Незвичайні шедеври: ігри з недоліками, які залишають слід у пам'яті.

Маша Чіп Цікавиться технологіями, відеоіграми, коміксами, кіно, живописом та академічною музикою. Про дещо з цього пише, а про дещо - лише планує.

Існує велика кількість ігор, які можна рекомендувати, але з певними застереженнями. Це такі проекти, що можуть мати технічні недоліки, такі як падіння, проблеми з бойовою механікою, нерівний баланс, незручне управління або навіть недоладний рушій. Проте, незважаючи на ці недоліки, вони залишають яскравий слід у пам’яті, перевершуючи враження, які дарують бездоганні ігри. Іноді в таких проектах є щось особливе, що дозволяє пробачити їхні технічні недоліки: це може бути потужна атмосфера, унікальний світ, жвава рольова система, оригінальна концепція, щирість або захоплюючий сюжет.

У цій підбірці зібрані ті "хороші погані ігри", які я зустрів протягом свого ігрового шляху. Запрошую вас у коментарях поділитися своїми "шедеврами, які не стали шедеврами". Або ж просто згадати про недосконалі, але все ж глибокі або унікальні ігри, які залишили слід у вашій пам'яті.

Жанр психологічного жаху та пригод.

Платформи Windows, PlayStation 5, Xbox Series X|S, Nintendo Switch

Рейтинг на Metacritic становить 63.

І почати я б хотіла з Bad Cheese, яка власне і спонукала мене на створення цієї добірки, хоча хронологічно вона найновіша й вийшла лише минулої осені.

Ми переносимося у чорно-білу тривимірну анімацію, де плоскі персонажі оживають. У центрі сюжету — наш головний герой, маленький Мікі Маус, який має не зовсім струнку фігуру. Його батько — запеклий алкоголік, а мати зникла на вихідні, схоже, зовсім залишивши сім'ю. Що ж до брата, то тут історія зовсім заплутана, адже не зовсім зрозуміло, що з ним сталося. Іноді з'являються тітки, але це точно не звичайна родина.

У світі малого героя все дуже моторошно, вкрай некомфортно, хоч він і намагається віднайти для себе бодай невеличкі острівки чогось свого, як от відеоігри чи снеки. Будинок-світ якийсь темний, неприємний, мінливий. Від малого нічого не залежить. От хіба він може трохи збавити напругу й зробити все, аби тато не був на нього злий. Для цього по всьому будинку розкидані записки з завданнями від мами, тож головний герой повинен щось прибирати, знаходити, готувати...

Основні персонажі та сам простір дійсно нагадують ранні роботи Діснея, але з відчуттям, ніби це все було створено у гарячковому сні при температурі під 40 градусів. Вони мають гротескний, спотворений, навіть жахливий вигляд.

Геймплейно у грі є пошук предметів, платформінг, і навіть трохи бійок. Технічно Bad Cheese зроблена відверто так собі. Керування кривувате, платформінг незручний.

Цю гру не можна віднести до категорії жахливих, як, наприклад, Silent Hill, Resident Evil, The Evil Within або Alien: Isolation. Її страх має інший відтінок — це більше відчуття, що виникає при перегляді новин про ювенальну юстицію чи притулки для дітей. Історія розгортається в неблагополучній сім'ї, але не через призму дорослого, як це часто відбувається в телевізійних програмах на кшталт "Говорить Україна" (навіть якщо ви не дивилися, напевно, натрапляли на меми з цього шоу). Тут ми бачимо все очима маленького хлопчика, який намагається знайти своє місце в світі, де йому не надається підтримки. Чому ця гра вражає? Хоча я ніколи не переживала подібних обставин, мені вдалося відчути, як це — бути вразливим та беззахисним, відчувати тривогу і нестачу нормального дитинства.

Я навіть пригадаю схожу постать з мого дитинства — сусідського хлопця. Він не нагадував маленького круглого Мікі Мауса, але, як і той, дуже боявся свого завжди п'яного батька і ховався у дворі, чекаючи повернення матері з роботи.

Bad Cheese - це далеко не шедевр, але основна ідея гри безумовно виконує свою функцію. Хоча гравцеві доводиться долати різноманітні недоліки та незручності в управлінні, проект вражає своєю щирістю, оригінальним стилем і надією для тих, хто пережив аб'юз. Саме для них автор створив цю гру.

Про YIIK: A Postmodern RPG сьогодні вже майже не згадують, як і про саму проблему, що стала її назвою. YIIK - це стилізована абревіатура "проблеми 2000 року", яка обіцяла або ж кінець світу, або глобальний збій усіх важливих комп'ютерних систем через особливості форматування дат. Гра була створена невеликою командою протягом п'яти років і була випущена у 2019 році, а її події розгортаються в 1999 році, перед настанням нового тисячоліття.

Ця оповідь розповідає про Алекса, молодого чоловіка, який повертається додому після навчання в коледжі. Він занурюється в розслідування таємничого зникнення дівчини, що веде його в світ, де переплітаються теорії змов, особисті драми, сюрреалістичні елементи та надприродні явища, створюючи атмосферу одночасно екстравагантну, незвичайну і глибоко особисту.

Гра вражає своєю унікальною атмосферою: вона одночасно дивна, тривожна і меланхолійна, просякнута відчуттям кінця дев'яностих. Хоча в ній є деяка незграбність, все ж відчувається характер і особливий настрій. Якщо ви є шанувальником сюрреалістичних та нестандартних творів з виразною авторською манерою, YIIK може стати для вас цікавим досвідом.

Під час своєї подорожі Алекс знайомиться з різноманітними супутниками. Серед них Рорі, який вносить у розповіді особисті переживання, Велл, що наповнює атмосферу психоделічною і майже ефірною енергією, та Майкл, який відтворює дух раннього інтернету, з його форумами та міськими легендами, що панували в кінці дев'яностих. Разом вони формують не просто незвичайну команду, а таку, що справді має живу енергію.

Найбільш вразливим аспектом YIIK є бойова система. Хоча сама концепція виглядає досить цікавою, її реалізація залишає бажати кращого. Бої проходять у покроковому режимі, але кожна атака або дія пов'язана з мінііграми, що на початку здавалося оригінальним, проте неефективним. Я грала в YIIK в момент його релізу і добре пам'ятаю, що сутички більше виснажували, ніж приносили задоволення. До цього слід додати проблеми з балансом та технічні недоліки: баги, затримки та незрозумілі стрибки в рівні складності.

Кажуть, що зараз YIIK - вже не зовсім та сама гра. ACKK Studios випустила велике оновлення I.V., де переробила бойову систему, прибрала старі мініігри, додала поліпшення, новий контент, і загалом спробувала зробити цей дивний культовий артефакт менш колючим для гравця.

Deadly Premonition черпає натхнення з Twin Peaks, і це не той випадок, коли можна сумніватися, чи це насправді так. Розробники абсолютно відкрито вказали на вплив культової роботи Девіда Лінча. У грі присутнє своєрідне провінційне містечко, загадкове вбивство молодої жінки та агент ФБР Френсіс Йорк Морган, який нагадує Дейла Купера не лише своєю професією, а й "еклектичним" підходом до розслідувань, що включає елементи містики. Чи є це трохи вторинним? Так, але для тих, хто цінує таку атмосферу, це все ще приємно, адже мова йде не про бездумне наслідування, а про своєрідний любовний лист.

А от як відеогра Deadly Premonition - напрочуд оригінальна. Дуже складно її з чимось порівнювати. Вона не замикається на сюжеті про розслідування. У ній є дивна, майже побутова уважність до життя героя та самого міста. Йорку треба регулярно їсти, спати, митися, переодягатися. Якщо довго ходити брудним, це не лишається абстракцією десь у меню: на герої буквально з'являються ознаки занедбаності, навіть мушки літають навколо. Тут є внутрішній час, можна їздити містом, стежити за розкладом місцевих жителів, чекати потрібної години, щоб застати когось вдома чи на роботі. Усе це додає відчуття, що Грінвейл існує не лише як декорація для чергової моторошної сцени, а як місце зі своїм ритмом, своїми диваками й власним побутом.

Жанр? Це щось на зразок survival horror, детективу, пригодницької гри та дещо більше — симулятора ексцентричного агента ФБР. У найкращі моменти проект справляє враження амбітного творіння, яке прагне досягти справжньої величі: не просто передати незвичайну історію, а створити цілий інтерактивний світ, де страх, абсурд, буденність і людське тепло неймовірно переплітаються в одному просторі. Як у "Твін Пікс".

Чому ви, напевно, не чули про цей шедевр? Ймовірно, це пов'язано з тим, що технічні аспекти гри залишають бажати кращого - вона має численні недоліки, які помітні на кожному кроці. Проблеми з продуктивністю, часті краші та загальна незграбність відштовхують гравців. Бойові моменти суттєво поступаються детективним та атмосферним елементам. Керування незграбне, ритм гри дивний, а деякі механіки виглядають так, ніби їх доопрацьовували в останню хвилину, коли у команди вже не залишилося ні сил, ні терпіння, а, можливо, й кави. Гра, незважаючи на свій потенціал та цікавість, сама собі ставить підніжки.

Не можу зрозуміти, як це сталося, але творці випустили Deadly Premonition 2... і, судячи з відгуків, гра вийшла ще більш проблемною. Чесно кажучи, я в цьому зовсім не розуміюся. Якби лише хтось, наприклад, команда Bloober, зробила справжній ремейк! Це був би справжній успіх.

Вважаю, що Deadly Premonition безумовно заслуговує на місце серед найкращих з числа поганих (або ж найгірших з добрих) ігор і, можливо, навіть займе перше місце на цьому почесному п'єдесталі.

У цій грі яскраво простежується характерний стиль Obsidian: Alpha Protocol виглядає так, ніби його створили творчі генії на швидку руку, і після її завершення виникає бажання промовити: "от ще трішки - і це був би вічний шедевр".

У грі ми перебуваємо не в черговому фентезійному / фантастичному світі, а в майже реальному. Перед нами - шпигунська RPG і бойовик зі змовами, спецслужбами, подвійною грою та подорожами по різних країнах. Агент Майкл Тортон мотається між Саудівською Аравією, Москвою, Римом і Тайбеєм, і ця географія дуже працює на враження: локації не абстрактно "екзотичні", а цілком приземлені, впізнавані.

Однією з найкращих рис Alpha Protocol є те, що це справжня рольова шпигунська гра, а не просто шутер з декількома варіантами діалогів, які прикріпили до основного ігрового процесу. Гра має потужну рольову основу: ви можете вибирати тон спілкування, враховувати наслідки своїх рішень, формувати стосунки з персонажами, обирати класи та вдосконалювати свої навички. Існують різноманітні способи виконання місій — від прихованого проникнення до використання гаджетів, стрільби або ближнього бою. Концепція просто вражає: ви не лише проходите шпигунську історію за всесильного агента на кшталт Джеймса Бонда, а маєте можливість створити власного персонажа-агента. Він може стати безжальним професіоналом, зухвалим провокатором, майстром технологій або ж непомітним, як тінь.

Звучить вражаюче: сюжет захоплює, шпигунська атмосфера дійсно відчувається, локації цікаві, а рольова система обіцяє чимало можливостей. Проте може настати момент, коли ти усвідомлюєш, що прокачав персонажа не зовсім вдало. Це, без сумніву, один із основних недоліків Alpha Protocol. У грі легко зіткнутися з непреодолимою перешкодою, якщо вибір розвитку персонажа виявився невдалим. Саме так сталося зі мною: мій стиль прокачки не дав мені шансів проти мафіозного лідера російської мафії, і справа полягала не лише в навичках, а й у специфіці системи розвитку. Виглядає так, що баланс у грі не був продуманий до кінця.

Це не єдина проблема, з якою стикається Alpha Protocol. Є безліч факторів, що заважають їй стати справжнім шедевром, яким вона могла б бути. Серед них — недостатньо динамічна та не зовсім задовільна стрілянина, недосконалий stealth, ненадійна система укриттів, посередній штучний інтелект і місцями явно нерівна технічна реалізація. Часто гру характеризують як блискучу RPG, що потрапила в пастку незграбного екшену. Це дуже влучна оцінка.

Тож Alpha Protocol - ще один хороший претендент на повноцінний ремейк. Не на лінивий ремастер, де трохи підкрутили роздільну здатність, а саме на повноцінне переосмислення: з нормальною стріляниною, акуратним балансом, сучасною анімацією, більш м'яким входом у прокачування і збереженням того, що в ній справді класне - шпигунського сюжету, сильних локацій, реактивності й ролевої глибини.

Сьогодні знову на сцені Obsidian, справжні віртуозі в світі відеоігор. Багато геймерів вважають Fallout: New Vegas своєю найулюбленішою частиною з "тривимірних" Fallout, а деякі навіть вважають цю гру найкращою з усіх, що коли-небудь були створені. І це зовсім не випадково. У грі присутні живі фракції, захоплюючі квести, моральні дилеми, цікаві супутники, а також неповторний стиль Obsidian, що дозволяє створити RPG, де спілкування, репутація, вибір і їх наслідки мають таку ж вагу, як і бойові зіткнення.

Під час проходження Fallout: New Vegas ви можете не лише насолодитися захоплюючим світом і ігровою механікою, а й відчути деяке напруження: на початку гри її супроводжували численні баги, вильоти, зависання, проблемні квести та загальна недопрацьованість. Це не просто нарікання фанатів — New Vegas дійсно вийшла в стані, який заважав оцінити її найкращі якості без зауважень. Проте з тих пір гру, звичайно, поліпшили, а спільнота також зробила свій внесок, і тепер вона виглядає технічно значно краще, ніж під час релізу.

Це можна пояснити тим, що величезна кількість концепцій для New Vegas намагалися втілити у дуже обмежений проміжок часу – всього 18 місяців на основну розробку. В результаті, розробникам вдалося створити практично велику, майже геніальну рольову гру, якій просто не вистачило додаткового часу для доопрацювання.

Vampire: The Masquerade - Bloodlines абсолютно справедливо займає місце в списку "хороших поганих ігор". Гра вийшла недопрацьованою, з численними помилками, незграбною бойовою системою та помітними технічними недоліками. Це особливо очевидно під час битв: ближній бій виглядає незграбно, битви з босами можуть викликати розчарування, а деякі ігрові механіки здаються незавершеними. Система стелсу також не без недоліків. Здається, розробники усвідомлювали слабкості бойової механіки, тому часто заохочували гравців шукати альтернативні шляхи, замість того щоб йти в пряму атаку.

І водночас Bloodlines - надзвичайно цікава RPG. Тут не вийде бездумно "нафармити" досвід на ворогах: бали дають лише за квести, тому доводиться думати, кого саме ти хочеш зліпити зі свого вампіра. Гра підштовхує відігравати роль, обирати стиль проходження, вкладатися в ті навички, які справді відповідають твоєму персонажу. І це працює ще сильніше завдяки кланам. Це не стандартний вибір між "воїном", "магом" чи "лучником", а значно цікавіша історія, яка дарує дуже різний досвід проходження.

Сила Bloodlines ще й у тому, що вона дуже добре тримає атмосферу. Нічний Лос-Анджелес, клуби, брудні вулиці, кланові інтриги, дивні персонажі, саркастичні й часто дуже добре написані діалоги - все це створює той самий смак гри, через який її досі пам'ятають.

Тож Bloodlines стала культовою, і спільнота роками її дотягувала патчами. Нещодавно гра отримала сиквел, Vampire: The Masquerade - Bloodlines 2, але в нього вистачає власних проблем і у першу чергу це криза ідентичності.

Жанр детективного пригодницького role-playing.

Платформы Windows, PlayStation 4 и 5, Xbox One и Series X|S, а также Nintendo Switch.

Рейтинг на Metacritic становить 65.

Чорний кіт-детектив зі стильних нуарних коміксів - вже сам по собі чудовий герой для гри-детектива у форматі інтерактивного кіно. Так, очевидно, подумали й автори Blacksad: Under the Skin. І загалом не помилилися. У гри справді є все, щоб зачепити: приємна графіка, дуже вдалий стиль персонажів, атмосферна епоха, хороший детективний сюжет і той самий настрій 1950-х, заради якого в таку гру узагалі хочеться зануритися. Допомагає цьому і музика: джаз і блюз тут дуже доречні, працюють на атмосферу.

Але Blacksad все ж бо в нашій добірці. Через те що дуже старається зіпсувати враження про себе технічними рішеннями. І справа не тільки в багах, хоча на старті їх було багато: фрізи, лаги, загальна нестабільність, через яку гравцям навіть доводилося шукати обхідні рішення. Справа ще й у рушії. Головний герой пересувається дуже повільно, а керувати камерою огляду просто незручно. І ось ці два моменти для багатьох гравців стають вирішальними. Бо можна скільки завгодно любити інтерактивне кіно, детективи, нуар й антропоморфних котів у плащах, але коли спочатку болісно звикаєш, а потім починаєш з собою торгуватися і все одно не можеш подружитися з темпом та камерою, це вже проблема не смаку, а реалізації.

Це дійсно сумно, оскільки тут представлений харизматичний головний герой, яскраві персонажі, захопливі діалоги, які заслуговують на увагу, а також сюжет, що поступово розвивається та підвищує напругу. Герої мають свої унікальні риси і не є безликими статистами, а деякі несподівані повороти сюжету справді змушують сумніватися у всіх, а також переглядати свої погляди на персонажів. Діалоги та дії пропонують вибір, а це створює приємне відчуття, що потрібно зважати не лише на те, що сказати в даний момент, а й на можливі наслідки своїх слів.

Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth — це гра, яка може справжнім чином виснажити гравця, котрий намагається завершити її. Це той випадок, коли мистецький аспект проекту, його зв'язок з творчістю Лавкрафта та загальна атмосфера настільки вражаючі, що виникає сильне бажання пережити цей досвід особисто, а не просто спостерігати за проходженням в інших. Проте, враховуючи складність гри, дивитися, як грають інші, може бути досить розумним рішенням.

Майже кожен крок тут дається важко: кривий геймдизайн, баги, незручність, постійне відчуття, що ти не стільки проходиш гру, скільки продираєшся крізь неї. Там, де можна застрягти, ти застрягнеш. Там, де можна не зрозуміти, що від тебе хочуть, ти не зрозумієш. І навіть з патчами все це часто залишається радше випробуванням, ніж задоволенням.

Це сумно, адже за всією цією недосконалістю прихована дійсно потужна річ. Dark Corners of the Earth майстерно передає лавкрафтіанський дух: Іннсмут, постійне відчуття чогось незвичного, гнітюча атмосфера, відмінне озвучення, відсутність звичного інтерфейсу, жахливий настрій і дивне відчуття, ніби ти не просто граєш, а насправді переживаєш складну, тривожну історію. Хоча в окремих моментах гра виглядає застарілою та стикається з технічними труднощами, вона дивовижно точно втілює дух творів Лавкрафта.

Протягом тривалого періоду це була, мабуть, єдина справжня якісна гра, основана на творах Лавкрафта. Для тих, хто міг витримати місцевий геймдизайн і технічні недоліки, вона подарувала унікальне відчуття: ніби ти не лише завершив гру, а й занурився в читання та переживання цілого обсягу творів Говарда Філіпса Лавкрафта.

Жанр детективна адвентюра, survival horror, бойовик

Платформы Windows, PlayStation 4 и 5, Xbox One и Series X|S, а также Nintendo Switch.

Рейтинг на Metacritic становить 71.

І знову ми занурюємося в лавкрафтіанський всесвіт. Здається, що цим іграм судилося займати свої місця у подібних рейтингах (в кращому випадку, адже є й такі, що зовсім не заслуговують уваги). Варто зазначити, що сам Лавкрафт теж має свій специфічний "інтерфейс": його стиль письма вимагає звикання. Але коли ти адаптуєшся, цей густий стиль починає створювати неповторну атмосферу. Хотілося б сказати те ж саме про The Sinking City, проте будемо відверті: гра дійсно цікава, але має свої явні недоліки.

У Frogwares вдалося досягти вражаючої атмосфери, захопливого сюжету та незвичайного напівзатопленого міста, що передає справжній лавкрафтіанський дух тривоги та безвиході. Окмонт дійсно здатен вразити, а візуальні елементи гри іноді нагадують стиль BioShock. Крім того, це все ж детективна історія: гравцеві потрібно шукати підказки, реконструювати події, досліджувати архіви та робити висновки. Спочатку це викликає захоплення. Однак, на певному етапі гра починає повторюватися.

Розслідування стають все більш спрощеними та одноманітними, а побічні завдання часто повторюють одне й те саме. Будівлі та цілі елементи структури помітно використовуються занадто часто. У іграх Frogwares про Шерлока дедуктивні здібності відчувалися більш гостро, тоді як у цій грі шлях до розгадки зазвичай є занадто явним. Що стосується бойової складової, то вона також виглядає досить стандартно: трохи стрілецької дії, трохи зустрічей з монстрами та елементи виживання на початку, коли ресурсів обмаль. Але з часом цей брак ресурсів майже зникає.

Безумовно, технічний аспект також має значення. Багато гравців критикували оптимізацію, а навіть ремастер викликав розчарування через недостатню продуктивність. Це той випадок, коли концепція виглядає обнадійливо, атмосфера вражає, а сюжет часом здатен захопити, але реалізація все ж залишає бажати кращого. Проте The Sinking City залишається грою, яку більше хочеться захищати, ніж засуджувати. Адже, незважаючи на всі недоліки, вона пропонує те, що дійсно важливо: місто, що занурюється в божевілля, тривогу та відчуття повільного занурення в надзвичайно хворобливий світ.

"Рада" миттєво привертає увагу. XVIII століття, Європа, загадковий острів, таємна масонська організація, зникнення матері головного персонажа, політичні інтриги та незвичайні натяки... Перші розділи справді вражають. Гра відразу ж створює атмосферу великої змови, де ключовими є слова, соціальний статус, уважність та вміння впливати на співрозмовників.

Геймплейно це суміш інтерактивного кіно, детективного квесту з легкою домішкою RPG. Тут треба багато говорити, читати, приймати рішення, розгадувати логічні загадки, а навички героя справді впливають на проходження сцен. Тому The Council не сприймається примітивним "кіно з кнопками" принаймні на старті.

Головні стовпи гри - сюжет, персонажі й атмосфера. Тут ви зустрінете багато яскравих постатей, неочікуваних поворотів, історичних фігур, культурних і політичних натяків. Навіть сам маєток місцями працює на історію. Озвучення теж добре й витягує чимало сцен.

Проте згодом The Council починає втрачати свою колишню силу. Напруга знижується, сюжетні повороти стають менш оригінальними, а розгалуження не вражають так, як раніше. Додатково ускладнює ситуацію технічна нерівномірність: неякісна анімація облич, проблеми зі світлом, дрібні баги, ривки в анімації персонажів, затягнуті сцени та загальна повільність. Також дратує відсутність зручного журналу, що ускладнює перегляд важливої інформації в майбутньому.

Гра Murdered: Soul Suspect розпочинається з вражаючого сюжету: детектив Ронан О'Коннор стає жертвою маніяка, і тепер, будучи привидом, він намагається розгадати таємницю власної смерті. Ця зав'язка вражає своєю силою, адже вона поєднує елементи містики, інтриги та похмурої атмосфери Салема, створюючи напружений трилер. Графіка також заслуговує на похвалу, адже має стиль, схожий на елегантний міський готичний комікс.

Крім того, сама ідея героя-привида реалізована дуже вдало: ви можете проходити через різні об'єкти, вселятися в людей, читати їхні думки, а також використовувати котів, щоб потрапити у важкодоступні місця. Усе це надає грі особливого шарму.

Але далі стає зрозуміло, що гра значно сильніша як ідея, ніж як повноцінна детективна історія. Розслідування часто зводяться до механічного пошуку підсвічених зачіпок, а не до справжньої дедукції. Частину поворотів можна вгадати раніше за героя, і це трохи псує враження.

Ще одна проблема - демони і stealth-епізоди. Вони мали б додавати напруги, а натомість часто просто дратують і відволікають від найцікавішого: сюжету, атмосфери й самої таємниці. Тому в підсумку Murdered: Soul Suspect - це непоганий містичний трилер на кілька вечорів, який тримається на атмосфері, сильній концепції і цікавому сюжеті, але не дотягує до власної чудової зав'язки.

Anachronox - це найдавніша гра в цій добірці і, напевно, один з перших яскравих, але недосконалих шедеврів у світі відеоігор. Вона дещо нагадує мені серіал Firefly, не стільки за сюжетом або змістом, скільки за духом. І тим, як склалася її доля.

Перед нами постає величезна фантастична рольова гра, що пропонує кілька супутників, покрокові битви, грандіозні пригоди, вражаючу атмосферу, безумний гумор та оригінальний сюжет. Це не пафосна космічна драма на зразок Mass Effect, а іронічна, жвава і незвичайна оповідь, що розгортається в космосі та майбутньому. Екс-детектив Слай Бутс та його команда - це персонажі, з якими хочеться провести більше часу, а не просто довести гру до закінчення.

І от через те, що гра така яскрава й цікава особливо прикро, що грати в Anachronox фізично важко. Вже на момент виходу в 2001 році вона виглядала технічно слабкою: графіку вважали застарілою навіть тоді, керування було незручним, багів вистачало, налаштувань майже не було... Геймплей тоді вважався просто специфічним, пізніше - вкрай застарілим. Це той випадок, коли прекрасну гру доводиться буквально викопувати з-під технічного мотлоху.

Але під цим безладом справді приховано щось унікальне. Anachronox має свій власний стиль: дивовижну комбінацію наукової фантастики, нуарних елементів, космічних пригод, гумору, посилань на попкультуру та щирої теплоти до своїх персонажів. Саме з цієї причини про неї досі згадують з ніжністю. Не як "ще одну стару рольову гру", а як проект, якому не пощастило з технічним виконанням.

На жаль, продовження гри не планується, а адекватне оновлення проекту такої величини фактично вимагало б почати все з нуля. Тому сьогодні купувати Anachronox має сенс лише для тих, хто цінує ретроігри, збирає старі релізи або прагне відчути ностальгію від чогось, що колись справило на них велике враження. Для інших, мабуть, буде легше переглянути змонтовану версію з катсценами, адже сама історія, безсумнівно, заслуговує на увагу.