Максим Стріха аналізує творчість Миколи Лукаша та його опір радянській системі.

Науковець, письменник і перекладач Максим Стріха у програмі "Власні назви" з Мирославою Барчук розповів про геніального мовознавця і перекладача Миколу Лукаша, який подарував українцям найкращі твори світової літератури, початок його творчості, співпрацю з Максимом Рильським і Григорієм Кочуром та виклики радянській системі

Сьогодні ми розглянемо особистість, яка подарувала українському читачеві безліч шедеврів світової літератури. Якщо ви насолоджувалися українськими версіями "Дон Кіхота" Сервантеса, "Пані Боварі" Флобера або творів Лорки, найімовірніше, це були переклади Миколи Лукаша. Сьогодні ми обговоримо цю видатну постать разом з професором Максимом Стріхою. Варто розпочати нашу розмову з контексту часу, в якому працював Лукаш, про його входження в літературу та перекладацьку діяльність. 30-ті роки забрали життя не лише багатьох письменників, а й перекладачів. Схоже, що Лукаш уникнув цієї долі лише завдяки своєму віку?

Він народився наприкінці 1919 року. Отже, з Розстріляним відродженням він розминувся. На історичний факультет Київського університету він вступив в 1937-му і дуже швидко вилетів.

Після цього він розпочав свою педагогічну діяльність у Київському регіоні до початку німецько-радянської війни. Потім настала окупація, і він опинився у рідному Королевці, де ледь не загинув. Згодом його мобілізували до радянської армії, де він отримав поранення, але продовжив службу в Харкові, де також здобував освіту в педагогічному інституті, спеціалізуючись на французькій філології. Цей період став особливо важким для перекладу та української літератури в цілому, адже багато видатних постатей було знищено. Переклад також зазнав значних втрат, залишилися лише уривки — Рильський, Бажан та деякі менш відомі автори. Далі ж виникло фактично порожнє поле, в яке прийшли нові молоді комсомольці, позбавлені культурного багажу, знань та мовних навичок, а також глибокого розуміння української мови, що було найсумнішим. У цей час Лукаш фактично змушений був знайти свій шлях самостійно, адже в нього не було справжніх вчителів. Наприклад, Григорій Кочур, близький друг Лукаша, навчався у Миколи Зерова і належав до кола неокласиків.

Замість цього Лукаш почав займатися перекладом у своєму рідному Королевці. Ще в школі він демонстрував неймовірні здібності у переведенні творів російських поетів Срібної доби, а першу частину "Фауста" встиг завершити до початку війни. Усі роботи над перекладом були закінчені в 1948 році, коли йому ще не виповнилося й тридцяти. Однак, щоб ця праця побачила світ, знадобилося ще сім років. Лукаш, який не мав стабільного джерела доходу, змушений був заробляти на життя випадковими підробітками, адже життя на окупованій території накладало на нього страшне клеймо, від якого не можна було позбутися. Інакше, певно, він зміг би захистити кандидатську дисертацію та стати шанованим доцентом, а згодом і професором Харківського університету, і, можливо, ми б не знали його як перекладача. Проте обставини складалися інакше, і він намагався реалізувати себе у царині перекладу. У 1953 році він публікує не надто помітний роман "Перший удар" Андре Стіля, який був відомий у СРСР через свої ліві погляди та дружні стосунки з Радянським Союзом. Паралельно Лукаш працює над рецензією на перший том Українсько-російського словника, в якій він відзначає відсутність близько 600 надзвичайно важливих українських слів. Лексикографія залишалася його пристрастю на протязі всього життя.

І паралельно уже тоді він стає в центрі всіляких історій про нещасливе і нерозділене кохання, через яке він залишився неодружений. Він входить в панораму Харкова як людина, яка не мала пальта, яка взимку ходила в лижному костюмі, як і в Києві. До речі, сюжет здається не апокрифічний, а правдивий. Так, у 1954 році було 150-ліття тоді ще Харківського університету імені М. Горького, і комусь спала на думку примха для іноземних гостей з країн народної демократії, щоб хтось виголосив промову латиною. Виявилося, що латиною здатний виголосити привітальну промову тільки Лукаш, але була одна проблема - він не мав костюму. Терміново мусили знайти для нього сорочку, краватку, піджака. Він виголосив цю промову, потім у нього все це забрали. Але в 1955 році стається злам в його долі. Виходять друком "Пані Боварі" і "Фауст".

Отже, протягом усього цього часу його сприймають як незвичну особистість, певного роду ексцентричного чоловіка.

Так, таким ось маргіналом, який не має сталих заробітків, живе по якихось винайнятих кутках. І по цих кутках він робить ось ці фантастичні переклади. У 1955 році завдяки втручанню Максима Рильського рецензентом "Фауста" стає Леонід Первомайський - добрий поет, який натомість мав принципово інше уявлення про мову, якою треба перекладати. Він волів такої дистильованої, олітературненої української мови, і коли натрапляв на "Ходімо, пане-брате", він написав, що "тінь травистованого Енея стояла за спиною перекладача". Лукаш просто розгорнув місце оригіналу і показав німецькою "гербрудерком". Насправді, коли Лукаш експериментував, він завжди розумів, де він це робить.

Завдяки підтримці Рильського, незважаючи на протидію Первомайського, "Фауст" нарешті виходить у світ, стаючи справжньою подією. Також варто згадати про розкішну "Пані Боварі", яка стала його дебютом у поетичному та прозовому жанрах. У цей час Лукаш здобуває популярність. У 1956 році його приймають до спілки письменників, що відкриває йому можливість залишити Харків, котрий дедалі більше втрачає свої українські риси, і переїхати до Києва. Тут, як визнаному митцю, йому пропонують очолити відділ поезії в новому журналі "Всесвіт". Це були, мабуть, єдині два роки, коли Лукаш мав стабільну роботу і змушений був дотримуватись певного графіку. Загалом, це було щось зовсім незвичне для його характеру.

Але чи знову він існує десь у затишних закутках?

Ні, він отримує від спілки квартиру. Причому перша квартира існує і досі, там живуть нащадки. На той момент там жив один дуже милий єврейський і радянський поет, українська поетеса-шістдесятниця і в третій кімнаті - Лукаш. Це була комуналка на три кімнати на вулиці Коцюбинського. Там Лукаш пробув 60 років. Кімната його ніколи не закривалася, туди можна було прийти, чекати, можна було що завгодно взяти або навпаки щось лишити.

Це він витягнув газову плиту з кухні?

Ні, це вже відбувалося на сучасній вулиці Омеляновича-Павленка, яка раніше носила ім'я Суворова. Я мав можливість спілкуватися з Григорієм Парфировичем Кочуром, його близьким другом і старшим товаришем, людиною, чий підхід до перекладів був дуже відмінним, але водночас він мав з Лукашем тісний зв'язок. Я відвідав Лукаша під час його останньої хвороби і побачив його житло. Він приймав нас, лежачи на звичайному металевому ліжку, яке зазвичай можна зустріти в лікарнях та казармах. В кімнаті стояла лише одна табуретка. Що стосується кухні, то плита була прибрана, оскільки, коли у нього були гроші від гонорарів, він щодня обідав у ресторані готелю "Дніпро", де можна було зустріти іноземних туристів і насолодитися різними мовами.

Ось чому він постійно навідувався туди. А я все це час гадала, як він міг собі таке вільно дозволяти.

Це був єдиний спосіб почути живі мови. Особливість українських перекладачів того часу - вони не мали живої мовної практики. Той самий Кочур перекладав з оригіналів 30 мов. Він блискуче читав цими мовами, знав ці культури, але говорити йому було складно, бо у нього ніколи не було живої мовної практики. Вона у нього була тільки з людьми з країн радянського табору, і то в Інтинському концтаборі, куди ці люди теж потрапляли. А Лукаш собі на такий спосіб цю практику все-таки забезпечував і був фантастично філологічно здібний. Він справді блискуче перекладав прозу.

Які спогади залишилися у вас, коли ви йшли до Лукаша в його квартиру на Суворова?

Ось ці знамениті паки з його картками і книжками. Книжкових шаф не було, але натомість були мішки, які стояли скрізь: його картотека, виписки, папери, книжки. Насправді Лукаш був дуже освіченою людиною. Я мав величезну приємність свого часу і впорядковував його листування з Кочуром. У ньому Лукаш, можливо, як ніде, торкнувся своїх перекладацьких секретів. Лист 1964 року, коли починається переклад "Дон Кіхота", Лукаш пише з Ялти, з будинку відпочинку письменників.

"Правда, ось уже четвертий день, як я знову почав уважно читати "Дон Кіхота", тож уже дещо знаю. Знаю, наприклад, як я перекладу назву страви, що їв преславний Ідальго. В оригіналі стоїть "дуелос і квебрантос" - дослівно "жалі і шкоди". Ну, не перекладеш українською мовою "жалі і шкоди". Коментатори пояснюють, у Манчі, дуже злиденному регіоні Іспанії, був звичай використовувати для домашніх потреб м'ясо і навіть потрощені кістки, що їх вовки пошарпали або тих, що зі скелі впали. М'ясо йшло звичайно на олію, а патрохи були єдиною скромною стравою, дозволеною до вжитку в суботу, бо субота на честь перемоги над маврами біля Лас-Наваса з 1212 року була оголошена Пісним днем".

Любимов, російський перекладач, адаптував назву цієї страви як "яєчня з салом". Чому саме так? Адже в попередньому російському варіанті вона звучала подібним чином, але авторство того перекладу залишається невідомим. Яєчня з салом згадується не лише у роботах Козаченка та Кротевича, в контексті суперечливого перекладу 1955 року з російської, а також у творчості Миколи Іванова. Іванов є справді обдарованим перекладачем, який до війни працював над скороченими перекладами з іспанської. Важливо зазначити, що цей скорочений переклад також значною мірою спирався на російські варіанти.

"Ускладненої небезпечним нахилом до надмірної архаїзації та українізації (він жартує сам із себе у зв'язку з пригодами з "Декамероном"), пропонуєм натомість шарпанину з овечої потрібки. Тут мені допоміг батько Котляревський, якого троянці їли, між іншим, за трібки бабу-шарпанину. Шарпанина була на Україні м'ясна і рибна. Голубий словник, шеститомник, перекладає цю назву "скабльонка", не знаю, чи це було цілком правильно. В усякому разі, страва така була, а назва шарпанина натякатиме на аварійне походження м'ясива й нутрощів".

Лукаш детально аналізує, чому обирає саме такі переклади. За цим стоїть величезний обсяг знань. Зокрема, він усвідомлює, чому в Манчі вживають ці "жалі та шкоди". Він знає, що в 1212 році там відбулася перемога над маврами, на честь якої було встановлено день суботи, коли дозволяється вживання цієї скромної страви. Лукаш ознайомлений із різними варіантами перекладу на українську, польську та німецьку мови. І, зрештою, він володіє глибокими знаннями українських текстів, зокрема творів Котляревського, при цьому багато в чому йому допомагав Куліш та барокові автори, які також вплинули на його вибір.

Максим Стріха, Фото: hromadske.radio

Я настійно рекомендую ознайомитися з цим листуванням Кочура і Лукаша, адже там міститься не лише цей прекрасний уривок, який я щойно процитував. У тексті також є опис наростів на копитах Русинанта і його пошуки назв для них у скотолічивніку. Це справжня насолода!

Це питання, яке Лукаш відчував дуже гостро: як підійти до перекладу тексту, написаного 700 років тому? Між українським читачем і цим твором має існувати певна дистанція. Він не повинен сприйматися як сучасний текст. Але яка саме має бути ця дистанція, на що орієнтуватися? Лукаш, наприклад, працював над "Декамероном" — справжній шедевр перекладу. Цей твір створено рівно 700 років тому. Тоді Україна переживала перехід від монгольського владарювання до Великого князівства Литовського, і з тих часів у нас залишилося лише кілька сухих судових документів. Проте Лукаш вважав, що мову можна реконструювати за певними ознаками. Якою б вона могла бути, якби історичний розвиток пішов іншим шляхом, як в Італії, без монгольських завоювань? Наприклад, як він адаптував один дуже вдалий епізод, який чудово втілений у фільмі Пазоліні, де черничка по черзі зустрічається з хлопцем, який видає себе за німого.

"Бачиш, - каже черничка, - вже по обіді, всі сестри, окрім нас, здається, сплять. Подивимося ще, чи нема кого де в саду. Та що ж, візьмемо його за руку і поведемо в той курінь, де він от дощу ховається. Одна ж нехай з ним буде, а друга на варті. А той Німтур такий дурний, що якось хочемо, такої і заграємо. Мазетто чув усі їхні розмови і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить. Тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього і повела в курінь, а він тільки осміхався благовато. Там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і своє діставши, пустила натомість другу. А Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще та і та, і перше ніж піти, чи добра у цього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то справді втіха над усі утіхи, ще більше ніж їм сказано, і завжди шукали нагоди пожирувати і з ними".

У моїх батьків зберігається книга, видана в 1964 році — це її перше видання. Саме в цій книзі я вперше натрапила на словосполучення "зайти в тяж". Одного разу я вирішила використати його на уроці української мови в школі, але вчителька заперечила, що такого виразу не існує. Тоді я привела цю книжку як доказ.

Часом це дійсно створювало певні труднощі. Проте мені неймовірно пощастило, оскільки одним з місць, де я отримував свій культурний досвід, була київська опера 70-х років, коли ще виконувались вистави українською мовою. "Лючія ді Ламмермур" ставилася в блискучому перекладі Лукаша. Едгард співав: "У цій долині на могилі, де спочиває мій батько, віроломній твоїй родині я клявся вічно мстити. Але як тільки тебе зустрів, забув про помсту й гнів". Він вміло грався з цими словами.

Проте, коли прийшов час, щоб люди вітали його вигуками "віват", деякі тодішні співаки, які не мали достатнього знання української мови, почали висловлювати незадоволення, стверджуючи, що це слово має польське походження. Насправді, ситуація вимагала участі Ірини Молостової, яка, можливо, була найвидатнішою українською оперною режисеркою XX століття та, до того ж, етнічною росіянкою. Саме вона у свій час залучила Лукаша до роботи над оперними перекладами. Коли Лукаш страждав від тяжкої недуги і працював з великою напругою, як зауважував Кочур, вона все ж таки змусила його завершити "Дон Жуана". "Лючія ді Ламмермур" і "Дон Жуан" стали двома справжніми шедеврами оперного перекладу, які здобули визнання у всьому світі.

Чи я правильно пригадую, що в 70-х роках не зазначалося, що це є переклад Лукаша?

Це була окрема історія. Коли Лукаша було виключено в 1973 році, він перетворився на не особу. Але вистава, поставлена в 1963 році, стала касовою, тож її зняти було неможливо. Якщо б це було в 30-ті роки, то скоріше б написали якесь інше ім'я. Однак це були 70-ті, і там вчинили по-іншому - перекладач просто не зазначався. І тільки в 1987 році, коли вже була Перебудова, ім'я Миколи Лукаша знову з'явилося в афіші. Ця ситуація сталася у мене на очах, я її добре пам'ятаю.

У чому геніальність і новаторство Лукаша в перекладі "Дон Кіхота" чи "Декамерона"? Я пригадую, що до цього першого перекладу 1964 року вже є передмова Кочура. Він передбачає, що Лукаша будуть звинувачувати в архаїчності мови, тож намагається в передмові захистити його.

Перед тим була ціла епопея. Насправді з'явився такий внутрішній рецензент, діалектолог на прізвищі Могила, який зажадав це все поправити. Я читав уривок, там була фраза "звівся на прямі". На які прямі? На ноги. І от всі такі речі, які є маркерами індивідуального стилю, хотіли знеособити, зробити таку усереднену мову, яка базується на джентельменському наборі основних трьох чи чотирьох тисяч слів словника. Лукаш же користувався значно ширшим набором, причому робив це завжди дуже доречно.

У Шиллера це, до речі, добре помітно. Я б хотів зіставити два твори. Перший з них — "Ода до радості". Ця відома ода, яка стала гімном Європейського Союзу, куди ми прагнемо потрапити. "Радість чудова, божественна іскра, безмежно дорога нам. Увійди, о прекрасна царице, у свій світлий, дивовижний храм. Все, що суворо розмежовує мода, ти об'єднуєш в один вузол. Братня злагода розцвітає під твоїм благословенним крилом. Обніміться, мільйони, поцілуйтесь, немов брати. Вічний Отче доброти, наділи нас ласкою та захистом". Це справді висока поезія. Уявіть собі, як вона звучить у виконанні п'ятої частини Дев'ятої симфонії Бетховена.

І разом з тим той такий Шиллер, але зовсім інший вірш, написаний зовсім іншою німецькою мовою, - "Сільська серенада". Відповідно, він перекладений зовсім іншою українською мовою. "Дівко, виглянь у вікно! Коло твої хати я стою уже давно, як той пес проклятий. Тюжить дощ все дужче й дужче, я ізмок увесь, як хлющ, - ні рубця сухого... Не поміг і кобеняк, я від холоду закляк. Пожалій, небого! Чи тобі там не чутно? Ну ж бо, виглянь у вікно". Себто Лукаш справді володів всіма ресурсами української мови: від високої мови барокових спудеїв до ненормативної лексики. Коли йшлося про "Фауста", пам'ятаєте, Валентин там говорить Маргариті: "Коли вже ти зробилась ..., треба славу відроблять". Для цього, до речі, оригінал Гете, звичайно, дає всі підстави.

У цій книзі це слово було зазначено з трьома крапками.

Природно ми все це даємо з трикрапками, як годиться. Але Лукаш в усьому цьому широчезному діапазоні чувся абсолютно вільним. Це не значить, що немає інших варіантів перекладу. Є дуже добрий приклад, як було перекладено "Осінню пісню" Поль Марі Верлена двома геніальними перекладачами - Лукашем і Кочуром. "Осіння пісня" вся побудована на музиці, на сонорних, все це заколисувальне. Лукаш зустрівся з цим. Українською мовою скрипка різко звучить. Що робити? Він навпаки вирішив прийти до цієї різкості і посилити: "Ячать хлипкі, хрипкі скрипки листопада... Їх тужний хлип у серця глиб просто пада". Водночас Кочур вирішив триматися сонорності, замінити скрипку на струни: "Неголосні млосні пісні струн осінніх серце тобі топлять в журбі, в голосіннях."

Цей дует справді вирізнявся своєю неповторністю. Вони зустрілися в березні 1958 року, коли Кочур тільки що вийшов із концтабору, але ще потребував північної пенсії, адже потрібно було на щось жити. Його заарештували після визволення Полтави в жовтні 1943 року, і він остаточно повернувся в Україну в 1959-му. У 1953 році він вже офіційно працював як вільнонайманий нормувальник. Саме на ці кошти він жив до кінця своїх днів, оскільки більше ніяких стабільних виплат не отримував. Проте в 1958 році він приїхав в Україну і там зустрівся з Лукашем, який очолював відділ у Всесвіті, заповнити який було його завданням. Між ними швидко зав’язалася дружба. Це листування ілюструє, як розвивалися їхні стосунки. Протягом 60-х років вони разом брали участь у найзначніших українських перекладацьких проектах.

Вони встигають завершити роботу над "Верленою" разом із Максимом Рильським, який, на жаль, покидає цей світ, і встигає перекласти лише чотири вірші. Часто Лукаш займається перекладом, тоді як Кочур пише передмови, як це було з Шіллером та "Декамероном". Іноді Кочур підтримує Лукаша, оскільки той виявлявся більш практичним. Лукаш, навпаки, був цілковито артистичним, розсіяним, що іноді ставало для нього на заваді. Він часто занурювався у відчай, переживаючи складні психологічні моменти. Лукаша гнітило те, що відбувається навколо. Він старанно спостерігав за жахливою русифікацією та занепадом української культури, яка відбувалася поступово, але була чітко помітною.

Таким чином, він неминуче наближався до того березневого дня 1973 року, коли з’явився перед Кочуром і оголосив, що сьогодні відправив листа до відповідних інстанцій — голови президії Верховної Ради, прокурора, голови КДБ та інших, у підтримку ув’язненого Івана Дзюби. Він наводив свої слова: "Оскільки я розділяю погляди Дзюби щодо нашого офіційно не визнаного національного питання, прошу дозволити мені відбути залишок терміну за Дзюбу". На це Кочур відповів, що Дзюбу не звільнять, а самого його можуть заарештувати. Відповідаючи на це, Лукаш, з блаженною усмішкою, відповів: "А я вже їх обійшов". Цей момент став фактично катастрофічним.

Наприкінці березня їх обох виключили зі Спілки письменників, і це сталося всього за тиждень. Було ухвалено спеціальне рішення, яке стосувалося дуету Кочура і Лукаш, що завдали значної шкоди українському перекладному мистецтву. Чим же саме була обумовлена ця шкода? Український переклад завжди вважався дуже ризикованим заняттям. Емський акт 1876 року забороняв українську мову взагалі. Хоча твори, що стосувалися селянської тематики, могли бути опубліковані з дотриманням російського правопису і за складною цензурною процедурою, українські переклади залишалися під забороною за визначенням.

Імперія діяла цілком раціонально. Адже література, написана місцевими діалектами, могла існувати в межах імперії. Проте, коли на ці діалекти перекладають твори Байрона, Шекспіра чи Біблію, вони перестають бути просто діалектами — вони стають мовами. І всі ці мови заслуговують на політичне визнання.

До 1905 року друкування будь-яких перекладів в російській імперії заборонялися не за ознакою змісту, а просто за ознакою того, що вони не мали російські наріччя. Так само і в радянські часи була одна головна мова - російська. Зокрема, щоб вона була інструментом доступу до всіх скарбів світової культури, щоб ми це все отримували тільки через російське дзеркало, причому це була успішна політика. Я був у товаристві з однією дуже інтелігентною художницею, яка зізналася мені, що "Божественну комедію" Данте вона читала тільки російською. І через те завдання українських перекладачів було не лише ознайомлюватися з якимись невідомими текстами. Для ознайомлення на той час були ті ж самі російські перекладачі. Завдання було заманіфестувати, що ми не росіяни, що в нас є своя культура, свої переклади. У цих умовах треба було перекладати надзвичайно яскраво, сильно, щоб витримати конкуренцію з тими справді дуже непоганими російськими перекладачами.

Так, бо нам весь час показували і переконували, що українська мова не здатна на те, аби нею перекладати.

Яка роль цієї роботи у діалогах Тарапуньки і Штепселя, але не в "Тривіаті" Верде чи "Фаусті" Гете? Коли Максим Рильський очолював літературну діяльність Київської опери і здійснив переклад приблизно 20 опер, з яких лише одна збереглася в оригінальному варіанті, то як Лукаш, так і Кочур працювали не лише для інформування аудиторії, а й для формування національної ідентичності, підвищення статусу української культури. Вони прагнули, щоб ми могли представити себе світу з блискучим "Декамероном". У росіян немає такого "Декамерона", у поляків також, навіть англійці не можуть похвалитися чимось подібним.

На справді, мова такого рівня та якості, яку презентували Лукаш, Кочур і Рильський, стала справжнім викликом для радянської влади.

Це стало справжнім викликом для системи. Вона це прекрасно усвідомлювала, адже українські перекладачі зазнавали жорстоких репресій. У 1937 році майже 90% провідних українських перекладачів були знищені. Лише поодинокі особи вціліли випадково. Наприкінці 50-х років деякі з них повернулися з таборів, як, наприклад, Кочур, інші, як Лукаш, почали з'являтися на літературній сцені, проте наслідки цих подій відчувалися ще довго. Однією з важливих реформ, ініційованих Кочуром і Рильським на початку 60-х, стало створення антології чеської та словацької поезії. Вони, всупереч існуючим правилам, наполягали на тому, щоб всі переклади виконувались безпосередньо з оригіналів.

Тоді існувало правило, що перекладати слід було з російського варіанту або з посередника.

У 1955 році відбувся перекладацький дебют Лукаша з прекрасними віршами з "Дон Кіхота" у розкішному виданні, як на той час. Це було все, що було доброго. Проте функціонери спілки Козаченко і Кротевич зробили український переклад "Дон Кіхота" з російського перекладу Любімова. Причому перетягнули всі ці російські приказки. От Любімов іспанські приказки перекладав російськими, а вже ці українські псевдоперекладачі навіть не прагнули пошукати українських відповідних приказок, вони просто калькували російські. Більше того, вони не вважали, що це погано. На титульному аркуші стоїть переклад з російської. Начебто Сервантес це все написав російською. Це те, що поламали зусиллями Лукаша, Кочура, встиг допомогти Рильський.

Важливу роль у цій культурній епосі відігравав Микола Бажан. Він був останнім живим представником системи, але його зусилля були спрямовані на розвиток української культури. Не менш цікавою є доля ще одного перекладача, який став жертвою несправедливості, зазнавши арешту помилково. Це сталося у 1934 році. Під час цих подій молодий перекладач та поет, що володів східними мовами, привернув увагу Зерова. Усі ці митці володіли багатьма мовами, але Лукаш і Кочур, хоча й мали знання європейських мов, все ж мали певні інтереси у японській мові. Тим часом Василь Мисик вирізнявся своїми знаннями англійської та перської мов. Його переклади творів Омара Хаяма не мають собі рівних серед російських версій, адже Мисик працював безпосередньо з оригіналом.

Але в 1934 році, коли починаються арешти, приходять до харківського будинку "Слово" заарештовувати Минка - такого цілком радянського прозаїка. Але Минка не було вдома, і щоб не йти просто з порожніми руками, стукаються в сусідні двері і забирають Мисика для з'ясування обставин. Наступного дня його викликають на допит, дають протокол: "Я, Минко Василь Федорович визнаю, що я ворог народу, хотів убити керівників партії держави". А він каже: "Я не Минко, я Мисик". Тільки на п'ятий раз він домігся того, що йому дали аркушик, на якому було написано: "Я, Мисик Василь Федорович, визнаю, що я ворог народу".

Але йому дали якусь побутову статтю.

Він був єдиним на суді, хто відкрито заявив про свою невинуватість і намагався викласти свою версію подій. Його історія була настільки абсурдною, що навіть знаменитий Василь Ульріх вимагав перегляду справи. Проте система не відпустила його, і в результаті його справу закрили за побутовою статтею. Це стало його першим щасливим моментом. Друге щастя полягало в тому, що на Соловках він не зізнався, що є письменником. Завдяки цьому, коли всіх інших забрали на Сандармох і розстріляли, Мисик залишився живим і зміг вийти на свободу після п'ятирічного терміну. Але після цього у нього не було прописки, оскільки він не мав роботи, а роботи не було через відсутність прописки. Перша дружина його залишила, адже репресованому ніхто не бажає. Його мобілізували до радянського війська, де він потрапив у полон. Коли німці ліквідовували в'язнів концтаборів, він взяв участь у втечі. Вийшов на американську частину, де на чистій англійській мові представився як Мисик. Проте його відправили назад до СРСР. Радянська влада виявила до нього неймовірну поблажливість. Йому дозволили спокутувати свої "гріхи", працюючи обліковцем у Харківському трамвайно-тролейбусному депо до 1957 року. Звісно, про будь-яке публікацію не могло бути й мови.

Але, коли розпочалася Відлига, за сприяння Рильського в 1959-му з'явився "Бернс", зроблений спільно Мисиком і Лукашем. Мисик був рівноправний в цьому. Хоч говорили про тандем Кочур-Лукаш, але Мисика не можемо ставити за дужки. Просто він був весь час у Харкові, а там в той час українське життя уже пригасало, і ніхто там на нього не звертав уваги. Хоча це до певної міри йому і допомогло в 1973-му, коли тут Кочура з Лукашем було вигнано зі спілки письменників і заборонено друкуватися. Кочур це переніс, але Лукаш в силу його більш вразливої натури вже ніколи не відновився до цього, "Дон Кікота" він так і не закінчив. Анатоль Перепадя перепаді закрив конгеніально дві великі лакуни в другому томі. А от Мисик помер у власному ліжку в 1983 році. І відразу по тому вулицю, на якій він жив, партійна влада Харкова переіменувала всупереч несміливим петиціям місцевих письменників на вулицю Єсєніна.

Історія Мисика, яка пов'язана із забороною на переклад та творчість Лукаша, тривала 12 років, чи не так?

Трошки менше, фактично з 1979 року, коли Маланчука, секретаря ЦК з ідеології, посунули, з'явилися певні можливості для друку. Але повністю Лукаш був реабілітований тільки в 1988 році. А в 1988-му він вже помер.

Ви згадували, що Лукаш уже страждав на хворобу, але ви бачили ці величезні стопки карток. Я так розумію, це була його лексикографічна робота. Що з ними трапилося? Чи були вони якось опубліковані?