Михайло Швед: Необхідно посилити популяризацію української класичної музики на міжнародній арені.

Музикознавець, композитор і генеральний директор Національної філармонії України Михайло Швед у програмі "Власні назви" розповів про сьогоднішній статус української академічної музики у світі, вплив російської класики на гібридну війну та чи можна вважати Чайковського українським композитором

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого - історичний контекст, який ці явища сформував.

Ми завжди залишалися terra incognita для світу через наш колоніальний статус національної культури, а також через те, що Російська імперія постійно привласнювала наші найцінніші надбання. Коли я спостерігаю за оваціями в Європі, Японії, США під час виступів Національного симфонічного оркестру чи Симфонічного оркестру українського радіо, мені здається, що Україна нарешті почала виходити з тіні. Чи це не просто ілюзія? Чи справді ми стали помітними для світу?

Ми насправді є видимими для світу. Наша музична культура, зокрема, виконавські і композиторські школи, дійсно на високому рівні. Однак ми не мали системної промоції цієї культури. Звичайно, що після початку повномасштабного вторгнення до України російських окупантів з'явилося велике зацікавлення до української музики в цілому, а не лише до наших виконавців, колективів чи солістів. До цього українські колективи і солісти теж активно гастролювали, багато оперних співаків і диригентів робили міжнародні кар'єри і мають їх сьогодні. Але саме українська музика, як музика нашої ідентичності з українськими авторами, не була така популярна, яка могла би бути відповідно до свого рівня.

До початку повномасштабного вторгнення Росії український композитор Валентин Сильвестров здобув велику популярність у світі. Його творчість була відома багатьом. У деяких музичних колах виникали суперечки щодо його культурного походження. Часто намагалися віднести його до радянського авангарду, що призводило до спроби розмити його унікальну ідентичність. Проте, важливо, що сам Валентин Васильович ідентифікує себе з Україною. Наразі він проживає в Німеччині і робить все можливе для підтримки нашої країни, створюючи твори з відповідною тематикою. Сьогодні особливо важливо активізувати зусилля для популяризації не лише наших виконавців, а й української музики в цілому.

А як це зробити? Оксана Линів, міжнародно визнана українська диригентка, каже, що Україна не стала гравцем на глобальній міжнародній сцені. А чи це така легка задача насправді?

Звісно, це не просте завдання. І воно вимагає значних витрат, адже для проведення такої масштабної промоційної кампанії нашої культури потрібні чималі фінансові ресурси. Слід відзначити, що окупанти ніколи не економили на цьому, активно інвестуючи великі суми для просування своєї культури на міжнародній арені. Наприклад, ми знаємо, що в даний час тривають великі тури Латинською Америкою. Ці країни, які зазвичай демонструють нібито нейтральну позицію щодо російсько-української війни, наразі дуже активно включають російську музику у свої конкурси.

Я впевнений, що спонсори цих ініціатив також присутні. Невідомі меценати інвестують у ці проекти, усвідомлюючи, що це допомагає формувати їх позитивний імідж на міжнародному рівні. Важко уявити, що ті, хто причетний до створення таких шедеврів, як "Лебедине озеро" або "Лускунчик" Чайковського, можуть вдаватися до жорстокості в Україні. Це певна стратегія, яка дійсно працює. Ми стикаємося з гібридною війною, і культура є невід'ємною частиною цього конфлікту. Незважаючи на наші бажання, реальність така, яка вона є.

Після початку повномасштабного вторгнення в 2022 році ми закликали міжнародну спільноту бойкотувати російських композиторів, і спочатку це дало свої результати. Наприклад, Анна Нетребко, яка підтримує політику Путіна і була його довіреною особою на виборах, втратила свою позицію в "Метрополітен". Однак нині вона повернулася на сцену, зокрема, у Берлінській опері. Чи спостерігається нині зміна в політиці бойкоту та кенселінгу російської музики на Західному фронті?

На жаль, так воно і є. Спостерігається зворотна тенденція, і цьому є кілька пояснень. Кожна подія потребує певного часу для свого сприйняття. Початково ця тема викликала значно більше резонансу, але наразі європейське суспільство, на жаль, починає звикати до нашої війни. Багато митців вважають, що культура не може існувати поза політичним контекстом, і тому виникає питання: яке відношення мають культурні діячі до подій, що відбуваються в Україні?

Це дійсно серйозна проблема. Окрім того, за цим стоять значні фінансові вливання від спонсорів, які прагнуть забезпечити стабільність позицій певних осіб.

Я можу згадати один приклад Національної філармонії України також з Нетребко. У травні 2023 року наш симфонічний оркестр філармонії був запрошений на міжнародний фестиваль у Вісбадені. Це дуже відома музична подія. Ми були щасливі, що отримали таке запрошення, і готувалися до підписання контракту. Безумовно, ми поінформували організаторів, що ми не виконуємо російської музики і не працюємо з російськими виконавцями. Зрештою, ми і в одній події не можемо з ними брати участь. Це наша морально-етична позиція, якої ми притримуємося з початку повномасштабного вторгнення.

На етапі підписання контракту стало відомо, що на фестиваль запрошена російська співачка Нетребко. Ми одразу ж повідомили організаторів, що не зможемо взяти участь у заході, якщо вона буде присутня. Наша позиція була чіткою: або ми, або вона. Це викликало значні суперечки. Мер Вісбадена та багато представників культурних кіл стали на нашу сторону, закликаючи організаторів відкликати патронат фестивалю, якщо Нетребко не відмовиться від виступу. Однак менеджмент фестивалю виступив з твердженням, що живе в демократичній країні, де немає місця для цензури, і що мистецтво не повинно підпадати під політичні обмеження. Вони наголосили, що якщо їхня аудиторія бажає почути цю артистку, вона виступить, а позиція України в цьому питанні – це вже інша справа.

В результаті ми вирішили скасувати поїздку на фестиваль, а Нетребко все ж виступила з досить хорошим генералом. Проте, у той час наші дипломати та українське консульство в Вісбадені вживали всіх заходів, щоб привернути увагу до скасування цього концерту. Особливо приємно, що мешканці Вісбадена зібрали кошти і перерахували їх Національній філармонії України на підтримку нашого оркестру, щоб нібито компенсувати гонорар, який ми не отримали. Це стало прикладом не лише розділення суспільства, а й певних професійних кіл.

Після цього до мене звернулося чимало журналістів з німецьких радіо та телебачення, ставлячи питання з досить цікавим підтекстом: чи не було це рішенням держави, що заборонила вам поїхати? Вони висловлювали думки на кшталт: "Ми знаємо, що багато українців виконують російську музику, а ви спочатку погодилися, а потім зайняли незрозумілу позицію". Однак насправді ми не давали свою згоду одразу на виступ з Нетребко. Нас запросили на фестиваль, ми висловили свої вимоги, і нам повідомили, що вони прийнятні. Серед музикантів у світі існує певний розподіл. З одного боку, є ті, хто підтримує нас і розуміє, що ми, українці, не можемо виконувати російську музику. Але з іншого боку, є й ті, хто вважає: чому б і ні, адже ми живемо в відкритому суспільстві, чому не запросити на фестиваль представника режиму воєнного злочинця Путіна?

Ще є така цікава історія, яку я називаю культурним колабораціонізмом. Це коли свідомо намагаються діяча культури з України в будь-якій сфері поєднати на якомусь заході з представником російського мистецтва. Причому це може бути представник, який вже років 10 живе на Заході, який, можливо, засуджує політику путінізму щодо України. Але все одно є ось ці намагання поєднати, нібито створити шляхи примирення. Але коли митці між собою не можуть спілкуватися, значить там щось політики не можуть домовитися, значить тут на другому плані питання геноциду, етноциду і лінгвіциду, який зараз простежується на окупованих територіях.

Я усвідомлюю, що численні українські музиканти, на жаль, залишили країну і продовжують виїжджати. Виходячи з вашого досвіду, яка частина з них дійсно активно просуває українську музику на міжнародній арені, а скільки просто прагнуть побудувати свою кар'єру?

Це питання дійсно є складним. Яка ж специфіка кар'єри диригентів на заході? Часто, коли молодий та талановитий диригент здобуває перемогу на міжнародному конкурсі або бере участь у цікавому проєкті, він не може продовжувати свою діяльність у самостійному режимі. Зазвичай, він або самостійно шукає агента, який виявить інтерес до його творчості, або агенти слідкують за новими талантами на ринку, щоб просувати їх і отримувати свою частку прибутку. Угоди, які укладаються, здебільшого є досить складними. Молоді музиканти часто опиняються в ситуації, коли мають обмежені можливості. Вони можуть запропонувати чимало, але й багато чого їм не дозволено. Це вже стає морально-етичним вибором для кожного музиканта.

Спробую без згадки конкретних імен пояснити основні принципи діяльності. Наприклад, один діяч, який раніше рішуче відмовлявся виконувати російську музику за кордоном, тепер змінив свою позицію. Він стверджує, що відповідно до умов його контракту має можливість диригувати в найкращих театрах світу, пропонуючи українські твори або замовляючи композиції українським митцям у місцях, де наша музика досі не звучала. Це означає, що він намагається робити щось корисне для України? З одного боку, це дійсно так. Але з іншого боку, його діяльність також сприяє популяризації мистецтва країни-агресора.

Чи згодна Євгенія Онєгіна диригувати російською мовою?

Припустимо, так. Безперечно, це етичний аспект виборів. Можна ігнорувати його, але це призведе до серйозних наслідків, включаючи можливі санкції, а також ризик втрати кар'єрних можливостей. Тому, насправді, дуже складно когось оцінювати. Легко займати певну позицію, знаходячись на відстані від цієї ситуації, але кожна людина має право на свій власний вибір.

З іншого боку, існують особи, які не бажають приймати цю позицію і продовжують демонструвати свою підтримку Україні. На мою думку, для українського музиканта, який працює під час війни, популяризація мистецтва агресора є формою співпраці з ним. Водночас, втрачені можливості для кар'єри такої особи — це не просто її особисті втрати, а й втрата голосу, який міг би представляти українські теми та культуру на міжнародному рівні. Це справді складна ситуація. Ми не можемо змагатися з фінансовими ресурсами Газпрому, не можемо інвестувати по 100 мільярдів, оскільки, на жаль, таких можливостей у нас немає.

Росія використовує значну перевагу на фоні нашої культурної непомітності на міжнародній арені. Їхні мережі, фінансові ресурси та платформи для презентації вже добре розвинені. Мій улюблений роман Томаса Мана — "Доктор Фаустус". Це історія про вигаданого композитора Адріана Леверкюна, який мешкає в невеликому містечку Кайзерсашерн наприкінці XIX — початку XX століття. Манн описує, як у цьому містечку навчають дітей музики, як активно обговорюють хорову діяльність, як пасторка навчає хлопчиків співати канон, як вони виступають у церкві, і як багато уваги приділяють музичним інструментам. Таким чином, виникає враження, що музика є складовою частиною національного міфу німців. А що ми можемо сказати про українців? Чи можемо ми стверджувати, що маємо нещо подібне?

Для українців передусім - це народна хорова традиція. У нас дійсно в багатьох районних центрах і досі збереглися, хай невеличкі, але всякі фестивалі. Для нас народний хоровий, а пізніще і професійний спів є національною гордістю. Українці створили чимало шедеврів у напрямку хорової музики. Починаючи від партесних хорових концертів Миколи Дилецького і Дмитра Бортнянського, закінчуючи Миколою Березовським та Артемом Веделем, вся ця школа -- це фантастично. Якщо Італія дала світу оперу, німці дали симфонію, балет - Франція, то українці дали світу партесний хоровий концерт. Це унікальне явище насправді. Наша хорова культура надзвичайно високого рівня. Навіть зараз в Україні є дуже багато професійних хорових капел і композиторів, які створюють високоякісну музику для хору. Коли ви кажете, що десь на місцях об'єднується спів у школи чи товариства, цей спів є природнім і живим на всіх рівнях.

Безсумнівно, в Україні існує неповторна народна традиція - кобзарство. Ця традиція має глибокі корені і донині залишається актуальною, постійно зазнаючи змін, але при цьому зберігаючи свою сутність. Вона виділяє нас серед інших культур у світі.

Скептики вас запитають: оскільки ви закликаєте бойкотувати російську камерну музику у світі, то що ви можете запропонувати, наприклад, замість Чайковського чи Рахманінова? Які в Україні є композитори такого самого класу?

Я б не сказав, що можемо запропонувати щось "на заміну". Натомість, ми плануємо розповісти про людей, якими ми, українці, можемо пишатися. Наприклад, наступного року відзначатимемо 130-річчя з дня народження Бориса Лятошинського — видатного українського композитора, якого можна вважати засновником сучасної київської композиторської школи. Він виховав таких українських митців, як Василь Сильвестров, Євген Станкович та багато інших знаменитих імен. Його п'ять симфоній справді унікальні у своєму роді.

Наступного року ми спеціально створюватимемо цілий фестиваль спільно з "Фундацією Лятошинського" для того, щоб максимально популяризувати це ім'я, як в Україні, так і за кордоном. Будемо виходити на міжнародних партнерів. Деякі українські диригенти, які працюють за кордоном, вже виконують деякі симфонії Лятошинського, які отримують там шалений успіх. Просто ця музика була недооцінена, не мала можливості так звучати. Адже симфонічні оркестри з України їхали, як правило, на комерційні гастролі. Тобто агент, який їх запрошує, пропонує в репертуарі те, що може продати.

Сьогодні ситуація дещо покращилася, оскільки тепер можна з повагою до України включити до програми якийсь твір на 10 хвилин. Раніше ж часто звучала виключно російська класика. Наприклад, після виконання творів про Україну зазвичай йшли симфонії Бетховена чи Чайковського. Існував певний список творів, які завжди виконували. Минулого року наш симфонічний оркестр філармонії здійснив вражаюче турне Японією, провівши понад 20 концертів у різних містах на всіх островах. Цікаво, що в цей час японський парламент ухвалив безпрецедентні рішення на підтримку України, і багато парламентарів відвідали наші виступи. Ми також виконували "Гуцульський триптих" Мирослава Скорика — музику з знаменитого фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", який відомий у всьому світі. Ця музика є справжнім втіленням української культури, вона несе в собі наш національний характер. Куди б ми не подорожували з Національним симфонічним оркестром, ми завжди прагнемо максимально представляти українську музику. Проте, щоб реалізувати повну програму, присвячену українським творам, потрібен серйозний спонсор. Це питання непросте, і тут є багато можливостей для розвитку та популяризації української культури.

Вважаю, що наразі слід зосередитися на активній участі України в престижних міжнародних форумах, де представлені провідні митці з різних галузей. Цю ініціативу реалізують музиканти, дипломатичні установи та Міністерство культури. У сфері кінематографії існують такі знакові події, як Оскар, Каннський фестиваль та Берлінале. У музиці важливим є Конкурс королеви Єлизавети. Отримавши першу премію в таких конкурсах, наприклад, у категоріях скрипка, фортепіано чи віолончель, музиканти стають частиною елітного кола. Нам надзвичайно важливо, щоб наші митці активно представляли Україну на цих платформах і здобували визнання. Для цього необхідно забезпечити їх підтримку як фінансовими ресурсами, так і інформаційною допомогою.

Росіяни вперше заявили про себе на міжнародній арені лише століття тому, і ця подія почалася завдяки Сергію Дягілєву та його знаменитим "Російським сезонам". Відомо, що початково він отримав фінансову підтримку від представників імператорської родини Романових. А чи є в Україні якісь заможні особи, які інвестують у популяризацію та гастролі наших симфонічних оркестрів чи оперних виконавців?

Існує захоплюючий український приклад, що заслуговує на увагу. Симон Петлюра, видатний діяч, видав указ про створення народної хорової капели під керівництвом Олександра Кошиця, після чого колектив вирушив у світовий тур. Ця капела подорожувала протягом п'яти років. У підсумку, артисти залишилися за кордоном, оскільки їхня батьківщина стала небезпечною через репресії. Проте, за цей час вони досягли вражаючих результатів, виступаючи в країнах Європи, а також у Північній і Південній Америці. Частину витрат на діяльність капели покривала Директорія на чолі з Петлюрою, адже на той час не всі країни визнали Українську Народну Республіку. Деякі концерти українського колективу відвідали президенти різних країн, а також члени королівських сімей Іспанії та Великобританії. Це був неймовірний тур, який продемонстрував важливість української музики у світі.

Після епохи Петлюри та Директорії українське керівництво не усвідомлювало важливість культури та класичного мистецтва, тому не виділяло на це необхідних фінансових ресурсів.

Власне, в ряді країн були організовані дні української культури з фінансовою підтримкою. Але чи можна вважати цей метод дієвим? Якщо чесно, я маю великі сумніви.

Іноді в посольствах можна було натрапити на затишні куточки, оформлені вишитими рушниками, глечиками та колосками.

Проте згодом виникла інша тенденція, деяким чином позитивніша. Наразі в Україні був заснований Інститут, що підпорядковується Міністерству закордонних справ, і його головною метою є підтримка та популяризація української культури за межами країни. Однак бюджет для цього інституту є досить обмеженим. В умовах воєнного стану важко пропонувати збільшення фінансування для культури, адже є більш нагальні потреби, такі як медичні заклади, армія та забезпечення обороноздатності. Водночас, якщо ми не почнемо активно діяти на міжнародній арені, це може призвести до серйозних труднощів у майбутньому. Сьогодні всі митці активно працюють над просуванням української культури за кордоном, але порівняно з ресурсами та зв'язками, які мають росіяни, це виглядає недостатньо. Вони мають доступ до міжнародних федерацій і регулярно беруть участь у конкурсах у різних галузях, що забезпечує їх постійну присутність на світовій сцені. Протистояти цьому можливо, але для цього знадобляться роки цілеспрямованих зусиль та адекватне фінансування.

Чи могли б ви розповісти, як нині організовується гастрольний тур симфонічного оркестру Національної філармонії? Які джерела фінансування використовуються для цього?

На сьогоднішній день фінансування забезпечується запрошуючою стороною: це може бути агент, якщо мова йде про оркестр, або інші учасники, якщо йдеться про конкурс чи фестиваль.

Отже, музиканти отримують дохід у цьому місці, вірно?

Існують двосторонні угоди, що покривають всі витрати на гастрольну діяльність, а також передбачають оплату гонорару для установи.

Звичайно, там вже встановлені договірні ціни. Ми прагнемо знайти баланс між гонораром і можливістю колективу виїхати для презентації. Зрозуміло, що замовник визначає репертуар. Усе це обговорюється, але, на жаль, ми не можемо повністю сформувати програму з тих творів, які нам хотілося б виконати.

Проте варто зазначити, що існує безліч цікавих ініціатив. Хочу виділити Ірину Буданську, яка є засновницею проєкту "ДОМ Майстер Клас". Ця організація також організовує вражаючий фестиваль у Софії Київській. Наразі вони реалізували декілька проєктів за межами країни, які ми підтримали фінансово, зокрема в Лондоні. Там виступали українські художники та музиканти, а також були залучені представники філармонії. Це яскравий приклад меценатства.

Як ви ставитеся до того, що Музична академія в Києві, яку ми звикли називати Київською консерваторією, носить ім'я Петра Чайковського?

Безумовно, наразі немає підстав для того, щоб Музична академія продовжувала носити його ім'я. Зараз ми спостерігаємо активну спробу українізації постаті Чайковського, яка викликає багато запитань щодо його присутності в назвах установ та бажання виконувати його твори на українській землі. Проте існує чимало нюансів. З одного боку, це питання колективу академії. Однак я хочу висловити свою особисту думку як музикант. У суспільстві з'являються пропозиції, що стосуються повернення Чайковського в Україні. Це тема для численних дискусій, але...

Кажуть, що в переписці з Іваном Франком Микола Лисенко згадує Чайковського як "наше надбання", чи не так? Його творчість прагнуть пов'язати з козацькими традиціями.

У згадках Станіслава Людкевича йдеться про його козацькі корені. Можна провести паралель із Фридериком Шопеном. Народившись у Польщі і проживши частину свого життя там, а іншу — в Парижі, він був в рівній мірі французом і поляком. Проте, чому ж його вважають польським композитором? Шопен самотужки виражав свою ідентичність. Він створював, зокрема, мазурки, що є національними танцями. Історично його дух і серце завжди належали Польщі. Хоча композитор спочиває у Парижі, його душа залишилася у Варшаві, у костелі Святого Кшижа. Це підтверджує важливість самоідентифікації людини.

У спадщині Чайковського переплітаються корені, що охоплюють французькі, австрійські та українські традиції, адже його бабусі і дідусі походили з різних країн. Однак важливо зазначити, що він не є виключно українцем. Чайковський не з'явився на світ в Україні, і впродовж життя ідентифікував себе як росіянин. Проте це лише частина його історії. У контексті сучасної гібридної війни російська культура розглядає Чайковського як одного з найзначніших композиторів, які символізують Росію в музичному світі. Безсумнівно, його музика є вражаючою, а сам автор здобув популярність саме як російський композитор. Якщо ми з великою обережністю спробуємо назвати його українцем, це може підкріпити російський наратив про спільність культур. Водночас світ, скоріш за все, продовжить вважати його частиною російської музичної спадщини. Безперечно, існує простір для багатогранних музикознавчих дискусій щодо впливу Чайковського на українську музику та навпаки. Ці обговорення є важливими, оскільки вони дозволяють краще зрозуміти взаємозв'язки між культурами. Однак вважати Чайковського видатним українським композитором не має достатніх підстав.

Чому ми тоді говоримо, що Чайковський - виключно російський композитор, а Дмитро Бортнянський і Максим Березовський, які були вивезені дітьми до Росії, вчилися там, яких росіяни називають засновниками російської класичної музики, - це українські композитори?

По-перше, ці митці походять з України. Вони здобули освіту в Глухівській хоровій школі, яка згодом забезпечувала кадри для придворного хору в Петербурзі. Проте саме Бортнянський і Березовський стали представниками протестного хорового співу, активно впроваджуючи українські традиції у своїх творах. Хоча в той час поняття самоідентифікації ще не існувало, адже відчуття належності до певної нації сформувалося лише в епоху романтизму XIX століття, ми все ж вважаємо їх українськими композиторами через їхнє походження, творчість та впливи.

Звичайно, в даний момент триває активна дискусія щодо їхньої національної приналежності, адже в багатьох країнах їх часто називають російськими композиторами. Якщо порівняти їх із Чайковським, який безсумнівно є символом російської музики, то Бортнянський і Березовський виявляються трохи далі в цій суперечці, і аргументація тут є більш обґрунтованою. На міжнародному рівні ми намагаємося донести, чому їх слід вважати українськими композиторами, і наші пояснення зазвичай сприймаються без заперечень.

Є також український авангард 60-х. Чи правильно я розумію, що це явище зовсім невідоме на Заході? Чи є хтось за межами України, хто чув про Леоніда Грабовського чи Володимира Губу?

Як кого. Наприклад, Валентин Сильвестров також належить до так званого київського авангарду. У більшості представники цієї течії - це учні Бориса Лятошинського. От Сильвестрова знають дуже добре. У будь-якій європейській столиці ви можете зайти у магазин компакт-дисків, де вони ще збереглися, і знайдете диск Валентина Сильвестова, причому виданий і записаний там же на Заході. Тобто це дійсно популярний автор. Звичайно, що Володимира Гробовського чи Володимира Гобу знають менше. Але все одно зараз затребуваність на українську культуру зростає. Ініціативами музикантів, які живуть на Заході, і тих українців, які виїжджають зараз, намагаємося ці твори виконувати.

Продовжуючи відповідь на питання про те, що ми можемо протиставити агресорам, варто зазначити, що ми здатні представити не лише наших класиків, таких як Євген Станкович чи Мирослав Скорик. Сьогодні українська композиторська школа демонструє вражаючу силу і різноманітність, охоплюючи різні покоління: від найстарших митців до молодих талановитих авторів, які експериментують з безліччю жанрів, форм і стилів. Сучасна українська музика не обмежується одним напрямком, а охоплює широкий спектр від постромантизму до спектральної музики та інших течій. Цікаво, що "Метрополітен", визнаний першим оперним театром у світі, замовив створення опери у українського композитора середнього покоління Максима Коломійця. Ця опера буде присвячена темі депортованих українських дітей під час війни. Для її реалізації буде залучена команда лібретистів і постановників, що обіцяє створити захоплюючий творчий продукт. Це свідчить про зацікавленість та реакцію на українську культуру з боку міжнародної спільноти.

Наприклад, Кері-Лінн Вілсон — канадська диригентка, яка регулярно відвідує Україну, нещодавно очолила Національний камерний ансамбль "Київський камерту" та диригувала панахидою Станковича в Національній філармонії України, присвяченою пам'яті жертв голодоморів. Це лише один із багатьох прикладів подібних співпраць. Проте нам потрібно активно працювати над підвищенням фінансового та концептуального інтересу до таких заходів. Важливо усвідомлювати, для кого і з якою метою ми організовуємо події; мета полягає не лише в проведенні концерту, а й у досягненні значущого ефекту.

Торік Національна філармонія була співорганізатором фестивалю Kyiv Baroque Fest. Ключовою фігурою його був французький композитор XVIII століття Рамо. Ви його поєднали з Бортнянським. Мені здається, що це була чудова ідея. Скажіть, будь ласка, чому ви це зробили і чи справді Рамо впливав на Бортнянського?

Ця історія дійсно заслуговує на увагу. Минулого року ми спочатку запланували масштабний фестиваль, але з часом зрозуміли, що у нас було обмаль часу для його реалізації. Адже це вимагало співпраці з іноземними партнерами, що включало не лише фінансові аспекти, але й ризики, пов'язані з приїздом закордонних артистів до України. В результаті, ми провели всього три концерти, які стали своєрідною вступною частиною до майбутнього фестивалю. Оскільки минулого року ми відзначали ювілей видатного французького композитора Жана Філіпа Рамо, ми вирішили поєднати його творчість з творчістю українського композитора Бортнянського.

"Барокфест" ми сприймаємо в широкому розумінні. Це не лише музика, що належить виключно до епохи бароко. Це звуки, які передували бароковому стилю та виникли з нього. Саме програмна директорка Анна Гадецька запропонувала зосередитися на галантній добі для цього фестивалю. Адже між бароко і класицизмом існує перехідний етап в музиці — галантна епоха. Рамо можна вважати одним із найяскравіших представників цього періоду, але й Бортнянський також відіграє важливу роль, оскільки на нього суттєво вплинула французька музика. Тому для нас було важливо продемонструвати, що Україна має своє місце в цьому контексті, і що не можна говорити, ніби в нас не було подібного розвитку.

Відбулося.

Цього року у нас були також подвійні концерти Рачинського і Березовського. Виконували багатьох українських авторів того часу, які абсолютно вписувалися в свою добу. Нам було важливо показати Україну от в цьому контексті і ми раді, що нас підтримали представництва міжнародних посольств. Вони побачили, що Україна є в цьому просторі також. Приїхав навіть французький клавесиніст Жан Лондо. Він один з кращих клавесиністів барокової музики в світі. Він надав безкоштовні майстер-класи для тих, хто зареєструвався.

Розумієте, для цих людей це справжній акт громадянської мужності. Приїзд до країни, де триває війна, викликає у них великий стрес. Наприклад, Андреас Шолль, один із найвідоміших сучасних контртенорів, закрив наш фестиваль виконанням "Українського кантусу XVII століття" Данила Туптала українською мовою, одягнувшись у білу вишиванку. Це було неймовірно. Вони були вражені нашою стійкістю, адже ми продовжуємо жити і працювати, незважаючи на всі виклики навколо. Ми незламні, сильні, посміхаємося і підтримуємо одне одного. Я впевнений, що вони заберуть ці емоції з собою у світ. Це також є формою культурної дипломатії. Вони зможуть передати ці враження з перших уст, а не через призму пропаганди. Ми усвідомлюємо, що в нашій сфері вплив пропаганди є досить значним. Змінюються теми дискусій, можна замінити одне слово і назвати ситуацію не війною, а конфліктом. Це невелика підміна понять, яка може мати великі наслідки.

Україна завжди вписувалася в цю синергію, такий єдиний простір барокової музики. А зараз ми намагалися це вписати саме на рівні фестивалю, показати не тільки українцям, а й світовим партнерам, що ми там є. Ми повернулися додому.

#Суспільство #Українці #Росія #Композитор #Україна #Українська мова #Російська мова #Радянський Союз #Російська імперія #Росіяни #Володимир Путін #Музикант #Українська культура #Європа #Київ #Радіо #Мирослав Скорик #Латинська Америка #Музика України #Париж #Опера #Німеччина #Данило Галицький #Південна Америка #Друга Польська Республіка #Італія #Борис Лятошинський #Петро Ілліч Чайковський #Симфонія #Сергій Параджанов #Японія #Національна філармонія України #Берлін #Класична музика #Диригент (музика) #Хор #Західна Європа #Фредерік Шопен #Микола Лисенко #Валентин Сильвестров #Єлизавета Петрівна #Сергій Рахманінов #Дмитро Бортнянський #Максим Березовський #Євген Станкович #Київська губернія #Станіслав Людкевич #Річ Посполита #Симон Петлюра #Шведи #Анна Нетребко #Бойкотуй! #Вісбаден #Сергій Дягілєв #Капела #Микола Ділецький #Томас Манн #Олександр Кошець #Українська Народна Республіка

Інші публікації

В тренде

artmisto

ARTMISTO - культурный портал Киева. События Киева, афиша, сити-гайд. Культурная жизнь, актуальная афиша мероприятий Киева, обзоры, анонсы. Новости культуры, современное искусство, культурные проекты - на artmisto.net. При перепечатке материалов сайта индексируемая ссылка на artmisto.net обязательна!

© Artmisto - культурный портал Киева. События Киева, афиша, сити-гайд. All Rights Reserved.