"Коли чую фразу 'мова не має значення' - мене це розлючує". Сергій Кисіль висловлює думки про росіян у Києві, зрадників серед колег у Москві та родичів, які підтримують НАТО на Майдані.

Сергій Кисіль - талановитий актор театру та кіно, який може похвалитися більш ніж 50 ролями у фільмах і телевізійних серіалах. Він розпочав свою акторську кар'єру у 30 років, маючи на той момент дві вищі освіти, які не були пов'язані з мистецтвом, а також здобув диплом у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. З того часу він не припиняє активно працювати: бере участь у нових проектах, викладає акторську майстерність і проводить тренінги.

У інтерв'ю OBOZ.UA актор поділився своїми переживаннями за півроку без роботи, розповів про свій дебют у міжнародному кінематографі, а також про зйомки на вулицях Ірпеня, які стали свідками окупації. Він також розкрив деталі про народження доньки під час війни. У розмові актор не соромився висловлювати свою думку: обговорив колег, які підтримують агресора, висловив своє ставлення до російської мови, яку вважає "бур'яном", і наголосив на важливості глядачів для українського кіно.

- Готуючись до інтерв'ю, помітила цікаву деталь: ви постійно відвідуєте якісь курси та тренінги з акторства. Вам що, театрального університету замало?

Знаєте, я увійшов у цю професію вже в зрілому віці – мені виповнилося 30 років. У творчих сферах, якщо чесно, немає жодних обмежень. Постійно прагнеш до нових ідей, уважно спостерігаєш, аналізуєш навколишнє, помічаєш дрібниці. Кожен курс і тренінг підтримують мене в активному стані, не дозволяючи розслабитися. Щодня займаюся артикуляційною гімнастикою та працюю над своїм голосом. Вступивши в цю професію у зрілому віці, я постійно доводжу собі, що здатен на багато.

Слухала, що у вас є три вищі дипломи.

Моя перша спеціалізація пов'язана з обслуговуванням комп'ютерних та інтелектуальних систем. І тепер часто чую: "О, ти з IT-сфери!" Я тільки усміхаюся у відповідь: "Так, але вчився за матеріалами 1970-х років". Тож в IT-індустрії я, м'яко кажучи, не зовсім професіонал. Друга моя освіта — економічна, з акцентом на менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. А третя — це навчання в університеті Карпенка-Карого, де здобував спеціалізацію режисера драматичного театру.

В одній з ваших інтерв'ю ви зазначили, що акторська діяльність є справою для тих, хто часто не має стабільної роботи.

- Це була метафорична фраза. Ті актори, які не працюють у театрі, фактично живуть лише зі зйомок. Якщо у тебе є проєкт на 2-3 місяці - все чудово, ти заробляєш. Але рано чи пізно проєкт закінчується, а жити треба. Розумієте? У мене, наприклад, минулого року було місяців шість без роботи. Телеканали казали, що мене дуже багато в ефірній сітці, і не кликали на проби. Проєкти знімалися в різні періоди, але так сталося, що всі почали виходити майже одночасно. І почали говорити: "Кисіля занадто багато, давайте трохи його не показувати".

- І от мені завжди було цікаво: а що тоді роблять актори? Як прожити пів року без роботи? Чим ви займалися?

- От зараз набираю свій курс акторського мистецтва. Я його розробив ще на початку повномасштабної війни, коли з сім'єю був у Хмельницькому, звідки родом. Через кілька місяців уже не витримував - немає доходу, треба щось робити. Познайомився з власницею акторської школи і запропонував: "Давай, поки я тут, наберемо курс для звичайних людей". Ми працювали з голосом, дикцією, емоціями, тілом. Через акторські техніки допомагали людям відчувати себе, показували, ким вони можуть бути. Щоб могли вийти із зони комфорту, спробували щось нове, побачили себе з іншого боку. Кілька тижнів тому я знову їздив у Хмельницький до батьків і провів п'ятигодинний тренінг. І знаєте, після люди ще дві години не хотіли йти.

Якщо повернутися до вашого запитання про час, коли не було доходу... По-перше, у нас були невеличкі заощадження. По-друге, моя дружина також має роботу. Цей період виявився для мене можливістю відпочити і провести час з родиною. У мене двоє синів, і ми разом багато гуляли, займалися різними справами, ходили до школи та садка. Я нарешті зміг стати батьком, адже до цього був такий етап, коли вони майже не бачили мене.

Як ви пояснюєте дітям ситуацію з війною? Чи відкрито ділилися з ними інформацією, чи обираєте придумувати вигадані історії, щоб заспокоїти їх?

- Вони знають правду і розуміють, що відбувається. Ми живемо на 14-му поверсі - великі вітражні вікна, майже ніде немає другої стіни. Тому під час тривог спускаємося в паркінг. У машині складені сидіння, постелено - діти там сплять і майже не чують вибухів. Ну, буває, коли снаряди прилітають поруч - тоді чують. І дивляться, як ми з дружиною реагуємо. Діти чутливі до наших емоцій, як лакмусовий папір. Тому намагаємося залишатися спокійними. Знаючи правду, вони навіть більш зібрані. Пам'ятають, де що лежить, як швидко одягнутися. Старшому через кілька місяців буде десять, молодшому - шість. Коли вони гуляють вдень самі і починається тривога, Іван мені телефонує: "Тату, ми вже в паркінгу".

Які у вас спогади про початкові місяці вторгнення?

Я ніколи не замислювався про кар'єру. У мене в голові був справжній хаос – майже не їв і помітно схуд. За тиждень до початку вторгнення я вивіз свою родину до Хмельницького. Дружина спочатку опиралася, повторюючи: "Сім'я повинна бути разом". Врешті, я вмовив її: "Провідайте бабусь, нехай трохи пограються з дітьми". А вже в березні, на другому місяці війни, мені прийшло запрошення на зйомки фільму за кордоном – італійсько-ізраїльської стрічки "For the love of a woman". Я відповідаю: "Хлопці, у нас війна, які зйомки?" Але все ж записав відео українською. Вони сказали, що їм сподобалося, і обіцяли зв’язатися пізніше. А фраза "ми вам зателефонуємо" – це улюблене висловлювання всіх акторів. Проте в червні прийшло повідомлення: "Чекаємо вас у Римі". Я, звісно, не наважився надіятися, адже в моєму житті не буває так, що все раптом складається. Постійно потрібно доводити свою цінність. І раптом нове повідомлення: "Виїзд буде складним, але ми ще попрацюємо з вами, ви нам сподобалися". Дружина плакала всю ніч, а я лише відповів: "Аню, чого ти чекала?"

На початку вересня знову надійшло повідомлення: "Ми знову зв'язуємось з вами - так бажає режисер". Я почав переконувати дружину залишити Київ, поки мене не буде, адже почалися блекаути. Але вона наполегливо відмовила: "Ми чекатимемо тебе вдома". Я вирішив позичити у мамі тисячу євро, оскільки власних заощаджень вже не залишилось. А в думках все крутились питання: "Куди ти їдеш? Залишаєш дітей, дружину, війну... Сицилія? Чому саме туди?" Ці переживання не покидали мене навіть у поїзді та літаку. Були миті, коли я хотів вийти та повернутись назад. Але те, що сталося далі... Знаєте, колись я обов'язково напишу про це книгу - це зовсім інша історія.

Кожен день був справжнім відкриттям для мене. Неймовірний ансамбль акторів: Анна Улару, яка працювала з такими зірками, як Том Генкс і Кіану Рівз, та має нагороди з Берліна і Локарно; Мілі Авітал, що знімалася разом із Джонні Деппом і Девідом Швіммером з "Друзів"; Марк Рісман, який став відомим завдяки серіалу "Гра престолів". І, незважаючи на їхні досягнення, до мене ставляться так само, як і до всіх інших. Ми створили неймовірний фільм, який наразі демонструється в італійських кінотеатрах.

Яким чином змінилася ваша професійна діяльність після початку повномасштабної агресії?

В мене з'явилися головні ролі. Знаєте, війна - це жахливо, але коли все почалося, я подумав: тепер тут не буде росіян, і наші митці нарешті отримають шанс. У нас є не гірші, а навіть кращі фахівці - режисери, актори, оператори, продюсери, сценаристи. Просто їм не давали можливості реалізувати свої таланти. Російські актори, на жаль, справді не були найкращими. Навіть зовсім недавно, на зйомках з гримером, я згадував один серіал, де грали троє москвичів - їхня поведінка була просто жахливою.

Акторка Катерина Вишнева поділилася з нашим виданням враженнями про несподівану поведінку деяких росіян під час зйомок в Україні: вони з'являлися в нетверезому стані та дозволяли собі грубі висловлювання.

- Так, слухайте, вони поводилися як царі та боги. Був у мене випадок на майданчику: перестановка кадру, буквально 2-3 хвилини, і один із них кричить: "Дайте мені стілець! Актор що, має стояти?!" Таке поводження - просто мерзенне. Бо знімальний майданчик - це один колектив, і всі, від режисера до світлотехніка, роблять спільну справу. Оце і є різниця: серед наших акторів, чесно, такого не зустрічав. В італійському проєкті бачив, що там усі на одному рівні. Немає окремого столика для акторів масових сцен, усі п'ють каву в одному місці. А в нас це нормальна ситуація. Там розчинна, а там - у зернах, з автомату.

- Ви досить жорстко висловлюєтесь про російську мову. Як вважаєте, що потрібно зробити, аби всі нарешті перейшли на українську?

Це питання викликає у мене глибокі емоції. Я ставлюся до нього дуже серйозно, адже усвідомлюю, що країна-агресор буде захищати кожного російськомовного до останнього. Коли я чую вислів "мова тут ні до чого", мене це шалено дратує. Не можу зрозуміти, як, після нічних обстрілів і жахів, які ми переживаємо, люди можуть виходити з укриттів з дітьми і спокійно розмовляти російською? Я живу в великому житловому комплексі з 17 під'їздами, і більшість мешканців, близько 90%, спілкуються російською. Чому так відбувається? Чому батьки не прагнуть нічого змінити?

Так, ми всі виросли в Радянському Союзі - дивилися радянські фільми, слухали ту музику. Це парадокс: я родом з Хмельницького і нещодавно переглядав стару відцифровану касету з дитинства. На ній мої батьки, сусіди та друзі - всі розмовляють російською. Це глибоко вкоренилося в нас. Але це не означає, що так буде вічно. Я, наприклад, почав говорити українською в день, коли перша ракета вдарила по Києву. До того користувався російською як у повсякденному житті, так і в зйомках. Але потім різко змінився, почав навчати дітей і дружину. Навіть моя теща з Донбасу свідомо почала говорити українською.

Існують моменти, коли йдеш вулицею, і раптом у свідомості спливає стара пісня, наприклад, "Дельтаплан" Валерія Леонтьєва. Я миттєво зупиняюся і кажу собі: "Стоп, давай зосередимось на своєму". Для мене російська мова – це як бур’ян на городі, який потрібно викорінювати. Потрібно взятися за сапу і виривати його. І хоча він може знову проростати, цей процес вимагає постійних зусиль, але його можна здійснити.

Чи можете ви звернутися до когось із зауваженням щодо використання російської мови?

Безумовно. Останнім часом, коли до мене звертаються російською, я кажу: "Вибачте, я вас не розумію". Помічаю, як людина відразу відчуває ніяковість, адже моє вираження обличчя виглядає трохи суворо. Проте я живу в Україні. У будь-якій європейській країні ти не знайдеш роботи без знання місцевої мови — будь то німецька, польська чи англійська. В мене є знайомі, які за кордоном без роботи проводять по вісім годин на день, вивчаючи мову, щоб отримати можливість працювати. Тож чому в своїй рідній країні я повинен щодня чути іноземну російську мову?

- Чи залишилися у вас у Росії родичі чи друзі?

У мене є дядько, з яким ми не спілкуємося з 2014 року. Моя мама також не підтримує з ним зв'язку. Лише іноді бабуся може написати йому привітання на день народження або інше свято. Мама посварилася з братом після його слів про НАТО на Майдані. Потім, коли він неодноразово почав заявляти, що "не стріляємо по цивільних", вона зовсім обірвала спілкування. Це не секрет, що подібні погляди існують, і, напевно, досі мають місце в Україні. Моє ставлення до цього просте: якщо вам не подобається Україна, збирайте валізи і вирушайте. У Сибіру багато простору: Магадан, Іркутськ, Омськ - там чудовий клімат. У холоді збережетеся краще.

Фільм "БожеВільні", що досліджує тематику каральної психіатрії в епоху СРСР і в якому ви виконали одну з ролей, є вражаючою роботою. Як ви вважаєте, чому він не зміг залишитися в прокаті надовго?

Я не можу точно сказати, чому так відбувається – ця ситуація здається мені досить незвичною. Можливо, українському глядачеві ще потрібно звикнути відвідувати вітчизняні фільми так само часто, як, наприклад, американські. Ми розуміємо, що більшість кінотеатрів функціонують як бізнес, і прокатники, звісно, виставляють у своїй програмі переважно ті стрічки, що користуються попитом. Вважаю, що зараз особливо важливо привчати глядачів до українського кіно, адже останнім часом виходить багато дійсно вражаючих робіт. Наприклад, я ще досі пам’ятаю свій перший фільм, який справив на мене велике враження вже після початку повномасштабного вторгнення – "Я працюю на цвинтарі". І це лише початок. Необхідно підтримувати вітчизняне кіно на державному рівні, запроваджуючи квоти. Пам'ятаєте, як колись було з українською музикою? Зараз ми можемо насолоджуватися безліччю чудових пісень, майже кожна з яких стала хітом.

Прокатникам слід врахувати кілька важливих аспектів: підтримуйте українське, давайте можливість для розвитку. Глядачі прагнуть різноманітності - їм цікаві історичні драми, трилери, комедії. А що стосується документалістики? Згадайте, який успіх мав фільм про Назарія Яремчука. Ніхто не очікував, що документальний проект зможе зібрати понад 15 мільйонів у прокаті. Це справжній тріумф для жанру! Малий бюджет та величезний інтерес глядачів свідчать про те, що українське кіно викликає великий попит. Люди прагнуть дізнатися більше про свою історію.

Фільм "Будинок 'Слово'. Нескінченний роман" можна вважати частково документальним, адже він отримав значний відгук глядачів у кінотеатрах. Щодо "БожеВільні", то це наш спільний проект – режисера, продюсерів та акторів, і він також є важливою частиною нашої історії. У процесі роботи над цим фільмом ми отримували консультації від Семена Глузмана – психіатра, який став відомим завдяки своїй відмові ставити неіснуючий діагноз "повільноплинна шизофренія", за що йому довелося стати політичним в'язнем. Цю хворобу вигадали московські професори, а психіатричні комісії використовували її для переслідування тисяч людей, звинувачених в "антирадянській діяльності". Медики використовували жорстокі методи, включаючи великі дози психотропних засобів, тортури та приниження, щоб зламати волю пацієнтів до опору. Семен Фішельович зазначив: "Те, що ви знімаєте, – це лише близько двадцяти відсотків від реальних подій". І якщо це всього лише двадцять...

Каральна психіатрія досі застосовується в тоталітарних країнах - зокрема, у Росії. Наприкінці минулого року там офіційно заявили, що повертають примусове "лікування". Хоча насправді воно нікуди й не зникало - просто вирішили відверто визнати його існування. Зараз це відбувається й на окупованих територіях: до наших військових, які там перебувають у полоні, застосовують тортури. І, звісно, хочеться, щоб цей фільм побачило якомога більше людей. Я дуже тішуся, коли режисер Денис Тарасов показує його в Європі. Шлях стрічки триває, хоча Денис уже зізнається, що трохи втомився і, мабуть, пора відпускати. Знаю, що зараз вони працюють над новою історією й готуються до зйомок. Для мене це особливий проєкт, бо мій перший повнометражний фільм. Я пишаюся, що став його частиною. І, мабуть, зіграв добре, якщо отримую за цю роль премії (в січні актора відзначили премією Національної спілки кінематографістів ім. Параджанова, також він номінований на премію "Золота Дзиґа". - Ред.).

Відомо, що в картині "БожеВільні" взяв участь актор Роман Якимчук, який наразі мешкає в Росії та відкрито висловлює підтримку війні.

- Після початку повномасштабної війни він вступив там до університету. Коли йому почали писати: "Що ти собі думаєш?" - відповідав: "А що, я маю кинути тут навчання?" Але далі - більше: почав заробляти в Москві тим самим, чим займався в Україні, - знімати акторські візитки. І на своїй сторінці як приклади викладав відео з українськими акторами. Це викликало хвилю обурення на його адресу, адже те, що він робив, - абсолютно неправильно. Після цього я його просто заблокував.

Ви брали участь у зйомках фільму "БожеВільні" разом із Костянтином Темляком, який зіграв головну роль у цій стрічці. Яка ваша думка щодо скандалу, що виник навколо нього? Акторові висувають звинувачення в домашньому насильстві та в інтимному листуванні з 15-річною дівчиною.

Ми не були близькими приятелями — я знав його здебільшого через нашу спільну роботу в театральній та кінематографічній сферах. На знімальних майданчиках він завжди демонстрував професіоналізм, і я ніколи не помічав нічого підозрілого. Тому новини, які з'явилися, стали для мене справжнім шоком. Декілька днів я був у пригніченому стані, адже не очікував нічого подібного. Я рішуче засуджую будь-яке насильство, особливо щодо жінок. Такі вчинки для мене абсолютно неприпустимі. Впевнений, що розслідування та встановлення істини — це справа правоохоронних органів.

Водночас я виступаю проти публічної травлі, яка має місце сьогодні. Усі ці агресивні коментарі та образи ставлять під сумнів, чим ці люди кращі за самого Темляка. Особливо це стосується Катерини Мотрич, яка втратила чоловіка (актор Юрій Феліпенко, що загинув на фронті, був близьким другом Темляка - ред.) та Насті Нестеренко — дружини Кості, з якою ми наразі спільно працюємо над проєктом.

- Нещодавно ще один ваш колега - актор Артемій Єгоров - опинився у центрі скандалу після публікації в Instagram, де він написав, що "втомився від війни" і вважає, що її потрібно терміново завершувати.

Коли я натрапив на цей допис, був вражений, адже це сталося всього через два дні після похорону актора Юрка Філіпенка. Знаєте, Артемій – дуже хороша людина, він справжній гуманіст. Я вірю, що його наміри були добрими, просто він висловився не зовсім коректно. Принаймні, мені хочеться вірити, що це було так. Тому я не думаю, що його слова відображали його справжні думки. З іншого боку, він помилився, коли видалив свій пост після того, як його вже побачили багато людей. Він вибачився і замовк. Але, на мою думку, було б розумніше продовжити і публічно пояснити свої висловлювання.

Я з ним не бачився з того моменту і не спілкувався. Хотів написати, але передумав - було дуже тяжко після поховання Юри. Кожна публічна людина має думати про те, що робить. Тебе читають, дивляться. Все, що ти публікуєш, треба кілька разів перевірити і подумати, чи варто це робити. А якщо вже зробив - прийняти удар. Не знаю, чи він зрозумів це, але то його життя. Я відповідаю лише за свої слова і вчинки, а також за дітей. Я не можу відповідати за когось іншого.

На початку цього року ви взяли участь у зйомках фільму "Лютий березень". Яка концепція цієї стрічки та яку роль ви виконали в ній?

Ця історія належить режисерові Сергію Сотниченку, який опинився в ситуації, що вимагала від нього великої мужності. Він залишився в окупованому місті, щоб піклуватися про свою тяжкохвору матір. Обидва мешкали в частині Ірпеня, що піддавалася інтенсивним обстрілам. Волонтери не могли дістатися до них, і про можливі шляхи евакуації не було жодної інформації. Одного ранку Сергій вирішив скористатися шансом і вийти, коли окупанти могли бути напідпитку або спати. Близько четвертої години ранку він підготував садову тачку, посадив туди матір, яка не могла пересуватися самостійно, і вирушив у небезпечну подорож. Йому вдалося врятувати її з окупованої території.

Ми знімали фільм просто на тих самих вулицях, де розгорталися події. Сергій наочно демонстрував і розповідав про деталі. Перебуваючи в Ірпені, він фіксував на телефон усе, що потрапляло в об'єктив, тож у фільмі будуть включені його документальні кадри - можливо, після фінальних титрів. Окрім його власного досвіду, у стрічці також представлені історії сусідів - тих, хто виходив, виїжджав і повертався назад. Наприклад, мій персонаж у місті вважається певним "царьком". Коли він і його дружина покидали місто, вона забула забрати фамільний сервіз. Він повернувся за ним, але в той момент, коли прибув, снаряд влучив у його автомобіль, і вибратися з окупації вже не зміг. Його врятувала собака, яку він не взяв із собою при виїзді. Вона привела його до місця, де можна було сховатися. Тут і починається ключова трансформація героя - він переосмислює своє життя і усвідомлює, що цінував не те, що справді важливо. Далі не буду розкривати подробиць.

В кінці минулого року ви стали батьком маленької дівчинки на ім'я Марія. Чи відчували ви страх перед народженням ще однієї дитини під час війни, коли у вас вже є двоє малюків?

Коли ми опинилися в Хмельницькому на самому початку війни, моя дружина була в захваті від життя на дачі. І через деякий час вона, обережно, висловила думку: "Було б чудово, якби ми змогли народити дівчинку наступного літа і приїхати сюди вже з візочком". Я категорично заперечив: "Ні, війна триває, роботи немає, про що ти мрієш?". Але через рік це ж бажання охопило й мене. Їдучи автомобілем, раптом усвідомив, що готовий до ще однієї дитини. Коли я повернувся додому, з обережністю висловив дружині: "Було б чудово, якби ми змогли народити дівчинку". І ця маленька, світла істота, що з'явилася на світ, принесла нам надію на те, що погані часи рано чи пізно завершаться. Зараз вона є підтримкою не тільки для своїх братів, але й для нас із дружиною. Особливо для мене — я дуже щасливий, що у нас з'явилася донька.

У вас цікаве захоплення — збирати рослини з різних регіонів планети.

Я насправді не є колекціонером, просто маю пристрасть до рослин. Так, у мене їх чимало, і вийшло так, що це оливкові дерева. Коли я приїхав на зйомки до Сицилії, побачив величезні оливкові плантації і просто не зміг відірватися — вони заряджають неймовірною енергією. Ці дерева величезні, і я навіть не уявляю, скільки їм років. Перші кісточки оливок я привіз з Туреччини, просто зірвав плоди з дерева. А ще раніше одна моя колежанка, мама якої працювала в Італії, попросила передати мені маленьке деревце через маршрутку. Потім, у Туреччині, я знову зірвав оливки і почав їх висаджувати. На Сицилії я зібрав ще безліч оливок з різних дерев — зараз у мене вже вісім таких рослин. Всі вони маленькі, але дуже впевнені в собі. Дружина сміється, коли бачить, як я за ними доглядаю: "Знову поливаєш свої вазони". А наш старший син Іванко то підкине якихось мандаринових кісточок у мою землю, то ще щось придумує (сміється).

Знаєте, у мене два хобі: готувати їжу і доглядати за рослинами. Мій батько теж любить господарювати на кухні. У нас вдома готую здебільшого я. Хлопці просять то смачну шаурму, то пасту, то пловчик. Я варю неймовірно смачний борщ - це від бабусь передалося. Звичайно, коли немає часу, готує Аня.

Перед початком своєї акторської кар'єри ви вже мали значний досвід у вокалі: здобули перемогу в "Караоке на Майдані" і брали участь у телевізійному шоу "Шанс". Чи правда те, що деякі співаки говорять про труднощі перекладу пісень з російської на українську?

- Знаєте, нещодавно я подивився, як пан Данилко вперше заспівав українською свою пісню "Все буде хорошо". Раніше він казав, що такі композиції не перекладаються. Але прикладів успішних перекладів дуже багато. І Віталій Козловський переклав, і навіть "Ляпіс Трубецькой" адаптували свої пісні українською. Тому не вважаю, що є якісь "особливі" тексти, які неможливо передати іншою мовою. Якщо пісня справді не перекладається - не співайте її, створіть щось нове. Скільки ще це можна тягнути? Мене це дратує, бо існує чимало прикладів, коли твори перекладаються, успішно виконуються й знову набувають популярності.

А які виконавці вам до вподоби? Яких артистів слухаєте? Лєонтьєва, наскільки мені відомо, ви вже зовсім не берете до уваги.

- Абсолютно (сміється). Зараз навіть відкрию свій плейлист. У мене немає якогось одного напряму в музиці - слухаю різне. От, наприклад, у першій десятці: Моцарт, "Пісня буде поміж нас" Володимира Івасюка, "Земле моя" Софії Ротару, "Пінаколада" Віталія Козловського, "Афини" FІІNKA, "Миліша" Пономарьова, Хоми, Тополі та Алєксєєва, "Пісня про пісню" Віктора Павліка, "Стожари" від Макс Тріс. Слухаю абсолютно різну музику - усе залежить від настрою та емоційного стану. Інколи одна пісня може крутитися у мене цілий день по колу. Нещодавно так було з "Марічкою" Михайла Хоми.

- Теж дуже люблю цю пісню, адже, як і у вас, у мене є донька Марічка.

- Насправді ми з дружиною планували інше ім'я - хотіли назвати її Лукія. Але сталося так, що донька народилася трохи раніше терміну. Того ранку, після обстрілу, ми виїжджали з паркінгу, і дружина каже: "У мене відійшли води". А мені треба було їхати на зйомки під Київ. Почався сніг. Пологовий будинок - буквально за три хвилини від нас, але через заметіль і затори ми добиралися хвилин сорок. Залишив дружину там і швидко помчав на роботу. В душі тепліла надія встигнути повернутися, але особливо не тішив себе - був хворий, кашляв і розумів, що навіть після зміни мене на пологи не пустять. Аня цього разу народжувала сама, бо з хлопцями - і з першим, і з другим - я був поруч. О 23:56 отримую відеоповідомлення: народилася дівчинка. І сталося це 21 листопада - у свято Введення в храм Пресвятої Богородиці Марії, яку народила Анна. Перші кілька днів вона була просто "наша дівчинка". Потім вирішили: якщо так склалося, хай буде Марійка. А пізніше, вже під час зйомок із колегою Настею Карпенко, я дізнався, що в неї теж донька Маруся, як і в Андрія Ісаєнка. Вийшов цілий клуб Марусь. Іноді брати називають її Машею, але ми завжди поправляємо: вона - Марійка, Маруся. Машею не буде.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою "Спіймати Кайдаша" Григорієм Баклановим - про прильоти під час зйомок у рідній Одесі, справжні гонорари акторів та другу освіту.

А ще читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з диригентом Вадимом Яценком, що порвав TikTok піснею "Цей сон", - про дружину-співачку, шалену славу в соцмережах та невдачу на "Голосі країни".