"Коли вона в кокошнику танцювала перед росіянами, мій дядько загинув на фронті." Анжеліка Рудницька розповідає про похмурі сторінки української індустрії розваг.

Анжеліка Рудницька - телеведуча, співачка, художниця та волонтерка, яка стояла біля витоків українського шоу-бізнесу. Свого часу очолювала "Територію А" - перший український телевізійний музичний хіт-парад, а сьогодні реалізує авторський проєкт "Територія РіздвА", де народні колядки та щедрівки звучать у сучасному мистецькому виконанні й поєднують на сцені військових і відомих артистів.

В інтерв'ю OBOZ.UA Анжеліка Рудницька розкрила свої спогади про "Територію А", розповіла про те, як їй вдалося подолати серйозну недугу, а також висловила свою думку щодо чуток, що оточують її особисте життя. Крім того, вона відкрито прокоментувала сучасний стан українського шоу-бізнесу.

Анжеліко, скільки років триває проєкт "Територія РіздвА"?

- Наступного року святкуватиме десятиріччя. У 2016 році я вирішила створити свій різдвяний альбом. Пам'ятаю фотосесію для обкладинки: падає легкий сніг, поруч наш фотограф, який нині на фронті, і стиліст. Ми довго шукали назву, сперечалися, і раптом він каже: "Територія Різдва! І "А" - великою літерою, щоб перегукувалося з "Територією А". Спочатку це був лише альбом - локальна ідея, але я завжди мріяла її масштабувати, бо я ж не можу скромно, щоб ніхто не бачив (сміється). Коли йдеться про мене - можу не виділяти себе. Але коли про українську культуру - скромність не просто зайва, вона шкідлива. Бо довгі роки ми дозволяли комусь формувати уявлення про нас і робити все, аби українська культура залишалася непомітною. Тепер усвідомили, наскільки це було хибно. Наша культура потужна, яскрава і гідна того, щоб її знали у світі. І коли ми самі будемо сміливо про неї говорити, нас більше не асоціюватимуть невідомо з ким.

Що саме викликає у вас найбільшу гордість у цьому році щодо зйомок?

Тим, що вдалося зібрати разом цивільних і військових на одній платформі. Сьогодні часто говорять про нібито поділ суспільства - і це, до речі, один із тих наративів, які постійно повторює Росія: то "схід проти заходу", то "два президента", то щось інше. Це класичний принцип "розділяй і володарюй". Я навіть військових, коли вони говорять "от ви - цивільні...", прошу: "давайте не будемо ділитися". Адже ми є єдиним організмом: сильна армія і свідоме тилове населення. Інакше ми не зможемо вижити. Не всі можуть бути на передовій - і я це кажу з повагою до героїзму наших захисників. Але тил також є величезною силою. Ми збираємо кошти, купуємо необхідні речі, коли держава не справляється. Плетемо сітки - робимо все можливе, щоб бути корисними для перемоги. Тому для мене було важливо об'єднати всіх цих людей разом.

У цьому проєкті беруть участь такі талановиті артисти, як Руслан, Павло Зібров, Марія Бурмака, Влад Дарвін, Фагот, Наталія Сумська, Євген Нищук, Зіновій Карач, Марта Адамчук, Андрій Антоненко (GG ГуляйГород) та багато інших. Серед учасників також військові та ветерани: Дмитро "Орест" Козацький, Юлія "Тайра" Паєвська, Дмитро Лазуткін, Юлія Куба Сідорова, Віталій Кириченко ("Нумер 482"), Сергій Василюк ("Тінь Сонця"), Едуард Драч, Ptashkin (Михайло Панчишин) та інші. Це неймовірні особистості, якими ми безумовно гордимося. Для мене було важливо зібрати їх усіх в одному проєкті.

У нас є Христинка Панасюк - співачка, яка вже протягом двох років служить на фронті. Також є Наталка Трач, сестра відомого композитора і співака Володимира Трача, який також взяв участь у проєкті. Наталка, колись волонтерка, зараз є військовослужбовицею із важливою місією - повертати загиблих героїв додому їхнім родинам. Це надзвичайно важка, майже нестерпна праця. Коли вона завітала до студії, сказала: "Сьогодні в мене день казки. Шкода, що не можу залишитися, адже потім знову будуть сльози та смуток". Вона щиро відчуває біль разом із родинами, і до цього почуття неможливо звикнути. Я не згадала всіх, адже людей було багато. У кожному виступі присутній військовий, парамедик або ветеран, і в кожного своя унікальна історія про цю війну. Серед цивільних також немає випадкових - у всіх є свої розповіді.

Моя пристрасть до Різдва зародилася дуже рано, ще в дитинстві, задовго до того, як я стала дорослою. У той час нам забороняли колядувати, але ми все ж таки наважувалися це робити - у бабусі й дідуся, у сусідів. Бабуся не зовсім забороняла, але була проти того, щоб ми розглядали колядки як спосіб заробітку. Вона завжди пояснювала, що це свято для прославлення Бога, а не для отримання грошей. Бабуся і дідусь співали в церковному хорі, і я могла годинами завмирати, слухаючи, як вони виконують колядки та щедрівки. У школі про це говорити було не прийнято — колядування в той час практично не існувало в суспільному житті. Коли я навчалася на факультеті журналістики в університеті, Україна вже стала незалежною, але традиції ще не відновилися. Тоді ми вирішили створити свій студентський вертеп і відвідували викладачів та відомих українських діячів культури з колядками.

О, це ж захоплююче! А якими способами ви знайшли ці адреси?

Ми мали свої особливі традиції (сміється). Наприклад, теперішній директор кіностудії Довженка Андрій Дончик – ми ще були дітьми, коли ходили колядувати до його батьків, адже його тато був письменником. Щороку нас щиро приймала Ліна Костенко – вона була нашою улюбленою поетесою. Нещодавно я зустріла її доньку Оксану Пахльовську і запитала: "Оксано, ви пам’ятаєте, як ми приходили до вас?" Вона відповіла: "Звісно, пам’ятаємо, ми вас дуже любили".

Нас усюди зустрічали дуже тепло: пригощали цукерками, пиріжками... Бідні студенти могли хоч раз на рік досхочу наїстися (сміється). Колядували й у Драча, і в Павличка. У нашому вертепі тоді було чимало людей, які нині на слуху: телеведучі Олена Фроляк, Оксана Соколова, Олег Панюта, Костянтин Грубич, кілька нинішніх професорів КНУ ім. Шевченка, навіть ексміністр культури Микола Точицький. Ірина Геращенко - колишня перша віцеспікерка парламенту, нардеп Микола Княжицький. Ми всі знайомі ще з тих часів. Власне, це й була моя перша "Територія РіздвА".

Ми дзвонили у двері, і нас охоче впускали. Але всі попереджали: тримайтеся купи й застібайте куртки, щоб не було видно вишиванок, бо пам'ятали репресований вертеп і боялися за нас. Згадую, одного разу ми прийшли колядувати до родини, а за святковим столом сиділа Ніна Матвієнко - виявилося, що вона кума господині. Так відбулося моє перше знайомство з Ніною Митрофанівною.

Тоня Матвієнко поділилася в інтерв'ю спогадами про своє дитинство, коли на свята до їхнього дому приходили колядники - цілі колективи. Вона згадує, як черга не вичерпувалася: "Хоча за часів радянської влади це не було особливо популярним, проте до Ніни Матвієнко все ж приходили без страху".

Ні, ми тоді не відвідували її. Чомусь я рідко ділюсь спогадами про наш студентський театр, хоча насправді це заслуговує на більше уваги, адже це були справді незабутні миті. Це стало частиною нашого творчого та громадянського розвитку — адже в ті часи це було ризиковано. Дорослі переживали за нас, а ми... Яка ж може бути боязка 18-річна молодь?

Цього року ви відзначили ще один важливий ювілей - "Території А", мистецької агенції, яка залишила слід в історії як перший телевізійний хіт-парад українських музичних кліпів. Коли ви тільки розпочинали, чи могли ви уявити, що про цей проєкт згадуватимуть і через багато років?

Якщо чесно, я ніколи не задумувалася про це. У той час я була ще юною і просто мріяла про власну програму. Уявляла її зовсім не як хіт-парад, а скоріше як новинну передачу: з репортажами та інтерв'ю. Завжди прагнула проводити глибокі інтерв'ю, адже люди — це найцікавіше, що є в нашому світі: їхні історії, життєвий досвід, шлях. У вас дійсно чудова робота.

- З ким із артистів "Території А" ви досі підтримуєте зв'язок?

Якщо чесно, я настільки завантажена роботою, що зустріч із мамою стала для мене справжньою розкішшю. Але під час святкування 30-річчя "Території А" ми зібрали безліч артистів у Києві та Львові, і тоді я мала можливість побачити всіх. Однак провести час за чаєм у спокійній обстановці у мене просто немає можливості через брак часу. Мій розклад виглядає так: прибігаю додому, швидко перекушую, трохи відпочиваю, знову встаю і мчу далі. Тож, як і більшість людей сьогодні, ми переважно спілкуємося через соціальні мережі, вітаючи одне одного з святами та днями народження.

Минулого року ми зустрілися з Мариною Одольською, яка мешкає в Ірландії. Ми планували працювати в студії, і вона запропонувала: "Чому б не записати якісь бек-вокали? Я за цим дуже скучила". Але, на жаль, замок виявився зламаним, і ми не змогли потрапити всередину. Режисер вибачався за незручності. Врешті-решт, ми просто відправилися в кафе, де провели час за розмовами, обіймами і сміхом. Це була чудова зустріч. Я навіть отримала від Марини подарунок - традиційну ірландську підвіску.

Я не можу сказати, що ностальгую за "Територією А" - у мене немає на це часу. Ностальгія виникає, коли ти сидиш без діла. А в мене життя летить на шаленій швидкості. Ось ми зараз говоримо, а вже маю кілька пропущених дзвінків. Ідей багато, але часом не вистачає рук. Частина творчих людей виїхала за кордон, повідкривала свої справи, і вирвати з того процесу неможливо. Окрім того, комунікація зі всіма сьогодні складна - ми виснажені. Не те що сваримося, але бурчимо. За цей час у багатьох колег був приліт поруч із будинком: повибивало вікна, пошкодило помешкання. І ти все це проживаєш разом з людьми. А потім - не спавши кілька ночей - їдеш у студію й маєш співати різдвяні пісні так, щоб це звучало ніжно й світло. Це виклик, але водночас і мотивація.

Які у вас спогади про час, коли "Територія А" закрила свої двері на піку своєї популярності? Що, на вашу думку, стало причиною цього рішення?

На сьогодні вже можна з упевненістю стверджувати, що це було зумовлено політичною волею. Проте, коли я лише натякнула на це, мене миттєво усунули з усіх ефірів. Я пам’ятаю, як дала велике інтерв’ю, в якому висловила своє обурення ситуацією – після цього я просто зникла з українського телебачення. Тривалий час я виступала в основному за кордоном. Що стосується самої програми, то для будь-якого телеканалу було б абсолютно нерозумно відмовлятися від успішного проекту, що приносить прибуток. На ICTV ми працювали в форматі спільного виробництва: "Територія А" створювала контент, а канал забезпечував ефірний час. Ми ділили рекламний дохід, і саме завдяки цим коштам змогли продовжувати існування.

Потім нам просто сповістили, що з певного моменту наша програма більше не виходитиме в ефір. Звісно, було сумно прощатися з нашими глядачами, тож ми продовжували створювати позитивні хіт-паради до самого останнього дня. У результаті ми отримали численні листи від наших шанувальників. Люди висловлювали думки, що, напевно, я вирішила припинити програму через те, що зайнялася музикою. Це не відповідало дійсності, і я змушена була дати інтерв'ю, щоб роз'яснити ситуацію. І зверніть увагу: незабаром на тому ж каналі з'явився вже відомий російський пропагандист Дмитро Кисельов. На цьому ж каналі почав працювати Савік Шустер. Тож подумайте про рішення, які тоді приймалися, чому канал обрав саме цей шлях і чому він досі відчуває себе комфортно в Україні.

У одному з ваших інтерв'ю ви розповідали про те, як на каналі ICTV дуже швидко стартував музичний хіт-парад, який вів Кузьма Скрябін. Ви зізналися, що якийсь час відчували образу на нього, оскільки він навіть не подзвонив, перш ніж погодитися на цю пропозицію.

На мою думку, він просто відчував страх. "Територія А" зробила чимало для Скрябіна, адже саме тут його вперше представили як ведучого у програмі "Територія Данс", яка стала всеукраїнським телевізійним фестивалем. У день зйомок він ледь не зірвав весь процес: "Який я ведучий? Я не вмію цього робити. Як все це відбуватиметься?" Він наполегливо відмовлявся виходити на сцену, але я була настійною. Ми неодноразово транслювали кліпи гурту в хіт-параді, і це, безсумнівно, сприяло його зростаючій популярності.

Пізніше нам все ж таки вдалося поговорили. Якось я була в нього на дні народження - він запросив. Ми сіли десь у куточку, перекинулися кількома відвертими фразами, наскільки це можливо було на гучному святкуванні. Він зітхнув: "Ну от так сталося". Але вже таких близьких дружніх стосунків, як раніше, не було.

Але знаєте, я взагалі не тримаю ні на кого зла - у мене немає такої опції в голові. Так, усе пам'ятаю, але не бачу сенсу в цьому застрягати. Чому я, наприклад, відкрито говорю про Могилевську чи Козловського, які свого часу дуже легко перевзувалися? Бо вони не мені особисто зробили щось погане - завдали шкоди країні й українцям. А коли йдеться про якісь історії, що стосуються лише мене, - я сама з цим розберуся. Це не має великого значення для інших. Чи вірю наразі в щирість Могилевської та Козловського? Ми вже говорили з вами про це рік тому в інтерв'ю. Поки що не бачу підстав для довіри. Навпаки, помічаю, як кучкуються всі ті, хто свого часу підставляв Україну. Бачу, як вони зараз почувають себе добре, як гуртуються разом, і це насторожує.

Яка ваша думка про Олю Полякову? Вона також була присутня в передачах "Території А".

Мене це зовсім не цікавить, адже я не маю жодного інтересу до її особи. Це абсолютно не в моєму стилі, тож коментувати немає сенсу. У період "Території А" усім намагалися надати можливість проявити себе. Тоді вона була скромною дівчиною з великим бажанням співати. Та це була зовсім інша Полякова.

Наразі я не можу висловити думку про її діяльність, оскільки вона не потрапляє в моє поле зору, а навмисно стежити за нею мені не цікаво. Цей стиль музики не є для мене привабливим, і ця тема не викликає мого інтересу. Її коментар про те, що вона прагне виступити на "Євробаченні", а їй заважають, виглядає кумедно. Як завжди, вона вважає, що інші їй щось винні. Вибачте, але в той час, коли вона розважалася, мій дядько, якого вже немає, загинув на фронті - йому було всього 46 років. (Цей родич Рудницької загинув у 2014 році під Луганськом, рятуючи 11 своїх побратимів ціною власного життя. - Ред.). Чому я маю це забувати? Чому повинен робити вигляд, що цього не сталося?

Чи справді відбулася зміна? Я прагну вірити, що люди можуть усвідомлювати значення своєї країни і робити відповідні висновки. Проте часто стикаюся з протилежним: багато хто використовує Україну для просування своїх інтересів і бізнес-ініціатив. Навіть ті, хто мешкає за кордоном, але регулярно повертаються сюди, щоб заробити, адже їхня творчість не так затребувана там. Наприклад, колектив The Hardkiss. Чи хотіла б я втратити Юлію Саніну як українську артистку? Зовсім ні. Вона талановита, яскрава і самобутня. Але реальність така, що колектив живе за межами країни. Пригадайте, як Потап також намагався повернутися, щоб заробити. Йому сказали, що його тут не чекають - і він зник з поля зору.

На старті своєї професійної діяльності Олексій Потапенко входив до складу гурту "Вхід у змінному взутті", чиї твори також були представлені в хіт-параді "Територія А".

- Ні, його на той час у гурті не було. Він якось з'являвся в нас із певними ідеями, але його пропозиції були надто комерціалізованими - тож співпраця не склалася.

- Таїсія Повалій і Ані Лорак - українки, які нині живуть і працюють у Росії, незважаючи на те що ця країна вторглася на їхню Батьківщину. Чи щиро вони полюбили нову землю, як про це заявляють?

- Інколи потрапляють у соцмережах якісь короткі відео з Таєю. Це так огидно і абсурдно, що важко сприймати серйозно: дівчина з Шамраївки Київської області розповідає про "великую Россию", яка їй дала все. Це, м'яко кажучи, нісенітниця. Мені здається, що нею постійно хтось керує, і вона піддається цьому. Що стосується Ані Лорак, то з того, що бачу, вона постійно в пошуках особистого щастя. Все інше їй нецікаво.

Мене глибоко турбує, що українські митці все ще не відчувають своєї значущості в рідній країні. Це свідчить про брак патріотичного середовища та недостатні зусилля з нашого боку для підтримки української ідеї. Важливо починати виховання з раннього віку. Я вважаю, що все почало руйнуватися, коли з телевізійного ефіру зникли дитячі програми. В Україні більше немає власних мультфільмів, таких як "На добраніч, діти". Саме такі обговорення в дитячих садках — про мультики, фільми та пісні — формували світогляд покоління. Ці спільні спогади об'єднували країну. На жаль, ми втратили цю традицію. Нам необхідно знову почати пропонувати дітям якісний контент. Проте я не можу зрозуміти, чому це досі не реалізується, і іноді складається враження, що це робиться навмисно, щоб послабити Україну.

В даний момент я з тривогою спостерігаю за поверненням старих тенденцій. Помічаю, як колишні антимайданівці, які довгий час залишалися в тіні і не привертали уваги, тепер з'являються всюди, ставши зірками в усіх сферах. Куди не поглянь — вони скрізь. В той же час, патріотичні артисти стикаються з труднощами у реалізації значних проєктів. Наприклад, Марія Бурмака, яка вже майже 40 років на сцені, не може зібрати два мільйони гривень для проведення сольного концерту в Палаці "Україна". Чому ж Могилевська має на це кошти? Звідки вони беруться? Я змушена шукати гранти та співфінансування, щоб відновлювати забуті українські традиції. Всі, хто співпрацює зі мною, погоджуються на значні знижки, адже розуміють важливість цих проєктів. Але навіть так це лише крапля в морі — подібного контенту має бути набагато більше.

Як ви пам'ятаєте вокаліста гурту Green Grey, Дизеля? Після трагічної загибелі Андрія, готуючи спогади його колег, я дізналася, що він мав велике серце і активно підтримував молодих музикантів. Він не лише організовував джем-сейшени, а й самостійно знаходив місця для їх проведення та координував виступи. Завдяки цим вечіркам з'явилося чимало нині відомих артистів, які закохалися у музику завдяки його натхненню.

Він не раз запрошував мене на свої вечірки. Його енергія була вражаючою, він нагадував невтомний моторчик, завжди сповнений ідей. Особливо вразив його "вертикальний" концерт на даху в Славутичі: музиканти виступали, а глядачі спостерігали з балконів своїх номерів у готелі, які заздалегідь забронювали. Я не впевнений, чи це була його власна ідея, чи він запозичив її, але враження було неймовірним. Згодом там виступали й інші артисти.

Він завжди вирізнявся енергійністю та багатозадачністю, працюючи одразу в кількох напрямках. Наприклад, коли гурт вперше з'явився на нашому хіт-параді, у них ще навіть не було готового кліпу – лише відбувалася підготовка. Ми запросили їх виконати щось у студії, поки наші звукорежисери налаштовували апаратуру. Мурік прийшов зі своїм сином, і це був надзвичайно веселий ефір. На жаль, запис цього виступу загубився, оскільки канал не надав нам матеріали. Багато з того, що залишилося, збереглося лише у домашніх архівах, і, на жаль, якість цих записів залишає бажати кращого. Вони були переписані безліч разів з касет, тому звучать досить погано.

Анжеліко, чи приніс вам той час, коли "Територія А" була на піку популярності, матеріальний добробут? Чи, можливо, саме тоді ви придбали житло чи автомобіль?

Моя машина з'явилася ще до того, як стали популярними всі ці артисти, тому ні, це не має нічого спільного. А квартиру я придбала тоді, коли хіт-парадів ще не існувало. Усі зароблені гроші ми інвестували назад у виробництво. Загалом, це був досить короткий період для бізнесу. І не забуваймо, що це були 90-ті. Які статки могли бути у той час? Матеріально все було вкрай складно – надзвичайно важкий час. Просто елементарно не вистачало коштів на покупки, не було чим одягнутися. Згадайте тих купонів! У 90-ті нормально жилося лише тим, хто мав зв'язки з криміналом. Ми цього уникали.

Відомо, що ви пережили складний етап у своєму житті: після одного з інтенсивних гастрольних турів вас несподівано паралізувало. Ви провели багато місяців у ліжку. Яким чином вдалося подолати цю недугу?

- Не знаю... Лікарі тоді казали, що більше не ходитиму, що буду на візку. Це був надзвичайно важкий момент. Що саме тоді сталося? Нервова система дала збій. Я ще прийшла на діагностику своїми ногами, а під час обстеження мені сказали: "Ви не могли самостійно прийти". Тобто організм уже працював на межі. Ми всі багато працюємо, і нервова система - це не лише про емоції. Це про нервові закінчення, про їхній стан, про втому, накопичене напруження. Рятувалася я вірою і мистецтвом. Почала малювати - і це стало для мене виходом. Після вердикту лікаря мама сказала: "Ми більше не пускаємо додому тих, хто не вірить у твоє одужання". І ми почали шукати різні шляхи, щоб витягнути мене з того стану.

Жодних спеціальних реабілітацій я не проходила. Хоча коли це сталося вдруге, пробувала. Але й тоді професори не розуміли, що саме відбувається. Організм просто в певний момент "вимикався" - і все. Чесно кажучи, я не дуже люблю про це говорити. Люди часто не можуть допомогти, але при цьому приходять з порадами, які не мають нічого спільного з реальністю. Але з іншого боку, ця історія допомагає мені спілкуватися з нашими воїнами в госпіталях. Я кажу їм: "У мене теж був такий досвід. І от я стою перед вами на підборах, хоча казали, що не ходитиму". Тому віра, наполегливість і робота над собою - справді важливі.

Ви вже не раз отримували запитання в інтерв'ю про можливість створення книжки, що висвітлює історію українського шоу-бізнесу. Чи може, ця задумка вже на стадії реалізації? Адже у вас є відповідний досвід: Оксана Білозір ділилася з нами в інтерв'ю, що ви виступили автором її книги.

Всі жартома підштовхують мене: "Ну, давай, вже час!" Я також одного разу пожартувала під час інтерв'ю, мовляв, не можу писати таку книгу, бо потім мене можуть вбити. У статті це подали правильно, з приміткою в дужках, що я сміюся. Проте інші ЗМІ перепостили це так, ніби мені справді загрожують, якщо я випадково розкрию якусь інформацію. Я щоразу дивуюся, як легко можна спотворити слова в нашій країні.

Щодо книги про Оксану Білозір, то так, вона дійсно вже вийшла в світ. Виявляється, її перевидавали неодноразово. Це був вдалий час для такого проекту: я тоді проходила реабілітацію і не могла активно рухатися. Тож написання стало для мене можливістю самовираження, заняттям, яке не вимагало фізичних зусиль. Тому я вирішила взятися за цю книгу. Наразі ж, на жаль, у мене немає часу. Оксана - справжня молодець, вона завжди в русі та постійно зайнята справами.

- У розмові з нами вона згадувала, що часом має понад 10 концертів на місяць.

- А чому дивуватися - вона може.

- Не кожен залишається таким активним у гастрольній діяльності після стількох років у своїй професії.

Яка різниця у віці? Адже Трамп, наприклад, у своєму віці продовжує вести країну. Розмови про те, що в певному віці вже "не час гастролювати" – це залишки старих стереотипів. Вихід на пенсію не означає, що людина втрачає можливість активно жити. Насправді, це може стати початком нового етапу життя. Раніше жінки часто змушені були жертвувати своїми мріями заради кар’єри та виховання дітей. Але як тільки цей етап позаду, вони отримують шанс займатися тим, що дійсно їх надихає. З віком ми перестаємо перейматися думкою інших, що в юності могло спричиняти комплекси. Тому Оксана заслуговує на похвалу. Вона активна, приваблива та сповнена енергії, і я бажаю їй щастя та доброго здоров'я. Я відвідала один з її концертів і отримала величезне задоволення. Мені також дуже подобається Ауріка Ротару. Вона виступала на нашому ювілейному концерті "Території А" і була популярною свого часу. Ауріка – справжня молодчинка, яка невтомно працює.

- Чому її старша сестра нині не виступає, не дає інтерв'ю і майже не висловлюється публічно про війну?

Я ніколи не обговорювала це з Аурікою. Вона заслуговує на велику повагу за те, що навіть у складних ситуаціях ніколи не дозволяє собі говорити погано про свою сестру. Я жодного разу не ставила їй таких запитань, і вона завжди коректно відповідає журналістам, що не буде коментувати питання, пов'язані із сестрою. Це, на мою думку, свідчить про велику мудрість. Адже хто, як не близька людина, може стати на захист? Усі запитання на цю тему слід адресувати Софії Михайлівні.

На завершення, розкажіть, будь ласка, яка історія стоїть за чутками про те, що ви є дружиною Юрка Юрченка, і чи дійсно у вас відбулося весілля?

- Це з'явилося на якомусь фейковому новинному сайті. Як жарт, який рознесли далі - як правду. Мене тоді "одружували" з усіма, хто приходив до мене на ефір чи інтерв'ю. Ми в ефірі багато сміялися, обіймалися - а телебачення тоді було значно офіційнішим і стриманішим. От і починали вигадувати історії. Як я ставлюся до пліток про особисте життя? Коли була мала, засмучувалася, а зараз - байдуже.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою серіалів Наталією Корецькою - про росіян, які "прописалися" в Києві, роботу кухаркою та знущання народного артиста.