Ірма Вітовська висловила свої думки щодо стрічки "БожеВільні", обговоривши важливість мови та етичні зобов'язання публічних особистостей.

Напередодні виходу в український прокат історичної драми БожеВільні Еспресо поспілкувалося з акторкою Ірмою Вітовською-Ванцою про її роль у фільмі та вплив публічних людей на думку громадськості в Україні та за кордоном

31 жовтня на екрани кінотеатрів України виходить історична драма-трилер Дениса Тарасова "БожеВільні". Фільм, що був представлений у межах Каннського кіноринку та отримав низку міжнародних нагород, розповідає історію молодого хлопця Андрія Довженка, який через любов до забороненої в СРСР музики потрапляє до так званої спеціалізованої психіатричної лікарні. Він має обрати: співпрацювати з КДБ і повернутися до родини чи розкрити правду про дисидентів, які стали жертвами каральної психіатрії.

У головній ролі фільму виступає Костянтин Темляк, а Ірма Вітовська-Ванца виконує роль керівниці одного з відділень цього спеціалізованого закладу. Її персонаж потрапляє у непросту ситуацію, балансуючи між вимогами системи, особистими переживаннями та зростаючою кількістю пацієнтів, в той час як "хворих стає все менше". Еспресо поспілкувалося з Ірмою Вітовською-Ванцою про її персонаж, жахливу актуальність сюжету та можливість впливу митців на міжнародне сприйняття України.

Ви граєте керівницю одного з відділень спеціалізованої психіатричної лікарні. Ваш персонаж виявляє глибокі психологічні та емоційні відтінки. Чи були моменти при підготовці до ролі, які вимагали внутрішньої трансформації?

Я граю головного лікаря, а керівником цього спецзакладу є герой Остапа Ступки. Я є тим медиком, який призначає ліки та керує медичним складником цієї страшної історії.

Я щиро вдячна Денису Тарасову за те, що він погодився на мою пропозицію змінити вік героїні після ознайомлення зі сценарієм. Вона є моєю одноліткою, на момент дії фільму їй виповнювалося 44 роки. Я попросила додати їй 10-11 років. Моя героїня народилася у 1923 році, а події розгортаються у 1970-х роках. Чому це було важливо для мене? Вона є представницею повоєнного покоління, сформованою вже після Другої світової війни. Вона цілком поділяє погляди свого часу, перебуваючи під впливом Радянського Союзу. Вона – вірний елемент цієї системи. Мене не цікавила вже сформована особистість, а людина, яка боролася за своє місце в країні, пройшовши через фронтові випробування, вихована в радянській ідеології і армії, з дитинства вірячи в ці принципи. Мене захоплює ідея протистояння системі зсередини, коли ти є її палким прихильником. Не хочу розкривати всі деталі, але ви зрозумієте, як ця жінка пов’язана з певним героєм у сюжеті. Мені важливо надати цій історії не лише емоційний, а й ідейний зміст.

Зображення з фільму "БожеВільні", фото: надане прес-службою.

Тобто ви мали творчу свободу?

Це було моє побажання перед початком зйомок — щоб процес мені справді був цікавий. Денис та продюсерська команда підтримали цю концепцію, усвідомлюючи, що персонаж стане набагато більш багатогранним у порівнянні з його попередньою версією. Ми додамо йому більше глибини та обсягу.

Як ви думаєте, чому ця оповідь залишається важливою для сучасного глядача? Які, на вашу думку, внески може зробити цей фільм в загальну картину сучасного українського кінематографу?

Країна, яка створила цю систему, залишається поруч з нами. Нещодавно в Росії було ухвалено новий закон, що легалізує примусове психіатричне лікування. Що відбувається в цей момент? Вони знову використовуватимуть психіатрію як інструмент для знищення своїх інакодумців, дисидентів та тих, хто намагається боротися за правду і має сміливість висловлювати свої думки. Саме тому наш фільм слугує важливим застереженням, показуючи, до яких наслідків це може призвести.

Зображення з фільму "БожеВільні", фото: надане прес-службою.

У одному з ваших інтерв'ю ви зазначили, що сучасне кіно повинно заповнювати прогалини в українському контексті. Як ви вважаєте, чи вдається фільму "БожеВільні" виконати цю місію?

Будь-який фільм українською мовою справляється з цією задачею. Будь-який. Навіть якщо це комедія - проста, смішна і примітивна. На неї є споживач. І вона також є українським фоном, аби тільки тут не звучав російський фон. Український фон - це питання української ідентичності. І питання в тому, чи відчуваємо ми, всередині якої країни, мови, відчуттів і змістів ми перебуваємо. Український фон - це ширше, це не тільки кіно.

Як ви гадаєте, яке завдання стоїть перед українськими акторами в умовах війни? Чи трансформується роль митців у цей складний час?

Мені невідомо, чим саме актори відрізняються від слюсарів або лікарів.

Вони володіють більшою кількістю підписників і здатні значно впливати на суспільні настрої...

Існують актори, які не здатні донести до глядачів будь-які ідеї через свої інтелектуальні чи інші особливості. Я не хочу використовувати термін "актори", оскільки не люблю зводити все до ремісничих аспектів. Є особи, які мають певну репутацію в суспільстві та здатні задовольнити потреби публіки, висловлюючи певні думки. Існують також ті, хто відповідає на запит на розвагу. Хоча не завжди вони можуть внести щось значуще в суспільний дискурс, їхня діяльність може виконувати важливу терапевтичну функцію через розваги.

Питання не стосується конкретних професій, таких як актори, спортсмени, політики, представники шоу-бізнесу чи художники. Головне — це їхня публічна діяльність. Коли я чую, що "актори повинні...", важливо не перетворювати це на культ. Серед акторів є багато талановитих людей, які, можливо, не відзначаються розумом, але їхні виступи вражають. Іноді вони не вміють висловлюватися і не читали багато книг. Схожа ситуація спостерігається і в журналістиці — деякі люди стають журналістами випадково. Тому не можна стверджувати, що "актор повинен" відповідати певним стандартам. Універсальність актора — це перевага, адже він працює як на сцені, так і перед камерою, на відміну від режисера. Але навіть якщо актор талановитий, проте не дуже розумний, він все ще може знайти своє місце в цій сфері. Проте я б не довірила йому слово. Тож давайте запитаємо: що мають робити ті, хто має публічний запит? Безумовно, підтримувати свою країну.

А яка ж моя місія? Я зараз перебуваю у своїй квартирі, поки що в комфорті. Але що я насправді можу вдіяти, окрім виконання своєї роботи, яка сприяє швидшій інтеграції мого суспільства у україномовний простір, що піддається атакам ракет? Ці обстріли нагадують, що на це не можна дивитися, користуватися цим, і навіть говорити про це. Це та мета, до якої я прагнула ще до вторгнення. Моя роль залишилася незмінною, хіба що темпи змінюються. Якщо раніше все не було так критично, то тепер це стало питанням виживання нації. Тепер усе відбувається швидше. І, звичайно, я маю завдання знайти ресурси для того, щоб забезпечити хлопців і дівчат тим, що роблять всі адекватні та свідомі люди. Але я не трансформувалася у щось інше.

Зображення: надане пресцентром.

Я усвідомлюю, як можу вплинути на своїх, аби вони швидше стали справжніми українцями і прокинулися до реальності. Розумію, які можливості відкриваються переді мною за кордоном, враховуючи численні міжнародні поїздки, і що я можу зробити на їх території з їх громадянами, щоб вони не втрачали інтересу до України. Це надзвичайно важлива діяльність. Але в моїй місії немає нічого, окрім мистецтва кіно. Я прагну вести діалог на всіх доступних платформах, щоб спростовувати ті дезінформаційні хвилі, що надходять з країни-агресора.

Я презентую не тільки кіно. Я пишу аудіогіди для музеїв, це теж публічна діяльність. У мене відбуваються зустрічі з мерами під час цього, тому що це важлива робота - мати аудіодоріжку в перших музеях світу. Це політична історія. Це наш прапор висить на музеї.

Чи вдається Україні доносити світу правду?

Коли навколо стільки буревіїв, стає очевидним, що світ стає все більш радикальним і поляризованим. Демократія протистоїть авторитаризму. Не слід вважати закордонних громадян більш цінними, ніж наших. Існують люди, для яких Україна—це лише далека країна, а їхні особисті проблеми мають більше значення. У нас також є такі громадяни, які прагнуть, щоб конфлікти завершилися будь-якою ціною. Їм байдуже, хто винен, головне — стабільність у житті. Але що можна сказати про тих, хто взагалі не має зв'язку з нашими проблемами? У нас вже є втомлені, а як же там?

Я вважаю, що з їхнім суспільством мають спілкуватися їхні лідери. Наша мета полягає в тому, щоб ці еліти стали на наш бік. А щоб максимально залучити суспільство до цього процесу, потрібно діяти на всіх рівнях. Наші політики, науковці та лідери думок повинні вести діалог з їхніми представниками еліти. Крім того, наші митці мають співпрацювати з їхніми творчими особистостями, які можуть впливати на еліти. Кожна країна має свою активну меншість, і наша задача — зберегти контакти з цими групами. У глибоко маргіналізованих суспільствах завжди знайдеться хтось, хто прагне змінити ситуацію. Тому важливо вести діалог і з їхніми меншинами.

Ну от є якась пані, якій холодно, і вона не розуміє причинно-наслідкового звʼязку. Ви ж не будете їй розповідати історію України, історію взаємин з Росією, що відбувається, для чого це. От вона знає, що це був "одін народ", і вона з цим живе. Ви їй будете сідати й з її розумінням розповідати дуже складні речі? Ні. А до кого ви підете? До того, хто готовий чути такі складні речі.

Афіша до стрічки: надана прес-службою "БожеВільні"

Чи маєте ви контакт з колегами з Росії?

Ні, я намагалася зв’язатися з кимось ще на початку вторгнення, але виявила, що заблокована у них у друзях. Мабуть, це було зроблено для власної безпеки. Ситуація там розвивалася дуже стрімко. Вважаю, що всіх попередили ще до початку вторгнення: або замовкаєш, або потрапляєш у неприємності. Тож багато хто вирішив мовчати. Дехто пішов у внутрішню еміграцію, інші швидко виїхали, а третя група почала висловлювати думки, які подобалися [російській владі], аби мати більш комфортне життя.

Хто з них вартує більшої презирства? Той, хто обрав шлях внутрішньої еміграції і залишився мовчазним, чи той, хто активно підтримує диктатуру у своїй державі?

Той, хто підтримує владу, мабуть, більше, бо він двічі себе продав. Але я не можу виправдати нікого. Навіть ті, хто виїхали, якщо вони не голосно артикулюють свою позицію, для мене це те ж саме. Вони просто виїхали. Вони не заявляють, вони не борються з тим, що зростилося. Це ж не за рік зростилося. Ми щоразу виходили на всі площі. Чому вони не були такими людними? Чому не докладався кожен? Становлення цієї системи відбувалося 30 років. Ті, хто системно був проти, вже в могилах або в таборах. Ті, хто пішов на компроміс, скоїв злочин. Але я не маю права засуджувати. Кожен випадок субʼєктивний. Але в той самий час у мене нема ніякої емпатії. Мене не цікавить більше ситуація там. Мені буде цікаво тільки тоді, коли в них почнуться процеси розпаду. Хочу, щоб вони відчепилися від нас, а нам би зберегти себе.

Як ви вважаєте, чи маємо ми постійно оглядатися на росіян? Ось той росіянин підтримав Україну...

Так само, як існує публічний поляк чи публічний француз, існують і інші культурні ідентичності. Ми всі були раді, коли Ален Делон висловив підтримку Україні. Проте я б не схвалила надання переваги росіянам, як це зараз відбувається у нас, адже це знову ж таки стосується комплексу меншовартості. Підтримка має виходити від людей, які дійсно досягли успіху і постійно висловлюють свою позицію, як це робили Новодворська чи Нємцов. Інші ж можуть просто дякувати за підтримку. Якщо ви ризикуєте своїм життям та здоров’ям, як це робимо ми, то, напевно, ви вже не просто росіянин, а насамперед – людина з ясною позицією.

У нацистській Німеччині теж була Марлен Дітріх, яка поїхала звідти. І була зовсім інша ситуація. Але це їхні проблеми - лікувати своє суспільство. Вони мають хворе суспільство. Нам хай дадуть спокій. Чому ми навіть зараз з вами приділяємо цьому так багато уваги? Людина, яка має світову славу, якусь публічність і яка відкрито підтримує сторону правди, вона вже ризикує, що їй це запамʼятають. Тому хто ця людина за національністю, мені абсолютно байдуже. Я бачу, що це публічна людина, яку знають мільйони людей, і яка створила собі вже проблеми.

Ми зараз говоримо: ви за авторитарний режим чи за демократію? Ви за які цінності? Зараз уже немає питання до національності. У нас є китайці, які підтримують Україну і були змушені покинути Китай, у нас є індуси, які підтримують Україну. Але у нас є й авторитарні держави. Але у них всередині є теж опозиція, яка підтримує Україну, яка не бачить для себе майбутнього в авторитарному режимі. Як на це реагувати? І є інша частина суспільства, якій і так жити зручно. А є демократії, в яких суспільство так розслабилося, що вони не розуміють, що таке цінності демократії, і хочуть просто спокою. А є цінності, які лише декларуються як демократія. Світ покотився. Для мене зараз у світі є людина, яка сповідує принципи демократії і є людина, яка готова бути в авторитарній системі.

Фільм "БожеВільні" знову піднімає питання про Росію?

Ця тема присвячена Радянському Союзу 70-х років XX століття, зокрема періоду 1972-1978 років. Ми досліджуємо каральну психіатрію як інструмент репресій у тоталітарній системі, яку ми рішуче засуджуємо. У цьому контексті йдеться про Радянський Союз, без згадок про сучасну Росію. Навіть питання ГУЛАГу не підлягають зйомкам, проте ми не можемо оминути цю тему. Це ще одна жахлива сторінка історії, через яку пройшли Світличний та багато інших дисидентів, яких піддавали медикаментозним експериментам, перетворюючи їх на «овочів». Саме про це розповідає наш фільм. Він також має відношення до сучасної Росії в контексті нещодавно ухваленого закону, що відновлює репресивні практики. Це оповідь про XX століття, коли Україна перебувала під глибоким колоніальним впливом Радянського Союзу, без жодної романтизації цієї епохи.

Афіша до стрічки: надана прес-службою "БожеВільні"

Чи здатна Україна формувати мовну політику через свої культурні продукти?

Це буде тривалий процес, якщо не змінити підхід. Потрібно створити україномовне освітнє середовище, яке охоплює не лише уроки, а й перерви, їдальні та інші сфери шкільного життя. Коли учні спілкуються російською під час перерв, а на уроках переходять на українську, це не допоможе досягти мети. Вони природно продовжуватимуть використовувати російську мову. Але варто лише встановити правило, за якого дитина заходитиме до школи і не матиме іншого вибору, адже це стане обов'язковим, як швидко зміниться ситуація.

Російська музика продовжує займати провідні позиції в українських чартах. Які, на вашу думку, можуть бути причини цього явища?

Тому що російська мова не стала токсичною. Це звичка. Вони не сприймають це як російський продукт, вони сприймають це як елемент своєї звички. Має бути жорстка регуляція закону, визнати весь державний простір україномовним. Удома - як хочете, але навіть це змінить ситуацію. Адже ви виходитимете в соціум, а він буде змінюватися на україномовний. Українізація відбуватиметься через освітні заклади.

Другий варіант - це ситуація, коли Україна здобуде перемогу, а Росія ослабне та розпадеться. У такому випадку ніхто не прагне спілкуватися російською, і ніхто не бажатиме підтримувати тих, хто зазнав поразки; всі прагнутимуть бути на стороні переможців. Однак до цього ще потрібно буде пройти чималий шлях.