Николай Княжицкий: Отсутствие оппозиции к Путину или Ужасающий облик российской провинции — Блоги | OBOZ.UA

Я посмотрел фильм "Мистер Никто против Путина", который получил "Оскар". Это не российский фильм -- он датско-чешский. Режиссер -- американец, а соавтор и главный герой -- россиянин Павел Таланкин. Собственно, он и рассказывает о своем маленьком городке с населением в десять тысяч и градообразующим комбинатом среди уральских гор.

Следующий текст представлен на языке оригинала.

Я не стану дискусувати про те, що було б бажано, якби переміг український фільм або стрічка, присвячена Україні. Це, безумовно, було б краще. Проте нагороду отримав фільм, у якому самотній герой стикається з моральним вибором: відмовитися від Путіна, його пропаганди і, врешті-решт, залишити Росію.

Цей фільм присвячений росіянам, і саме тому мені було цікаво його переглядати.

Одного разу в радянській армії політичний офіцер запитував мене, чи я слухаю закордонні радіостанції.

Безумовно, -- я висловлював правду, адже перебудова вже розпочалася.

-- Навіщо?

— Вивчати ворога до дрібниць — ось що важливо, — відповів я, застосовуючи звичну іронічну формулу з радянських часів, з безжальним виразом на обличчі.

Саме з цієї причини я вирішив переглянути цей фільм. Мені хотілося відчути атмосферу Росії, а не просто насолоджуватися кінематографічним мистецтвом.

Щоб уникнути ілюзій, що Росія ось-ось розпадеться, чи що її народ підніметься проти Путіна, або ж, навпаки, що всі росіяни — це бездумні орки, які мають ворожість до українців, варто дивитися на ситуацію реалістично.

Ситуація значно складніша. І це "складніше" потрібно аналізувати і сприймати.

Головний персонаж ділиться спогадами про своє дитинство, яке пройшло в самотності та відокремленості від однолітків. Його сприйняття світу є особливим і часто залишає більшість земляків в непорозумінні. Проте набагато захопливіше спостерігати за його оточенням — за дітьми та дорослими з цього уральського містечка.

Ось вчитель історії, який прагне зустрітися з своїми кумирами Берією та Судоплатовим. Це виглядає дивно для автора, який ідентифікує себе як "білу ворону". Адже Берія відповідав за загибель сотень тисяч людей у ГУЛАГу, а Судоплатов був причетний до вбивства Троцького сокирою та атентату на Коновальця, якого автор вважає видатним героєм України.

Цей викладач, що має вигляд людини, яка страждає від недуги або ж зловживає алкоголем, вважається найвидатнішим у місті.

Сам автор за вказівкою керівництва знімає уроки пропаганди в школі після початку російсько-української війни. Ці відео відправляють "наверх" -- для звітності про відданість путінському курсу.

Учні дорослішають, відвідують урочистості "переможців", їх призивають на фронт проти нас. Частина з них вирішує піти на війну добровільно.

Мислять вони ще радянськими штампами, по-рабськи бояться і поважають владу. З ким і за що воювати -- їм байдуже. Влада сказала: з "укронацистами" -- значить, з ними.

Ця пропаганда, що виходить з Кремля, є безпосередньою, зрозумілою та нав'язливою. Її основне завдання — запропонувати хоча б якесь тлумачення сенсу життя та буття. І, зрештою, смерті, адже деякі з них втрачають життя на полі бою.

Проте основна проблема полягає в тому, що це суспільство не роздумує над питаннями: хто має рацію, в чому сенс життя, чому відбувається насильство. Вони просто існують: споживають їжу, насолоджуються пивом, зізнаються у своїх почуттях — без огляду на стать, йдуть на фронт, гинуть, а потім з'являються на світ нові покоління. І їх лякає сама думка.

Авторитаризм і диктатура ведуть до виродження і деградації народу. Саме це і знімає автор.

Він любить своїх героїв, як і вони його, хоча й вважають диваком. І він -- один на все місто -- не сприймає війни і пропаганди, але боїться сказати про це вголос. Не тому, що посадять. А тому, що не зрозуміють. Ці люди, яких він любить, з якими випиває і яких знімає.

Він здійснює вчинок: фільмує все, прагнучи продемонструвати світу уроки пропаганди, які викладають у школах, і втікає. Проте навіть під час церемонії вручення "Оскара" йому важко відкрито засудити війну між Росією та Україною. Він говорить про "всі війни". Адже в чому різниця: агресія Росії проти України, дії США в Ірані чи політика Трампа стосовно мігрантів?

Для нього — як автора, режисера та члена оскарівського журі — це не має значення. Проте насправді різниця є величезною.

Цікаво, що у фільмі не "блюрять" облич навіть дітей, називають прізвища, не думають про наслідки. І якби цього не було -- ми б не побачили так чітко цю страшну картину російської глибинки.

Цих росіян ніхто не "бусифікує". Вони спокійно підкоряються мобілізації, йдуть добровольцями, як роботи нищать усе і не бояться смерті. Такі люди.

Я не бачу в цьому фільмі нічого видатного як у мистецькому явищі. Але саму роботу вважаю корисною -- і для нас, і для світу.

Як і дивне життя його автора -- героя, який у свій спосіб не приймає агресію власного народу проти нас. Він не бореться, але обурюється. Щоб світ це почув.