"Мріяв взяти участь у боротьбі проти Росії." Ігор Коробчинський розповідає про катастрофу в Чорнобилі, своє захоплення від розпаду Радянського Союзу та окупацію рідного міста.

Читайте також: "Друзі казали: ти ж Мельник". Ірина Мерлені зізналася, чому відмовилася від українського прізвища

У 1989 році український гімнаст здобув дві золоті медалі на світовому чемпіонаті — у вільних вправах та в абсолютній першості. За два роки, під час світової першості в Індіанаполісі, Ігор поповнив свою колекцію ще двома нагородами: золотою медаллю у вільних вправах і сріблом на паралельних брусах.

Після розпаду Радянського Союзу Ігор Коробчинський відправився на Олімпійські ігри 1992 року, що проходили в Барселоні, представляючи Об'єднану команду, до складу якої увійшли атлети з 12 колишніх республік СРСР. У цьому змаганні він виборов золоту медаль у командному заліку та бронзу у вправах на паралельних брусах.

Того ж року на чемпіонаті світу в Парижі Коробчинський знову став чемпіоном, а також виборов срібло в опорному стрибку та бронзу на перекладині.

Під українським стягом він здобув срібну і бронзову медалі на світових чемпіонатах 1993 та 1994 років. Коробчинський завершив свою спортивну кар'єру після отримання бронзової медалі на Олімпійських іграх 1996 року.

У бесіді з журналістом NV Андрієм Павлечком видатний гімнаст поділився інформацією про свою діяльність тренера в Китаї.

Ігорю Олексійовичу, чи постійно ви проживаєте в Китаї, чи це лише тимчасове перебування?

Ні, не мешкаю, але вже другий рік працюю тут.

Я займаю позицію головного тренера з спортивної гімнастики в одній з областей.

Так, я почуваюся тут досить затишно. У Китаї спортивна гімнастика розвивається на надзвичайно високому рівні. Атлети докладають величезних зусиль для досягнення своїх цілей. Це місце, де цей вид спорту сприймається майже як священне покликання.

Ні, наразі ще не вмію, але знаю кілька основних висловлювань — можу порахувати до десяти, запитати про справи або про самопочуття людини.

Так, у мене є два перекладачі. Один перекладає англійською, інший -- китайською. Завдяки цьому у мене немає проблем зі спілкуванням.

-- Що вас найбільше здивувало в Китаї на початку?

Я відвідав близько 46 країн, тому це не було моє перше знайомство з Китаєм. Ця країна не виглядає як казка, проте її розвиток справді вражає. Відчувається, що китайці випереджають європейців, тоді як американці трохи зволікають.

Чи маєте намір залишитися на тривалий термін у Китаї?

Ні, у мене контракт ще на два роки. Потім буду думати. Наразі я тут сам, а моя сім'я живе в Ірландії. Через це мені трохи складно, тому далі буду вирішувати, як діяти.

Чи дотримуєтеся ви своєї фізичної форми?

Так, треную і тренуюсь сам, для власного задоволення. Але основний фокус -- на тренуваннях спортсменів. У нас хороші результати і великий досвід у спортивній гімнастиці. Працювати тут неважко, бо я оточений професіоналами. Це дуже приємно.

Який ви тренер — емоційний чи виважений?

Це залежить від особливостей кожного спортсмена. Якщо гімнаст має спокійний характер, варто обирати відповідний підхід. У випадку імпульсивної особистості, тренування потрібно адаптувати до його темпераменту. Кожен атлет унікальний, тому методи підготовки повинні враховувати цю індивідуальність.

Які види спортсменів переважають у вашій команді?

Китайські спортсмени зазвичай дуже працьовиті, розумні й цілеспрямовані. Вони, як правило, імпульсивні, але мають чудову фізичну підготовку, координацію й антропометрію. Це легкі і сміливі хлопці. Взагалі для китайців і японців гімнастика часто дається легко.

Які особливості китайських спортсменів у порівнянні з українськими?

Гімнастика підпорядковується загальноприйнятим міжнародним стандартам. Тому стверджувати, що українські спортсмени суттєво відрізняються від китайських, було б некоректно. У Китаї значно більше населення, що забезпечує їм більший вибір та вищу конкуренцію. Якби в Україні була така ж кількість тренувальних кадрів у спортивній гімнастиці, ми могли б стабільно досягати подібних успіхів.

Чи є тренувальний процес у Китаї іншим, ніж у нас?

Ні, процес майже однаковий. І в Україні, і в Китаї тренування займають стільки ж часу, основи також схожі. Це все скопійовано в Радянського Союзу. У Китаї дуже хороша інфраструктура, де спортсмени і тренуються, і навчаються. Наприклад, є бази, на яких після закінчення школи можна вступити до університету і продовжувати спортивну кар'єру.

-- На вашу думку, що важче -- тренувати чи виступати?

Це дійсно складне й захопливе питання. Коли ти виходиш на змагання, важливо точно виконати свою програму, адже це частина твоєї відповідальності. Тренування, в свою чергу, полягає в підготовці спортсмена до досконалого виконання, але буває, що в момент виступу щось йде не так. Коли ситуація відхиляється від запланованого, це створює труднощі. Психологічний аспект грає важливу роль як для тренера, так і для спортсмена. Це стосується всіх видів спорту — від футболу до боротьби та веслування.

Чи траплялося щось, що викликало у вас значне обурення під час роботи на тренерському посту?

Ні, я така людина, що можу лише встати зі свого місця, походити трохи, а потім знову сідаю і продовжую тренування. Емоції в гімнастиці взагалі не потрібні, тому що це дуже складний і подекуди небезпечний вид спорту. Тренер повинен щоразу налаштовувати спортсмена на спокійну і зосереджену роботу, щоб у нього була холодна голова. Не потрібно розпалювати в ньому багаття.

Чи можете згадати щось веселеньке?

О, подібних ситуацій було чимало. Наприклад, один спортсмен вийшов на фінал світового чемпіонату без стартового номера на спині – він випадково його втратив. Не розкриватиму імен, але без номера оцінка не ставиться. Нам довелося бігти та ритися у смітті в пошуках того номера. Пригадую, як ми прибігли за кілька хвилин до початку, закріпили номер на спині атлета, і він вийшов на сцену, демонструючи вражаючий виступ. Таке трапляється, адже спортсмен настільки зосереджений на своїй справі, що не звертає уваги на деталі. Проте без номера можна залишитися з нулем у результатах, а потім почути: "Дякуємо, до побачення".

Чи траплялося вам коли-небудь забути номер?

Ні, я ніколи не був подібним до них. Завжди відрізнявся організованістю як спортсмен. Для мене спорт — це насамперед порядок і стриманість. У ньому немає незначних деталей; все має функціонувати як у ідеально злагодженій системі.

Ваша спортивна кар'єра завершилася після Олімпіади 1996 року. Чи було це рішення для вас складним?

Ні, на той момент це було не складно. Я досягнув усього, чого міг: став олімпійським чемпіоном, багаторазовим чемпіоном світу, Європи, Радянського Союзу й України. Не залишилося змагань, які я б не виграв. Крім того, у мене був розрив сухожилля ще до Олімпіади, і це також вплинуло на рішення зупинитися й замислитися над майбутнім.

-- Сумували за змаганнями в перші місяці?

Звичайно. Це мало велике значення для мене, адже я цілком занурився в це. Я пережив період успіху, здобув популярність і фінансову стабільність, але після завершення кар'єри мені довелося починати все з самого початку.

Чи не відчували ви через це пригніченість?

Ні, вже через три місяці я стартував свою кар'єру тренера. Розпочав співпрацю з Олександром Берешем, і наші досягнення виявилися надзвичайно успішними.

Поділіться, будь ласка, як спорт увійшов у ваше життя?

Я родом з Антрацита, Луганської області. Мій перший тренер, Олексій Вікторович Степаненко, просто ходив по школах і шукав хлопців -- маленьких, худеньких, які підходили для гімнастики. Так він знайшов мене і запросив займатися.

-- Якими були умови для розвитку гімнастики в Антрациті?

Антрацит — це невеличке шахтарське селище. У нас був компактний спортивний зал, розміри якого становили всього 10 на 5 метрів. Обладнання також було скромним: проста бігова доріжка, маленький батут, турнік, кінь та кільця.

Чи сподобалася вам гімнастика з першого погляду?

Звісно! Ось перероблений текст: Так, відразу. Я завжди був організованим і спритним юнаком, тому цей вид спорту ідеально підходив для мене. Я фактично існував у цьому ритмі — навчання, тренування, домашні справи.

Чи підготували ви альтернативний план на випадок, якщо гімнастика не вийде?

У нас також були секції з боксу та волейболу. Але з моїм зростом у 170 см, волейбол мені не дуже підходить!

Яким чином проходили ваші дитячі роки?

Вважаю, що моє дитинство не відрізнялося від інших дітей – це було цілком звичайно. Адже дитинство – це двір, товариші, ігри, бійки та прогулянки. Все відбувалося так, як і в багатьох хлопців у Радянському Союзі.

Моє знайомство зі спортивною гімнастикою розпочалося, коли я вперше побачив виступ Миколи Юхимовича Андріанова на Олімпійських іграх 1976 року. Тоді я вирішив, що хочу досягти таких же висот, як він. Незабаром мій перший тренер, Олексій Вікторович, помітив мене в школі, і з цього моменту почалася моя подорож у світ гімнастики. Мені вдалось досягти певних успіхів, які наблизили мене до досягнень Андріанова, хоча у нього все ж більше олімпійських медалей.

-- Чи були у вашій родині спортсмени?

Ні, у моїй сім'ї спортсменів не було. Моя мати працювала на радіоринку в Антрациті, а батько був електриком у шахті.

Які були у батьків погляди на ваші спортивні захоплення?

З позитивної сторони, моє захоплення спортом стало значною перевагою для хлопця з Антрацита. Це, безумовно, корисніше, ніж просто тинятися по вулицях і витрачати час на безглузді заняття.

В школі я досягав хороших результатів. До четвертого класу в мене була лише одна четвірка – з російської мови. Після цього я продовжив навчання в луганському спортивному інтернаті, де також показував відмінні успіхи.

У мене є вища освіта. Я закінчив Луганський педагогічний інститут.

-- Був момент, коли ви хотіли залишити гімнастику?

Якщо чесно, так, був. Десь у восьмому класі мені пропонували піти в цирк. У мене навіть була така мрія, але вона швидко пройшла. Я дуже радий, що залишився в спортивній гімнастиці.

Які були ваші пропозиції в цирку?

Це був невеликий цирк. Пропонували їздити з ними й виступати у різних містах. Потім обіцяли, що, якщо будемо успішні, то ми поїдемо з гастролями в Москву.

-- Пропонували великі гроші?

Ні, не зовсім. Мені говорили, що за один виступ я зможу отримувати близько десяти тисяч. Але це було настільки давно, що вже й не згадаю точно.

-- Пам'ятаєте свій перший виїзд за кордон?

Так, перший виїзд за кордон -- це як перше кохання (сміється). Це було у 1984 році. Ми поїхали на змагання в Угорщину, у Ференцварош. Я тоді зайняв перше місце і двічі отримав 10 балів від суддів -- на коні та перекладині. Це були дуже престижні змагання, на яких виступав і Золтан Мадяр, з яким ми пізніше часто зустрічалися на світових турнірах. Він був, як і я, невисоким, дуже швидким і зумів стати зіркою угорської гімнастики. Через три місяці ми поїхали на змагання в Австрію, там був такий тур, і там я теж переміг. Саме тоді у мене було відчуття, що я можу виграти все. І так і сталося.

-- Чи був час погуляти за кордоном?

Завжди знаходили час для прогулянок. Під час нашої першої поїздки за кордон ми мали можливість відвідати Будапешт і ознайомитися з його історичними пам'ятками. Окрім змагань, нам організували цікаві екскурсії. Ці моменти залишилися в пам'яті надовго.

-- Що вас тоді найбільше дивувало порівняно з Радянським Союзом?

Все дивувало. Уявіть собі: ми могли зайти в магазин і купити джинси за власні гроші. А нам тоді було всього по 14 років. У Радянському Союзі це було неможливо. Також пам'ятаю, як в Австрії після перемоги на змаганнях мені дали кубки, медалі, а потім провели в кімнату, де була купа речей. Я міг обрати, що завгодно: магнітофон із навушниками, кросівки на липучках, яких у СРСР взагалі не було. Це було справжнім шоком. Я одягався в якісний одяг, носив гарне взуття й виглядав, як інопланетянин.

Вони дивилися на мене з легкою заздрістю через моє вбрання, але я їм казав: "Тренуйтеся, і у вас також таке буде".

Так, ми дійсно тренувалися. Проте, як стверджують, якщо Бог не наділив талантом, то навіть найсильніші зусилля не завжди принесуть результат. Спортивне життя захоплююче, але я спостерігав за багатьма талановитими атлетами, яким не вдавалося досягти успіху на змаганнях.

Ні, справа не в ліні, а у внутрішньому стані. Усе визначається тим, з яким настроєм ти вступаєш у змагання. Якщо ти націлюєшся на перемогу, то виходиш на арену з рішучістю та досягаєш успіху. А якщо просто береш участь, то змагаєшся, але не відстоюєш своє право на тріумф.

Яким чином ви підготували свій розум на досягнення лише успіху?

Це відбувалося поступово, крок за кроком. Спершу змагався на обласному рівні, потім на всеукраїнському. Були змагання трудових резервів. У мене був великий змагальний досвід. А коли є хороша програма, ти налаштовуєш свій мозок на те, що потрібно не просто виступати, а перемагати. Головне -- не боятися суперників і снарядів.

Чи пригадуєте ви той день, коли трапилася катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції?

Так, на той час ми були в Німеччині, у Карлсруе, на юніорському чемпіонаті Європи. Я був запасним і не виступав, але добре пам'ятаю, як представники збірної СРСР повідомили, що на ЧАЕС сталася аварія. У Німеччині одразу показали новини про вибух четвертого енергоблоку.

Я не усвідомлював, що таке радіація і яку величезну катастрофу вона спричинила. Для мене це здавалося просто черговою світовою новиною, і не більше. Пізніше мені роз'яснили, що насправді сталося. Після цього я займався підготовкою в Москві та Володимирі, тому не повернувся в Україну одразу. Згодом я декілька разів навідувався до Луганська та Антрацита, але в Київ потрапив тільки в 1992 році.

Отже, батьки залишалися в Антрациті, і місто не переживало жодних небезпек. Воно знаходиться на значній відстані від Чорнобиля. Крім того, у той момент вітер дув у напрямку Європи, а не до Луганська.

Чи пригадуєте ви той момент, коли Україна здобула свою незалежність, а згодом розпався Радянський Союз?

День проголошення незалежності завжди залишатиметься в моїй пам'яті. У 1992 році, на чемпіонаті Європи в Будапешті, я здобув перемогу в багатоборстві. Тоді наш гімн лунав у безслівній версії — лише музика. Я підняв прапор України, ставши першим українським спортсменом, що зробив це після змагань. У 1991 році всім було очевидно, що на Олімпійських іграх ми виступимо під прапором Об'єднаної команди. А вже на Іграх у Барселоні 1992 року ми змагалися без радянських символів — на нашій формі були тільки номера.

Чи був для вас момент розпаду СРСР радісним?

Цей момент справді був наповнений радістю. Усі ми усвідомлювали, що тепер виступаємо за національну збірну України. Раніше ми представляли радянську Україну, що була складовою частиною СРСР. Але в наших серцях ми завжди відчували себе українцями. Я ніколи не відчував ностальгії за Радянським Союзом.

Чи було складно отримати прапор України в той час?

Ні, неважко. У нас були прапори, герби на майках, усе готове. Наші костюми вже мали символіку з тризубом, і ми були повністю готові представляти Україну на всіх рівнях.

Чи отримували ви запрошення від інших країн після розпаду Радянського Союзу?

Так, мене запрошували до Німеччини, були також й інші пропозиції, але я вже не згадую, з яких саме країн. Проте ми вирішили залишитися вдома. Україна — це наша батьківщина, і ми її любимо.

На Олімпійських іграх 1992 року ви виступали в складі Об'єднаної команди. Чи усвідомлювали ви в той момент, що фактично представляєте Україну?

Звичайно! У складі нашої збірної з художньої гімнастики у той час були я, Григорій Місютін та Рустам Шаріпов. Важливо зазначити, що з шести спортсменів у найсильнішій команді троє були українцями — це половина складу! Якби у 1992 році ми виступали під прапором окремої української команди, я впевнений, що мали б всі шанси на золоту медаль. Хоча я не можу стверджувати це з абсолютною впевненістю, але на 95% можу сказати, що результат був би позитивним.

Яким чином росіяни сприймали українців у той час?

Відносини в нашій групі були добрими. У команді працював один росіянин, один азербайджанець і один білорус. Атмосфера в селищі була також теплою та дружньою. Усі усвідомлювали, що це завершення спільного шляху, і цей виступ стане останнім для Об'єднаної команди, адже після Олімпіади ми повернемося до своїх країн. Кожен вже тоді мріяв про майбутнє: розмірковував над тим, на яких змаганнях виступати, куди вирушати, які зміни внести в свої плани.

Бажали, щоб під час Олімпіади 1992 року вже звучав український гімн?

Так, але на той момент звучав олімпійський гімн. Якщо я правильно пам’ятаю, український гімн не лунала для більшості, а лише для кількох щасливчиків. Хоча деякі українські спортсмени здобували золоті медалі, звучала тільки олімпійська музика. При цьому радянський гімн на Олімпіаді в Барселоні вже не чувся.

На Олімпійських іграх 1992 року національний гімн лунав лише для тих представників Об'єднаної команди, які завоювали золото в індивідуальних змаганнях. Після тріумфу в командних дисциплінах спортсменам звучав олімпійський гімн.

Чи ви вже тоді були знайомі зі словами українського гімну?

Ні, не знав. Навіть коли виграв чемпіонат Європи у 1992 році, гімн включили без слів.

У Барселоні ви також отримали бронзову медаль. Чи можна вважати 1992 рік найяскравішим у вашій професійній кар'єрі?

Ні, точно ні. У 1992 році я змагався з переломом плеснової кістки. Можна сказати, що тоді я виступав як інвалід.

Який рік, на вашу думку, є найкращим?

Думаю, що 1989-й. Тоді я виграв усе, що тільки можливо у багатоборстві: чемпіонат СРСР, Кубок СРСР, чемпіонат Європи, чемпіонат світу, на якому завоював три золоті медалі. Це був мій топовий рік.

Якщо це не надто особисте питання, чи могли б ви поділитися, які винагороди ви отримали за здобуття олімпійського золота?

Це вже стало відомим фактом. За золоту медаль ми отримали три тисячі доларів, а за бронзову – тисячу.

Не можу згадати деталі. Приніс щось додому, передав батькам трохи грошей, оскільки їм потрібно було щось придбати. Витрачав кошти на різні побутові речі, але нічого значного. Що таке три тисячі доларів у ті часи? За ці гроші можна було придбати дві Таврії.

В Україні відзначили своє досягнення?

Так, святкували з друзями. Їздили на природу, ходили в ресторани. Грошей вистачало, тому це не було проблемою. Збиралися у тісному колі -- п'ять-шість людей, не більше.

-- А брали з собою медалі на святкування?

Ні, а навіщо це робити? Мої друзі приходили в гості, і ми там їх переглядали. Не було сенсу возити медалі з собою. Якщо комусь цікаво було їх побачити, вони просто завітали до мене. Я не прагнув тягнути їх з собою.

Чи відбулася зустріч з президентом після завершення Олімпіади?

Отже, Леонід Кравчук зустрів нас у Маріїнському палаці. Туди зібралися всі наші олімпійці. Атмосфера на події була надзвичайно затишною, і все пройшло на ура.

Чи отримали ви які-небудь презенти?

Так, ми обмінювалися пам'ятними подарунками. Треба було б переглянути їх, адже зараз я вже не можу згадати всі деталі. Всі ці речі залишилися в Києві. Відтоді пройшло чимало років, а тепер життя зовсім інше... Я вже 10 років як живу за кордоном.

-- На Олімпіаду-1996 поїхала вже збірна України. Чи відчували різницю порівняно з радянською командою?

Ми доклали чимало зусиль. Україна завжди вирізнялася видатними спортсменами. Хочу підкреслити, що якщо б у 1992 році на Олімпійських іграх у Барселоні ми мали можливість виступати як окрема українська команда, наші результати були б вражаючими. У нас були талановиті атлети, такі як Юра Єрмаков, Олександр Світличний, Володя Шаменко, а також ми троє, які завоювали золото в Барселоні. У спортивній гімнастиці ми завжди демонстрували свою силу та витривалість.

-- Чи були призові за медалі на Олімпіаді-1996 більшими?

Так, їхні розміри значно збільшились. За третє місце я отримав 20 тисяч доларів. Для порівняння, у Барселоні в 1992 році за золоту медаль давали всього три тисячі. У 1996 році золоті призери отримували по 50 тисяч, а срібні – 40 тисяч.

-- Що за ці гроші можна було купити в Україні?

За 20 тисяч можна було придбати двокімнатну квартиру в Києві, а, можливо, навіть дві. Проте я тоді не здійснив жодної покупки, адже вже володів двома квартирами в Луганську. На той час квартира в столиці не була мені необхідна. Згодом, після шлюбу, мої пріоритети змінилися, і Київ став на передній план.

-- У 2014 році Росія окупувала ваше рідне місто. Яким для вас був той період?

Це стало справжнім ударом. Мої товариші перебували на передовій та ділилися історіями про те, як проходила окупація Донбасу. Чимало знайомих покинули Луганськ, одягнувши лише шорти та футболки, залишивши позаду все своє майно. Вони провели близько двох з половиною років на олімпійській базі, і я намагався їм допомагати. Згодом вони вирушили на фронт. На жаль, багато з моїх друзів з Луганська загинули.

Чи негайно розірвали всі контакти з росіянами?

Отже, я остаточно обірвав усі зв'язки з ними та їхньою державою. Це не було так, що вони самі віддалилися – я просто не бажав навіть згадувати про них. Жоден з російських гімнастів не подзвонив: ні Олексій Нємов, ні Світлана Хоркіна, ні Аліна Кабаєва. Після початку конфлікту на Донбасі всі вони швидко втекли, немов щури.

Чи залишилися у місті ваші близькі?

Так, ми виїхали ще до вторгнення. Я купив дім для своїх батьків у Житомирській області. Вони тоді вже проживали там близько чотирьох років. У Антрациті залишилася тільки могила моєї бабусі.

Яким був для вас 24 лютого 2022 року?

На той час я вже залишив Україну і відвідав три різні країни. Коли Росія почала своє масштабне вторгнення, я перебував в Ірландії, де заробляв на життя.

Чи було для вас несподіваним початок повномасштабного вторгнення?

Ні, не було великим шоком. У 2014 році, коли росіяни почали війну на Донбасі, я вже розумів, що на цьому не закінчиться. Тоді ми з вагітною дружиною поїхали до США, де вона народила дитину. Я вже тоді відчував, що Росія не зупиниться. Мій знайомий гімнаст Валера Беленький, який пережив війну між Азербайджаном і Вірменією у 1988-1994 роках, казав, що Росія піде далі. І він мав рацію. 24 лютого у мене було бажання повернутися в Україну і воювати, але дружина переконала мене залишитися. Вона сказала: "Якби ти жив в Україні, то пішов би, але ти вже 10 років не вдома".

Чи є у вас ще родичі, які проживають в Україні?

Ні, всі виїхали. Моя мати зараз живе в Ірландії із нашою сім'єю, а батько помер у 2016 році в Житомирі. Через два роки мама переїхала до мене.

Як ваша мама адаптувалася до життя в новій країні?

Це стало справжнім випробуванням. Вона переживала величезний стрес через кардинальні зміни в житті: нова країна, незнайома мова, інший культурний контекст. У свої 77 років вона часто говорить про бажання повернутися додому. Але я намагаюся її заспокоїти, нагадуючи, що тут у неї є дві онучки та пес. Це трохи полегшує її переживання.

Яким чином ви зазвичай насолоджуєтеся своїми вихідними в Китаї?

Я працюю шість днів на тиждень. У свій єдиний вихідний зазвичай вирушаю пообідати, щось придбати або можу приготувати щось смачне вдома. Також я люблю гуляти та дзвонити родичам. Час від часу отримую запрошення від друзів, і ми разом відправляємося на природу. Поруч із містом розташовані мальовничі гори. Загалом, місто дуже привабливе, тут проживає близько дев'яти з половиною мільйонів мешканців.

Чи взяли з собою медалі на поїздку до Китаю?

Ні, олімпійські медалі я забрав із собою до Ірландії, а інші були в Києві. Згодом мама привезла їх до мене, тому всі вони зараз у Ірландії.

Ірина Мерлені нещодавно поділилася своїми переживаннями під час перебування в Греції, розкрила деталі про своє нове прізвище та розповіла про значну покупку, здійснену в Києві.