Чому Україні потрібна кінематографічна освіта в умовах війни?

Фото: usfa.gov.ua

Для мене відповідь проста й водночас складна: тому що кіно - це спосіб фіксувати реальність, говорити зі світом про себе і формувати майбутнє, навіть коли теперішнє нестабільне. Для Української Кіношколи 2025-й став роком, коли ця відповідь перестала бути абстрактною. Вона набула дуже конкретних форм, цифр і людських історій.

Освіта в умовах невизначеності

У 2025 році програми Української Кіношколи закінчили 472 учні. Серед них – представники різних куточків України, від Києва та Одеси до Херсона, Сум і Чернігова. Наймолодшому студенту всього 16 років, тоді як найстарший має 52. Ця значна вікова різниця яскраво ілюструє сучасні тенденції: кіно стало доступним не лише "молодим та амбітним", а й тим, хто прагне знайти нові способи осмислення навколишньої дійсності.

Протягом року 59 викладачів і лекторів провели понад 3000 годин навчання. Близько 100 годин пройшло в укриттях під час повітряних тривог. Це не деталь для драматичного ефекту, а буденність, у якій формується нове покоління кінематографістів. Людей, для яких нестабільність - не виняток, а середовище роботи.

За цей час студенти річних програм зняли 26 короткометражних фільмів. І це, на мою думку, одна з найважливіших цифр року: 26 спроб зафіксувати власний досвід, власний погляд, власну правду.

Кілліан Мерфі висловив думку: "Не впевнений, що кіно здатне змінити світ. Але воно може вплинути на тих людей, які мають потенціал для змін у світі."

Перший виступ як прояв відповідальності

Особливо варто відзначити кінодебюти. У 2025 році ми вдруге організували День дебютного кіно — подію, яка з кожним роком все більше відображає стан української кінематографії. Цього року на конкурс надійшло 55 фільмів (в порівнянні з 42 у минулому році). З них експертна комісія обрала сім робіт, які були представлені на великому екрані в Українському домі під час Дня українського кіно.

Для нас цей захід – це не просто змагання за призи. Це послання для молодих митців: перший фільм цінний не через свою досконалість, а через сам факт його створення. Саме тому День дебютного кіно вже другий рік поспіль виступає важливим інструментом підтримки молодих режисерів та сценаристів, які тільки починають свій шлях в індустрії.

Від освітнього процесу до справжніх життєвих подій.

Для того, щоб усвідомити актуальність кіноосвіти в сучасному світі, варто ознайомитися з реальними шляхами студентів і випускників Кіношколи. Це не лише приклади "успішних історій", а й свідчення того, як освіта стає потужним інструментом вираження думок і ідей.

Яскравий приклад цього явища - проєкт "Вітя". У 2023 році він був короткометражною дипломною роботою режисера Максима Сусіди, виконаною в Українській Кіношколі. Через два роки, у 2025-му, ця робота трансформувалася в драмеді-серіал, ставши першим оригінальним проєктом Київстар ТБ. Серіал також був представлений на Netflix і вже в перші сім днів потрапив до топ-3 українських серіалів на платформі. Це не просто випадок "швидкого успіху", а демонстрація того, як освітній проєкт може здобути тривале життя та масштаб, якщо його творець отримує підтримку та можливість реалізувати свою ідею.

Є й інші, не менш важливі історії. Короткометражний фільм "Місто з вікна" режисера Нікіти Макусева, створений у Кіношколі, у 2025 році отримав спеціальну відзнаку Honorable Mention на European Independent Film Festival у Словаччині. А стрічка "Обережно, життя триває!" режисера Антона Штуки, випускника Української Кіношколи, була серед восьми українських фільмів, поданих на національний відбір до 98-ї премії "Оскар" у категорії "Найкращий міжнародний повнометражний фільм".

Ці приклади мають значення не лише в контексті самих робіт, а як показник розвитку: студенти не зникають після завершення навчання, їхні проекти продовжують існувати - на фестивалях, у кінопрокаті, у творчій індустрії.

Те саме стосується акторів. У 2025 році випускники акторської програми Української Кіношколи активно працювали в кіно, театрі та на телебаченні. Дмитро Павко знявся одразу в кількох повнометражних фільмах ("Каховський об'єкт", "Мавка. Справжній міф", "Потяг "Червона рута"), Слава Бабенков став актором Театру на Лівому березі й виконав головну роль у серіалі "Ховаючи колишню", а Сергій Кисіль був номінований на Національну кінопремію "Золота Дзиґа" за роль у фільмі "БожеВільні". Для нас це не "зоряні імена", а підтвердження того, що системна освіта дає можливість входити в професію не епізодично, а надовго.

Окремої уваги заслуговують ті, хто працює за лаштунками або в суміжних галузях. Студентки Кіношколи активно залучилися до дублювання значних міжнародних фільмів, тоді як інші взяли участь у рекламних, музичних та соціальних проектах. Хоча ці аспекти можуть бути менш помітними, вони є надзвичайно важливими для функціонування індустрії, без яких кіномистецтво просто не могло б існувати.

Саме такі розповіді формують відповідь на питання "навіщо". Кіноосвіта в умовах війни - це не лише про швидкі досягнення. Це про розвиток середовища, де люди можуть залишатися в своїй професії, ділитися своїм досвідом з світом та поступово створювати культурний контекст для майбутнього.

Говорити зі світом про себе

Кіно в умовах війни не є просто втечею від дійсності. Це метод комунікації з навколишнім світом, що дозволяє висловити власні переживання без сторонніх впливів. Це процес зафіксування досвіду, який інакше може бути забутий. Це також створення культурного майбутнього, яке не з'явиться саме по собі після досягнення перемоги.

Саме тому кіноосвіта сьогодні неабияк потрібна Україні. Поки є люди, які готові вчитися, знімати і розповідати історії - у нас є голос. А поки є голос, ми залишаємося видимими й почутими.

Антоніна Хижняк: "Акторство - це професія без будь-яких гарантій"