Група презентувала свій перший альбом за останні вісім років та провела п'ять концертів з аншлагом у Палаці спорту.

Яким був 2024 рік для української культури? Про свої враження та підсумки діляться літературна критикиня Тетяна Трофименко, музичний оглядач Ігор Панасов, театрознавиця Людмила Олтаржевська, кінокритик Юрій Самусенко та арткритикиня Юлія Манукян.

Попри понад 10 років війни та тисячу днів повномасштабного вторгнення літературно-книжкове життя в Україні 2024-го було інтенсивне. Здається, навіть у мирні часи зацікавлення українців літературою не було таке активне, як тепер.

Особливо це помітно за кількістю нових видавництв. Більшість із них має цікаві назви. Наприклад, "Уроборос", яке видає детективи, трилери, горор, фентезі й фантастику. "Грушка", у планах якого - філософська література та книжки про соціальні трансформації. "Так" - із романтичними текстами. І навіть "Капібара", що готується порадувати читачів іронічними детективами та пригодницькими історіями. Найменш оригінальним виявилося подружжя Світлани та Дмитра Стретовичів, які заснували видавництво Stretovych. Зате вони разом із видавництвом "Основи" вже перевидали одне з головних літературознавчих досліджень ХХ століття - "Дискурс модернізму в українській літературі" Соломії Павличко.

Ні шахеди, ні ракети не можуть загасити палке бажання українців читати та обговорювати книги. Це підтверджується численними літературними фестивалями, що проходять в країні. Окрім відомих Книжкового арсеналу та Lviv BookForum, у 2024 році відбулися KyivBookFest, "Книжкова країна" та "Протасів Яр" у Києві, Meridian Czernowitz у Чернівцях та Одесі, "Фронтера" в Луцьку та багато інших. Особливою увагою користувався фестиваль "Земля поетів", який вперше відбувся у Львові. Це не дивно, адже поезія нині має особливе значення в літературному просторі, адже вона передає в стислій та емоційній формі переживання українців, які переживають складні та героїчні часи.

Вийшло багато нових збірок віршів, серед яких роботи таких авторів, як Василь Мулік, Катерина Калитко, Андрій Хаєцький, Ірина Цілик, Олена Павлова, Мар'яна Савка, Ірина Шувалова та інших. На жаль, зростає число митців, які стали жертвами російської агресії. Проте їхні поетичні твори залишаються з читачами. Серед них – збірки Вікторії Амеліної "Свідчення" та Максима Кривцова "Вірші з бійниці", а також "Повільна людина" Миколи Леоновича, який, на жаль, зник безвісти.

Тема війни залишається ключовою і в нон-фікшн літературі. Наприклад, ініціатива "Слова і кулі", реалізована Українським ПЕН та медіа "Читомо", включає 24 інтерв'ю з художниками та науковцями, які в даний момент служать у війську або займаються волонтерством. Серед опитаних – Артем Чапай, Анатолій Дністровий, Андрій Любка, Богдан Коломійчук, Валерій Пузік, Петро Яценко, Ігор Мітров, Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко та Павло Стех. Разом із тим, зацікавленість читачів до української літературної спадщини не зменшується. Важливими джерелами для її аналізу можуть стати, наприклад, книга "Живі. Зрозуміти українську літературу" авторства батька та сина Павла й Олександра Михедів, а також комікс "Коротка історія української літератури", написаний Остапом Українцем і ілюстрований Юлією Вус та Іваном Кипібідою.

До найбільш знакових новинок художньої прози слід зарахувати роман Артема Чеха "Пісня відкритого шляху", присвячений війні між Північчю і Півднем в Америці ХІХ століття. "Катананхе" Софії Андрухович - химерну сучасну прозу, де поєднуються міфологія та виклики щоденного життя. А також збірку оповідань Сергія Жадана "Арабески", написану на матеріалі російсько-української війни. Загалом проза дещо відстає в активності порівняно з поезією й не так швидко опрацьовує тему війни. Можливо, тому що для епічного відтворення подій потрібні час і дистанція.

Літературні премії, зокрема Книга року ВВС, залишаються ключовим показником літературного процесу. Як завжди, короткий список кандидатів виявився несподіваним. У ньому були імена, які для багатьох читачів стали справжньою новинкою, в той час як більш відомі автори не змогли потрапити до цього переліку. Здається, основна боротьба точилась між двома творами: "Битись не можна відступити" Павла "Паштета" Белянського, що яскраво та іноді з чорним гумором відображає реалії фронту, та "Мої жінки/My women" Юлії Ілюхи, де образи українок втілюють характерну для нашого часу ненависть до ворога та глибоке почуття любові до рідних.

Нові імена. Десятки молодих артистів стали помітними протягом року. Серед них чимало хто не вражає талантом або лише шукає особливий стиль та образ. Але є й ті, які відрізняються - сенсами, вайбом, іронією, іміджем. Я виокремив для себе чотирьох - співачок Yarima, Околиця та Domiy і співака Nikow.

Альбоми. Живемо в часи, коли випуск альбому для більшості музикантів є необов'язковою формальністю. Водночас це дає змогу простіше виділити роботи, створені концептуально, з глибокою думкою і як цільний проєкт. 2024-го зустрів сім таких творів: Vivienne Mort - "Фата", Martha Kovalchuk - "Присвята", Діля - "Сад пісень" на вірші Григорія Сковороди, Badactress - "Легкий спосіб кинути хлопця", "Крихітка" - "Мегалюбов", МУР - "Ти [Романтика]", Євген Філатов - "Як звучить світ. Україна (2 сезон)".

Альбоми-проєкти. Окрім звичних альбомів окремих артистів, цьогоріч вийшло кілька масштабних колективних проєктів. Два з них треба слухати обов'язково. Перший - збірка віт­чизняної експериментальної музики "Аж гай гуде: українські звукові архіви 1971-1996". Другий - "Епоха", який створила Третя штурмова бригада спільно з вісьмома інді-артистами.

Кліпи. Протягом року вийшло багато цікавих відеоробіт. Але єдина, яку хочеться згадати особливо, - твір режисера Германа Ненова на пісню Джамали Arafat Dağindan. Це той приклад, коли вирішували насамперед мистецьке завдання, а не маркетинговий задум щодо просування композиції.

Ювілей. Осінь ознаменувалася святкуванням тридцятиріччя "Океану Ельзи". Гурт презентував свій перший альбом за останні вісім років під назвою "Той день", а також перший англомовний альбом Lighthouse. Вони провели п'ять вражаючих концертів у київському Палаці спорту, які зібрали переповнені зали. Цей масштабний захід відображає значущість феномена ОЕ.

Прорив року. Співачка Klavdia Petrivna, яка у 2023 році лише починала свою кар'єру, за короткий час перетворилася на справжній феномен. Її свіжі композиції виявилися настільки популярними, а її образ настільки інтригуючим, що 30-31 серпня шанувальники двічі заповнили Палац спорту. Це унікальний тріумф в історії сучасної української музики.

Неочікуваність. Трек "Гаї шумлять" від групи "Пиріг і Батіг" перетворився на вірусний хіт у ТікТок. Це викликає тільки позитивні емоції, адже таке визнання отримав один з найліричніших українських гуртів сьогодення.

Події. Для музичної сцени нашого часу важливі великі заходи стали значущим досягненням. Нещодавній національний відбір на Євробачення привернув увагу до гуртів Ziferblat і Nazva, відкривши їх для широкої аудиторії. Фестивалі Faine Misto, "Брудний пес" та Atlas United 2024 зібрали слухачів у Львові та Києві. На церемоніях нагородження Jager Music Awards, Yuna, "Золота зоря Лірум", Muzvar Awards та Megogo Music Awards вшанували найталановитіших представників музичної індустрії.

Ютуб-новинки. Стартували два проєкти про музику, які стали справжніми прикрасами українського простору ютубу. Тіна Кароль зробила кілька випусків шоу "Дім звукозапису", де сучасні артисти креативно обігрують пісні минулого. А Onuka створила проєкт "Фабрична, 12", в якому спільно з іншими музикантами розповідає про історію народних інструментів.

Фільмовий світ. Протягом року на великі екрани вийшли дві стрічки, які просувають сучасну українську музику. Ігровий фільм "Я, "Побєда" і Берлін", створений за мотивами твору Кузьми Скрябіна, вражає грандіозним саундтреком із 16 каверів пісень його гурту. А також документальна стрічка "Яремчук: Незрівнянний світ краси". Водночас, в інтернеті відбулася прем'єра документального фільму Суспільного "Русифікація в стилі поп", що розглядає російський вплив на український шоу-бізнес.

Книги. Нарешті українська музика стала однією з ключових тем у світі нонфікшену. Цього року побачили світ такі видання, як "Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і 'Брати Гадюкіни'" Юрія Рокецького, "Історія українського рейву", а також "Океан Ельзи. 30 років у фотографіях та спогадах", написане мною. Крім того, варто згадати "Це вам не естрада. Крутими стежками української попмузики XX століття" Філа Пухарєва.

Величезні концерти. Важко згадати, коли востаннє у Палаці спорту відбувалося так багато аншлагів українських виконавців. Окрім вже згаданих ОЕ та Klavdia Petrivna, своїми виступами порадували також "Антитіла", Kola, Kozak System, Dorofeeva, Max Barskih, Оля Полякова та тричі Артем Пивоваров. Не можна не згадати й про успішні сольні шоу, які провели Yaktak і Latexfauna у столичному концертному залі Stereo Plaza.

П'ятірка найкращих для мене пісень 2024-го: "Крихітка" & "Хейтспіч" - "Під весняним дощем", Vivienne Mort - "Іскра", Артем Пивоваров & Klavdia Petrivna - "Барабан", "Океан Ельзи" - "Кольорові вежі", Renie Cares - "Дюшеска". Обов'язково послухайте. У цих піснях є нерв сучасності, шалена гострота почуттів та неабиякі сенси.

Театри 2024-го випустили величезну кількість прем'єр, провели кілька резонансних фестивалів, зреалізували чимало освітніх та інших проєктів. Щоб скрізь встигнути, заповзятим поціновувачам доводилося демонструвати максимальну концентрацію. А заодно вирішувати питання квитків, за якими треба було буквально полювати, що ще кілька років тому звучало би фантастично.

Принаймні тричі протягом року мали такі клопоти шанувальники творчості Давида Петросяна. Режисер випустив три нові вистави у трьох закладах столиці - "Процес" у Театрі на Подолі, "Отелло" в Національному театрі ім. Лесі Українки та "Слугу двох панів" у Національному театрі ім. Івана Франка. Ці спектаклі додали виразності сучасному українському театру. А "Процес" та "Отелло" також нарешті повноцінно ознайомили київського глядача з актрисою Ольгою Голдис. Ось вона, безумовна претендентка на перемогу в номінації "Відкриття року".

Серед знакових прем'єр, що відбулись у столиці, варто відзначити мюзикли "Чикаго" під керівництвом Богдана Струтинського в Національній опереті, а також "Декамерон" Андрія Білоуса, представлену в Молодому театрі. Опера "Весілля Фігаро", поставлена Віталієм Пальчиковим, пройшла в Київській опері, тоді як драму "Марія Стюарт" режисера Івана Уривського можна було побачити на сцені Національного театру ім. Івана Франка. Крім того, в Національному театрі ім. Лесі Українки відбулася вистава "Хвиля" Юрія Дяка, а в Театрі на лівому березі Дніпра – "Ha*l*t" Тамари Трунової та "Отелло" Оксани Дмітрієвої.

Цього року театральні колективи Львова продемонстрували вражаючу активність. У їхніх залах збиралися не лише місцеві жителі та туристи, але й шанувальники театрального мистецтва, які прибували спеціально на визначені постановки. Сподіваюся, що вони отримали бажану насолоду від мюзиклів "Червона рута" Максима Голенка і "Чарлі і шоколадна фабрика" Наталії Сиваненко в Національному театрі ім. Марії Заньковецької, опери "Діалоги кармеліток" під керівництвом Василя Вовкуна у Львівській національній опері, а також від вистави "Мій друг, чорний ельф" Дениса Федєшова в Театрі Лесі Українки.

Цьогорічний перелік прем'єр у театрах інших міст вражає своєю різноманітністю та значущістю для театральної спільноти. Серед них можна відзначити "Перед волею" Євгена Лавренчука і "Житейське море. Суєта" Олександра Самусенка, представлені в Кропивницькому Театрі корифеїв. Також варто згадати "Лебедине озеро. Зона" Івана Орленка, що відбулося в Одеському театрі ім. Василя Василька, а також "1975" Томі Янежича в Національному театрі ім. Івана Франка в Івано-Франківську та "Молочайник" Андрія Бакірова в Чернігівському театрі ім. Тараса Шевченка.

Радує, що у 2024 році на театральних сценах Києва значно активізувалась діяльність колективів з прифронтових регіонів, більшість з яких не можуть повноцінно функціонувати у своїх приміщеннях. У столицю привезли вистави Сумського національного театру імені Михайла Щепкіна, двічі переміщеного Луганського музично-драматичного театру, а також театри з Харкова, Херсона і Миколаєва. За підтримки Національної спілки театральних діячів України, харківські театри, яким місцева влада заборонила виступати на рідних сценах, презентували свої спектаклі в Івано-Франківську в рамках мультижанрового проекту "Харків: (не)релокована культура".

Фестивальна активність, незважаючи на складні сучасні обставини, не тільки не зменшилася, а навпаки, отримала новий імпульс. Такі заходи, як "Мельпомена Таврії", "Золотий лев", "Вересневі самоцвіти" та "Золоті оплески Буковини", стали можливими завдяки зусиллям їх організаторів, які мають багаторічний досвід і прагнули забезпечити їх проведення навіть у непростому 2024 році.

Безумовно, міжнародну складову довелося значно зменшити, якщо не зовсім вилучити, через зрозумілі причини. Проте це відкриває нові можливості для креативних ідей. Цього року стартували кілька нових заходів. Серед них – Український шекспірівський фестиваль, що проходить на базі Івано-Франківського драмтеатру, а також різдвяний "Скрудж-фест" у Рівненському драмтеатрі, де представлені вистави за творами Чарльза Дікенса не лише з України.

Увага до творчості сучасних українських драматургів та запрошення до співпраці українських і іноземних режисерів залишаються важливими аспектами театрального процесу. Проте рівень активності митців, які наразі знаходяться за кордоном, суттєво знизився. Можливо, вони не так активно демонструють своє мистецьке життя, як це було рік чи два тому. Водночас, варто зазначити, що гастролі українських театрів за кордоном стали більш частими, причому це відбувається не лише в рамках міжнародних фестивалів, а й у самостійних форматах.

Могло здатися, що на третій рік повномасштабного вторгнення Росії в Україні закінчиться прокат будь-яких фільмів. Утім, український глядач усе ж таки побачив кілька десятків стрічок на кінофестивалях, у прокаті та на стримінгових сервісах. Левову частку зайняли документальні роботи про війну. Але й у ігровому кіно було достатньо яскравих прикладів.

На екрани вийшов лауреат національної премії кінокритиків "Кіноколо" – фільм "Ля Палісіада", створений режисером Філіпом Сотниченком. Цей нуар розповідає про любовний трикутник в Ужгороді 1990-х років, на фоні останньої смертної кари, що відбулася в Україні. Незважаючи на складну кінематографічну мову та українське озвучення, яке накладено на російськомовні репліки персонажів, глядачі змогли глибше зрозуміти наше минуле.

Російську мову можна почути і у фільмі "Буча" режисера Станіслава Тіунова, який розповідає історію іммігранта з Казахстану. У лютому-березні 2022 року він допомагав людям виїжджати з окупованих районів Київської області. Перед стартом зйомок точилися суперечки щодо доцільності висвітлення цих подій у художньому кіно в такий ранній час. В результаті, фільм вийшов у обмежений прокат із незручним розкладом сеансів і не здобув такого резонансу, як, наприклад, "Конотопська відьма" Андрія Колесника.

"Конотопська відьма" - безумовно, один із найбільш обговорюваних фільмів року, який заробив понад мільйон доларів у прокаті. Ймовірно, глядачі були зацікавлені в українському фольклорі, акторському складі та темі першого художнього фільму про російських загарбників на українських теренах. Проте, те, що в підсумку отримала аудиторія – це треш-горор, у якому росіянам відведено більше екранного часу, ніж українцям.

Активно обговорювали історичну драму Тараса Томенка "Будинок 'Слово'. Нескінченний роман", що виникла на основі однойменного документального фільму. Деякі критики висловлювали незадоволення щодо вигаданого персонажа на фоні реальних репресованих українських письменників, тоді як інші, навпаки, вбачали в цьому прийомі ефективний спосіб виявлення злочинів радянської влади. Фільм викликав жваву реакцію, що є позитивним знаком для українського кінематографа.

2024 рік став новим етапом у кінематографічному відображенні нашого життя в 1990-х. Поряд з "Ля Палісіади" на екрани вийшли "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової та "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової, які по-різному досліджують жіночий досвід у державі, що нещодавно отримала незалежність. У фільмі Ноябрьової акцент робиться на особистісному дорослішанні, тоді як Бурячкова пропонує колективну історію про те, як ставати на захист від кривдників.

Основною подією українського кінематографа стало здобуття премії "Оскар" Мстиславом Черновим за документальний фільм "20 днів у Маріуполі". Хоча сам режисер зізнається, що б не хотів створювати цю стрічку, виглядає так, що саме такі роботи здатні привернути увагу західної аудиторії.

Ще одне цікаве явище – кіностудія Knife! Films, яка у 2024 році представила майже п’ять документальних прем’єр. Серед них три епізоди серіалу "Епізоди", що присвячені відеогрі S.T.A.L.K.E.R., а також розповіді про збірну України на Чемпіонаті світу з футболу 2006 року і вітчизняне телебачення 2000-х. Окрім цього, студія випустила серіал "Три в одному" для онлайн-школи Skvot і біографічний фільм про співака Назарія Яремчука. Їхня стрічка "Яремчук: Незрівнянний світ краси" зібрала понад 12 мільйонів гривень, ставши найуспішнішим документальним фільмом в Україні. Наразі компанія працює над новим проектом, присвяченим гурту "Океан Ельзи".

Блогер Антон Птушкін зняв свій перший фільм "Ми, наші улюбленці та війна", який успішно побував на фестивалях і у прокаті. Ще один поворотний момент - ми побачили перше рекрутингове кіно. Режисер Любомир Левицький показав, як працює Третя штурмова бригада, у стрічці "Ми були рекрутами". А Олександр Стратієнко зобразив роботу армійської авіації в "Підйомній силі". Імовірно, таких фільмів ставатиме більше. Важко виміряти їх реальний рекрутинговий вплив, але вони роблять те, чого не вистачало з 2022-го, - піднімають бойовий дух і додають мотивації продовжувати оборону.

Художнє мистецтво

Юлія Манукян:

2024 рік відзначився низкою важливих досліджень, які дозволили нам переосмислити наше минуле через масштабні виставкові проєкти. Серед них - "Алла Горська. Боривітер" та "Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна", які відбулися в Національному центрі "Український дім" у столиці, а також "Пам'яті тої, що пам'ятає" в львівському сучасному мистецькому центрі Jam Factory Art Center та інші.

Український дім став симулякром музею сучасного мистецтва. Цей апропрійований статус майже очистив його від радянських конотацій. Здається, примару Ілліча нарешті виведено із сучасного дискурсу Дому. Хоча згадую опис роботи Нікіти Кадана "Вчора, сьогодні, сьогодні" 2012 року, присвяченої Київському метрополітену, що народжувався як ідеологічний простір і набув постідеологічності впродовж останніх десятиріч, ставши простором реклами. Його радянське минуле, що дрімає у граніті й мармурі, - це "образ агресивного спротиву майбутньому, який чинить наш час і місце, в якому ми живемо". Утім, "синє озеро" Тіберія Сільваші на виставці "Кола Сільваші", де був і твір Кадана, остаточно розвіяло ті "чари". Попри всю проблематичність самої експозиції, яка стала яскравим кейсом контраверсії в сенсі балансу між ефектним дизайном та замахом на всеохопність мистецьких і кураторських практик художника. Матеріалу насправді було на кілька ретроспекцій.

З моменту проведення першої значної події в Українському домі - виставки "Ти як?" минулого року - мене непокоїть велика архітектурна масштабність будівлі. Кожна експозиція перетворюється на вітрину кураторського шоу, що викликає питання. Чому встановлена вимога заповнювати всі п'ять поверхів мистецтвом, виснажуючи як відвідувачів, так і кураторів, яким важко в одній екскурсії донести всі нюанси складних взаємозв'язків? Проте, зрештою, простір вдалося організувати, і консенсус звучить чітко: Український дім сьогодні є найкращим рішенням.

Виставка "Олександр Ройтбурд. Теорема влади", організована Дослідницькою платформою PinchukArtCentre під кураторством Костянтина Дорошенка, виходить за рамки традиційної компліментарної "постмортем-шпалери". Завдяки обраному "владному" підходу, вона відкриває різноманітні, часто суперечливі аспекти особистості художника, доповнені дискусійною програмою, що надає глибокий контекст. Окрема увага до "театральності" виставкової архітектури підсилює процес антибронзування культової фігури, дозволяючи представити її у всій її складності. Дві виставкові ітерації — в Києві та Одесі — створили простір для критичних голосів.

Чи може іронія займати своє місце в мистецтві в умовах катастроф? У своїй статті "Остання щирість: 6 українських творів про війну, що використовують іронію" я досліджую, чи дійсно "нова героїка" є протилежністю "деконструкції" пафосу через іронічний підхід, або ж ці концепції можуть співіснувати у новій реальності. Чи є це ефективним засобом протидії поверхневому ставленню до болісної теми? Мені стало в нагоді інтерв'ю з Павлом Маковим, в якому обговорювалося ганебне використання кітчевих образів і недоречність виробів зі зброї, що пройшла через бойові дії. Згадуючи численні виставки з естетизованими засобами знищення, щиро сподіваюся, що такі роботи залишаться в сфері "сувенірів", які можуть допомогти у зборі коштів для фронту, а не займатимуть місце в галереях.

Замість цього з'явиться більше проєктів на кшталт "Непідвладне", яке курирує Нікіта Кадан у PinchukArtCentre. Ця виставка досліджує одеські альтернативні мистецькі спільноти періоду між 2010 і 2020 роками. Вона вивела з забуття практики спротиву, які виникають у відповідь на виснаження та гонитву за традиційною видимістю у світі мистецтва, кидаючи виклик конформістським просторам Пінчука. Під керівництвом куратора, тут розквітають популізм та ідеологічне обслуговування, які затягують художні процеси у безвихідь. Однак це не заважає щороку бачити безліч людей, які прагнуть потрапити в цю пастку.

У світі масштабних подій часто втрачається атмосфера тих, менш розкручених проєктів. Одним із таких є виставка "Люда Ястреб. Живопис і графіка", що проходить в Одеському національному художньому музеї. Це вже дев'ята персональна виставка талановитої художниці, яка була частиною легендарної нонконформістської групи Одеси 1960-1970-х років. Відзначимо, що художник Віктор Маринюк присвятив цю виставку виходу своєї книги, що розповідає про його дружину.

На завершення варто підкреслити, що сьогодні ми спостерігаємо зміщення уваги від нашої "культури страждання" до нових інтересів, як слушно зазначила культурна менеджерка Анастасія Волкова. Після 24 лютого Захід почав відкривати Україну, сприймаючи її в контексті географії травми. Цей інтерес значною мірою зумовлений емпатією. Однак важливо пам'ятати, що увага до нашої культури може легко переміститися на інші постраждалі регіони, адже світ переповнений геноцидами та війнами. Сьогодні мистецтво має бути більше, ніж просто українським. Художня цінність та глибокий зв'язок з європейською культурою можуть перетворити емпатію на більш стійке зацікавлення, яке виходить за межі лише географії травми.