"На нас поглядали, як на приречених", -- ділився Василь Бирзул, згадуючи про журналістську діяльність у Чорнобилі.

У подкасті "Медіуми" Василь Бирзул, відзначений званням заслуженого журналіста України, ділиться своїм досвідом, який він здобув, перебуваючи в Чорнобилі з перших днів після катастрофи. Як член спеціальної групи, він виїжджав до зони відчуження та документував хід рятувальних операцій у своїх репортажах.

У цій бесіді йдеться про те, як журналісти Українського радіо опинилися в Чорнобилі: які перешкоди виникли на їхньому шляху, чому доступ до зони відчуження був обмежений, і як вони змушені були маскуватися під членів команди річкового флоту. Також розкриваються деталі перших експедицій до зони, робота в безпосередній близькості до реактора, а також про радянську цензуру: що можна було озвучувати в ефірі, як редагували тексти, прибираючи згадки про рівень радіації, та чому слухачі не отримували вичерпної інформації.

Детальніше про діяльність Українського радіо під час Чорнобильської катастрофи можна дізнатися з книги "Українське радіо. Історія буремного століття".

Ви можете підписатися на подкаст "Медіуми" на таких платформах, як Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та багатьох інших сервісах для прослуховування подкастів.

"На Українському радіо сформували команду творчих добровольців, і їх виявилося п'ятеро."

04:38 "Я все життя думаю, яка в мене професія. Усі їдуть звідти, тікають, а я -- туди";

07:40 "Коли ми дісталися до Чорнобиля, нас зупинила поліція."

11:03 "Веліхов демонстрував знімки реактора та роз'яснював обставини: настав момент, коли ми просто не можемо передбачити, що чекає нас попереду."

14:25 "Попри те, що я був частиною радіо, я вважав, що журналіст не повинен виконувати свою роботу «за рогом»."

17:02 "Пристрій не відображав жодної інформації. Це була радянська технологія, що мала на меті все приховати."

18:42 "Я розглядав реактор з близької відстані.";

22:02 "Цензор — це особа, яка належала до КДБ."

27:43 "Після того, як ми провели інтерв'ю з академіком Веліховим, ми його розшифрували і передали Щербицькому. Ніхто не звітував перед ними!"

28:40 "Камери набували радіоактивності, і їх позбувалися, як і магнітофони, оскільки пил осідав на всіх поверхнях.";

32:53 Я усвідомлював ризики, проте іноді, виконуючи свою професійну діяльність, нехтував ними в ім'я створення репортажу.;

37:44 "Українці усвідомили, що в центрі країни зведена станція, яка, якщо й не знищила, то значно травмувала людей".

"На Українському радіо створили творчу групу із добровольців. Таких виявилося п'ять"

Наталка Соколенко: Василь Бирзул був одним із перших журналістів, який потрапив у зону Чорнобильської аварії та почав висвітлювати трагічні події. І ледь не був заарештований за свою журналістську цікавість. Про це ми говоримо у день 40-х роковин аварії на Чорнобильській атомній станції.

Василь Бирзул: Ви одразу викликали мою цікавість з вашою фразою: "потрапив, ледь не заарештували". Так, дійсно потрапив! Щоб молодь зрозуміла: в ті часи не було можливості домовлятися, оскільки не існувало мобільних телефонів та сучасних засобів зв’язку. Усі були на місці подій, у Чорнобилі! І коли на початку травня виникла нагальна потреба, після промови Горбачова, наші керівники медіа почали замислюватися: раз він відкрито визнав ситуацію, нам також потрібно щось продемонструвати. І почали обговорювати, яким чином це робити.

Українське радіо в той час відігравало важливу роль у системі електронних ЗМІ. Хоча я також провів значну частину свого життя на телебаченні, воно не користувалося такою популярністю, як Українське радіо. Ми почали роздумувати над подальшими кроками. Першим кроком став Олександр Васильович Бутко, керівник відділу промисловості головної редакції інформації Українського радіо, який організував творчу групу з добровольців. В результаті таких виявилося п'ять осіб.

Наталка Соколенко: Перш ніж розглянути обставини вашого потрапляння до зони Чорнобиля, важливо згадати про рівень обізнаності журналістів, зокрема і вашої. Яким чином ви дізналися про катастрофу на Чорнобильській АЕС та як оцінювали ризики, щоб зрозуміти терміни, пов’язані з добровольцями?

Василь Бирзул: Моя дружина -- лікарка швидкої допомоги. Після 26-го вона приїхала додому й сказала: "Щось трапилося в Чорнобилі". Вони теж не знали, хоча це називалося медициною катастроф. На перехресті Вишгородської, казала, нарахували 500 автобусів "Ікарусів" -- із Києва поїхали евакуювати людей. Оскільки й швидкі поїхали туди, пожежні машини -- за цим визначили, що щось сталося.

26 квітня мені доручили перевезти молодят по визначних місцях Києва, пов'язаних із знаменитими поетами і письменниками. Вечором я залишив автомобіль і вирушив на весільну вечірку. На шляху мене накрив дощ, і я відчув сильну трясучку, як ніколи в житті. Щоб заспокоїтися, довелося залити в себе півсклянки спиртного, хоч я зазвичай не п'ю. Іншого виходу, щоб позбутися тряски, не було. Мене не полишала думка, що цей дощ прийшов до Києва з Чорнобиля після катастрофи. Впродовж цього часу, від ранку до вечора, я відчув перші симптоми впливу радіації на свій організм. Але це лише моя власна теорія.

Наталка Соколенко: Спирт — це надзвичайно захоплююча тема. Можливо, саме це і стало причиною нашої розмови сьогодні?

Василь Бирзул: Але за кермом, уявіть собі, який це ризик був. Бо іншого варіанту врятувати людину не було.

Наталка Соколенко: Для тих, хто не пережив ті часи і не знайомий із цими побутовими моментами, я пам'ятаю, як ходила до школи і була евакуйована. Українці були переконані, що червоне вино та алкоголь у цілому здатні захистити від радіації.

Василь Бирзул: На мою думку, в той час вони ще не усвідомлювали, що це пов'язано з радіацією.

"Я все життя думаю, яка в мене професія. Усі їдуть звідти, тікають, а я -- туди"

Наталка Соколенко: Щодня інформація знаходила свій шлях, зокрема через так звані "ворожі голоси" – іноземні радіостанції, такі як "Голос Америки", "Радіо Свобода" та BBC. Вони доносили новини до нашої території. Я пам'ятаю, як мої батьки отримували звідти відомості про те, що трапилася велика трагедія.

Коли формували групу людей, готових їхати в Чорнобильську зону, ви розуміли, що це ризик? Ваше начальство розуміло, що це ризик, тому шукали добровольців? Чи ви не до кінця усвідомлювали, що це за ризик?

Василь Бирзул: Пам’ятаєте, в якій епосі ми тоді жили? Це було протистояння між Радянським Союзом та Америкою, з постійною загрозою ядерної війни. Напруга зростала щоденно. Усі ми проходили навчання. Кожен мав свій особистий протигаз, який зберігався на Українському радіо, у підвалі, і був підписаний. Особистий комплект форми для хімічного захисту також був у кожного. Ми всі готувалися до можливого ядерного конфлікту. Люди добре усвідомлювали, що таке ядерний вибух. Проте не всі могли оцінити його масштаби. Різницю між військовим ядерним вибухом і "мирним атомом" також могли не розуміти. Проте, я думаю, певне усвідомлення у них було, адже всі, хто міг, покидали Київ.

Протягом усього життя я розмірковую над своїм покликанням. Всі втікають звідти, а я — навпаки, пряму на зустріч. Ти вирушаєш туди, бо твоя професія вимагає бути в місцях, де інші відступають. Це не кожному під силу, але ти покликаний бути саме там.

Наталка Соколенко: Чи приєдналися ви до цієї групи волонтерів за власним бажанням, чи це було наказом?

Василь Бирзул: Це абсолютно моя свідома вибір. Наша професія передбачає певні ризики. По-перше, я працював спеціальним кореспондентом Українського радіо, і у цій ролі завжди виїжджаєш першим на місце подій. Це схоже на військову службу: якщо ти обрав цей шлях, ти повинен бути готовим до ризику. Нам навчали не лише висвітлювати позитивні моменти, а й бути присутніми у складних ситуаціях. Під час навчання в університеті ми брали приклад з військових кореспондентів і вчилися, як діяти на передовій, готові жертвувати своїм життям і здоров'ям, аби донести важливу інформацію до наших читачів, глядачів і слухачів.

Наталка Соколенко: Ви знаєте, якщо звернути увагу на сучасних журналістів, які вирушають на фронт і зазнають поранень, а іноді навіть втрачають життя, це явище все ще залишається актуальним.

Василь Бирзул: Я висловлюю свою повагу колегам, які сьогодні віддано працюють. У кожного з нас своя боротьба. Дехто стикається з Чорнобилем. Через свій вік я вже не здатний брати участь у бойових діях.

"Коли ми підійшли до центру Чорнобиля, нас затримала міліція"

Наталка Соколенко: Давайте ж розкриємо цю інтригуючу ситуацію, про яку я згадала на початку: чому ваша спроба наблизитися до Чорнобиля ледь не закінчилася арештом? Які події цьому передували?

Василь Бирзул: Всі були в жаху, ніхто не міг вийти, все було закрито. Як потім роз’яснював професор, академік Веліхов, вони самі не могли усвідомити, що сталося. У реакторі з’явилися нові хімічні елементи. Температура не знижувалася. Він демонстрував нам фотографії: "Ось, зверніть увагу - 365 градусів". Ніхто не знав, як це загасити, воно продовжувало горіти.

Наталка Соколенко: А ви з ним навіть спілкувалися?

Василь Бирзул: Звичайно. Ми потрапили туди. Тоді була паніка, невідомість, нікого не пускали. Суспільство радянське було закритим саме по собі, а в такій ситуації закрили все ще більше. Начальство сказало: "Подумайте, як". Ми сформували групу -- і Олександр Бутко, завідувач відділу, домовився з "Укррічфлотом", оскільки ми були з ними в хороших стосунках, щоб нас записали в команду матросів, які перевозять ліквідаторів. Там постійно була ротація по Дніпру -- возили людей до Прип'яті, до Чорнобиля. І ми в складі команди потрапили туди.

Одягнені були як на курорт: блейзер, футболка, джинси -- і все. Коли ми вийшли в Чорнобилі, усе цвіло, весна, початок травня. Це було неймовірно. Десь рохкали свині, десь були кури, яких ще не виловили, які залишилися живими. Перебіг кіт, гавкнув собака. Потім їх утилізували, бо ніхто їх не рятував -- це вже були радіоактивні тварини. Але людей не було. Це було мертве місто.

Коли ми підійшли до центру Чорнобиля, нас затримала міліція і одразу привела в урядову комісію. Двоє, вибачте, хлопців, одягнені як на курорт. Іншого одягу не було. Готувалися до ядерної війни, але Держтелерадіо не могло забезпечити одяг.

Наталка Соколенко: Той самий хімзахист хоча б.

Василь Бирзул: Так, хімзахист. Нас завели в цю державну комісію. У приймальні стояла велика кількість людей високого рангу, чекали на прийом до голови комісії, розв'язували якісь питання. Ми впізнали багатьох, зокрема голову Держплану, майбутнього прем'єра Віталія Масола. Я не тримаю на нього зла, але він поставився до нас не по-дружньому.

Він упізнав нас, адже ми відвідували безліч заходів. Заявив: "Навіщо ви прийшли? Вас тут іще не вистачало". І одразу ж почав звинувачувати: "Вас звільнять з роботи. Хто вас сюди надіслав?".

Веліхов демонстрував знімки реактора і роз’яснював обставини: настав час, коли ми просто не можемо передбачити, що станеться далі.

Василь Бирзул: Коли я працював над репортажем про запуск четвертого енергоблоку у 1983 році, я провів тиждень у Прип'яті, щодня виконуючи завдання на атомній станції та висвітлюючи підготовчі роботи. Секретарка комісії, пані Валентина, впізнала мене і поспішила до голови урядової комісії, щоб повідомити про мою присутність. Вона вийшла і сказала: "Вибачте, вас запрошує Іван Степанович Силаєв".

Силаєв, який очолював комісію, нещодавно змінив Щербину. Серед людей, що стояли в черзі, двоє міністрів, яких вважали "туристами", отримали запрошення без черги. Іван Степанович тепло нас зустрів і сказав: "Хлопці, я вражений вашою відвагою і докладу всіх зусиль, щоб ви отримали все необхідне для якісних репортажів". Він натиснув кнопку на селекторі і дав вказівки академікам Веліхову, Гідаспову, Легасову, щоб нас допустили, провели на об'єкти та надали всю потрібну інформацію для висвітлення робіт із ліквідації наслідків аварії. Я вперше відчув смак свободи слова та повагу до нашої професії. Уявіть собі: усіх відсунули вбік, хоча ми, звісно, не заважали роботі. Згодом він став прем'єр-міністром Росії, але це вже зовсім інша історія.

Коли Легасов говорив по селектору, він зазначив: "Іване Степановичу, я наразі облітаю реактор на вертольоті. Згодом зв'яжуся". Уявіть собі, вони надавали звіт.

Ми увійшли до кабінету академіка Веліхова. Стан його був вражаючим: здавалося, що він не спав цілий тиждень, не вмивався і не голився. Лише один погляд на нього одразу давав зрозуміти, яка ситуація. І перше, що ми почули, це були російські нецензурні висловлювання.

Наталка Соколенко: Це від нього?

Василь Бирзул: Так. Він запитав: "Хто вас сюди надіслав у такому вигляді?" І кинув нам два пелюстки — це була свого роду маска. Ви ж розумієте, що в 99,99% випадків нічого не трапиться, але та крихітна частинка 0,001 може виявитися фатальною — і цього вистачить на все життя. Коли мова заходила про альфа-, бета- та гамма-випромінювання, ми вже знали: альфа можна просто струсити, бета — це пил, який ти вдихаєш, а гамма проникає наскрізь. Лише товсті бетонні стіни можуть забезпечити захист.

Він розпочав демонструвати нам знімки реактора та роз'яснювати обставини: настав момент, коли ми просто не маємо уявлення про подальший розвиток подій. Ми не в змозі загасити, нічого не можемо вчинити.

"Хоча я працював на радіо, вважав, що журналіст не має права працювати "за рогом"

Наталка Соколенко: Як ви працювали як репортажист? Розкажіть, будь ласка, на яких небезпечних майданчиках, у яких ситуаціях ви побували тоді?

Василь Бирзул: Хоча я працював на радіо, вважав, що журналіст не має права працювати "за рогом". Радіожурналіст міг би записати десь у безпечнішому місці, куди приїжджають ліквідатори, і багато колег так і робили. Але мій принцип був інший: я маю бути на місці, там, де працює людина. Я не зварюватиму і не виконуватиму іншу роботу, але потім ця людина говоритиме зі мною, бо я був там, де вона працює. Я не ховався, а був поруч.

Ми бігали цією "золотою галереєю". Хто знає, це кілометрова відкрита веранда, яка з'єднує всі чотири енергоблоки. Її частково закладали свинцем, десь перекривали.

Наталка Соколенко: Чому їй дали прізвисько "золота"?

Василь Бирзул: Реактор був оббитий жовтим металом. Але там усе одно був високий рівень радіації, це був зручний коридор, яким усі пересувалися.

У звітах містилися свідчення: мчимо, задихаємося, говоримо в мікрофони, адже час йшов на рахунок рентгенівських обстежень за годину. Чим швидше пройдеш крізь небезпечну зону, тим меншу дозу радіації отримаєш.

Один із найбільш вражаючих етапів — це процес зварювання біологічної стінки, що розділяє третій і четвертий енергоблоки, розташовані між машинними залами. Зварювальник виконував свою роботу всього 15 хвилин: його доставляли, він виконував зварювання і одразу ж покидав місце. Після цього ці листи накривали бетонною сумішшю. Телебачення мало зафіксувати цей важливий етап робіт.

Я не міг здійснити передачу по радіо, поки не став свідком цього. Проте записати все на місці було неможливо: людина працює всього кілька хвилин, і це становить загрозу не лише для неї, а й для мене. Дозиметристи суворо забороняли затримуватися в небезпечних зонах.

Ми поверталися в зону безпеки, змінювали одяг і вже в тих умовах проводили інтерв'ю з працівниками. Це була наша методика створення репортажів: спостерігати за подіями на місці, а записувати матеріал у комфортних умовах.

"Накопичувач нічого не показував. Це була радянська система, щоб усе приховати"

Наталка Соколенко: Пане Василю, скільки часу ви провели на цій роботі? Ви принесли з собою радіаційний накопичувач, який залишили на пам'ять. Поділіться, це ж була досить небезпечна ситуація, але ви все ж взялися за цю роботу.

Василь Бирзул: На початку ми не отримували жодної підтримки. Тоді ще не існувало 30-кілометрової зони. Ми подорожували на чому могли.

Протягом багатьох років у мене були джинси, які залишалися в шафі, адже мене не випускали з зони через так звані ПУСО — російську абревіатуру, що в українському варіанті означає "посилена обробка". Казали: "Знімай". Це стосувалося всіх. Також автомобілі очищали, поки їх можна було хоч трохи підготувати для виїзду до Києва, адже повністю відмити їх було неможливо.

Наталка Соколенко: Які дані відображав ваш накопичувач?

Василь Бирзул: Накопичувач не демонстрував жодної інформації. Це була радянська система, яка прагнула все приховати та засекретити. Це питання має дуже широкий спектр. Всім озвучували орієнтовну норму - 25 рентгенів.

Наталка Соколенко: Ми взяли ваш накопичувач, який не мав жодних маркувань, і отримали відповідь: "У вас у межах норми - 25". Але реальна кількість залишилася невідомою.

Василь Бирзул: Ніхто не знає, адже їх не перевіряли в твоїй присутності. Тобі їх видавали, а потім ти їх здавав. Це сталося вже після того, як нам надали перепустки з написом "всюди". Уявіть собі цю свободу слова: ти міг відправитися куди завгодно, якщо знав, куди хочеш йти, і спостерігати все навколо.

"Я розглядав реактор з близької відстані."

Василь Бирзул: Не можу сказати, чи це варто вважати гордістю, але я мав можливість наблизитися до реактора. Якось замполіт 605-го управління, Віктор Хапренко, підійшов до мене в контрольному блоці адміністративного корпусу і запитав: "Вася, хочеш заглянути в реактор?" Я, звісно, з радістю відповів: "Так, Вікторе Миколайовичу". Він завершив навчання у Львівському військово-політичному училищі і був замполітом 605-го будівельного управління, яке займалося спорудженням саркофага. Це управління підпорядковувалося Мінсередмашу – секретному міністерству Радянського Союзу, що спеціалізувалося на будівництві атомних електростанцій. Ми вирушили в подорож. Ідучи галереєю, піднімалися по пожежним драбинам, які були саморобними звареними конструкціями. На атомній станції не було вікон. Десь течія води, десь панує темрява, але він знав, куди йти.

Ми піднялися на 72-гу позицію — це над реактором, найвища точка на атомній станції, дах енергоблока, вище вже лише труба. Коли я дивлюсь на цю трубу, кажу: "Я тут побував, заглядав сюди".

Там, біля свинцевого жовтого вікна, сидів молодий військовослужбовець і спостерігав за роботою реактора. Тоді якраз завершувалися роботи над так званим "мамонтом" — дахом. Саркофаг уже був зведений, залишалося лише накрити конструкцію. Вирішити, як з’єднати новий дах з уже існуючими старими елементами, виявилося непростим завданням, адже існував ризик обвалу. Керування японськими кранами здійснювалося з укриття, але техніка часто підводила — камери виходили з ладу, а електроніка не витримувала навантаження. З висоти понад 70 метрів з укриття нічого не було видно, тому для корекції робіт залучили спеціально підготовлених коригувальників.

Цей юнак сидів, немов у трансі, та контролював процес: "Майна, віра" (команди "Спускай, підіймай" -- "ДМ"). Японські крани та німецькі насоси, які використовувалися для заповнення конструкцій, працювали в режимі дистанційного керування. Оператор вимовляв: "Майна, віра, куди далі?"

Наталка Соколенко: Хлопець -- це строковик?

Василь Бирзул: Строковик. Це очевидно. Не можу точно сказати, чи був він у захисному спорядженні, але, безсумнівно, він належав до військових, адже ми перебували на території військового управління. Він запитує: "Як справи?" — "Все добре". Замполіт повинен був особисто перевіряти стан своїх підлеглих і бути присутнім на місці їхньої роботи. Такі були тодішні правила. У результаті ми відвідали 72-гу позицію, де я востаннє заглянув у реактор. Через кілька днів його вже закрили.

"Цензор — це особа, яка належала до апарату КДБ."

Наталка Соколенко: Ви зазирнули в реактор — що вдалося передати? Тоді діяли цензори. На щастя, зараз це вже в історії, хоча, можливо, після трагедії в Чорнобилі цензурні обмеження почали послаблюватися. Ви самі зазначали, що відчули певну свободу висловлювання.

Василь Бирзул: Я не мав можливості нічого передати. Ви вже ознайомлені з усіма цими фотографіями. Якщо розглянути знімки реактора з висоти, то я бачив те ж саме, тільки з 72-ї позначки, але трохи ближче до об'єкта.

Наталка Соколенко: Я маю на увазі загалом: які репортажі ви передавали з Чорнобиля?

Василь Бирзул: У своїх репортажах я не зосереджувався на самому реакторі, а акцентував увагу на процесі накриття саркофагом. Це були вже фактично останні етапи робіт. Ця споруда є унікальною, оскільки була збудована за рекордно короткий термін — всього за понад 200 днів.

Ми документували кожну стадію, адже всі з нетерпінням чекали на закриття реактора. Наші репортажі були виконані у відповідності до отриманих знань: коли мчиш коридором, чуєш, як люди задихаються, як і ти сам починаєш задихатися, і повідомляєш, куди направляєшся. Якщо на твоєму шляху трапляється табличка з написом "20 рентгенів", ти не забуваєш зазначити: "Тут рівень -- 20 рентгенів".

Ми могли б обговорити захист, технології та дії людей. Проте технічні деталі та показники радіації цензор завжди викреслював. Коли ти приходиш із репортажем, він переглядає: "Згадав 20 рентгенів" — і одразу закреслює. Таким чином, радіація, ніби, взагалі відсутня. Залишаються лише емоції та загальна суть.

Ми ділилися інформацією про процеси, які відбуваються між третім і четвертим енергоблоками, зокрема про те, як створюється біологічна стінка, як рятувальники відкачують воду, і які дії виконують шахтарі. Ці теми можна було обговорювати, якщо вони не підпадали під секретність. Проте певні аспекти залишалися за межами нашого розуміння через ядерне протистояння. Можливо, не було бажання розголошувати деталі засобів захисту – технічних рішень, механізмів, камер спостереження та залучених людей. Це, безумовно, могло бути державною таємницею, але нам це не пояснили.

Щоб ви усвідомили, як діяла цензура: я приніс свій репортаж, а на столі вже був текст промови міністра Романенка.

Наталка Соколенко: Це міністр охорони здоров'я.

Василь Бирзул: Тоді всі казали, що він бреше. Зрозуміло, що він сам не міг виправдовуватися -- тоді це не було прийнято. Але я пам'ятаю той текст. Перша фраза: "Рівень радіації відповідає нормативам, прийнятим на випадок ядерного вибуху".

Цензор викреслює "прийнятим на випадок ядерного вибуху" -- і залишається: "Рівень радіації відповідає нормативам". Що це означає для людей? Що це норма. Але якщо стався ядерний вибух, ці нормативи означають, що певний час можна функціонувати, залишатися дієздатними.

Наталка Соколенко: Коли почала з'являтися більш відкрита інформація про реальну небезпеку радіації, про те, що сталося на Чорнобильській атомній станції? Є версія, що Щербицький, тодішній очільник радянської України, застрелився через чотири роки після аварії, бо не витримав тиску -- внутрішнього чи зовнішнього, коли люди були обурені брехнею комуністичної влади.

Чи відчували потім каяття ці цензори? Я пам'ятаю свою вчительку, класну керівницю, яка змушувала нас брати участь у парадах 1 та 9 травня, а згодом все своє життя просила вибачення за це. Через десятиліття після аварії, коли ми зустрічалися, вона завжди починала з вибачень за те, що ставила нас під загрозу. Чи мали цензори таке ж усвідомлення своїх дій?

Василь Бирзул висловив думку, що, на його погляд, це навряд чи можливо, оскільки більшість учасників були технічними спеціалістами. У нього на столі була книжка: з одного боку — тексти, які він вивчав, а з іншого — список заборонених тем. Серед них було заборонено розголошувати інформацію про врожаї, згадувати конкретні виробництва, заводи та їхні обсяги.

Наталка Соколенко: А чи додали туди також радіацію?

Василь Бирзул: Рівні радіації не підлягали розголошенню – і на цьому все. Також було заборонено обговорювати показники, що стосуються ймовірності ядерного конфлікту, тож цю інформацію просто виключали. Це стало частиною списку заборонених тем. Він дотримувався інструкцій максимально суворо. Це була особа з КДБ, яка просто виконувала свої обов'язки.

"Коли ми провели інтерв'ю з академіком Веліховим, його текст був розшифрований і переданий Щербицькому. Перед ними ніхто не давав звіт!"

Василь Бирзул: Щодо Щербицького, я не думаю, що він знав. Я бачив, як наші найвищі керівники були там, у Чорнобилі, як виконавці: "принеси", "подай".

Наталка Соколенко: Якщо коротко, то пішаки?

Василь Бирзул: Навіть прем'єр-міністр! Голова державної комісії сказав: "Забезпечити" -- і той біжить виконувати. Чи йому доповідали ситуацію? Ні! Ви думаєте, Щербицькому доповідали? Чому мали б?

Коли ми записали інтерв'ю з академіком Веліховим, це було під час першої поїздки, його терміново розшифрували і понесли Щербицькому, щоб прочитали. Усі читали, бо самі не знали, що відбувається. Перед ними ніхто не звітував!

Наталка Соколенко: Абсолютна традиційна колоніальна залежність від Москви.

"Камери набували радіоактивності, і їх позбувалися, як і магнітофони, оскільки пил осідав на всіх поверхнях."

Наталка Соколенко: Давайте повернемося до вашої діяльності. Ви принесли накопичувач, який ми зберегли. Яка його мета? Чи мав він якусь реальну цінність, чи це було більше формальним жестом?

Василь Бирзул: Можливо, частково формальністю, але контроль мав бути. До кінця травня зони ще не було. Коли її створили, пам'ятаю, в Дитятках кукурудза вже була заввишки з людину. Трактори заїжджали, усе загортали, будували пункт пропуску в 30-кілометрову зону.

Після того, як нам надали перепустки "всюди", ми офіційно прибували в Дитятки. Там ми роздягалися, здавали одяг, переходили на інший бік, де переодягалися в новий -- білий або сірий -- і вирушали на станцію. Повертаючись назад, ми знову знімали одяг, який утилізували, приймали душ, забирали свої речі, а потім насолоджувалися чашкою чаю або кави.

Схоже, що дозиметристи вже видавали накопичувачі прямо на станції. Як проходила їх перевірка — залишилося загадкою: просто видали і забрали назад. Востаннє, коли ми були там, я вирішив залишити один собі на спогад. Камери теж ставали радіоактивними, їх утилізували, як і магнітофони, адже пил осідав всюди. Це частина техніки. Я взяв накопичувач на пам'ять.

Наталка Соколенко: У вас є як символ пам'яті посвідчення ліквідатора. Розкажіть, будь ласка, про це. Ви журналіст, але маєте це посвідчення. Як була організована ця процедура?

Василь Бирзул: Я хочу, щоб слухачі знали, що ніхто не отримував нічого завдяки знайомствам або без належних підстав. У той час усі були занесені до реєстрів. Якщо вам видавали такі перепустки, це обов'язково фіксувалося.

До речі, щоб отримати перепустку "всюди", потрібно було пройти медичну комісію безпосередньо в Чорнобилі. Першим на черзі завжди був психіатр, який оцінював готовність людини до роботи в екстремальних умовах та її здатність контролювати свої емоції. У нас був один колега, який проводив репортаж неподалік енергоблока, і його вираз обличчя видавав неабиякий страх. Це не означало, що він дійсно боявся — у кожного своя реакція на стрес. Однак згодом йому заборонили працювати на цій локації, адже, незважаючи на його слів, його зовнішній вигляд у кадрі передавав зовсім іншу інформацію.

Наталка Соколенко: Читала по рисах обличчя.

Василь Бирзул: Так, були отримані інші дані.

Коли нас внесли в усі реєстри й офіційно фіксували накопичення радіації, то після ухвалення "чорнобильських" законів усі, хто мав документи -- відрядження, записи, -- отримували посвідчення учасників ліквідації. Була п'ятикратна оплата, усе оформлювалося офіційно. Тобто це не була процедура, де потрібно було домовлятися. Так само і з нагородами: у мене є медаль Радянського Союзу за цю роботу.

Я усвідомлював ризики, проте іноді, виконуючи свою професійну діяльність, нехтував ними в ім'я створення репортажу.

Наталка Соколенко: Як реагували ваші колеги та керівники на ваше рішення приєднатися до цієї групи добровольців і регулярно вирушати в небезпечні поїздки для створення репортажів та інформування слухачів УР? Чи усвідомлювали вони, що ви займаєтеся чимось винятковим? А яке у вас було ставлення до цього?

Василь Бирзул: Сподіваюся, що всі зрозуміли цю ситуацію. Кожного з нас, хто пережив Чорнобиль, сприймали як людину, що приречена. Найбільше лякає невідомість, адже вона завжди жахливіша, ніж те, що можна побачити на власні очі. Якби я залишився в Києві, можливо, відчував би більший страх або навіть втік би. Але я вирушив туди, побачив усе на власні очі і усвідомлював, що відбувається. Я розумів ризики, але іноді через свою професію зневажав їх, щоб зробити репортаж.

Наталка Соколенко: Чи отримували ви, як журналіст, якісь медикаменти або засоби захисту від радіації, що допомагають зменшити її шкідливий вплив на організм?

Василь Бирзул: Ні, ми не були серед тих, хто отримував ці препарати. Згодом, без сумніву, проходили лікування разом із ліквідаторами, оскільки виникли проблеми зі здоров'ям. У перші роки їх було чимало через вплив радіації. Тобто мова йшла не про профілактичні заходи, а про необхідність лікування.

Проводили дослідження серед усіх, хто перебував у цій зоні: деякі з них залишалися лише на 15 хвилин, інші — всього на хвилину, як, наприклад, робітники, які працювали на даху та скидали графіт. А були й ті, хто знаходився там значно довше, наприклад, журналісти та представники інших служб, таких як метеорологи.

На жаль, в той час кожен обирав свій спосіб захисту, наприклад, червоне вино та подібні речі. Спеціальних заходів безпеки не було. Варто усвідомлювати, що це була найбільша техногенна катастрофа в історії, і швидко знайти ефективні рішення не вдавалося. Йод розподіляли, але не всім і не завжди. Особисто нам його не надали, тоді як інші його отримували. Це давало певний ефект, але лише частково, адже в перші дні всі страждали від кашлю.

Коли я повертався з репортажами, мені було важко навіть прочитати текст — говорити виявилося справжнім випробуванням. Головний редактор і його помічник готували мені чай, щоб полегшити процес озвучування матеріалу. Зараз я розумію, що тоді можна було б зауважити: "Усім важко говорити через вплив радіації на щитоподібну залозу, йоду не вистачає". Але на той момент просто подавали чай, щоб слухачі не чули, як мені важко висловлюватися.

"Українці зрозуміли, що в самому серці країни збудували станцію, яка, якщо не знищила, то серйозно покалічила людей"

Наталка Соколенко: Оксана Забужко у своєму есе "Планета Полин" стверджує, що Чорнобильська катастрофа стала каталізатором української незалежності. Вона вказує на те, що обурення людей, викликане страхом і шоком, призвело до падіння радянської влади і врешті-решт до звільнення України від Радянського Союзу. Це обурення стало наслідком приховування правди, обману та допущення трагедії, а також розташування Чорнобильської АЕС неподалік столиці. Чи погоджуєтеся ви з цим поглядом?

Василь Бирзул: Я не вважаю, що Чорнобильська катастрофа стала основною причиною розпаду Радянського Союзу. Існує безліч інших чинників, які мали вплив. Проте, безсумнівно, що ця трагедія суттєво позначилася на національній свідомості українського народу.

Ми зараз говоримо про технічне висвітлення робіт. Але згодом мої колеги провели багато інтерв'ю, марафонів. Останній такий марафон я робив у 2005 році, ще працюючи на Першому національному телеканалі. До цього часу люди, які були в Чорнобилі, активно висвітлювали цю тему, багато чого відкривалося.

У Верховній Раді вже в 1990 році почали відкрито висловлювати свої думки. Громадяни обрали незалежних депутатів першого скликання, які активно сприяли становленню свободи слова та ліквідації цензури. Тому я вважаю, що всі ці фактори вплинули в комплексі, а не лише Чорнобильська катастрофа. Українці усвідомили, що в самому центрі країни була зведена станція, яка, якщо і не знищила, то серйозно травмувала людей.

Наталка Соколенко: Чи виникали у вас коли-небудь сумніви щодо вашого рішення стати добровольцем і вирушити на Чорнобиль, щоб допомогти після аварії?

Василь Бирзул: Я жодного разу не відчував жалю. Не можу сказати, скільки часу мені залишилося. Навіть якби я зустрів свою останню хвилину і мене запитали, чи шкодую, я б відповів, що ні. Адже моя професія вимагає бути поруч з людьми не лише у щасливі миті, але й у важкі часи.

Нагадаємо, в попередніх епізодах подкасту "Медіуми" ми обговорювали з Олесею Горяйновою, як Росія використовує TikTok для саботажу мобілізації, з Юлією Смирновою із Holywater Tech про популярність вертикальних серіалів у світі, з Вірою Курико про читацькі вподобання українців, з Катериною Котвіцькою про підсумки першого року функціонування Megogo Books, з Оленою Чурановою про новий месенджер "Max", що його запроваджує Росія, з Лєною Чиченіною про те, чому професійні дискусії про кіно часто перетворюються на токсичні конфлікти, з Юлією Тимошенко з Ukraїner про ефективне спілкування з іноземцями, з Оленою Тараненко про захист від медіатравми, з Денисом Зеленовим про діяльність соцмереж "24 каналу", з Дмитром Литвином про "Укрінформ", "УП", телемарафони та "офреки" для журналістів, а також з Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber адаптуватися та зростати після початку масштабного вторгнення.