"Ми підемо в забуття, але наші пісні житимуть вічно" - Наталія Фаліон з "Лісапетного батальйону" розмірковує про мистецтво, любов і втрати - На заслуженому відпочинку.

Творчість "Лісапетного батальйону" завоювала серця багатьох слухачів. Їхні пісні вражають поєднанням гумору, оригінальності та невичерпної енергії. Про колектив, його репертуар і особисті аспекти розповіла лідерка гурту Наталія Фаліон у спеціальному інтерв'ю для "На пенсії".

Наталя Іванівна походить із села П'ятничани, що на Хмельниччині. Саме тут вона розпочала свою артистичну кар'єру в сільському клубі, де створювались її перші авторські пісні для колективу "Бабине літо", який вона заснувала. У сусідньому селищі Скала-Подільська сформувався інший ансамбль під керівництвом Фаліон. Гурт "Забава" також об'єднав багато творчих жінок, жодна з яких не мала формальної музичної освіти.

Знаменитий "Лісапет" став одним із перших витворів Наталії Фаліон. Цю пісню виконували на численних концертах і фестивалях. Однак справжнє визнання прийшло до пісні, гурту та самої солістки після виступу на шоу "Україна має талант". Для участі в цьому конкурсі Наталя Іванівна об'єднала два колективи, і так з'явився "Лісапетний батальйон".

- Наталіє Іванівно, чи було відчуття, що після перемоги в "Україна має талант" Ви прокинулися знаменитою?

- Я досі часом сиджу і думаю: як воно так все сталося. І не можу досі повірити, що ми стали переможцями. Ми - звичайний сільський колектив. Навіть близько думки не було, що ми можемо виграти. Ми їхали на конкурс, граючись, відпочити від села, побути трохи в Києві. Невже так фортуна нам посміхнулася?

Не можу точно сказати, кому слід висловити вдячність за це. Мабуть, варто подякувати нашим жінкам за те, що вони є такими чудовими та люблять цю справу. У нас є свої родини, городи, і ми пережили чимало випробувань. Проте, не зважаючи на всі труднощі, ми вже багато років не лише зберігаємо свою аудиторію, але й залучаємо нових слухачів. Наші концерти відвідують діти та підлітки – це надзвичайно надихає!

- У чому секрет популярності "Лісапетного батальйону", що його пісні знайомі і дітям, і молоді, і людям старшого віку?

Це про народ. Народна пісня — це щось універсальне, доступне кожному. Я не вигадувала свій стиль, я просто співаю так, як відчуваю. Можливо, через десятиліття нас забудуть, але наші пісні, глибоко вкорінені у фольклорі, залишаться з людьми. Сьогодні, коли ми виконемо народні мелодії, часто не знаємо, хто їх створив. Це не має значення — ми їх сприймаємо і любимо. Наші пісні, зрештою, для звичайних людей. Хтось вважає їх простими, без високої естетики. Але вони запам'ятовуються легко, викликають сльози і сміх, тому й слухачі у нас різного віку.

- Хто зараз пише твори для гурту? Як підбираєте репертуар?

У нас є більше двохсот пісень. Я створювала їх сама протягом багатьох років. Наразі більшість текстів для "Лісапетного батальйону" пише мій син. Я займаюся мелодіями, хоча іноді він вже приносить готові музичні ідеї. Він грає на гітарі, як бачить і відчуває, а я можу адаптувати це на свій розсуд. В мене є безліч його віршів, і з кожного з них я можу створити пісню.

Є композиції, які не дозволяють нам покинути сцени вже протягом дванадцяти років. Глядачі підспівують разом з нами. Для треку "Лісапет" це вже значний проміжок часу.

У тексті присутня безліч автобіографічних моментів. Наприклад, згадка про 44-й розмір взуття або про мого кума. Хоча це не просто переказ подій, а певна вигадка, кум у мене дійсно існує. Я живу серед людей, які схожі на мене, і мої труднощі подібні до проблем інших. Тому багато хто може знайти в цьому відображення власного досвіду.

Іноді я замовляю пісні або ж створюю їх сама. Але є й такі мелодії, які виникають прямо з емоцій. Можу просто тихенько наспівувати щось, і раптом з’являється нова пісня. Ніколи не вгадаєш, коли і як прийде натхнення.

Поділіться інформацією про учасниць гурту. Вони ж не є професійними музикантками? Які в них професії?

- Ми їдемо з дому на два-три тижні, коли концерти. Треба, щоб вдома або була надійна стіна, або - закрив хату на ключ, бо там нікого нема. Ми вже всі пенсіонерки на сьогоднішній день. А раніше моя кума Галя, наприклад, працювала завідувачкою дитячого садочка. Є у нас Марія Іванівна, найстарша учасниця, вона - продавчиня, все життя в торгівлі була. Надійка працювала в комунальному господарстві. Марійка була в клубі художньою керівницею. Тепер всі - пенсіонерки, хоча дехто ще кілька років тому поєднував і роботу, і концерти. Наша Лариса рідше тепер співає з нами, бо мусить доглядати хвору матір. Валентина, на жаль, тепер часто хворіє сама. Людочка теж тепер зрідка, хіба у вихідні, бо пішла до школи медсестрою. Світлана продавчинею ще працює, але часом приєднується. Тому нас зараз восьмеро. Коли з дочкою - дев'ятеро.

Невістка їздить з нами і з маленьким сином. Йому піврочку, а він уже стільки концертів з нами відпрацював. Ми жартуємо, що він росте у гримерці. Всі баби бавлять його. Син - концертний директор. Коли невістка на сцені, він у гримерці з малим. Якось так прилаштовуємося. Багато років у нас був звукооператор, він же - водій. Його мобілізували, служить вже три роки. Тому нова людина зараз.

Проблеми завжди є. Якщо хтось із нас захворіє, на сцені стає менше людей. Але дівчата завжди підтримують одна одну. А от мене ніхто не може замінити. Незалежно від того, чи я хвора, чи ні – я повинна виходити. Я – залізна леді. Коли я з'являюся на сцені, я усміхаюся, співаю, танцюю, і вже нікого не турбує, що відбувається за лаштунками.

Наталіє Іванівно, кілька років тому ви зазнали втрати вашого дорогого чоловіка. Після його смерті, звідки ви черпаєте сили, щоб впоратися з цією трагедією?

Я втратила двох чоловіків. Мого дорогого супутника, якого мені подарував Бог після смерті першого, забрав коронавірус. Ми провели три неймовірно яскраві роки разом. За цей час я відчула те, що інші можуть і не отримати за все своє життя. Мені дарували букети на всі свята, на концерти, створюючи романтичні миті, про які ми мріємо в молодості. Я тільки-но приїжджала на концерт, а він вже встиг принести мені суп з ресторану, просто з-за куліс. Він піклувався про мене так, як про маленьку дитину. Ми мандрували світом, і за ці три роки я побачила більше, ніж багато людей за все своє життя. У нашій машині завжди були два келиха та прихована пляшка доброго вина — своєрідне маленьке свято кожного дня. Він ніколи не дозволяв мені заходити на кухню, завжди готував сам. Ми запрошували моїх подруг, і вони досі пам'ятають ті вечори. Він навчив мене дбати про себе: дорогий крем для обличчя, для рук. Я, звичайна сільська дівчина, раніше не знала про це. Часом я думала, що це я стараюся для нього. Але вже минуло три з половиною роки з тих пір, як його не стало, а я продовжую робити так, як він мене навчив.

Була ще в нас історія, як з "Попелюшки". Пам'ятаєте, принц їй черевичок приміряв? І мені мій коханий чоловік дарував туфельки. Пошив на замовлення не одну пару взуття. Є навіть пара з ініціалами. Дуже шкода, що це все закінчилось. Але як же чудово, що це було в моєму житті.