Квач у Дніпрі: чому постановка на тему мовної проблематики не викликає довіри

Цього спекотного літа, коли річка Дніпро остаточно покрилася цвіллю і неприємно пахла, я вирушила на озеро Котлован, що розташоване неподалік промислових зон міста. Це справжній дніпровський відпочинок: пляж, оточений заводами, діти в нарукавниках та дорослі з вареною картоплею в пластикових контейнерах. А як же без маленького пляжного кафе, яке пропонує морозиво для малечі та пиво з кранів для дорослих? Цей заклад з пікантною назвою "Шарашкіна контора" з одним п'ятизірковим відгуком на Google Maps виконує роль музичного супроводу для всього пляжу. Я намагаюся не звертати уваги на штучно створені пісні про бокал просекко та олдскульну "Коко Джамбу", але раптом чую: "...І снова сєдая ночь!". Обертаюся до того кафе: "І только єй довєряю я...". Починаю підозрювати, що можливо, у мене сонячний удар. З піщаних колонок продовжують лунати: "Знаєш сєдая ночь...". Я б насправді не хотіла знати цю пісню, особливо в громадському місці на тринадцятому році війни. Але діти все ще плавали, а дорослі продовжували жувати картоплю. Як кажуть: Дніпро, 2026, кольорові спогади.

Так суворо у нас тут не тільки відпочивають. Якось днями вітаюсь на Укрпошті, а мені кажуть "Здрасьтє". Заходжу у відділення ПриватБанку і чую "По какому вапросу, дєвушка?". Йду торговим центром і вловлюю краєм вуха: "Какая разніца?", а у відповідь - "Різниця є". О, а це вже цікавіше. На рекламному екрані крутять промо-ролик прем'єрної вистави з гучними фразами: "Бьіть... Чи бути?", "Язик - не главноє. Головне - мова" та "Бути собою - найсміливіший вибір".

Мабуть у кожному великому українському місті раніше був театр російської драми. У нас в Дніпрі ним до недавнього часу був Драміком. Він носив "почесне" ім'я російського письменника Максима Горького, і саме цим ім'ям старше покоління містян досі величає театр. У спробі відхреститися від проросійського минулого з Чеховим на сцені та заявити про нову ідентичність, до відкриття ювілейного 100-го театрального сезону Драміком презентував виставу "Квач" за мотивами "Мини Мазайло" Миколи Куліша. Рекламу "Квача" я і бачила тоді на екрані в торговому центрі.

Презентація театральної постановки "Квач"

В рамках промоції провели також відкриту дискусію "Якою мовою говорить Дніпро", до якої долучилися філолог, історик, представниця Уповноваженої із захисту державної мови та навіть популярний місцевий фудблогер: говорили про причини мовного вибору, про суржик, про мовне середовище, а також організували форум-театр на тему мовного питання. Словом, Драміком запланував на сезон потужно українізувати себе зсередини, а заразом і усіх дніпрян ззовні.

Перед початком допрем'єрного показу, мистецький керівник Драмікому Сергій Мазаний урочисто повідомляє про актуальність столітньої п'єси, її нове осмислення та сучасну адаптацію. Він також згадує про "мазайломанію", адже щонайменше п'ять вистав за п'єсою Куліша були представлені в рамках державної ініціативи "Тисячовесна". Від початку повномасштабного вторгнення театри Києва, Одеси та Харкова вже встигли поставити "Мину". Цікаво, що режисер "Квача" Дмитро Леончик також приєднався до цієї тенденції: наприкінці 2022 року він представив виставу "Мина. Історія перевертня" в Чернівецькому драмтеатрі.

Режисер Дмитро Леончик.

Назва "Квач" походить від втраченого у сюжеті елемента прізвища головного персонажа, а також від популярної дитячої гри, в якій потрібно влучити м'ячем у гравця, який тікає, або, наздогнавши його, доторкнутися рукою, передаючи роль "квача". За жанром, ця вистава оформлена як комедія метаморфоз: глядачам обіцяють, що після перегляду вони залишать зал, цитуючи, "трошки іншими людьми".

Як тільки зникає світло, з динаміків лунає попередження про використання мови агресора. Російської в цій виставі буде значно більше, ніж у первісному тексті Куліша, але, незважаючи на закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної", субтитри або синхронний переклад для глядачів не передбачені. Зрозуміло, адже ми всі спілкуємося між собою "Здрасьтє", тож навіщо нам переклад?

Дія розгортається в умовному просторовому середовищі (художник-сценограф - Богдан Поліщук): за сценою натягнуте небесне полотно, авансцена щедро вкрита червоними квітами, а в центрі цього живописного пейзажу розташовані білі меблі: посередині - обідній стіл, з обох боків - книжкова шафа та холодильник. Родина Мазайлів, під звуки медитативної нью-ейдж музики, спокійно насолоджується сніданком, повільно намащуючи хліб маслом. "Квач!" - раптом вигукує син Мокій, ударяючи кулаком по столу. Ножі падають, лаунж музика замовкає - і зразкова сімейна гармонія перетворюється на родинну катастрофу. Ця ситуація відображає не просто побутову суперечку, а гостру соціально-політичну проблему.

Премʼєра вистави "Квач" у Драмікомі

Голова сімейства, Мина Мазайло (актор Олександр Плахтій) - така собі жертва комплексу меншовартості у непримітному сірому костюмчику; йому заважає жити "непрестижне" українське прізвище. Його дружина Лина (акторка Вікторія Рудавська) - консервативно вдягнена пані в олдскульній сукні з комірцем та мереживом. Обоє виглядають як фанати союзного пломбіру за 20 копійок. На їх же боці барикад - донька Рина та її подруга Уля (акторки Олександра Ковальчук та Євгенія Футинець). Одягнені у тенісні сукні зросійщені дівчатка пригають на скакалках та періодично хапають одна одну за груди чи сідниці. Дещо інфантильні, рухливі, сексуалізовані. Натомість їх опонент, культурний, добровільно і не фанатично українізований Мокій (актор Ілля Сазонов) - хто б сумівався - одягнений у вишиванку: доволі примітивне візуальне рішення для демонстрації української самоідентифікації.

Вчителька "правільних проізношеній" російської мови Баронова-Козино (акторка Неллі Масальська), яку наймає Мина, художньо осмислена як Пушкін - чорні кучері, бакенбарди і чоловічий фрак. Хоча її вигляд буквально сходить з обкладинки підручника "Російська література, 5 клас", на заняттях вона практикує з Мазайлом не пушкінську поезію типу "Лукомор'я", а "Сенокос" з оригінальної п'єси. Режисер обіграв також застосування насильницьких методів втручання в культурне українське середовище: коли Мина "гекає", вчителька, для кращого запам'ятовування правил, б'є чоловіка головою об підручник на столі.

Мина Мазайло (виконаний Олександром Плахтієм), Уля (у виконанні Євгенії Футинець), Мокій Мазайло (Ілля Сазонов), а також Баронова-Козино (Неллі Масальська) (з правого боку)

Якщо образ Баронової-Козино створений на основі карикатурного зображення російського культурного авторитету, то поява епатажної персонажки Тьоті Моті (акторка Ілона Соляник) різко переносить метафоричну історію в сучасне Дніпро. Усе починається з невеличкого жарту: її викликають не телеграмою, а повідомленням у Телеграм, і не з Курську, а прямо з Підмосков'я. Вона, що представляє собою збірний образ російської пропагандистки на кшталт Симоньян або Скабєєвої, приїжджає, щоб позбавити Мокія проукраїнських думок, в оздобленому георгіївською стрічкою піджаку, з мікрофоном у одній руці та пакетами з валянками в іншій. На екран проєктором виводять величезну географічну підказку — напис "Дніпро".

Тьотя Мотя крокує між рядів та активно пристає до глядачів з питанням: "Ви відєли, чьто проісходіт у вас на вокзалє?". У мікрофон звучать розгублені відповіді залу: "Там багато циган", "Там усе нормально" і навіть чиєсь "Слава Україні". Втім Мотю хвилює тільки слава пана Петровського, необґрунтовано викресленого з назви міста. "Ви живьотє в Днєпрє? Ви чьто, риби?", - питає вона у родини Мазайлів, роздаючи їм привезені в подарунок валянки.

На передньому плані: Лина Мазайло (Вікторія Рудавська) та Тьотя Мотя (Ілона Соляник) (праворуч) на премʼєрі вистави "Квач"

Вистава починається з монологу, що є збіркою традиційних російських наративів про бандерівців, нацистів і малоросів. Продовжуючи перелік жахливих вчинків, нібито скоєних українцями, Тьотя Мотя запрошує на сцену свідка — "мальчіка в трусіках". Це посилання на один з найвідоміших фейків російської пропаганди: у липні 2014 року російський "Первый канал" розповсюдив історію про те, що українські військові нібито вчинили жахливий акт — розіп'яли трирічного хлопчика в Слов'янську. Проте жодних доказів цієї історії так і не було знайдено, а сам сюжет згодом став мемом і яскравим прикладом російської дезінформації. На сцені цей пропагандистський образ виникає буквально: двічі під час вистави на глядацькій площі пробігає актор у яскраво-червоних трусах, супроводжуючи свою появу незвичними звуками. Як глядачі сприймають це сьогодні — залишається питанням. Ніхто не сміявся — можливо, всі відчули незручність.

Розповідь Тьоті Моті раптово перериває вхід дядька Тараса (актор Леонід Русаков): він практично вибиває бокові двері, за якими з'являється хмара диму. Проте, замість того, щоб зустріти інтелектуального суперника, який міг би відповісти на імперські претензії тьоті Моті, на сцену виходить персонаж у робочому комбінезоні, що нагадує заводського працівника. Його зовнішній вигляд несподівано контрастує з роллю дядька Тараса у п'єсі Куліша: насправді, він повинен був разом з Мокієм представляти українську точку зору в дебатах про мову та національну ідентичність. Після цього перший акт завершується, і всі виходять на антракт, сповнені очікуванням майбутньої глибокої дискусії.

У другій частині "Квач" спостерігаються помітні зміни у візуальному оформленні: колоритний пейзаж з небом та квітами поступово зникає, зате традиційні елементи живопису вже були закладені в першій частині. Наприклад, перед тим як розповісти родині про свій візит до ДРАЦСу, тінь-силует Мини з'являється за завісою з газонокосаркою. Дійові особи розташувались на стільцях на авансцені, утворивши дві групи. Мотя, ніби з трибуни, продовжує викладати свої думки про штучність, неповноцінність та непрестижність української мови, стверджуючи, що козаки спілкувались російською, а Гоголь не може вважатися частиною української культури. Цю думку підкріплює проєкція з написом "Гоголь - не бутерброд", що є посиланням на вислів російського опозиціонера Олексія Навального щодо Криму. Паралельно на завісі час від часу з’являється проєкція перевернутого "Лебединого озера", а сама Мотя періодично віддаляється від стільців і стає поруч з ними, немов біля балетного станка, імітуючи репетицію.

У цьому конфлікті виникає тривожний дисбаланс: на фоні українських героїв Тьотя Мотя виглядає більш переконливою. Відповідь групи Мокія та його прибічників на її аргументи не містить контраргументів, а замість цього звучать пісні: серед них "Моя Україна з горя почорніла", "Лебеді" на вірші Михайла Драй-Хмари, "Космос" Миколи Зерова. Вона висловлює свої думки - вони реагують музикою. Українські герої називають Тьотю Мотю пропагандисткою і зрадницею, але цих звинувачень недостатньо, щоб спростувати її заяви. Крім того, залишається незрозумілим, чому саме ці пісні мають пояснити українську позицію і як вони відповідають на аргументи Моті. Тим часом персонажі, які говорять російською, демонстративно закривають вуха, відмовляючись слухати. В результаті, замість справжнього обговорення, ми спостерігаємо два паралельних монологи: Тьотя Мотя висловлює свої пропагандистські тези, а її противники відповідають музичними номерами, не наближаючи глядачів до розуміння того, що вони могли б їй заперечити. Це особливо сумно, адже серед глядачів можуть бути ті, хто звично вітається словами "Здрасьтє" в відділенні Укрпошти — ті, хто прийшов за змінами.

На прем'єрі вистави "Квач" були присутні: Друг Мокія (Ярослав Савченко), Дядько Тарас (Леонід Русаков), Мокій Мазайло (Ілля Сазонов), Друг Мокія (Богдан Жигалко) та Уля (Євгенія Футинець).

Драміком акцентував увагу на тому, що в їхній адаптації було вирішено відмовитися від "застарілих сюжетних ліній", пов'язаних із комсомольцями з оригінальної п'єси. Однак їхнє виключення не робить конфлікт автоматично актуальним: замість комсомольців повинна з'явитися інша соціальна група, яка могла б відобразити настрої та суперечності сучасного суспільства. Наприклад, молодь з плакатами – це сучасна рушійна сила, здатна перетворити протест у помітний громадянський акт. Водночас друзі Мокія постають передусім як музиканти з барабанами та гітарами. Цей вибір міг би мати значення, якби музика дійсно відображала їхню позицію, форму спротиву чи об’єднання. Однак вистава не пояснює, чому саме музиканти становлять голос української молоді і яке значення має цей образ у контексті сучасності. В результаті відмова від комсомольців виглядає радше як формальна зміна, а не переосмислення того, хто сьогодні здатен діяти та впливати на суспільство.

Задля справедливості варто зазначити, що Тьотя Мотя також проявляє свої вокальні здібності, наспівуючи "Матушка-земля", зручно вмостившись на стільці. А я, згадавши про "Сєдую ніч", зрозуміла, що на пляжі могли б увімкнути й щось набагато гірше. Тьотя Мотя продовжує просувати знайомі російські наративи, закликаючи до примирення між батьком і сином, братом і сестрою, намагаючись відновити родинну гармонію попри всі суперечності. Але спроби налагодити стосунки не увінчуються успіхом. Коли більшість нарешті вирішує змінити прізвище Мини, на екрані з'являється цілий список нових, зросійщених варіантів. У цій грі є місце й для місцевого жарту: одна з пропозицій на кілька секунд стає "Мазаний", що є прозорим натяком на прізвище директора театру. Тьотя Мотя знову спускається до глядачів, пропонуючи їм визначити найкращий варіант. З залу лунають варіанти "Залишити як є" та "Квач", але чи дійсно хтось у тих болотах звертає увагу на думку народу? Врешті-решт, обирають "Мазєнін". Ілюзія вибору розкривається у всій своїй красі.

Дядько Тарас, який намагався зберегти хоча б основний корінь свого прізвища, усвідомлює свою помилку занадто пізно. Щаслива Мотя вирушає додому разом із "мальчіком у трусиках". Після цього завіса відкривається: від колишнього, майже ідилічного простору не залишилося й сліду. Світло гасне, на столі замість їжі з'являється горілка, а телевізор без звуку транслює виступи Тьоті Моті. Сім'я новоспечених Мазєніних святкує свою перемогу: персонажі, перевдягені в однакові спортивні костюми, розпивають горілку з гранованих склянок, а потім один за одним завмирають, мов у (вічному?) сні, прямо на столі. На авансцені самотньо сидить наляканий Мокій, спостерігаючи, як його родина остаточно піддається чужому впливу.

Я залишила на завершення одну важливу деталь – центральну фігуру персонажки Улі, єдиної героїні, яка насправді проходить через внутрішні трансформації. В теорії, саме вона є втіленням відкритості до змін для глядачів, які мають змогу вислухати доводи обох сторін і обрати одну з запропонованих позицій. Спочатку Уля повністю поділяє погляди своєї зросійщеної подруги, але згодом, здається, закохується в Мокія. Разом із цим почуттям у неї начебто прокидається інтерес до української культури. Проте залишається незрозумілим, що конкретно привертає її увагу до Мокія. Чи то тридцять українських синонімів слова "говорити", про які він їй розповідає? Чи виконання пісні "Стожари", під час якого Мокій запрошує її до мікрофона? Можливо, це парне замкнення в шафі з українською книгою в руках? Або ж комплімент про рожеві панчохи, хоча насправді вона в білому? Ці моменти могли б стати початком історії про поступове оволодіння новою культурою, та вистава не створює чіткої причинно-наслідкової лінії між ними. Історія кохання фактично залишається за сценою, подалі від очей глядачів. Таким чином, театр подає ідею, що любов може слугувати інструментом для м’якої українізації, але сам процес любові не демонструє.

Мокій Мазайло (Ілля Сазонов) та Уля (Євгенія Футинець) під час презентації вистави "Квач"

Тому Уля постійно опиняється між двома таборами, ніби не може остаточно визначитися, до кого належить: то взуває валянок і комічно зображає судоми, то долучається до українізованого співочого оточення Мокія, щоб пограти на барабані. Її вагання могли б бути промовистим образом людини, яка виросла в російськомовному середовищі й лише починає переосмислювати власну ідентичність. Однак для цього необхідно показати не тільки зовнішні коливання, а й сам процес та причини внутрішніх зміни. У найгостріший момент, коли родина голосує за зміну прізвища Мини, Уля взагалі тікає, так і не віддавши нікому свого голосу.

У фінальному моменті Уля вирішує повернутися до самотнього Мокія, декламує йому вірш Ліни Костенко "Моя любове! Я перед тобою...", після чого герої обмінюються поцілунком і залишають сцену. Ще заплакали? Занадто рано! Завіса опускається, і на екрані з’являється відео-епілог: пара сидить у парку на Дніпрі, а навколо них дітлахи в вишиванках весело кричать "Квач!". Таким чином, вистава пропонує свою версію світлого майбутнього: Мокій та Уля разом, а українська мова та культура передані наступним поколінням.

Головне питання - яким чином ми маємо побудувати це щасливе майбутнє? Якщо відповідь вистави полягає в тому, що любов здатна змінити людину, то історія Улі в цьому контексті потребувала значно переконливішого розвитку. Якщо ж ідеться про силу української культури, то появи вишиванок, знайомих пісень і дитячих вигуків виявилось замало - імперські наративи все одно перемогли, забравши з собою більшість. Сьогодні нікому вже не треба пояснювати, що росіяни погані - вони самостійно щодня й щоночі нагадують нам про це. Натомість українським персонажам на сцені бракує не правильних гасел, а розуміння: як протистояти наративам? Як аргументувати власну позицію? Як переконувати тих, хто ще вагається? Фінальна ідилія з україномовними дітьми пропонує бажаний результат, але оминає шлях до нього, тому залишається лише штучною пласкою проекцією, далекою від реальності.

Презентація вистави "КВАЧ"

Попри претензію на розмову про сучасний Дніпро, вистава майже не торкається війни, що визначає сьогоднішнє українське життя. Вона говорить до глядача мовою актуальних мемів і впізнаваних пропагандистських образів, проте за цими відсилками не постає ширшого осмислення того, як війна змінила мовне питання, культурну самоідентифікацію та саме сприйняття російського впливу в Україні. Ба більше, приїзд Тьоті Моті з Підмосков'я в умовах повномасштабної війни потребував би хоча б мінімального сценічного пояснення: як вона опинилася в Дніпрі? Яка халатність прикордонників робить її присутність можливою? Чому працівники ДРАЦСу заоохчують зміну прізвища? Куди звернутись з цього приводу - на гарячу лінію СБУ?

Звичайно, театральна вистава не повинна перетворюватися на документальний звіт про сучасність, лекцію з мовознавства чи урок літератури. Проте, використовуючи образи з реального життя, вона неминуче починає діалог із цим життям. І коли війна залишається майже поза межами сценічного простору, сучасність "Квача" зводиться до набору впізнаваних символів, жартів та елементів попкультури, оминаючи глибше осмислення досвіду, що стоїть за цими знаками.

Я з Драміком грали у квача, і, на жаль, виграла не я. М'яч влучив мені в голову, і я впала, опинившись у всесвіті потужної російської пропаганди, з якого не змогла вирватись. Десь далеко лунали дитячі голоси у вишиванках, але я їх не чула. Мої вуха заповнив ремікс "Сєдої ночі" та "Матушки-землі".

Читайте такожЯкий театр краще: той, що збирає аншлаги, чи той, що вирощує митців?