Разом нести тягар війни простіше: оповіді про кохання та боротьбу.

На День святого Валентина Укрінформ ділиться історією подружжя, що вирішило пройти через життя разом, підтримуючи одне одного "і в щасливі, і в складні моменти".

Одна з жінок, про яких йдеться в цій статті, провела аналогію між викликами, що постали перед нами в умовах війни, і важким вантажем у рюкзаку: якщо чоловік вирішив взяти цей тягар на себе, жінка повинна підтримати його всіма можливими способами. Коли в шлюбі панують любов і повага, пара здатна витримати будь-які випробування, які підготувала доля — від розлуки до повернення до життя після важких травм і суворих умов фронтового життя.

"Несподівані зустрічі" та побачення на вокзалі

Журналістка та волонтерка Христина Петренко і військовий Максим Мар'яш познайомилися у 2017 році. Вона активно допомагала військовим, організовувала збори, відправки потрібних на фронті речей, зустрічі наших бійців, які поверталися на ротацію. А Максим був військовим зі стажем - перший контракт підписав ще юнаком у 2008 році. На момент знайомства із Христиною Максим пройшов гарячі точки у Луганському аеропорту, Дебальцевому.

Усе розпочалося з обміну повідомленнями в соціальних мережах.

У фейсбуці з’явилася група під назвою "АТОшні знайомства", де зібралися волонтери та військові. Першим, хто мені написав, був Максим, і ми почали переписку. Проте з часом наша активність у соцмережах почала спадати. Все змінилося одного дня, коли я відчула нудьгу під час прогулянки. Тоді маленький хлопчик, який помахав мені з вікна, підняв мені настрій. Я вирішила поділитися цим моментом у дописі, де написала щось на зразок: "Цінуйте кожну мить, навіть у моменти самотності". Того ж вечора Максим зателефонував мені, злегка образившись, і запитав, чому я відчуваю самотність, адже завжди можу поговорити з ним. З того часу наші розмови стали частішими, а згодом ми зустрілися вперше, - ділиться спогадами Христина.

Дівчина зізнається, що навіть через сім років її пам'ять зберігає найменші деталі їхньої першої зустрічі. Саме в той момент вона, можливо, усвідомила, що зустріла ту людину, з якою відчує найбільший затишок.

Напередодні зустрічі Максим зателефонував і повідомив, що уклав угоду з військовим підрозділом і вже завтра вирушає на службу до Маріуполя. Він запитав, чи не хотіла б Христина провести його на вокзалі.

Коли я прийшла, Максим сидів у кафе біля вокзалу разом із побратимом та друзями, очікуючи на поїзд. Він підійшов до мене та почав уважно розглядати. Зростом 194 сантиметри, він звик дивитися на дівчат зверху вниз. Але в цій ситуації мої очі опинилися практично на одному рівні з його. Максим запитав, чи я без підборів, на що я підтвердила. Тоді він підняв мене на руки і почав кружляти. Я згадав, як сильно боялася впасти, адже на вулиці тоді була ожеледиця, - сміючись, згадує дівчина.

Його відвага, статура та почуття гумору привернули увагу Христини. Перша зустріч і ті перші танцювальні моменти в його обіймах назавжди змінили їхні долі. Того вечора виявилося, що Максим і його товариш випадково придбали квитки на наступний день у касі залізничного вокзалу. І саме в цей час Христина з колегою також планували відправитися до Києва. Так сталося, що всі вони опинилися в одному поїзді, у одному вагоні.

Перші щирі розмови, перший поцілунок – і усвідомлення, що ці стосунки серйозні та тривалі. Відтоді регулярні телефонні розмови Христини та Максима під час нічних чергувань стали звичним явищем. Згодом вони почали жити під одним дахом. А через кілька місяців, в одній із відпусток, хлопець зробив Христині пропозицію, і в липні 2019 року пара узаконила свої стосунки.

За шість місяців до початку повномасштабної агресії Максим залишив військову службу через проблеми зі здоров'ям. Він планував відпочити, зайнятися лікуванням та створити затишок у родині. Проте в лютому 2022 року його запросили до лав місцевої тероборони. Разом із товаришами, які мали бойовий досвід, але не могли потрапити до армії через фізичні недуги, вони патрулювали вулиці, надавали підтримку поліції та охороняли важливі стратегічні об'єкти.

У вересні 2024 року, незважаючи на хронічні проблеми зі здоров'ям, Максим знову пішов до війська. Після навчання в Німеччині військовий зараз служить на одному із гарячих напрямків у складі новоствореної 153-ї бригади, керує взводом кулеметників.

Христина зізнається, що важко переносить нинішню відсутність Максима. Але намагається робити усе, щоб коханий відчував підтримку і любов навіть через сотні кілометрів.

ЛЮБОВ ЗІ ШПИТАЛЮ

Історія кохання волонтерки Сільвії та військовослужбовця Максима Дмитренка розпочалася в Ужгороді - чоловік перебував на черговому етапі лікування після важкого поранення. Вони, власне, й познайомилися в шпиталі - Сільвія приходила туди з мамою в рамках акцій групи ужгородських волонтерів "Помагатори", які підтримують поранених військових у різних медзакладах Ужгорода.

Це був початок осені 2022-го року.

- Максим привернув мою увагу одразу - він був відкритим, постійно розказував смішні історії, жартував. Так поводиться мало хто з поранених, переважно люди у шпиталях - у важкому моральному стані, пригнічені... А він був не таким, як усі. Коли Максим на початку знайомства розказав про те, як від нього вдома, в селі на Запоріжжі, "втік" мотоблок, а він біг за ним вулицею - сміялися усі!

Спочатку Сільвія познайомилася з Максимом у медичному закладі, але згодом їхні взаємини почали розвиватися в нещо більше, ніж просто дружба між волонтеркою та пораненим солдатом.

- Спочатку наше спілкування було на рівні добрих знайомств, потім ми стали друзями, і згодом це природно перетворилося на стосунки, - ділиться жінка.

Невдовзі після весілля пара отримала радісну новину про те, що незабаром стануть батьками. Тепер, у лютому 2025 року, їхньому малюкові вже понад рік. Вони оселилися в Ужгороді, де щасливо проводять час разом.

- Максе, хто ж насправді започаткував наші стосунки: я чи ти? - запитує Сільвія у свого партнера. - Я? Справді? Гаразд, виходить, це я. Пам’ятаю, що все розвивалося природно, немов так і повинно було статися, - дуже гармонійно. Це не було щось надзвичайне, типу любові з першого погляду. Важливим фактором стало моє відчуття щодо нього. Він виявився зовсім не таким, як більшість моїх знайомих чи випадкових людей з вулиці. Всі вони існують у своїх комфортних умовах і судять про життя лише з цього досвіду. А він пережив багато чого і, попри всі труднощі, зберіг любов до життя, людей, його смак і почуття гумору. Чимало разів, коли я втрачала надію, він підтримував мене. Це справді важливо. Це допомагало мені дивитися на світ по-іншому, інакше сприймати та цінувати його, - ділиться Сільвія.

Вона отримала шанс разом зі своїм партнером пережити всі випробування, які медична система підготувала для пораненого солдата.

- Дивували лікарі, які ставляться до роботи з пораненими як до конвеєра. Були випадки, коли потрібно було відстоювати своє. Ми одружилися на початку весни 2023-го, до того часу Максим лікувався в Ужгороді. Потім його знову перевели у Львів, тоді в реабілітаційний комплекс на Львівщині. На нас чекали чергові етапи лікування, реабілітації. Уже на Львівщині я дізналася, що вагітна, було важко, тож я поїхала додому, а він залишився сам. Тоді нам пощастило, і восени 23-го Максим отримав можливість продовжити лікування за кордоном. Там йому нарешті підібрали антибіотик, і лікування подіяло, він почав ходити сам.

Сільвія згадує, що перед появою на світ їхнього сина Максим взяв відпустку і повернувся додому, до Ужгорода.

— Випало так, що Бог подарував мені місяць відпустки перед народженням сина. Це був незабутній період! Він дбайливо піклувався про мене, робив масажі. Усе було просто чудово! — ділиться спогадами Сільвія.

Зараз Максим, попри поранення, не звільнений із лав ЗСУ - перебуває в резерві. У нього великий бойовий досвід, чоловік воює ще з часів АТО, таких людей важко відпускають із війська.

Пара на даний момент проживає в Ужгороді і радіє тому, як розвивається їхній син.

- Наша історія, - каже Сільвія, - це про вибір. Про вибір того, яким може бути життя після поранення. Ти можеш спитися, не виходити з квартири, бути в депресії - чи попри все жити на повну і йти далі, як ми. В житті завжди щось буде складно, але не можна зупинятися. Якщо нічого не робити, то нічого й не матимеш. Якось так.

ПРИБУВАТИ В ОДНІЙ РАДІСНІЙ ХВИЛІ

Волонтерка Наталя Позняк-Хоменко ділиться історією про те, як війна, незважаючи на всі свої жахи, здатна об'єднувати людей, які перебувають у шлюбі багато років. Це сталося і в її родині з чоловіком, військовим Олександром Хоменком, відомим за позивним "Історик".

Визнати це може бути дивно, але війна насправді зблизила мене і мого чоловіка. Вона очистила наше життя від усього непотрібного і виділила те, що справді має значення. Всі особисті образи та спроби змінити одне одного, які часто виникають у стосунках, відійшли на другий план. Ми усвідомили, що для нас обох найбільша цінність – це збереження України. Це наш основний пріоритет, з якого все починається і до чого все веде. Від цього факту залежатиме наше подальше життя.

З початком великої агресії Наталя разом із своїми дітьми вирушила до Тернополя.

- Я трималася всі ті страшні перші дні, а коли мені запропонували їхати до Польщі - у мене сталася істерика: я уявила себе в чужій країні серед чужих людей. Сашко одразу пішов воювати. Я теж хотіла до війська, знала, що моє місце на війні - але так вийшло, що я лишилася біля дітей. Після деокупації Київщини ми повернулися, відбудовували будинок, але я далі шукала своє місце в цій війні. І якось так гармонійно воно знайшлося біля чоловіка. Спочатку перезнайомилася з підрозділом, потім почала волонтерити для хлопців, підтримувати контакти з дружинами. Зараз ми жартуємо, що в підрозділі (це батальйон "Свобода" НГУ, - ред.) я - позаштатний радник. Я займаю свою нішу - не настільки масштабно, як би часом хотілося. Але я відчуваю себе поруч із чоловіком.

Це має величезне значення, підкреслює Наталя, додаючи, що це сприяє збереженню та укріпленню відносин.

Війна дійсно є серйозним випробуванням для стосунків. Наша з Сашком перша порада тим парам, які прагнуть зберегти свої зв'язки, — бути разом, на одній хвилі. Що це означає? Наприклад, минулої суботи я відвідала військовий вишкіл. Хоча, зізнаюся, в свої 52 роки навряд чи зможу штурмувати позиції або бігати з автоматом по лісах. Проте мені вдалося відчути хоча б маленьку частину того, що переживає чоловік на фронті.

Наталя стверджує, що її життя пронизане війною.

Мій досвід може бути не універсальним, але це моя реальність. Якось моя донька запитала: "Мамо, ти взагалі думаєш про щось інше, окрім війни?" Це змусило мене задуматися. Виявляється, в моєму житті нині найважливіше – все, що стосується підрозділу мого чоловіка. Це додає близькості і сил, щоб витримати все, що відбувається. Проте я усвідомлюю, що те, що повинно бути в центрі уваги – сім'я, діти, кар'єра, побут, відпочинок та розваги – відійшло на другий план. Сили обмежені, тому я змушена виставляти пріоритети. І мої пріоритети такі. Мене часто запитують, як я могла відпустити чоловіка на війну, адже у нас троє дітей. Це завжди дивує, адже чоловік – це не просто річ, а особистість. Якщо мій чоловік у свої 54 роки вирішив, що йому важливіше захищати родину на відстані, ніж залишатися вдома, то це рішення варто поважати. Ми з Сашком у багатьох аспектах є абсолютно різними особами. Він – інтроверт, закоханий у книги, а я – соціальна особа, яка цінує компанії. Він любить прогулянки старовинними вулицями, а я віддаю перевагу кіно і театру, танці – це не його сильна сторона. Але навіть до початку цієї війни ми дозволили одне одному бути вільними у виборі. Це один із секретів нашого щастя: повага та любов. Так, я переживаю за нього і за його побратимів. Але я безмежно вдячна їм, що тепер у нас під вікнами не бігають ті жахливі істоти.

Волонтерська діяльність для чоловікового підрозділу є важким тягарем, зазначає Наталя. Проте, з іншого боку, це також і можливість врятувати.

Ти відчуваєш свою значущість, навіть якщо твій внесок у Перемогу здається маленьким. Я можу зрозуміти тих людей, які намагаються ігнорувати війну. Вони закривають очі і продовжують жити своїм, здавалося б, ідилічним життям. Є жінки, які намагаються захистити старий світ, що вже залишився в минулому, і прагнуть повернути чоловіків з фронту до нього. Чоловіки повертаються, але часто з тягарем провини, адже це вже не той світ, де вони колись жили. На мою думку, важливо бути на одній хвилі з ними, волонтерити, допомагати, давати відчуття підтримки і турботи. Тоді ти стаєш частиною їхнього світу, розумієш їхні переживання. Якщо він забув про вашу річницю чи чийсь день народження, не варто з цього робити трагедію, адже для нього цей день може бути спогадом про втраченого товариша або важким моментом, який важко описати словами.

Наталя підкреслює, наскільки важливо розуміти свого партнера.

Уявіть собі ситуацію: ви вирушаєте в похід, а ваш супутник у своїй сумці переносить всі ваші речі, всю відповідальність. Можливо, він навіть взяв на себе і ваш рюкзак. Те, що він забезпечує вам захист і комфорт у цій складній ситуації, є вашим спільним тягарем, який лежить на його плечах. Як ви будете реагувати, коли поруч буде людина, що несе подібний вантаж? Було б дивно, якби ви почали відволікати його на дрібниці: "О, подивись на ту квіточку!" або "Чому ти так на мене глянув?". Часто можна почути, що чоловіки, які повертаються з війни, стають зовсім іншими людьми. Вони приносять з собою не лише спогади, а й новий досвід, який заслуговує на повагу. Це як важкий вантаж, який потрібно не лише нести, а й правильно розподілити, щоб він не зламав. Найважливіше — просто бути поруч. Якщо є можливість, допоможіть взяти частину цього тягаря на себе. Якщо ні — уникайте різких рухів. Близька людина сама підкаже, що їй потрібно: ваша присутність, усамітнення, спілкування з друзями чи прогулянка на свіжому повітрі з дітьми. Підтримуйте своїх близьких у їхніх труднощах — це сприятиме порозумінню в родині та створить надійний тил для чоловіка. Завдяки моєму волонтерству для підрозділу мого чоловіка я набула досвіду, що дозволяє мені бути на одній хвилі з ним. Я впевнена, що коли люди знаходяться на одній хвилі, вони здатні вийти з цієї війни переможцями.

Віталій Олійник, Тетяна Когутич