Лист до невідомого молодого друга: про мову, місто Дніпро та милих котиків.

Привіт! Дозволю собі звернутися на "ти", адже вважаю, що ти — молода людина, що мешкає у великому місті з довгими автобусами, заводськими димарями, широкою рікою та частими повітряними тривогами. Я не маю багато інформації про тебе і не дуже довіряю даним соціологічних досліджень. Тож вирішив скористатися тим, що психологи називають "проєкцією": спробую уявити, які почуття ти відчуваєш, спираючись на власний досвід.

Хочу обговорити тему мов: української та російської. Не поспішай відволікатися: якщо б це питання тебе не хвилювало, ти б не відкривав цю статтю.

Ти завжди чи майже завжди говориш, пишеш, жартуєш, сумуєш, мрієш і бачиш сни російською. Це мова твоєї сім'ї, твоїх друзів, однокласників чи одногрупників, мова блогерів, за якими ти стежиш, і музики у твоїх навушниках. Це базова мова твого світу, в ній ти почуваєшся нормально і за її межі виходити не маєш потреби.

Українська мова існує у своєму паралельному світі — в підручниках і зошитах, у фразах на кшталт "пакет потрібен?" та "наступна зупинка", у бабусиному телевізорі, в оголошеннях про хвилину мовчання, у шкільних виставах. Ти знаєш про людей, які спілкуються та описують навколишній світ українською, але вони тобі не дуже близькі. Ти усвідомлюєш, що десь тривають палкі дискусії про мову, але це не стосується тебе.

Проте, інколи може з’явитися непояснене відчуття, що все це має якісь недоліки.

Якщо я не вгадав, і такого не буває, проскролюй текст у кінець -- там будуть котики. А якщо я вгадав, то розкажу, коли таке відчуття вперше виникло в мене і що я з цим робив.

Я виріс у Дніпрі, але це було місто, якого ти не знаєш і вже не побачиш. Колись на місці теперішніх багатоповерхівок, бульварів і маркетів були роздовбані вулички з напівзруйнованими будиночками на два-три поверхи, які доживали своє понад сторічне життя. Не думаю, що тобі сподобалося б серед руїн, ям і алкоголіків, тому обійдуся без ностальгії. Інтернету ще не було, а по телевізору не показували нічого цікавого, тому діти весь час були надворі.

В одному дворі, на місці якого тепер багатоповерхівка, в один із передостанніх років радянської влади я почув від сусідки Лєнки, старшої на пару років, своє перше українське слово. І слово було "миска". Я здивовано перепитав, чому вона каже "миска", а не як слід -- "міска". Лєнка не змогла пояснити. Дивно, бо зазвичай вона могла пояснити будь-що; саме від неї я довідався про Ісуса Христа і звідки беруться діти.

Сигнали про наявність іншої мови десь поруч виявлялися: книги з незрозумілими назвами, вислів "шановні телеглядачі" на одному з трьох телеканалів, фрагменти слів, які лунали на вулиці. Це все залишалося поза моєю увагою.

Невдовзі українська з'явилась у моєму житті як шкільний предмет. Саме предмет, як математика. В нас уже були "родная речь" й іноземна мова -- англійська, а укрмову викладали як ні те, ні се. Значення частини слів ми вгадували через співзвучність, решту повторювали без розуміння: ябито-набито, єдині-родині. Так, одним із перших текстів, який задали зазубрити, був гімн УРСР, який я відтоді -- що за дивна штука пам'ять -- не забув:

Слава Союзу Радянському, слава!

Слава Вітчизні навіки віків!

Плине, Україно, радянська країно,

У спільній родині народів-сестер.

"Єдина родина" почала розпадатися, і Україна здобула незалежність. Дорослі навколо реагували на ці зміни з недовірою, постійно озираючись на Москву, де раніше відбувалися всі значущі події.

Я вступив до п'ятого класу, де мене чекали численні нововведення, зокрема й уроки з історії України. Вчителям, напевно, було незвично викладати про країну, яка ще зовсім нещодавно не існувала в такому вигляді. Підручників не було, тому на заняттях ми користувалися книжкою Ореста Субтельного, українця з Канади, яка щойно вийшла українською мовою. За рік ми швидко пройшли шлях від часів князів до сучасності.

О, і ще одне: тепер ми навчалися українською. З часом вона ставала дедалі зрозумілішою і менш незнайомою.

Десь у той час, в перший рік незалежності, слухаючи розповіді про козаків і поляків, або ж про козаків та московське військо, чи про армію УНР та більшовиків, я замислився: хто я насправді?

Це складне питання. Легше питати себе "хто ми?" і перекладати відповідальність за відповідь, хоча б частково, на інших. У дитсадку ми грались у "наших і німців"; нашими були "русские", це логічно, бо й говоримо ми "по-русски". Колись нас вчили, що ми -- "советские". Але тепер ми не радянські, бо Союзу більше нема, думав я. Чи ми досі "русские"? Чи я -- "русский"? Тоді чи маю я, слухаючи про бій гетьмана з московським воєводою, вболівати за воєводу? Козаки -- це, виходить, мої вороги? Проголошення УНР -- бунт проти моєї держави?

Тут щось йшло не так.

Я багато розмірковував про це, особливо коли блукав вулицями міста. Дні ставали все довшими, вечір наступав пізно, а вільного часу було вдосталь. Якось я опинився на місці стародавньої фортеці Кодак, про яку ми вивчали в школі. Виявилося, що до неї можна дійти пішки з кінця вулиці Перемоги за відносно короткий час; фортеці вже не існує, але краєвид вражає. Було неймовірно романтично сидіти на пагорбі, де колись стояв замок, милуватися безкрайнім Дніпром і роздумувати про історію. Саме там я усвідомив, що я – українець.

І все стало просто, а потім ще простіше -- знаєш, як буває, коли довго не складається, а потім клац і є. Бо раз я українець і живу в Україні, то в наборі бракує однієї детальки: говорити українською. Тоді можна буде почуватися цілісним.

Усі ці зміни відбулися лише в моїй свідомості: зовні все залишалося без змін. Я продовжував жити в середовищі, де російська мова була звичною, а українська викликала сумніви. Я не був готовий до кардинального переходу, та й не квапився з цим. Проте я вирішив щось для себе — ось що:

Обговорення дурних стереотипів про українців більше не викликає в мене сміху. Я не маю наміру підбадьорювати і сміятися з українофобських жартів, адже тепер це стосується і мене. Я також не збираюся погоджуватися з думкою, що російська мова є більш елітарною і вищою за українську.

Мені важливо, якою мовою спілкуються. Я не міг зупинитися лише на українських книжках, фільмах чи музиці, адже їх було недостатньо для підлітків, щоб задовольнити усі інтереси. Проте завжди, коли мав можливість обрати українську версію, я надавав їй перевагу і старався знайти саме цей контент.

Буду цікавитись українським -- літературою (не тільки шкільною програмою), музикою, пресою, історією, політикою. Не тільки сучасним і молодіжним, а всяким. Це допоможе розширити словниковий запас і глибше зрозуміти, хто такі українці і чим вони особливі.

Планую мислити українською. Спілкування з собою є соціально безпечним, тому варто почати з цього як перший крок до переосмислення. Не знаю, як це у тебе — деякі люди мислять образами, інші — словами. Я змінив мову свого внутрішнього діалогу, а якщо відволікався, то коригував себе. Не повіриш, як швидко почали з'являтися сни українською.

Я знайду тих, хто прагне спілкуватися українською. Виявилося, що таких людей навіть більше, ніж я очікував, і незабаром ми створили групу, де використання української мови стало звичайною практикою. У всіх нас вона була не бездоганною, тому можна було почуватися комфортно.

Знайомство з українськомовним середовищем відбулося, коли мені виповнилося чотирнадцять років — я вирушив у подорож на Різдво до села на Закарпатті. Провівши час серед людей, для яких українська мова є природною та звичною, я отримав багато користі і це значно підвищило мою самооцінку.

Я перейду на українську в повному обсязі, коли почуватимусь готовим. Таким поворотним моментом для мене став вступ до університету: нове оточення, більш самостійне життя. Це викликало в мене страх — не приховаю. Я налаштовувався на найгірші сценарії, адже здавалося, що мова може створити навколо мене бар'єр.

У перший день навчання я невпинно пересувався з навушниками в вухах, намагаючись уникати близькості до інших. Промова декана, перші заняття, бесіди студентів навколо, меню в їдальні — все це звучало російською, і я відчував, що самотужки протистою цій великій, ворожій та однорідній соціальній нормі.

Наприкінці дня до мене підійшли двоє молодих людей. Вони потиснули мені руку і спитали: "Привіт, як тебе звати..."; я зняв навушники і, з іронічним тоном, який тепер викликає усмішку, відповів: "Я спілкуюсь українською".

Це були мої перші слова в новому житті. Вони здивовано перезирнулися:

О, так я теж спілкуюсь українською!

-- О! Ти теж?!

Так виявилось, що я і тут не сам.

Усе це далося нелегко, і, зізнаюся, я трохи заздрю своїм дітям. Їм не потрібно шукати себе або змінювати свої принципи — вони можуть просто бути такими, якими є. Зараз, ймовірно, у багатьох аспектах життя стало легше. Існує безліч якісного контенту українською мовою на різні смаки; менше людей, які не просто не говорять українською, а й не розуміють її; у кафе можна спокійно замовити каву без незручних запитань і неприязних поглядів. А ще тепер зрозуміти, що ти — українець, стало простіше, і це точно не "русский": Росія сама про це подбала.

З іншого боку -- постійна небезпека, стрес, невизначеність, тому хочеться триматися за звичне, безпечне, своє. Бути в себе вдома, бачити своїх, думати і говорити мовою, звичною з дитинства. Це нормальна захисна реакція. У своєму маленькому домі (один філософ назвав мову "домом буття") є надія пересидіти паскудний час, коли великий дім -- місто, країну, світ -- розносять на шматки великі страшні події. Уявляючи, що ці події тебе не стосуються.

Однак, можливо, ти не прагнеш залишатися в очікуванні та зволікати, і в твоїй голові зріє ідея про зміни. У такому випадку, варто пам'ятати про три важливі аспекти:

P.S. Я обіцяв розповісти про котиків, і ось знову повертаємося до історії з мого дитинства. Коли мені було тринадцять, я провів неймовірно довгий тиждень літа в Росії (тоді це сприймалося цілком нормально) у чудовому Санкт-Петербурзі. Це прекрасне місто з його архітектурними шедеврами, ріками та білими ночами, але я постійно відчував, що опинився не просто в іншій країні, а в абсолютно незнайомій культурі. Вибач, що кажу так, але я дійсно відчував себе на чужині.

Щоб відволіктися, я почав спілкуватися українською мовою з котами, які заповнювали вулиці. Вони не заперечували, і це стало для мене приємним способом нагадати собі про своє коріння та ідентичність.

Отже, якщо ти вважаєш, що лише психічно нестабільні люди спілкуються самі з собою, спробуй практикувати українську мову з пухнастими котиками.

Вони завжди приємні співрозмовники.