Між "Богемською рапсоді" та КДБ: шляхи пошуку суб'єктності у виставі 1975 року.

Я представляю покоління, яке не пережило радянський союз як інститут державності. Інформацію про дефіцит товарів та черги в магазинах я отримав лише з розповідей старших. У моїй свідомості зберігається туманний образ "найсмачнішого пломбіру" та квартир, які надавалися громадянам безкоштовно – хоча за ними також потрібно було чекати у чергах. Я знайомий з ідеологічними наративами про "гнилий Захід" і з уявленням про те, що в ті часи Бога не існувало. Ці теми сформували мою постпам'ять ще до того, як ми вивчали їх у шкільних підручниках.

Я бачила весільне фото бабусі, де за її плечима - статуя леніна. Знаю будинок, де під час Другої світової в кімнатах моїх рідних стояли коні німецьких загонів. У моїй пам'яті живе розповідь про прабабусю, яка йшла до ворожої медикині просити ліки проти дифтерії, щоб врятувати дітей, і про прадіда, який до кінця життя носив у ногах фронтові осколки. Маю сімейні хроніки про те, як предків "розкуркулювали" і натомість я росла з постійним бабусиним "не грайся хлібом". Від мами знаю про тиск, де вона підлітком почувалася чужою лише через те, що говорила українською. А від тата - про партизанське угрупування дванадцяти братів Васют на Закарпатті, які воювали проти радянщини, поки один із них не здав усіх за золотий годинник.

Я застала не союз, а його колоніальну інерцію. Я бачила, як у школах поруч з українською мовою продовжували вивчати російську. Я досі спостерігаю, як українські театри відтворюють меншовартісні патерни та колоніальний продукт, виправдовуючи це касовими зборами й повагою до традиції. Ми багато років жили на вулицях пушкіна та маяковського, зберігали у своїх містах радянські маркери й споживали російський контент. Імперії чи союзу вже не існувало де юре, але вони продовжували панувати де-факто - через наш соціокультурний простір і постійне озирання на так звану метрополію. Але проблема радянського минулого не просто межує із загрозою російського теперішнього - вона є його ідеологічним фундаментом.

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975".

Вистава "1975", створена режисером та драматургом Томі Янежичем у Івано-Франківському національному театрі імені Івана Франка, пропонує глядачам захоплюючу історію про хлопця на ім'я Любчик. Його бабуся пережила втрату родини під час Голодомору, а дідусь працював у КДБ. Це розповідь, що охоплює три покоління, кожне з яких зустрілося з війною або міжвоєнними часами, ніколи не зазнаючи справжнього миру. Вистава відображає ті ж самі вулиці, які були частиною різних держав. Вона ставить питання про те, як особа, яка не мала можливості побачити СРСР на власні очі, висловлює свої думки про цю епоху через мистецтво театру. Чи може ця вистава стати засобом для відновлення нашої ідентичності? Або ж вона лише підживлює "милої й безтурботної" ностальгії, зберігаючи травму, а не намагаючись її розібрати?

Три покоління та (не) відчутні страждання. Аналіз травматичного досвіду та концепція Діснейленду.

Український театр сьогодні часто перебуває у бульбашці знайомих сюжетів та екзотизації задля касових зборів. Це небезпечно в умовах війни, яка триває вже 12 років, та постколоніального дискурсу. Такий підхід нагадує Діснейленд. Сам Волт Дісней на його відкритті казав: "...Діснейленд - це ваша країна. Тут люди похилого віку знову переживають приємні спогади про минуле, а молодь може насолоджуватися викликами та обіцянками майбутнього". Коли театр, який за своєю сутністю формує культурні патерни, вдається до екзотизації чи толерує травму, він фактично продовжує справу колонізатора. У такому випадку складне й травматичне минуле замінюється чимось милим і безтурботним. У виставі "1975" розповідь повертає незручне минуле як інструмент для побудови теперішньої суб'єктності.

У цій історії я - Любомир (Любомир Валівоць). Точніше, з усіх я розумію його найкраще: він з мого часу й несе в собі ті самі трансгенеративні травми, що і я. Любчик тут - наратор. Він проводить нас крізь усі травми й злами своєї родини.

Зображення: надане творцем Покоління архітекторів/-ок та жерств системи.

У Любчика був дід Андрій, відомий як Андрій Мельник. Він працював інженером, і напередодні своєї смерті у 90-х роках розкрив таємницю: служив на КДБ. Він не просто крадів креслення Fiat, а запам'ятовував їх завдяки своїй фотографічній пам'яті, потім відтворював на папері та передавав інформацію до КДБ. Багато досягнень в Союзі було отримано саме так. Власних розробок було обмаль, зате все, що було здобуто шляхом крадіжки, проголошувалося "нашим". Метрополія знищувала індивідуальність, замінюючи особисті бажання на потреби партії. Чи був Андрій добровільним агентом КДБ — питання без відповіді; система не питала, а він навряд чи б і зізнався. Це ілюструє загибель особистості під тиском функціональної системи.

У Любчика була бабуся Надія Левченко, яка працювала бібліотекаркою. Він виростав під її опікою, оскільки батьки переїхали до Італії. Любчик завжди пам'ятає, як бабуся плакала, і це спогад залишився з ним на все життя. У їхньому домі завжди звучала ретельно обрана музика, а візити до бабусі та дідуся завжди планувалися заздалегідь, адже вони розлучилися ще в 1975 році. Любчик дізнався цю правду тільки в зрілому віці, адже в його уявленні їхній шлюб завжди був ідеальним. Цю ілюзію підтримували десятиліттями, аби не зруйнувати образ "щасливого радянського життя". Вона була зруйнована після смерті дідуся, коли бабуся зізналася: "Я його ніколи не любила". Багато родин залишалися разом лише для вигляду, у той час як в моїй родині все склалося інакше: бабуся розлучилася і самостійно виховала двох дітей, хоча це сталося не в 1975 році, а в 80-ті. У Любчика була ще одна бабуся, Ольга Комановська. Всі її родичі загинули під час Голодомору. Деякі з моїх родичів також не пережили ті страшні часи, зокрема брати мого прадіда. Інша частина сім'ї змогла врятуватися, втекши до Білорусі, де працювали грабарями, аби вижити. У 16 років, під час Другої світової війни, Ольгу відіслали до німецької родини в Новій Гориці (Словенія). Можливо, це було пов'язане з програмою "Лебенсборн", метою якої було виховання дітей з "арійською" зовнішністю для створення "расово чистих" нащадків. У 20 років Ольга повернулася в Україну, але Радянський Союз знищив її родину, а війна забрала дім і право на свободу. Любчик не пам'ятає бабусю, оскільки вона померла рано, в 1975 році.

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975".

У Любчика був дід Олексій (Олексій Лейбюк). Він був спортсменом. У 1975 році поїхав у Нову Горицю на змагання з п'ятиборства. У те саме місто, де його дружина Ольга була рабинею. І де під час іншої війни назавжди зник його рідний брат. Поселили його в готелі "Аргонавти", де він був разом з Олегом, який теж приїхав на змагання. Спойлер: Олег стане татом Любчика. Тут в Новій Гориці Олексія кличуть до телефонної будки. Він думає, що це кдб. Але ні - повідомляють, що Ольга померла. Пневмонія. Олексій якраз купив їй красиву сукню, але подарувати не встиг. До речі, на виставі справді показують цю сукню. Також Олексій любив збирати чи то красти купу речей, які в союзі так просто (або взагалі) не дістанеш і продавав їх. Він став "людиною дефіциту". Його звичка збирати речі, які в союзі було неможливо дістати, - це не просто ощадливість чи спосіб заробітку, а діагноз суспільству, де всього було мало, все було "наше" і все це легко могли забрати в один момент. Олексій бачив, як зникали люди, в чужій війні втратив безвісти старшого брата і зрештою сам опинився у в'язниці за вбивство.

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975". Покоління транзиту

Батьками Любомира є Іванка (Іванна Сірко) та Олег (Олег Панас). Їхня зустріч відбулася під час Ланцюга єдності у 1990 році, коли Іванка прийшла на акцію разом із батьком Олексієм. Цікаво, що тоді Олег повернув Олексію сукню, яку той забув у його автомобілі ще в 1975 році. Олег роками вагався, чи варто згадувати про неї або просто викинути. Інформації про професію Іванки немає, проте відомо, що Олег займався спортом. У 90-х він вирушив на заробітки до Італії, якраз коли його батько Андрій помирав. Згодом Іванка також переїхала до нього. Вони планували забрати Любчика з собою. Одного разу він навіть провів там місяць і закохався в італійську культуру. Але плани не здійснилися. Залишилася лише невдала спроба переїзду, після якої маленький Любчик сумував під пісню "Estate" свого улюбленого італійського артиста Джованотті.

Олег і Іванка представляють покоління, яке намагається вирватися з ролі жертв, шукаючи виходу через втечу. Історія Олега, який жив в Італії в 90-х, перегукується з долею його бабусі Ольги. Якщо бабусю в 16 років насильно вивезли, то Олег вирушив самостійно, сподіваючись на заробіток, який забезпечить його родину. Проте, врешті-решт, він опинився на кордоні у становищі фактичного "раба": без візи, обманутий і залишений на вулиці. Хоча він адаптується та живе в Італії разом з Іванкою, у його серці залишається відчуття емігранта, який спостерігає за травмами попереднього покоління, усвідомлює виклики сучасного життя і обирає тримати дистанцію.

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975". Покоління пошуку

Любомир - це покоління, яке отримало весь цей спадок. Те, що його виховувала Надія, яка постійно плакала, і є нашою трансгенеративною травмою. Ми переймали собі цей плач і страхи з дитинства, навіть не бачачи срср на власні очі. Любомир тут артикулює те, про що мовчали інші покоління, перетворюючи "милу ностальгію" на об'єкт дослідження.

Вистава не засуджує радянський союз, а скоріше, не прагне його "скасувати". Деколи оповіді на сцені звучать як невимушена розмова на кухні, нагадуючи: "А пам'ятаєш, як це було в молодості?". Проте, між рядками простежуються паралелі: "Ось тут було так, а ось тут - інакше". Це і є деконструкція - можливість бачити обидві сторони медалі і називати речі своїми іменами. Театр виступає як платформа, де глядачі отримують право на власну думку. Це відгукується з цінностями демократичного суспільства, за яке Україна бореться вже 12 років. Врешті-решт, сама вистава піднімає питання сучасної війни і небезпеки, яку несе радянське минуле для нашого сьогодення.

Однак війна ставить перед нами парадокс: чи не перетворює простір суб'єктності на пастку? П'єса уникає радянського дидактизму, не розставляючи чіткі мітки на "добре" чи "погано", але сама природа війни є антидемократичною — вона вимагає розділення на "свій" і "чужий". На полі бою рефлексія щодо людяності супротивника може призвести до загибелі. Аналогічно у театрі: пошук виправдань у ситуаціях, де нам загрожує знищення, нагадує про Діснейленд, де безпека триває лише до моменту насильства. Проте ми продовжуємо відстоювати ліберальні цінності, починаючи з Майдану, тому демократичний простір необхідно формувати та розвивати вже сьогодні. Саме тому відсутність готових відповідей і незакінчений фінал у виставі звучать як заклик: "Це ваша відповідальність, тож будьте достатньо зрілими, щоб ухвалити це рішення самостійно".

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975". Місто й історія як палімпсести. Чи є тут наша суб'єктність?

У виставі "1975" розгортається багатошарова тканина, на якій, подібно до палімпсесту, записувався хід історії. Сидячи на камерній сцені Франківського театру навпроти величезного вікна, глядач спостерігає за реальним життям – вулицею, перехожими, автомобілями. Межі сцени стираються, адже контекстом є країна, що вже 12 років переживає війну. Андрій (як особистість, а не лише персонаж) виходить на цю саму вулицю і говорить у мікрофон про те, що цей будинок за останні 150 років належав до десяти різних держав. Це життя на межі імперій, що перетворює людину на вічного мігранта у власній оселі. Музика у виставі стає своєрідною зоною деконструкції, де звучать хіти 1975 року: Девід Бові з "Fame", ритм-н-блюзові The Blackbyrds та диско від KC and the Sunshine Band. Ці звуки сприймаються як легітимізація того, що було заборонене у радянські часи. Це повернення вкраденого минулого і спроба закрити гештальт синхронізації з часом, від якого нас намагалися відокремити. Поки дід Андрій за пам'яттю відтворює деталі іноземних автомобілів, світ живе зовсім іншими ритмами. Мова у виставі також є елементом деконструкції. Англійська та російська звучать тут на рівних, без перекладу. Наше "автоматичне" сприйняття російської мови – це не природний процес, а шрам від колишньої колонізації.

Міська пам'ять Івано-Франківська розкривається через специфічні елементи. Наприклад, кінотеатр "Космос" розташований на території колишнього єврейського кладовища, що ілюструє вміння радянської влади замасковувати темні сторінки історії під маскою розваг. Драматичний театр, який ми бачимо сьогодні, спочатку споруджували як зал для комуністичних зборів. Під театром прихований тунель, що з'єднує його з колишнім готелем "Україна", нині "Надія". Це частина того ж самого комплексу, де раніше стояла статуя Леніна на фоні готелю, а розстріли єврейської громади в 1941 році, коли загинуло близько 10-20 тисяч людей, відбувалися на фоні святкового застілля для тих, хто вважав себе переможцями. Схожі історії можна знайти і в Новій Гориці, рідному місті Томі Янежича і Карло Зоратті, одного з учасників вистави, та автора відеоформату. До 1947 року Нова Гориця (Словенія) і Ґоріція (Італія) були єдиним містом, розділеним залізничними коліями та зруйнованою стіною, що ділила Югославію і Італію. Місцеві жителі змінювали прапори, пересуваючись в межах рідного дому. До речі, з вікна будинку Томі видно стадіон, де мали змагатися Олексій та Олег.

Зображення: надане автором

Солдатів з Івано-Франківська імперія відправляла на фронт у Словенію під час Першої світової війни, включаючи їх до складу 20-го полку, в той час як словенці відправлялися в Україну. Такі дії імперій завжди свідчать про використання представників колонізованих націй у своїх військових конфліктах.

1975 рік у виставі - це точка розриву. Поки кдб саджало Сергія Параджанова та пресувало інтелігенцію, світ дивився "Щелепи" Стівена Спілберга і слухав "Bohemian Rhapsody" від Queen. В той самий час підписувалися Гельсінські угоди, які мали б гарантувати мир, але натомість були паралельною ширмою під час вбивства за загадкових обставин митця П'єра Паоло Пазоліні та сумнівного самогубства українського марафонця Володимира Куца. Жили в колективній фантазії про спільний космос і "Аполлон-союз", поки в підвалах катували людей. 1975 рік у союзі - це не "золота епоха стабільності", а глибока штучна ізоляція, яка вкрала в нас синхронність із світом.

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975".

Ця оповідь виводить нас з позиції об'єктів, чиї досвіди просто демонструють, адже тут відбувається діалог двох рівноправних учасників, які безпосередньо розглядають свої межі та травми, без втручання колишніх метрополій. Це не спроба перегляду досвіду Нової Гориці чи Горіції через призму України, а радше пошук спільних точок, що поєднують країни, які перебували під тиском імперій. Паралелі між Новою Гориці та Івано-Франківськом постають не як дослідження відмінностей, як це вимагає постколоніальна критика, а як виявлення "свого" в іншому. Проте таке впізнавання можливе лише за умови, що ми усвідомлюємо свої ідентичні межі. Цей пошук перетинів між народами, які колись були колонізованими, створює простір для якісної міжнародної копродукції, де ми не просто матеріал чи фон для чужих наративів.

Я не обирала історію цієї країни та своїх предків. "Діти, яких ще не існує, будуть брати участь у війнах своїх предків", - говорить Андрій. Я б також додала щось про трансгенеративну травму. Проте, кожен із нас формує ту мову, якою висловлює свої думки про минуле. Вистава "1975" не надає готових відповідей, але пропонує інструменти, які допомагають вийти з солодкої та небезпечної пастки ностальгії. У світі, де межі між минулим і теперішнім розмиваються сучасними війнами, наше право на бездіяльність або намагання сховатися за складністю контексту втрачає сенс. Наша суб'єктність починається тут і тепер — у здатності називати речі своїми іменами та перестати бути пасивними спостерігачами історії. Це не просто історія про те, як жили наші предки; це вияв того, ким ми є сьогодні. Наприкінці вистави Іван (Іван Бліндар) говорить: "Ти знаєш, що ти людина". Можливо, ми трохи це усвідомлюємо, але ще дуже багато шляхів попереду.

Зображення: facebook/Франківський драматичний театр. Відбулася прем'єра вистави "1975".

Виставка "Подорожній плейлист": давайте будемо уважними, адже Одіссей поруч із нами.