"У кожного з нас є свій спосіб боротьби зі смертю". Інтерв'ю з композитором Вікторією Польовою.

За російською музикою стоять великі російські та китайські гроші, саме тому попри війну так складно протидіяти її впливу, переконана Вікторія Польова, композиторка, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Польова є однією з найяскравіших сучасних композиторок України. Її музика звучить на найвідоміших концертних сценах світу. Найбільш авторитетні культурні установи США, такі як Карнегі-хол та Кеннеді-центр, регулярно замовляють у неї створення нових творів, зокрема на теми, пов’язані з війною.

Першу свою роботу, присвячену вторгненню, "Псалом Давидів 90", вона створила в Києві під час страшних обстрілів у березні-квітні 2022 року. Другою стала композиція "Буча: Lacrimosa", яка була виконана на сцені Карнегі Хол у травні цього року.

Про те, як вона пише музику під час війни, вплив російської музики, життя закордоном та довгоочікуване повернення додому Вікторія Польова у Нью-Йорку розповіла кореспондентці Голосу Америки Ірині Соломко.

Ірина Соломко, журналістка Голосу Америки: Вікторіє, від початку війни це вже третій раз, коли ваші композиції звучатимуть на сцені Карнегі Хол. Вдруге звучатиме симфонія, створена вами спеціально для цього престижного залу. Поділіться, будь ласка, досвідом цієї співпраці.

Вікторія Польова, композиторка та лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка, зазначає: "Ця версія створена спеціально для концерту в Карнегі Хол. Я включила до основної симфонії фінальну частину, яка трансформує сенс всього твору."

Симфонія отримала назву "The Bell", що в перекладі означає "Дзвін". Сьогодні я розмірковувала над тим, що для мене символізує дзвін. Через цей звук я прагну передати ритм всього всесвіту. Це не просто дзвін, а той, що відлунює в глибинах світу. Це для мене має величезне значення. А коли звук вщухає, ми повинні вловити те, що говорить тиша. І за тишею приховується найголовніший голос — голос Бога.

І.С.: Ви неймовірно швидко і глибоко відреагували на війну в своїх роботах. Лише за перші три-чотири місяці ви створили два вражаючих твори – перший, що базується на 90-му псалмі Давида, і другий під назвою "Буча Лакрімоза". У попередніх інтерв'ю ви згадували, що писали їх безпосередньо в епіцентрі подій, адже тоді перебували в Києві. Ви живете поруч із військовим госпіталем і стали свідком усіх цих жахливих подій. Я порушую це питання, адже знаю, що багато музикантів, поетів і письменників у перші півроку чи рік просто залишалися в мовчанні. У їхньому випадку творчість не знаходила місця. Натомість у вас вийшло інакше.

В.П.: Перш за все, я завжди була дуже зайнята своєю роботою. Але тут виникла ще одна важлива мета — я відчула потребу зробити щось значуще. Мені стало зрозуміло, що я повинна внести свій вклад. Я згадала про 90-й псалом, який в народній традиції слугує оберегом та замовлянням. Виникло відчуття, що я повинна поділитися цим з іншими, активуючи цю захисну силу для наших дівчат і хлопців через цей псалом.

І.С.: Це була моя перша робота. А як щодо Бучі?

В.П.: Я проїжджала через Бучу, і на мою зустріч рухалися російські танки. Все це я спостерігала на власні очі. Коли ж я побачила фотографії того, що сталося, я глибоко пережила цю ситуацію. У мене не було вибору, як не відреагувати. Музика стала моїм способом виразити свою реакцію на ці події.

І.С.: Ви згадували, що під час написання відчували, як "попіл Бучі відлунює у вашій душі". Як саме виник цей твір? Це ж надзвичайно трагічна глава в історії сучасної України, а музика зазвичай повинна приносити надію та світло. Чи вдалося виявити це світло, попри всю цю жахливу тему?

В.П.: Напевно, ні. Існують аспекти, пов'язані з моїми емоціями, які я відчула, дивлячись на ці фотографії. Я прагнула передати, як душі загиблих людей піднімаються. Там присутні такі мотиви. Мені хотілося показати ту Бучу, яку я пам'ятаю: квітучу, справжній куточок раю. Але потім усе це руйнується, і зникає всяка краса та ніжність. Далі вже стає жахливо.

І.С.: Чи можна стверджувати, що ваші роботи в даний час більше впізнаються за межами України, ніж у самій країні?

В.П.: Дійсно, вони це роблять досить часто. Я не можу стверджувати, що це сталося значно більше. Просто тепер це помітніше.

І.С.: Безумовно, ви можете вважати себе однією з найуспішніших сучасних українських композиторів. Ваше ім'я стало відомим за межами країни ще до початку повномасштабної агресії. Як це вплинуло на популяризацію вашої нової музики, що присвячена війні?

В.П.: Воно звучить так, як і раніше. Нічого особливого мені не допомагає.

Вочевидь, під час війни трагічна тема викликає більше уваги. І українців через цю призму сприймають, через страждання, через біль. Тому і цікавість до таких творів, може, трохи більша.

До речі, у мене є чимало творів, створених у період з 2010 по 2020 рік, які тепер набувають нової актуальності. У них уже порушувалася тема, що стосується передчуття війни. Це не нова історія — я, як художник, відчувала, що щось наближається. Неприємне та зловісне.

І.С. Як в цілому композиторська спільнота відреагувала на війну? Чи змогли вони об'єднатися, подібно до письменників, щоб активно висвітлювати військові події на різних західних платформах?

В.П.: Я, напевно, досить незалежна особистість, тому мені важко висловлювати думки від імені інших. Проте я помічаю, як молоді люди об'єднуються, і це стосується не лише України, але й тут, у США. Молодь дійсно виконує величезну роботу. Що стосується старшого покоління, то, на мою думку, ми є більш індивідуалістичними. Кожен обирає свій шлях і займається тим, що вважає важливим.

І.С. Нині театри та філармонія в Києві переповнені, і купити квитки стало справжнім викликом. Якою, на вашу думку, може бути причина того, що українці так активно об'єднуються навколо культури, мистецтва та музики?

В.П.: Це дійсно так. У українській культурі зараз відбуваються надзвичайно важливі події. Це абсолютно зрозуміло. Усі ми прагнемо протистояти смерті. Культура є тим, що спонукає нас до життя. Ми об'єднуємося навколо ідеї життя, а не навколо загрози смерті. Тому цікавість до культури зростає з кожним днем.

Окрім того, це ще захист. Людина, коли йде на концерт, вона відчуває себе під захистом музики. Це живий процес, який оточує людину. Музика ніби обіймає людину, дає їй відчуття захисту.

І.С.: Ви пережили початок війни в Києві, а згодом вирушили до Швейцарії. Чи повернулися ви назад до Києва, чи все ще залишаєтеся в Швейцарії?

В.П.: Я поки у Швейцарії, але повертаюсь у Київ за два тижні. Тобто я вирішила, що так я буду більш справжньою. Буду робити те, що потрібно зараз, те, що актуально, і те, що я хочу робити для своїх. Я Швейцарії дуже вдячна, але я там - туристка. Я маю жити вдома. Це дуже важливо для мене.

В.П.: Які інші аспекти цієї війни вас вразили?

І.С.: Для Центру Кеннеді у Вашингтоні я створила твір під назвою "Turn the River" (таку пропозицію мені висунули), в основі якого лежить пісня "Пливе кача". Це ще одна моя творча спроба, аналогічна до "90-го псалму", адже я трансформую цю ріку, по якій пливе кача. Ця ріка веде її до смерті, а я перетворюю її у музиці, і вона вирушає на шлях до життя.

І.С. Існує переконання, що російська музика продовжує мати значний вплив у світі, незважаючи на війну та акції, спрямовані на заборону виконання творів російських композиторів і бойкот артистів, які підтримують війну та Володимира Путіна. Як ви ставитеся до цього?

В.П.: Так, російська музика вона досі присутня. І це зрозуміло, бо сформовані програми, вони функціонують. Це дуже довгий шлях, щоб українська музика вийшла на такий же рівень. Це насправді дуже важке питання, бо за російською музикою стоять великі російські та китайські гроші.

Для досягнення цієї мети необхідно розробити державні програми, які забезпечать українській музиці можливість процвітати на міжнародній арені. Це вже вдалося багатьом країнам: французи, поляки, німці...

Культура потребує захисту та підтримки, і ця тема є вкрай важливою. Відомий політик Вінстон Черчилль висловився з цього приводу дуже влучно. Коли йому запропонували зменшити фінансування культурних ініціатив у часи війни, він запитав: "То для чого ми тоді воюємо?"

І.С.: Але яка ваша позиція щодо того, чи можуть українці виступати поруч з російськими виконавцями?

В.П.: На початку я займала досить рішучу позицію. Я не могла витримати їхнього існування поруч. Російська мова викликала в мене відразу. Проте згодом я змінила свій погляд. Є люди з російським походженням, які щиро підтримують Україну. Я їх знаю, це наші друзі та однодумці. Тому я не вважаю за доцільне ділити людей за національністю, адже це призводить до нацизму.

Щодо виконання поруч з російською музикою, в мене вже є такий досвід. Я відмовлялась весь час, але зараз Шестакович буде звучати поруч зі мною.

Щодо перейменування музичної академії, я маю дуже ясну думку: її слід назвати на честь Лятошинського.

І.С.: В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили, що культуру не можна скасувати, а також наводили приклад композитора Вагнера, якого асоціювали з нацизмом. І зараз його музика звучить на провідних майданчиках світу. Це говорить, що і російська музика залишиться. І як тоді українцям бути?

В.П.: Ми з росіянами не маємо бути поруч. Нас не можна зводити. Бо ми - люди у війні. І це дуже погана традиція з'явилась зараз. Скільки мені пропонували: давайте зробимо спільний концерт і подружимо вас на сцені... Війна нас вже розвела. Ми не будемо поруч багато-багато років.

Але що нас чекає через століття? Важко передбачити. Існує певна сфера, яка заповнена російською музикою, виконавцями та композиторами. І ця традиція продовжить існувати.

І.С: У 2014 році ви згадували, що усвідомили свою справжню українську ідентичність. Якими були прояви цього усвідомлення і як воно змінилося протягом останніх десяти років?

В.П.: У той момент я відчула надзвичайну гордість за Україну. Це не лише мої власні емоції. Ми з донькою усвідомили, що бути українками — це велика честь, і що нам пощастило жити в цій країні.

Тоді ми вирішили перейти на українську мову. Я прагну зануритися в українську культуру. Тому я повертаюся, щоб активно зайнятися цим.

І.С.: Як ви оцінюєте процес деколонізації, який зараз переживає українська культура?

В.П.: Знову ж таки, це - молодь. Вона несе оновлення. Вона вже відрізняє та розуміє, де суто українська культура, а де це "совкове відщеплення". Процес іде. Він надзвичайно глибокий і важливий. Все буде, але треба закінчити війну, щоб сили, які ідуть на боротьбу, повернулися.

І.С.: Якою буде Україна після завершення цієї війни?

В.П.: Хотілося б сказати, що набагато сильнішою. Це страшна війна на виснаження, тому буде втома. І відбудова буде дуже важкою. Бо скільки чоловіків загинуло, скільки травмованих людей, скільки розбитих сердець... Це не можна висловити ідеєю мужності чи витривалості. Це величезний страшний комплекс, який ми отримуємо, навіть якщо ми повністю перемагаємо. Це не буде просто. Ми маємо отримати багато часу на відбудову, у тому числі на відбудову свідомості. Бо ми всі травмовані.

І.С.: Чи еволюціонує ваша музика, чи приносить вона відчуття тріумфу та світла?

В.П.: Це вже дещо відчувається. І навіть оця симфонія, про яку я спочатку розповідала, вона була трагічною від початку до кінця. А зараз там є невеличкий фінал, який абсолютно про інше. Він про повернення до реальності, до життя, яке струмує та радіє. Може, це наївно, але мені так захотілось...