Незалежно від того, наскільки гостинною є країна, почуття справжнього дому та приналежності все одно відсутнє. Історія біженки Ірини.

Ірина покинула Україну у вересні 2022 року. За рік до початку повномасштабного вторгнення вона змінила свою професію і почала працювати в сфері нерухомості, займаючись продажем квартир. Проте нова робота не забезпечила їй стабільного доходу, а після початку війни ситуація стала ще важчою. В якийсь момент у Ірини закінчилися кошти, і разом із подругами вона вирішила виїхати за кордон, щоб перечекати там. Вона планувала залишитися на рік, щоб заробити грошей і повернутися додому, але реальність виявилася іншою. Ірина поділилася з OBOZ.UA своїми переживаннями щодо труднощів і переваг життя за кордоном, а також розповіла, чому вирішила переїхати з Ірландії до Австрії.

Ейре

Спочатку я вирушила до Ірландії, адже непогано володіла англійською мовою і вирушала практично без нічого. Мій багаж складався лише з паспорта та 300 доларів – усіх моїх заощаджень. З собою я взяла велику сумку і рюкзак, і на цьому все. Коли я приземлилася, вважала, що це лише тимчасове рішення, ставила собі за мету не зламатися психологічно, адже ситуація була досить складною. Планувала заробити грошей і швидко повернутися додому. Проте в підсумку залишилась в Ірландії на два роки.

Коли я прибула, перші два тижні лише отримувала допомогу, а потім активно зайнялася пошуком роботи. Нас поселили безкоштовно, оскільки ми були біженцями — кілька чоловіків укладали угоди з ірландською владою та розміщували нас у домах. Через них я почала шукати підробіток, допомагаючи людям з домашніми справами. Проте вже через півтора місяця мені вдалося влаштуватися на фабрику.

Клімат в Ірландії виявляється досить складним. Мене поселили практично на самому узбережжі, так що з вікна відкривався чудовий вид на океан. Але погода тут не радує: постійні сильні вітри і дощі, особливо в кінці вересня та жовтня, коли на вулиці лилася вода безперервно. Перші два тижні я лише раз відвідала океан, а потім стала проводити більшість часу в кімнаті, оскільки виходити на вулицю було практично неможливо через негоду. Іноді власники будинків, в яких я прибирала, підвозили мене, оскільки пориви вітру та дощі ускладнювали мої пересування.

Коли влаштувалися на фабрику, два-три місяці ми їздили на роботу на велосипедах. Погода кращою не стала, похолодало до зими, дорога іноді замерзла, але в нас не було вибору. До фабрики було 8 кілометрів, ми жили в такому закутку, що ніхто з колег не жив поблизу, щоб міг підвозити машиною. Так і їздили по цій жахливій погоді 8 кілометрів туди й 8 назад. Дуже хотілося назбирати трохи грошей, тому що я і дівчата приїхали без грошей, було, якщо чесно, страшно, що буде далі. Всі розглядали це як тимчасову "акцію" і хотілося за той рік побільше відкласти. Але рік минув, війна не закінчилася, і стало зрозуміло, що вона не завершиться так скоро, як ми очікували.

Протягом цього періоду моє здоров'я значно погіршилося через роботу на фабриці. Хоча сам процес не був складним — ми упаковували продукцію, що передбачало просте стояння на місці протягом 8 годин, але тривале перебування на ногах виявилося фізично виснажливим.

Ірландці проявили до нас велику доброзичливість, і ми швидко знайшли спільну мову з колегами з Польщі та України. Проблем у спілкуванні не виникало, але сама суть роботи викликала у мене деякі сумніви. В Україні я займалася більш цікавими проектами, і мені було важко уявити себе в такій ролі. До того ж, у тому регіоні, де ми жили, не було можливостей для професійного розвитку та реалізації своїх амбіцій.

Плюс разом із фізичним здоров'ям через погоду й неможливість відволіктися погіршився і ментальний стан. У нашому районі ситуація не дуже сприятлива для молоді, тут класно жити пенсіонерам, а нам хотілося руху. Ейре відома тим, що в неї дуже класно розвинена пабна культура. У них класні паби, там жива музика щоп'ятниці, смачно, але, по-перше, до того пабу нам ще треба було дістатися, а щоб доїхати, треба дочекатися автобуса, що за цих погодних умов не дуже приємно. По-друге, кілька разів так сходиш і воно набридає, а інших розваг немає.

Аустерлія

І я для себе почала думати, куди переїхати. За цей час в Україні була двічі, бачила, що немає зараз такої можливості повернутися, тому що навіть ті, хто залишився, були теж із нестабільною з роботою і гарантій стабільного доходу я не бачила, а ризикувати готова не була.

Спочатку я планувала переїхати до Дубліна, але після кількох візитів зрозуміла, що це місто не для мене. Відчуваю, що там небезпечно, а хоча клімат дещо кращий, ніж у моєму регіоні, він все ж не відповідає моїм потребам.

Підсумовуючи свій досвід, можу з упевненістю сказати, що мої враження про Ірландію, а особливо про її мешканців, є надзвичайно позитивними. Я багато подорожувала і мала можливість спілкуватися з людьми в різних країнах, але ірландці залишили в мені особливий слід як одна з найбільш доброзичливих націй. Їхня доброта іноді межує з наївністю. Вони завжди готові вислухати, надати пораду, підтримати і допомогти, якщо це в їхніх силах. Ірландці дуже відкриті та тепло сприймали українців, надаючи нам чималу підтримку.

Я прийняла рішення переїхати до Австрії. У Відні я вже провела близько трьох місяців. Цей переїзд виявився для мене неймовірно стресовим, оскільки я робила це сама і не мала тут жодних знайомих. До того ж, я не володію німецькою мовою. Я почала вивчати її, але це виявилось непростим завданням, адже я лише почала з алфавіту. Проте, я не відчуваю серйозних труднощів, оскільки місцеві жителі охоче переходять на англійську, коли дізнаються, що я не знаю німецької.

З роботою мені пощастило, знайшла дуже швидко, ще й в офісі. Всі українці, яких я тут знаю, кажуть, що це дуже велика удача, тому що зазвичай дуже складно знайти таку роботу, особливо без знання німецької мови. Це не закономірність, просто я опинилася в потрібному місці в потрібний час.

Але, наприклад, із житлом мені не пощастило так сильно. Якщо роботу я знайшла буквально в перший місяць, то помешкання - лише десь через півтора місяця після приїзду. Тобто півтора місяця я жила в хостелі з іншими людьми, з обмеженим набором речей, тому що весь мій багаж був в іншому місці, я не могла його забрати до хостела. Зранку вставала у свої хостельній кімнаті з п'ятьма іншими людьми, там були і жінки, і чоловіки різного віку, збиралася і йшла в офіс.

Коли я нарешті знайшла квартиру, відчула полегшення, але це виявилося справжнім випробуванням. У Австрії процес пошуку житла виявляється надзвичайно стресовим, і я отримала безліч відмов. Я прибула на початку вересня, коли студенти масово переїжджають, і конкуренція була запеклою. Власники самі вирішували, кого обрати для заселення.

Після того, як я провела певний час далеко від сучасної цивілізації, у мене виникло бажання до активності, змін та нових вражень. Я прагну гуляти, спілкуватися з людьми, знайомитися з українською культурою та налагоджувати зв'язки з місцевими жителями. Моя психіка не зовсім витримала той спосіб життя, який я вела в Ірландії.

Мені так не вистачає відчуття, що ти поруч, що ти рідний. Нехай якою б гостинною не була ця країна, вона не може дати цього почуття. Мої батьки залишилися в Україні, і з огляду на їхній вік, вони не розглядають можливість переїзду та не бажають жити в іншій державі. Я, звісно, переживаю за майбутнє, адже вони стають старшими, і я не знаю, що нас чекає далі.

Мені вкрай хочеться повернутися, проте, на жаль, наразі я не вбачаю в цьому реальної можливості. В Україні я не можу бути впевненою у своїй майбутній долі. На даний момент це залишається лише мрією для мене...