Книжковий Арсенал як джерело натхнення: від переживань читання в умовах обмеження до видання в умовах небезпеки. Ірина Славінська в подкасті "Медіуми".

У випуску -- про силу книжки в часи війни, культурний опір і про те, як читання стає жестом свободи.

Уже втретє під час повномасштабної війни команда "Книжкового Арсеналу" провела фестиваль. XIII Міжнародний "Книжковий Арсенал" зібрав близько 30 тисяч відвідувачів, понад 200 подій та 250 учасників з України та з-за кордону.

Як книжка рятує у полоні? Чому читання -- це більше, ніж просто хобі? Чому книжки українських журналістів нині так затребувані, як в умовах війни розвивається нонфікшн. А також про зміну читацького ландшафту України: від інтересу до книжкових клубів до популярності подкастів про літературу. Про все це ведучі подкасту "Медіуми" Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Іриною Славінською, виконавчою продюсеркою "Радіо Культура" та кураторкою Основної програми "Книжкового Арсеналу".

Ви можете підписатися на подкаст "Медіуми" через різні платформи, такі як Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інші сервіси для прослуховування подкастів.

00:00 Для мене було важливо акцентувати увагу на читанні як прояві суб'єктності і самостійності.;

05:30 "У друкарнях насправді існує жива черга.";

09:52 "Борис Лятошинський зазнав критики і глибоко страждав від відчуження від радіо".

11:31 Які новинки презентували медійники на "Книжковому Арсеналі"?

13:13 "Попит на якісний нонфікшн залишається актуальним.";

16:21 "Важливість уваги до досвіду та читання є надзвичайно великою."

19:19 "Ми розширюємо наші методи збору інформації."

20:07 "Кожен рік, коли виникає криза, демонструє вражаючий підйом інтересу та захоплення літературою."

23:08 "Ти не зможеш продати публіці цю 'дурницю'";

24:40 "У сучасному світі читання поезії має велике значення.".

Для мене було важливо акцентувати увагу на читанні як прояві суб'єктності і самостійності.

Вадим Міський: Головна програма носила назву "Наш арсенал". Це натякає на те, що ми маємо в собі ресурси, які можемо застосовувати для захисту, а іноді -- і для активних дій. Це дуже влучний вислів. Кожна розмова, кожна зустріч, кожен представлений твір — все це складова нашого емоційного, культурного та інтелектуального захисту, нашої оборонної стратегії. Я хотів почати з того, що в рамках основної програми відбулося кілька дискусій під спільним гаслом: "читання як акт свободи". Я з задоволенням послухав твою, Іро, бесіду з Максом Буткевичем, в якій він розповідав, як читання допомогло йому витримати російський полон. Це дуже нагадує історії, які Франкл ділився про свій досвід у концтаборах. Чи вдалося втілити цю ідею — "читання як акт свободи", донести її суть і розвинути так, як ти планувала? Які для тебе стали найбільшими відкриттями під час цих дискусій в умовах повномасштабної війни?

Наталя Соколенко: Наскільки я зрозуміла, це все стосувалося спілкування з представниками медіа?

Ірина Славінська: Вони були з колишніми полоненими. Хтось почав займатися адвокацією і правозахистом після звільнення з полону -- як це сталося з Леніє Умеровою. Хтось працював у медіа до полону -- як це було з Максом Буткевичем і Стасом Асєєвим.

Я би сказала, що з ідеї про такі розмови, які би розкривали роль книжки навіть у такому трагічному досвіді як полон, і почалася моя робота над основною програмою. На "Книжковому Арсеналі" величезна кількість подій. Основна програма дуже об'ємна і саме моїх кураторських подій там три-чотири десятки. І от ці десятки починалися з того, що я подумала: як добре було б поговорити про книжки в полоні. І ця тема жевріла в моїй голові після знайомства й розмови з покійним Ігорем Козловським -- відомим філософом, який теж пережив полон на території окупованої Донеччини. І розквітла ця ідея після розмови після звільнення з полону з Максимом Буткевичем, який розповідав про те, як у полоні полонених позбавляють доступу до книжок. Як тоді, коли раптом з'являється можливість узяти до рук хоча би брошуру, навіть пропагандистську російську, -- ти її читаєш просто заради задоволення від читання. Не заради тексту, а заради того, щоб цю навичку, цю ідентичність підживити. Я зрозуміла, що це -- воно. І саме так ми прямо приходимо до ідеї, до центрального меседжу основної програми: "Наш арсенал". Мені важливо було, крім цього, підсвітити тему читання як жесту суб'єктності, жесту самозарадності, жесту, який дозволяє в найстрашніших, найдраматичніших обставинах людям бути чимось більшим, бути кимось іще -- ніби жестом, який говорить: я -- не тільки "війна", я -- не тільки "людина, яка страждає на війні", я -- також "людина, яка читає".

"У друкарнях насправді існує жива черга."

Наталя Соколенко: Чи помітила публіка на "Книжковому Арсеналі" особливий інтерес до книг, які створюють медійники? Наскільки цей інтерес можна відстежити? Адже в світі він дуже великий. Я згадую свою поїздку до Нью-Йорка в 2006 році, коли мене вразили книги, які продавалися біля кас. З десяти книг чотири були присвячені подіям, що сталися не кілька місяців тому, а всього кілька тижнів тому. Я запитала, як вони встигають це робити, і дізналася, що це журналісти. Я поцікавилася, як вони поєднують це з повсякденними обов'язками, і мені відповіли, що редакції дозволяють їм звільнитися від рутини, щоб вони могли швидко написати книгу. В США на це є великий попит, і мені здається, що ми також поступово рухаємося в цьому напрямку.

Ірина Славінська: Видавати книги в нинішніх умовах війни – це справжній виклик, оскільки процес друку став надзвичайно ускладненим. Я впевнена, що наші слухачі можуть уявити собі цей виробничий процес. Але варто зазначити, що "вишенька на торті" полягає в тому, що провідні українські друкарні знаходяться в Харкові, який справедливо вважається столицею книговидання. Це не випадковість, адже саме тут зосереджено багато офісів найбільших видавництв, що дозволяє бути ближче до виробничих потужностей. Проте Харків також піддається постійним обстрілам. Наприклад, одна з найбільших українських друкарень, "Фактор-Друк", зазнала серйозних ушкоджень внаслідок атак. В результаті згоріли наклади книг, а деякі працівники постраждали. У таких умовах друк книг займає значно більше часу. Іноді неможливо точно передбачити, чи вийде твоя книга в строк. Це не пов'язано з неробством видавця чи затримками письменника, а з тим, що в друкарнях існує фактична "жива" черга. Робота відбувається лише тоді, коли це безпечно. Я чула від колег-видавців, що деякі менші друкарні почали співпрацювати з великими видавництвами, але через ситуацію з безпекою умови фінансування там часто є досить специфічними. Наприклад, деякі з них вимагають повну передоплату, яка не повертається. Далі все залежить від обставин. Варіантів безліч, але я не буду їх всіх перераховувати. Таким чином, швидкість випуску книг на актуальні теми може бути під питанням. Проте це не зменшує інтересу з боку журналістів до нової літератури.

Будемо чесні: поруч із нами сидить співавтор однієї з таких книжок -- книжка "Українське радіо. Історія буремного століття", яку створили разом Вадим Міський, Тамара Гусейнова і Дмитро Хоркін. Вона стала хітом продажів видавництва "Лабораторія" на "Книжковому Арсеналі".

Вадим Міський: Це стало для мене справжнім несподіванкою. Звичайно, мені хотілося потрапити до якогось "топу", але те, що ми займемо перше місце у списку продажів нашого видавництва... Напередодні завершення "Арсеналу" до нас підійшов засновник видавництва і повідомив, що за попередніми даними, жодна інша книга з їхнього портфоліо не зможе нас перевершити. Він сказав: "Можу вже натякнути, що це станеться". Але, звісно, я не сподівався на таке і не розраховував на це.

Ірина Славінська: Ти так кажеш, ніби в Україні багато медіа працюють уже сто років.

Вадим Міський: Розумієш, в мене як у автора є певне "відчуття самозванця", а також сумніви -- чи на часі саме ця історія, чи вдалося її описати саме так, як потрібно було...

Ірина Славінська: Привіт усім у нашому клубі. Мені здається, що кожен, хто займається письмом, проходить через подібні емоції.

Вадим Міський: Ми, до речі, стикнулися з тією ж проблемою, про яку ти згадуєш: друкарня не встигала виконати замовлення в терміни. Це був справжній тест на витривалість: чи встигнуть доставити книжки до дня "Арсеналу"? Ми всі пережили це на власному досвіді. Звичайно, у нас була запланована дискусія на "Арсеналі", і обговорювати щось, не маючи при собі книг, — це як пропонувати кота в мішку або презентувати щось незнайоме під привабливою обкладинкою... І ці відчуття були справді хвилюючими, коли, зрештою, книжка нарешті прибула на "Арсенал".

"Борис Лятошинський потрапив в опалу та сильно переживав розлуку з радіо"

Наталя Соколенко: І не будемо приховувати секрету, що ви терміново готуєте друге видання. Тому що перший наклад майже розійшовся.

Вадим Міський: Ми працюємо над новими проектами і натрапили на кілька захоплюючих історій. Наприклад, дізналися, що Борис Лятошинський, знаменитий композитор,...

Ірина Славінська: ...ювіляр цього року,...

Вадим Міський: ...так, 130 років Борису Лятошинському від дня народження -- він був радійником! Більше того, мав менеджерську посаду, був куратором усього музичного мовлення чотири повоєнні роки з 1944-го по 1948-й. Потім він потрапив в опалу, дуже сильно переживав розлуку з радіо. Писав у листі до свого колеги-композитора, Рейнгольда Глієра, що його відлучили від усіх радіоефірів і концертів, і він як композитор -- мертвий, і коли воскресне -- не знає. Такі речі, знахідки -- про людей, які були на Українському радіо до нас, виконували там менеджерську роботу і найголовніше, мали місію таку саму, як зараз ми. Різниця лише в тому, що зараз це вже прописано в документах: місія Суспільного мовлення говорить, що ми повинні відстоювати свободи. А мистецькі свободи, свобода самовираження в музиці -- це теж одна зі свобод, які взагалі визначають простір свободи в суспільстві. Проте маючи прямо протилежне завдання -- прописане в статуті, в законі, в посадових інструкціях -- "все контролювати в інтересах Комуністичної партії" -- він зробив те, що сьогодні ми маємо привілей робити вже як даність і як те, що нам доручено згідно з нашими засадничими документами.

Які новинки презентували медійники на "Книжковому Арсеналі"?

Наталя Соколенко: Вадиме, сподіваюся, що в новому виданні з’являться нові захоплюючі історії, і популярність книги залишиться на високому рівні. А поки що хочу згадати ще одну цікаву публікацію, яка була презентована на "Книжковому Арсеналі" нашим колегою, журналістом "Української правди" Романом Романюком. Він представив свій твір "Чим воюватимуть у Третій світовій? Нова українська зброя". І це лише частина того, що медійники продемонстрували на "Книжковому Арсеналі". Іро, а що тобі запам'яталося найбільше?

Ірина Славінська: Так, мені дуже запам'яталося з новенького книжка Дмитра Крапивенка, нашого колеги з "Українського тижня", який від 2022 року перебуває в лавах Сил оборони. Дмитро написав дуже цікаву книжку есеїстики, яка називається "Усе на три літери". І там дотепна ідея формулювання цієї книжки: кожен розділ описує певний аспект життя людини, яка служить. Там є ЗСУ, СЗЧ і так далі. Але надзвичайно тонкий тон Дмитра -- дуже легко, змістовно і проблемно, до речі -- описує те, про що йдеться. Унікальний голос: з одного боку -- доволі критичний, з іншого -- сповнений ніжності. І ця книжка дуже швидко пояснила мені, чому. Він сам -- дитина батька-військового. І тому розуміння цієї традиції, цього етосу для нього дуже близьке. І це людина, яка свого часу вирішила не робити військової кар'єри. Але Путін і Росія внесли корективи в цю реальність. Тому всім раджу -- книжка дуже добра, мені здається, вартує прочитання.

"Попит на якісний нонфікшн залишається актуальним."

Вадим Міський: Те, про що ми ведемо мову – ці журналістські видання – є нонфікшн, тобто не художніми, а реальними історіями, які автор передає через власну призму, досвід та стиль письма. Хотілося б запитати: як нині почувається нонфікшн в українській літературі? Чи можемо стверджувати, що ми адекватно осмислюємо нашу реальність у книжках? Чи може нонфікшн стати голосом нашої епохи?

Ірина Славінська: Що означає "достатньо"? Чи зможемо ми колись досягти цього стану? Швидше за все, ні. Завжди буде недостатньо. Завжди знайдеться щось додаткове, що можна сказати. Але, справді, у 2022 році і досі ми спостерігаємо відчутний тренд на якісний нонфікшн, який не лише цікаво, а й глибоко аналізує те, що відбувається навколо нас. Поряд з цим існує ще один важливий напрямок — українська поезія.

І цікаво, що це такий парадокс. Є окремі автори, окремі голоси, окремі книжки, де поезія -- більш репортажна за будь-який репортаж. Де в ній більше правди, ніж у будь-якому документальному тексті. Вона сама є більшим документом про те, що відбувається. І навпаки -- є документальні, нібито репортажні, есеїстичні чи публіцистичні тексти, в яких поезії більше, ніж у багатьох поезіях. Ми на "Радіо Культура" це дуже добре відчули, коли працювали над проєктом "Голоси фронтиру". Ми тоді запросили шістьох військових, які створили десяток текстів. І в них вони говорили про свій військовий досвід. І кожен із цих текстів був сповнений любові. Один із них, наприклад, повністю присвячений досвіду, коли ти їдеш у море, -- і міркуванням про те, як твій вихід у відкрите море нагадує досвід, наприклад, першого бою, який ти проживаєш.

Якщо згадати про книги, то насправді існує багато вражаючого нон-фікшену. Я можу навести приклад свіжої публікації Мирослава Лаюка під назвою "Списки". Ця книга фактично підсумовує його досвід роботи з військовою тематикою протягом останніх років. Що варто відзначити — тут йдеться не лише про фронтові події чи життя в умовах війни, а й про тил. Зокрема, одна з ключових тем — це реабілітація військових, які зазнали поранень. Також містяться розмови з людьми, які пережили ампутації, а також із тими, хто втрачає зір через поранення. Це може звучати формально, але насправді це дуже живі, емоційні тексти. Це не прості інтерв'ю чи сухі статті — це художнє, есеїстичне висловлювання про важливі питання. Наприкінці Мирослав, як поет, зазначає у передмові, що поезія, як вища форма мовлення, на цей час для нього не є способом, яким він хоче чи може висловлюватися. Однак текст завершується чимось, що, на мою думку, можна вважати поезією.

"Важливість досвіду та навичок читання є надзвичайно великою."

Наталія Соколенко: Які висновки можна зробити після "Книжкового Арсеналу"? Чи є ми нацією, яка любить читати, чи, можливо, ми просто пролистуємо стрічки у Facebook та Telegram? Які спостереження можна зробити? В якому напрямку ми йдемо?

Ірина Славінська: Ой, Наталю... і те, і те, я би сказала. Можна читати, гортаючи телеграм чи якісь менш токсичні месенджери -- і навпаки. Загалом, увага до досвіду, практики читання -- величезна. І я це помітила, тому що цього року як кураторка я присвятила окрему увагу тому, щоби поговорити саме про читацькі досвіди. Тобто в основній програмі, крім треку розмов про нові книжки, розмов з авторами, були розмови, присвячені саме читацьким трендам. Наприклад, увага до подкастів про книжки: є люди, які таким чином сьогодні споживають літературу. У них, можливо, не вистачає рук і сил, щоби щось читати ґрунтовно, але вони слухають подкасти. І завдяки їм можуть принаймні бути в курсі того, що відбувається в літературі.

Або мода і запит на книжкові клуби -- це ж теж читацький досвід. Він може бути не завжди про найбільш актуальні новинки, бо різні книжкові клуби цікавляться різними книжками. Хтось читає тільки класику, хтось -- любовні романи, комедії, детективи. Є більші публічні клуби, є маленькі -- клуби колег, які збираються після роботи в п'ятницю на каві біля офісу й обговорюють прочитані книжки. І мені це все шалено цікаво. І той факт, що нам було багато про що поговорити. І мені довелося вибирати, які читацькі досвіди включити в програму, бо всі не влізли -- це краще за будь-які черги, краще за кількість проданих книжок і за все інше показує, що читання в Україні дуже живе.

Люди поступово адаптуються до цієї практики, включаючи тих, хто, наприклад, переходить на аудіоформати через труднощі з концентрацією на читанні текстів у паперових чи електронних книгах.

Вадим Міський: Це викликає в мені спогади про шкільні часи, коли ми вивчали хрестоматії, що містили перекази творів. Часто автор таких хрестоматій надавав власні коментарі та оцінки, намагаючись пояснити, що саме мав на увазі письменник. А тепер, можливо, ще цікавіше – можна слухати подкасти як новий спосіб взаємодії з літературою!

Ірина Славінська: Сподіваюся, подкасти не такі нудні, як традиційні підручники. Наприклад, існує чудовий подкаст від Володимира Єрмоленка та Тетяни Огаркової під назвою "Kult: Podcast". Це справжня знахідка, адже там відбуваються глибокі та змістовні дискусії на теми світової філософії і літератури. Це точно не звичайна хрестоматія. Хоча, звісно, це все ж інтерпретації прочитаного. Я вважаю, що прослуховування подібних проєктів приносить чимало користі. Адже навіть якщо ти не прочитаєш конкретну книгу, ти вже отримуєш певне уявлення про неї. А коли намагаєшся зануритися в складні літературні твори або класику, це може бути непросто. У такому випадку, подкаст може надати необхідний контекст, допомогти зорієнтуватися в темі і полегшити занурення в ці складні тексти.

"Ми розширюємо наші підходи до збору інформації."

Наталя Соколенко: Інтригуюче, чи не так? Які можливості відкриває цей тренд?

Ірина Славінська: Хоча я не можу бути певною, здається, що це свідчить про те, що ми розширюємо наші можливості для отримання інформації. Згадаємо, коли з'явилися інтернет-ресурси та електронні книги — тоді нам казали, що паперові видання зникнуть, і всі перейдуть на електронні формати. Потім, коли аудіокниги стали більш популярними, знову лунали прогнози про те, що читання взагалі зникне, і люди лише слухатимуть. А потім з'являлися ще нові формати, і знову звучали заяви про занепад книг. Проте, реальність виявилася іншою. Ті, хто любить паперові книги, залишаються вірними їм, а інші обирають електронні чи аудіоформати, або навіть слухають подкасти. І, як правило, люди комбінують різні способи споживання інформації. Це насправді вигідно для нас.

"Кожен кризовий рік показував неймовірний сплеск уваги, любові до книжки"

Вадим Міський: Це вже далеко не перший фестиваль, на якому ти береш участь. У одному з твоїх інтерв'ю я дізнався, що з 2012 року ти активно співпрацюєш із "Книжковим Арсеналом" у різних якостях. Це чудова можливість спостерігати, як змінюється "меню" пропозицій від видавництв на заході і як змінюється публіка, яка відвідує, купує... можливо, виглядає інакше, спілкується іншою мовою. Як ти оцінюєш цю трансформацію, що триває вже понад десять років?

Ірина Славінська: Мені здається, що про це більше розповіли би колеги з "Мистецького арсеналу", бо саме вони придумали і створили "Книжковий Арсенал" як фестиваль і на власних плечах і досвіді чудово знають, зокрема, таку закадрову сторону -- як цей фестиваль змінюється. В моїх очах як кураторки. Я спершу кілька років працювала як кураторка всієї української програми, потім була запрошеною кураторкою на окремі програми -- дотепер це триває. Я бачу, що зростає інтерес до книжки, зростає професіоналізм розмов про книжки і підготовки розмов про книжки -- і з боку фестивалю, і з боку тих, хто ці події проводить і на них говорить, і тих, хто їх відвідує, теж. Але для мене от станом на цю мить, напевно, найбільшою річчю, про яку хотілося би сказати -- те, як існують емоції навколо "Книжкового Арсеналу". Кожен кризовий рік завжди показував якийсь неймовірний сплеск уваги, любові до книжки і якогось вайбу на самому фестивалі.

Не можна забути "Книжковий Арсенал" 2014 року. Це було в квітні -- іще за мить до окупації Донецька і Луганська. У нас іще були колеги, які після "Арсеналу" їздили виступати в Донецьк. Там уже були російські військові, але ще було так би мовити "непонятно". Не всім було очевидно, що відбувається. У Києві цей "Арсенал" відчувався як перша мирна зустріч за мить до початку війни -- тих, хто два місяці тому разом ридали на Інститутській і разом жахалися початку окупації Криму. За накалом емоцій і градусом розуміння, що книжка нас і захищає, зокрема, і єднає -- це ні з чим не можна порівняти.

Дуже вражаючим був емоційний контекст "Арсеналу" 2021 року, коли через пандемію COVID-19 захід не відбувся, а в 2021-му році вже відбувся. У мене склалося відчуття, ніби ми всі вийшли з укриття, аби перевірити, хто залишився живим. Тоді ми ще не усвідомлювали, що COVID-19 не був єдиною серйозною проблемою. Розмови тоді велися зовсім про інше. Звичайно, "Арсенал" 2023 року — перший, що відбувся в умовах повномасштабного вторгнення, також важко з чимось порівняти. Це була неймовірна подія, наповнена солідарністю.

"Ти не зможеш продати це публіці, називаючи їх 'дурнями'."

Ірина Славінська: З професійної перспективи я хотіла б ще раз акцентувати увагу на важливості професіоналізації у нашому середовищі. Сьогодні чітко видно, що публіка не сприйме поверхневий підхід. Якщо ти виходиш на сцену для панельної дискусії, лекції, публічного інтерв'ю чи презентації книги, маєш надавати якісний контент. Необхідно бути підготовленим. Твоє "домашнє завдання" повинно бути виконане, репліки - заздалегідь продумані. Спонтанність вже не працює. Конкуренція у культурному просторі за увагу аудиторії значно зросла. Якщо не відвідуєш "Арсенал", у тебе є безліч інших варіантів для культурного збагачення в різних жанрах, у тому числі й у літературі. Загалом, публіка стає дедалі більш освіченою і досвідченою.

Деякі люди вже мають досвід участі в літературних заходах за межами країни. Наприклад, деякі вже усвідомлюють, що за можливість послухати виступ Франзена потрібно викласти 30 євро. Це лише плата за вхід до зали, де відбувається його лекція.

І платиш, і слухаєш -- і він тобі вголос читає уривок з нового роману протягом години. Ти, власне, за це і платиш -- щоб до публікації тобі лауреат прочитав шматочок свого ще неопублікованого роману. І це піднімає планку -- і мені це дуже подобається.

"У сучасному світі читання поезії має велике значення."

Вадим Міський: Іро, які книги ти могла б порекомендувати для читання, особливо в нинішній час, коли існує величезна кількість дезінформації і шуму? Як можна знайти спосіб осмислити реальність, яка нас оточує? Що могло б стати найкращим стартом для занурення в цю тему?

Ірина Славінська: Перш за все, ми вже говорили про книгу "Українське радіо. Історія буремного століття". Це значний момент в нашій історії. В Україні небагато медіа, які можуть похвалитися столітньою історією. Необхідно визнати цю величезну спадщину. Якщо в Україні існувало своє радіо, то це свідчить про те, що Україна була і розвивалася протягом ста років, незалежно від назв та форм.

З робіт наших колег-медійників я би ще, напевно, згадала важливу книжку Тетяни Трощинської "Любов не минає", яка присвячена темі особистого проживання втрати -- втрати сина. І з читанням цієї книжки можна також послухати аудіощоденник Тетяни, який виходить на "Радіо Культура". Це не книжка про протидію дезінформації, але вона саме в наших реаліях дуже важлива, коли так багато українських родин, на жаль, проходять досвід втрати. Різні люди ідуть і багатьом потрібно вперше набувати цього досвіду горювання і зрозуміти, як себе можна втримати купи. Ця книжка не присвячена психологічним порадам про те, як правильно страждати, вона радше є такою рефлексією того, які є стереотипи в суспільстві навколо цього і що з цим можна робити.

Якщо ми говоримо про такі більш конструктивні книжки, то книжки Оксани Мороз про протидію дезінформації точно варто брати. Їх, мені здається, уже є три. Із книжок більш прикладних -- книжка Марини Стародубської, яка називається "Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд". Вона про те, як ми відрізняємося від інших традицій, країн, культур.

На мою думку, в сучасному світі читання поезії набуває особливої значущості. Поетичні рядки можуть слугувати нам як опора, а також стати чудовим приводом для роздумів про наше життя і переживання. Якщо ви не готові прочитати цілу поетичну збірку, раджу підписатися на Катерину Калитко. Вона щодня ділиться своїми віршами з майбутньої колекції "Марор", що є важливим голосом у поетичному середовищі сьогодення. Також не забудьте ознайомитися з твором Ярини Чорногуз під назвою "Нічийний шафран".

Нагадаємо, у попередніх випусках подкасту "Медіуми" ми мали можливість поспілкуватися з Сергієм Міхальковим, який розповів про телеграм-канали, що маніпулюють емоціями під час "шахедних" атак, перетворюючи страх на прибуток. Юрій Табаченко поділився своїми думками про те, як відзначити сторіччя мовника так, щоб це стало темою для обговорення всієї країни. Тетяна Трощинська та Данило Мокрик обговорили етичні аспекти публікації новин про смерть, а Олена Тараненко поділилася порадами, як уберегтися від медіатравми. Оксана Полулях розглянула вплив штучного інтелекту на формування нової реальності, у той час як Денис Зеленов розповів про діяльність "24 каналу" в контексті соцмереж і AI. Дмитро Литвин обговорив ситуацію з "Укрінформом", "УП", телемарафоном і "офреками" для журналістів. Крістіна Гаврилюк із Мінцифри висловила думку про те, чи можуть DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг. Олександр Педан поділився досвідом співпраці з Суспільним та ідеями своєї агенції Pedan buro. Катерина Котвіцька з Megogo Audio проаналізувала сучасні тренди у дистрибуції аудіоконтенту в інтернеті, а Гала Котова з Viber розповіла, як пандемія сприяла розвитку команди Rakuten Viber після початку широкомасштабного вторгнення.