми ще перед початком сходження домовилися командою: краще знепритомніти, ніж здатися. Ця думка не залишала жодного шансу для відступу.

Роман "Добряк" Колесник: Мені не траплялося серйозного моменту, коли б я відчув, що хочу сказати "я більше не в змозі". Єдине, що я усвідомлював: якщо біль у нозі стане нестерпним, доведеться відмовитися від підйому, щоб не зашкодити собі. Однак думки про здачу я рішуче відкидав.

Ольга "Висота" Єгорова: Ні. Мене тримали люди з досвідом, які йшли поруч. На зупинках вони допомагали одягати рукавички, наливали чай, віддавали теплу шоколадку. У їхніх очах була впевненість - у собі й у нас. Це додавало сил і давало зрозуміти: усе нормально, ми пройдемо через цей стан. Вони стали для нас фундаментом сходження.

Яка саме деталь стала для вас найбільшим джерелом підтримки під час подорожі?

Сашко "Рагнар" Міхов: Ми завжди підбадьорювали один одного, кожен намагався допомогти, як міг. Коли ми досягли висоти приблизно 5400 метрів, у мене почала йти кров із носа. Мій товариш Шатя помітив це і сказав: "Саньок, у тебе кров, потрібно щось робити". Я відповів: "А що ми можемо вдіяти? Потрібно рухатися далі". І ми продовжували шлях. Іноді просто тієї обставини, що ми йшли разом, було достатньо для підтримки один одного.

Влад "Шатя" Шатіло: Перш за все, хотілося б згадати про ситуацію з Рагнаром, про яку я вже ділився раніше. Також варто відзначити Ромчика Добряка, який постійно підбадьорював нас жартами. Особливо запам’яталася його фраза: "Не відчуваю. Я камінь". Попри те, що сам він вже був на межі, його хитало з боку в бік, і побратими навіть вдавалися до трекінгових палиць, щоб вирівняти його. Проте навіть у такому стані він знаходив сили підтримати всіх нас.

Роман "Добряк" Колесник: Не можу назвати щось одне. Кожен день, кожна година була наповнена підтримкою: у жартівливій формі, у серйозній, у словах "та не жени, зможемо, що б не сталося". Ми знали: навіть якщо хтось один не зможе йти - будемо його нести.

Ольга "Висота" Єгорова: Саме ця турбота і спокій від тих, хто вже мав за плечима досвід, стала найбільшою підтримкою. Їхня впевненість була сильнішою за будь-які слова.

Коли ви вперше відчули, що вершина близько?

Сашко "Рагнар" Міхов: Кожен мій крок був наповнений хвилюванням і піднесенням. Я з нетерпінням чекав на той незабутній момент, коли вперше торкнуся вершини найвищої гори Африки - Кіліманджаро.

Влад "Шатя" Шатіло: Це сталося на локації з сонячними панелями, де можна було навіть підзарядити свої пристрої. Ми піднялися вище хмар і стали свідками сходу сонця. У цей момент, наче відкрилися нові горизонти: відчуття, що ти нарешті прокинувся. Почув бадьорий голос Добряка, і на душі стало значно легше.

Михайло "Грізлі" Матвіїв: Коли я вперше побачив стелу на самій вершині, це надало мені нової енергії і стало каталізатором для фінального спурту.

Роман "Добряк" Колесник: Коли нам сказали, що лишилося 70 метрів. Ми вже бачили вершину перед собою. Але, чесно, нічого особливого не відчув. Організм був виснажений настільки, що просто робив останні кроки без емоцій. Хотілося лише якнайшвидше дійти й почати спуск. А от справжнє усвідомлення прийшло вже внизу: "Оце ми чудонули".

Ольга "Висота" Єгорова: Усвідомлення досягнення настало вже під час спуску. Біля стели в мені залишився лише один спогад: я безперервно повторювала собі: "Оля, не падай в непритомність". Голова кружляла, тіло хиталося, і я змогла зосередитися лише на тому, щоб зробити ще кілька кроків. У той момент про тріумф не могло бути й мови. Багато моментів я навіть не змогла запам'ятати — їх мені нагадали фото та відео. Але під час спуску, коли стало легше, я справді відчула: ми це здійснили.

Що ви привезли з Кіліманджаро, повернувшись додому?

Влад "Шатя" Шатіло: Віра в свої можливості та усвідомлення важливості підтримки команди поряд.

Михайло "Грізлі" Матвіїв: Я привіз не лише впевненість, а й глибоке усвідомлення власних можливостей - здатність долати межі, які колись здавалися непереборними. Гора залишила у мені відбиток витривалості, мужності й віри в те, що жодні фізичні обмеження не можуть зупинити справжнє прагнення.

Ольга "Висота" Єгорова: Я принесла свою давню мрію. Хоча вона не є новою, проте перед цією подорожжю вона майже стерлася з пам'яті: вирушити у всесвітню велосипедну експедицію на кілька років.

Усі фото надані Green Light Films