"Коли тривоги затримуються, починає охоплювати страх": відома дизайнерка Вікторія Гресь розповідає про своє життя та творчість в умовах великої війни.

Вікторіє, які емоції ви переживаєте зараз, коли вже минуло три роки з початку масштабного конфлікту?

Вважаю, що знайти оригінальну відповідь на це запитання навряд чи вдасться, адже мої почуття та прагнення, напевно, не відрізняються від тих, що переживає більшість українців. Найголовніше – це сподівання на швидке завершення війни. Що я відчуваю? Неймовірну втому. Мені довелося переосмислити багато аспектів свого життя, адже не було впевненості в тому, чи буде затребувана справа, якій я присвятила всі свої сили, в умовах війни. Але відбулося справжнє диво: моя професія все ще актуальна – і це має для мене величезне значення.

— Яким чином трансформувалося ваше сприйняття життя?

-- На перший план вийшли звичайні життєві цінності, які раніше ми, можливо, не помічали, це було само собою: спокій, пробудження мирним ранком, радість, що близькі живі та здорові... А ще побутові зручності -- світло, тепло. Так, особливу вагу набули речі першої потреби, базові цінності.

Пам'ятаю, як у перший рік війни звичним стало питання "Як ти?" -- з нього починався і закінчувався день. У нас був (і є, але вже не такий активний) робочий чат, у якому ми всі ділилися своїм станом та планами на день, наприклад: "Тривога закінчилася, виїжджаю..."

Тепер ми здобули навички більш об'єктивної оцінки реальності, усвідомлюючи, що Київ має надійний захист і що наше ППО одне з найефективніших. Завдяки цьому, ми вже не відчуваємо такого сильного хвилювання. Проте, щоранку наш день розпочинається з перегляду новин, які насправді не викликають бажання читати. Найголовніше, що ми продовжуємо працювати. Продовжуємо трудитися, сподіваючись на швидке завершення війни.

-- І продовжуєте творити?

Розумієте, ставлення до творчості не може змінитися, адже це не зовсім залежить від нас. На щастя, досі не існує жодних способів імітувати справжню творчість, адже жоден штучний інтелект не здатен на це. Природа творчості залишається таємницею, і нехай вона такою й залишається. Звісно, в житті все циклічно. Іноді інтерес до професії може зникати або значно знижуватися. Такі відчуття я пережила на початку великої війни. Ймовірно, що будь-яка війна спочатку викликає у людей подібні емоції, а згодом ми до цього звикаємо, хоч це може звучати дивно. Тривалий час Другу світову війну показували лише через призму страждань і руйнувань. Однак тепер ми знаємо, що існувало й інше, повноцінне життя. І сьогодні все ще є моменти, коли жінкам потрібні сукні. Людині завжди хочеться свята, незалежно від обставин.

Відомо, що протягом цих трьох років конфлікту ви залишалися в Україні. Що стало причиною вашого рішення не покидати країну?

Ми з чоловіком навіть не замислювалися про виїзд. Ще до початку активних бойових дій у нас була підозра, що війна може спалахнути, але що вона виявиться такою масштабною — цього ми не могли собі уявити. Здавалося, що все обмежиться серйозною ескалацією ситуації на Донеччині. У родинному колі ми обговорювали різні сценарії, і одностайно вирішили, що залишимося в Україні. Чому ж ми повинні залишати свій дім, місто, рідну землю?

Не хочу нікого ображати, але ми не розуміємо тих колег, хто виїхав і працює за кордоном, штампуючи худі з українськими гербами, видаючи це за розвиток української моди.

-- Яким було ваше 24 лютого?

Як і всі кияни, ми прокинулися від звуків вибухів. Протягом приблизно кількох годин перебували в стані шоку, а потім почали адаптуватися до нових умов життя. Адже наша відповідальність поширюється не тільки на себе, а й на тих, хто працює з нами. Аркадій (чоловік Вікторії. -- Авт.) вирушив за стратегічними запасами на цілий рік: ми придбали цукор, сіль, крупи та необхідні побутові речі.

Найбільше я переживала за стареньку маму: як вона перенесе обстріли. Адже ми живемо в місці, де рідко було спокійно, та й зараз часто голосно. Спочатку, коли починалися обстріли, ходили до підвалу, а потім вже нікуди не бігали.

-- Що вас тоді емоційно тримало?

-- Настрій був складним, здавалося, мою професію втрачено назавжди -- ну кому потрібна мода, коли над головами літають ракети? Мене врятувала трудотерапія садом. Щоранку я виходила на ділянку -- щось садила, доглядала рослини. Це допомогло подолати страхи. А за кілька місяців прийшло вольове рішення: працюємо! А як інакше, нам треба було зберегти робочі місця для співробітників. Ми підтримували їх фінансово і на початку війни, навіть коли виробництво стояло, але, звісно, не повною мірою. Для того, щоб почати працювати, довелося оптимізувати процеси та перезапуститись. Виробництво у Києві та Ужгороді повністю перемістилося на територію наших будинків, щоб не бути в мінусі постійно. І все потихеньку почало налагоджуватись.

Який з часів останніх років ви вважаєте найбільш жахливим?

Перший день конфлікту: паніка, невизначеність, замішання, страждання. Нині, хоч це і парадоксально, найстрашніше стає в моменти, коли тривоги не звучать протягом тривалого часу. З’являється відчуття, що щось ще більш жахливе і непередбачуване може бути на горизонті.

-- Як війна змінила моду?

Щодо світової моди, то більш значущі трансформації принесла пандемія, ніж війна. Наша війна є локальною, і світ поки що не обговорює ймовірність Третьої світової. Тому глобальні зміни почалися ще під час локдауну. У моду увійшла практичність: кросівки, спортивні костюми та одяг для прогулянок. Перемогли комфорт і гіпертрофовані форми, які іноді виглядають навіть потворно (як у Balenciaga). І ця тенденція не обмежується лише модою, вона охоплює також музику, мистецтво та кіно.

В українській моді війна стала каталізатором для деяких тенденцій. Потреба в комфорті тепер домінує не лише у світі моди, а й у всіх аспектах життя. З одного боку, це цілком зрозуміло, але з іншого – я не втомлююсь наголошувати на тому, що надмірна пристрасть до комфорту може призвести до негативних наслідків для людства.

Сьогодні все частіше в тренди виходять не ті речі, що створили художники, а те, що придумали маркетологи. Проте, художнє мислення неможливо змінити, і тому краса завжди знайде своє місце. Хоча ми вже не повернемося до колишніх високих стандартів моди, вона продовжить існувати, але в обмежених формах. Є жінки, яким не підходять об'ємні кросівки або одяг оверсайз. Існують ситуації, коли варто надіти сукню і піднятися на шпильках. Хоча, на мою думку, шпильки, які залишаться в моді, не будуть вищими за 3-5 см.

І найважливіше – не слід ігнорувати покоління 45+, коли мова йде про моду. Це покоління також прагне виглядати стильно і має свої особливі традиції. У молодості ми відкриваємо для себе світ моди, а в зрілому віці вчимося насолоджуватися ним. Я це помічаю на прикладі своєї мами, якій 84 роки. Її радість, коли я підбираю їй нові речі, просто не має меж.

-- Що вже назавжди пішло з вашої життя?

Змінився наш спосіб життя: ночі, проведені в компанії, відійшли в минуле, а спілкування тепер відбувається в затишній атмосфері кухні. Спочатку бракувало настрою, а комендантська година додала своїх обмежень. Проте, на щастя, всі наші друзі залишилися в Україні, тому коло наших знайомств залишилося незмінним. Ми все ще зустрічаємось в реальному житті, хоч і рідше, ніж раніше.

Вечірні сукні майже зникли з робочого середовища. Натомість, зросла популярність стьобаних бомберів та різноманітних штанів. Люди проводять більше часу вдома і почали більше цінувати як естетику, так і зручність домашнього одягу. У цьому контексті ми розглядаємо можливість запуску нової лінії для дому.

Ознайомтесь також: Елегантність і функціональність - дизайнер визначив основні відтінки зимового періоду.

Проте у моєму житті під час війни з'явилися і світлі моменти. Я щасливий, що ми виростили 1,5 тисячі кущів лаванди, яку використовуємо як для власних потреб, так і для роботи. Тепер мене частіше запрошують займатися реновацією та оформленням різних об'єктів, ніж раніше.

А ще в нашій родині з'явилася Віскі! Це вже другий джек-рассел-тер'єр у нас. Ще до початку війни ми планували знайти подругу для нашого Патріка, але ці плани дещо затягнулися. І ось, випадково натрапивши на оголошення, ми вирішили діяти. Віскі приїхала до нас з Житомира — її господиня особисто привезла її, щоб впевнитися, що її маленька буде в хороших руках. Спочатку цуценя звали Бейліз, але Аркадій жартома зауважив, що в нашій оселі п'ють інші напої, тож дівчинка отримала нове ім'я.

-- І, нарешті, ви перервали паузу в публічному просторі...

Так, цей процес тривав кілька років. Ми повернулися, щоб відповісти на численні запитання та підтвердити, що ми тут, в Україні, і продовжуємо свою діяльність. Ми вирішили представити нову капсульну колекцію в затребуваному європейському форматі POP UP. Час для цього вибрано не випадково, адже понад 30 років тому, наприкінці грудня, наш бренд вперше побачив світ. Життя триває. Сподіваємося, що зовсім скоро настане перемога, і кожен з нас зможе займатися улюбленою справою, живучи без страху й болю в світі, де панують творчість і краса.

Нагадаємо, що цього року в Лос-Анджелесі (США) в рамках Тижня моди відбувся показ робіт українських дизайнерів. Андре Тан, один із учасників, поділився своїми враженнями від події та презентував кілька фотографій.

Досліджуйте також: "Заробив на заміський будинок, торгуючи спортивним одягом": український дизайнер поділився вражаючими спогадами.