"Отже, чи все ще вони залишаються на Майдані?" Фагот висловлює свої думки про конфлікт у Києві з артистами з Росії, про стосунки з зрадницею Єгоровою та про свого брата в Харкові, який ностальгує за часами СРСР.

Олег Михайлюта, який є вокалістом українського гурту "ТНМК" і відомий під сценічним ім'ям Фагот, одразу після початку повномасштабного вторгнення долучився до добровольчого батальйону "Реванш", що захищав території Київщини. Він виконував обов'язки з постачання для свого підрозділу.

У бесіді з OBOZ.UA Фагот розповів про свої враження від 24 лютого, поділився переживаннями щодо складних стосунків з братом, який все ще ностальгує за СРСР, та описав рідний Харків — розбитий, але незламний. Музикант також поділився непростими родинними історіями та своїми думками про українізацію. Він згадав слова батька "За вільну Україну!", які чув від нього ще за часів Радянського Союзу.

Олеже, чи було для вас повномасштабне вторгнення несподіваним, чи ви вже мали до нього певні приготування?

Я усвідомлював, що обстановка загострюється, але все ще не міг повірити, що ситуація буде настільки катастрофічною. Мабуть, це була моя надмірна віра в людство — тепер її вже немає. Ранком 24 лютого я зателефонував усім рідним, аби дізнатися, де хто перебуває. Потім вирушив по Києву у пошуках зброї — відчував, що ворог може з'явитися звідусіль. Я розумів, що без зброї не обійтися. Ми з другом відвідали військкомати, але там вже практично нічого не залишилося. Тоді вирушили в центр, неподалік від Лук'янівки. Там нам вказали на одне місце, де видавали зброю, але черга була такою, що я нарахував близько 200 людей. Я вирішив, що краще повернутись наступного дня.

Наступного ранку почав обдзвонювати друзів, розпитував, де можна отримати зброю. І через друзів вийшов на людей, які сказали: "Приїжджай, познайомимося". Виявилося, що це був майбутній батальйон "Реванш" (добровольчий батальйон, створений у Києві та Харкові з перших днів повномасштабної російсько-української війни. - Ред.), до якого я і приєднався. Ми й зараз з ними на зв'язку. Я вважаю себе все ж таки трохи "реваншистом". Мене використовували більше як волонтерську, не бойову одиницю. На передову комбат не відправляв, займався завданнями в тилу - забезпеченням боєздатності підрозділу.

Яким чином ваша служба в батальйоні вплинула на вас?

Як змінилося моє життя після "Реваншу"? Я став добровольцем. Ніколи б не подумав, що самостійно оберу шлях до військової служби. Але зрозумів, що навколо є безліч людей, які щиро вірять у свої переконання, а "реваншисти" саме такі. Це ще раз підкреслило моє усвідомлення, що Україна сповнена сильної та відданої своїй справі молоді. Саме таких людей я зустрів під час "Реваншу".

Проте, якщо заглибитися в спогади, варто зазначити, що саме батько сформував у мені націоналістичні погляди. Він не мав звички проводити тривалі бесіди, і вдома в Харкові ми спілкувалися російською мовою. Мій батько був шанованою особистістю - інженером-конструктором в Харківському авіаційному інституті. У мене досі зберігається книга "Космонавтика СРСР", в якій на кількох сторінках він позначив свої участі у різних проектах. Я пам’ятаю, як на одному з сімейних свят тато підняв келих і проголосив: "За вільну Україну!". Це сталося у 1979 році або на початку наступного - можна лише здогадуватися, які могли бути наслідки для нього за такі слова в ті часи.

Ще один цікавий випадок стався, коли мені виповнилося 16 років і я отримував свій перший паспорт. У розділі "національність" ми мали вибрати, за ким з батьків зазначити свою приналежність. Моя мама була в документах вказана як росіянка. Напередодні батько запитав мене: "Яку національність ти запишеш?" Я відповів: "Українець". Він кивнув головою: "Так, це правильно". Більше ми цю тему не обговорювали, але я відчув, що мій вибір збігся з його сподіваннями, і він залишився задоволеним. Не знаю, звідки в нього це усвідомлення, але, мабуть, кожна освічена людина, яка знає історію Харкова, глибоко в душі підтримувала проукраїнські настрої.

Якими змінами пройшов Харків сьогодні? Чи навідуєтеся ви до рідного міста?

У 2018 році я продав свою квартиру в Харкові після смерті мами. Тепер я відвідую місто лише зрідка з робочими справами. Харків залишився для мене рідним, але вже не можу сказати, що повертаюся додому. Я гуляю вулицями або відвідую концерти, але ночую в готелі. Місто нині сильно постраждало, але я вірю, що воно відновиться. Головне — продовжувати рухатися вперед і робити те, що можемо. У Харкові в мене залишилися однокласники, з якими ми підтримуємо зв'язок: хтось досі живе в місті, а хтось роз'їхався по світу. Також у Харкові працює чудова студія "M.A.R.T.", з якою ми продовжуємо співпрацювати. Останні треки гурту "ТНМК" записуються саме там. Тож можна сказати, що зв'язок з рідним містом у нас зберігається.

- Чи спілкуєтеся зі старшим братом, з яким раніше сварилися через різні політичні погляди?

- Ні, приблизно з квітня 2022 року ми перестали спілкуватися, і так триває донині. Я так розумію, що душею він досі застряг у СРСР. Ми багато років сперечалися на цю тему, але я так і не знайшов слів, щоб переконати його, що Радянський Союз - це погано. Там він себе пам'ятає молодим, а зараз - не відчуває потрібним. Ймовірно, саме ці думки тягнуть назад у минуле. Наше спілкування обірвалося після однієї розмови. Він попросився приїхати до мене в Київ, коли в Харкові було дуже гаряче. Я погодився, але, знаючи його переконання, поставив умову записати відео з простим меседжем: "Путін - х*йло". Він відмовився. Я сказав: "Якщо ти не готовий змінити переконання і до цього часу віриш, що "русскій мір" тебе врятує, нам нема про що спілкуватися".

Із часом він періодично надсилає мамі мого сина на свята зображення надувних кульок або ті самі вайберні вітання з Різдвом та іншими святами. Це дає мені зрозуміти, що він ще живий. Одного разу, перебуваючи в Харкові на зйомках кліпу до пісні "Знайди мене", я вирішив зробити паузу, сів у машину та поїхав на кладовище, де похована мама. Потрапити туди стало справжнім викликом, адже цвинтар заріс, багато людей виїхали, і нікому за ним доглядати. Проте я все ж знайшов її могилу, прибрав територію, зробив фото і надіслав братові – спробував зробити крок до примирення. Він побачив моє повідомлення, але ніяк не відреагував. Цього року йому виповнилося 60. Його дружина поділяє його погляди. Можливо, це її вплив, адже вона родом із Тамбова, етнічна росіянка. Але все ж таки, думаю, справа не тільки в ній. Вона завжди здавалася цілком нормальною людиною, хоча, як виявляється, серед росіян таких важко знайти.

Чи підтримуєте контакт із вашою першою дружиною, що живе в Бєлгороді, Росія?

У перший тиждень великої війни вона зателефонувала мені з незнайомого номера і запитала, як у мене справи. Я, з іронічною усмішкою, відповів: "Ти ж на антивоєнні мітинги ходиш?" Вона різко відповіла: "Ти мені знову лекції про політику читаєш?" І на цьому наша розмова завершилася.

Згадую, як ми спілкувались раніше, коли вона приїздила на похорон моєї матері. У ті моменти, коли говорили про молодість, все було добре — ми могли з легкістю обговорювати наше минуле і згадувати маму, яка її любила. Але варто було лише перейти до сучасності, як вона починала виголошувати заготовлені фрази, немов у новинах: "федералізація", "бомбили Донбас"... Вона ніби зникала за завісою пропаганди. Тому я радий, що колись інтуїтивно зрозумів, що ці стосунки потрібно закінчити і уникати будь-яких зв'язків з росіянами, особливо в особистих питаннях, як-от родина. Ми були разом близько восьми років, але з часом усвідомив, що далі наші шляхи не перетинаються. Хоча пам'ятаю, мама намагалася переконати мене продовжувати жити разом після нашого розлучення, але моє рішення вже було остаточним.

Чи підтримуєте зв'язок із донькою, яку ви усиновили під час першого шлюбу?

Ні, це не моя дитина, хоча певний час вона носила моє прізвище. Тепер у неї зовсім інше прізвище та ім'я по батькові, і вона вже досягла повноліття. Моя родина знала, що вона не є моєю донькою. Дружина попросила мене зареєструвати її на своє ім'я, і я погодився, щоб допомогти - це було більше формальністю. Тоді вона ще була адекватною людиною, але я зрозумів, що життя в Росії не робить людей кращими.

Як і багато інших відомих українських гуртів, ви також мали виступи в Росії. Які спогади у вас залишилися про ті періоди?

- Звісно, відчувалося, що українці й росіяни - не брати. Ми багато їздили на фестивалі, давали сольні й клубні концерти, корпоративи. Усього вистачало. Але з кожним наступним приїздом усе більше хотілося швидше звідти поїхати. Атмосфера була важка. І не лише у ставленні до інших - вони й між собою жили в постійній ненависті. Бували й приємні моменти, але глобально - це завжди був пресинг: паспортні контролі, міліцейські облави, обов'язкові реєстрації. Постійний дискомфорт.

Навіть у колі знайомих: сидиш за столом, говориш російською - все нормально. Але варто було почути українську, перейти на неї, як одразу змінювалися обличчя. Я пам'ятаю ситуацію: ми виїхали на полювання за Костромою з друзями, сидимо за столом - задзвонив телефон, і я кілька хвилин говорив українською. Поклав слухавку - бачу, вже дивляться на мене по-іншому. Оці фрази "розмовляй російською або помри", котрі були написані на стінах Бучі, - не випадковість. З ними виростають, їх культивують, у них цим дихає суспільство. Це те великодержавне жлобство, яке завжди було відчутне.

Нещодавно ми згадали про рок-фестиваль "Рупор", який відбувся одночасно в російському Сочі та нашій Ялті. Назва фестивалю розшифровувалася як "Россия - Украина: помним о родстве". Цікаво, що на російській стороні захід співпав із днем Скнилівської трагедії — коли під Львовом під час авіашоу стався катастрофічний випадок, внаслідок якого загинули десятки людей. Ми прагнули висловити свої співчуття зі сцени, але отримали заборону. Ось так виглядає "помним о родстве". Але ми все ж знайшли спосіб вшанувати пам'ять жертв між виступами. Після цього нас там, м'яко кажучи, не дуже полюбили.

Мені здавалося, що завжди відчувалося, що ми різні, і будь-яка спроба наголосити на цій відмінності їх дратувала. Пригадую, 2013 рік, у Києві знімалося телешоу "Як дві краплі". Якраз почався Майдан. І от продюсер з російського боку (їх постійно запрошували до роботи сюди), проходячи повз мене, видав з посмішкою: "Ну що, ці ще стоять на Майдані?". Я різко відповів: "Ти не зрозумів: це не вони стоять - це ми стоїмо там зараз". У результаті посів останнє місце в шоу. Росіяни приходили сюди винятково для просування своїх наративів. Щоб пробити українську пісню для виступу, доводилося буквально "бодатися" з продюсерами. Пригадую ще одне шоу - "Народна зірка" у 2010 році: за десять ефірів мені вдалося вибороти лише одну українськомовну пісню, і то "Океан Ельзи". Усе решта - категоричне "ні". У них завжди була свідома ставка на російський контент - отака була справжня мета співпраці.

У бесіді з нашим виданням Семен Горов, режисер телешоу "Зірка+Зірка", в якому російські артисти виступали в дуетах з українськими, поділився, що на знімальному майданчику у нього виник конфлікт з актором Олексієм Паніним. Горов зазначив, що той поводився так, ніби він є представником імперії, що стало причиною їхньої сутички.

На мою думку, Панін є яскравим прикладом тієї неприємної особистості, яка втілює справжню суть росіян. У мене теж був з ним конфлікт на якому-то телешоу, здається, на "Інтері". Він вів себе просто жахливо, і я відкрито висловив свою думку про це. Під час перерви він підійшов до мене разом з Джигурдою, почав "з'ясовувати стосунки". Запитував, як я можу так говорити. Я відповів: "Якщо ти така особа, то чому я не можу це сказати?" Чомусь вони обидва образилися (сміється).

Чому я погодився брати участь у таких шоу? Причина проста — гроші. Іноді доводиться йти на компроміси та виконувати те, чого насправді не бажаєш, аби забезпечити себе фінансово. Проте є одне, чого ми ніколи не робили — це не включали російськомовні пісні до свого репертуару. Пропозицій було чимало. Наприклад, одна з найбільших музичних компаній Росії, RealMusic, звернулася до "ТНМК" з пропозицією укласти контракт: вони готові були профінансувати новий альбом, але вся програма мала бути на російській мові. Ми вирішили відмовитися. Гроші, звісно, важливі, але це не головний пріоритет для нас. Створювати треки російською, аби стати відомими в Самарі — це не наш шлях.

Наступного року "ТНМК" святкуватиме свій ювілей – 30 років творчої діяльності на сцені. Чи траплялися за цей час ситуації, коли здавалося, що гурт не зможе досягти таких значних висот?

Звичайно, у нас бувають різні ситуації - можемо і посперечатися, і навіть влаштувати бійку (сміється). Але ми добре усвідомлюємо, що те, що робимо разом, має величезне значення для кожного з нас. Емоції – це одне, але справа завжди залишається справою. Чи плануємо ми відзначати цю дату? Чесно кажучи, поки що не замислювалися над цим. Зараз важливіше, щоб всі були живі - і це вже найбільше свято для нас.

Яке у вас ставлення до колег, які протягом багатьох років виступали в Росії, навіть оселилися там, а повернулися на батьківщину лише після початку повномасштабної війни?

Слухай, кожен має право на своє життя, і я не буду оцінювати. Якщо сьогоднішні артисти роблять внесок у розвиток української культури, я їх підтримую, незалежно від минулого. Але коли вони повертаються в Україну і продовжують працювати на користь культури агресора, це вже зовсім інша справа. Ті, хто досі співає російською і просуває російський контент, не є моїми союзниками, адже ми дивимося в різні напрямки.

Чи не викликає у вас подиву те, що Андрій Данилко, залишаючись одним із найзнаменитіших українських митців, висловив думку про те, що не має наміру перекладати старі хіти Верки Сердючки на українську мову, стверджуючи, що це не призведе до створення якісного продукту?

Ой, насправді все можливе - потрібно лише мати бажання. Мені завжди були неприємні ці відмовки: мовляв, важко перекладати. Звісно, кожна мова має свою мелодію, проте найголовніше - це бажання. Це скоріше небажання змінюватися. Можливо, він сприймає це як загрозу своєму его. Але насправді нічого страшного в цьому немає. Пам'ятаю, як у мене була суперечка з Поляковою, коли я намагався переконати її в необхідності перекладу пісень українською. Вона обурювалася: "Чи маю я все співати українською?" Це було давно. Я відповів: "Нехай не все, але хоча б почни". А тепер дивлюсь на афіші - все сто відсотків українською! Вона все переклала - молодець. Якби почала хоча б десять років тому, була б ще кращою. А Данилко все ще опирається. Але це не тільки він, це його полтавський менталітет чинить супротив.

- Як ви думаєте, чому Таїсія Повалій та Ані Лорак вирішили залишитися в Росії, попри війну проти України?

Ну, щодо Повалій, мені здається, що останнє слово належало її чоловікові Ліхуті. А що стосується Кароліни... Не хочу її критикувати. Вона так сприймає реальність - шкода, але що з цим поробиш, не переродиш же її.

Улітку 2022 року ви висловили своє обурення через проросійські коментарі телеведучої Сніжани Єгорової, зазначивши, що "Снєжа, здається, втратила розум". Чи були ви близькими друзями?

Ми деякий час мали досить близькі стосунки, активно спілкувалися один з одним. У той період вона була в шлюбі з Семеном Горовим, і я часто заходив до них на чашечку чаю. Тоді вона видавалася цілком розумною і врівноваженою. Проте, знаючи її емоційну натуру, я починаю вважати, що її нинішня поведінка є певною реакцією на обставини. Її другий чоловік, Антін Мухарський, з яким вона також розлучилася, різко перейшов на націоналістичні позиції. А Сніжана, залишаючись вірною своєму стилю, напевно, свідомо чинить протилежне йому. Чим більше це виглядає крінжово, тим, можливо, їй здається, що це більш результативно. Чи дійсно вона щира у своїх висловлюваннях? Виходячи з мого досвіду, можна сказати, що талановиті актори часом настільки захоплюються своєю роллю, що важко відрізнити правду від вигадки. Особисто я сприймаю це як театральну виставу.

Чому Софія Ротару, з якою ви знайомі особисто, рідко висловлюється публічно щодо війни?

- Ми давно вже не спілкувалися, і, напевно, з початку повномасштабного вторгнення наші шляхи не перетиналися. Наскільки я розумію, там є свої нюанси. Можливо, вона обережна через те, що має чимало активів на окупованих територіях. І ці питання поки не вирішені. Вже під час війни я бачився з її сином Русланом - ми обидва байкери. Якось на Різдво перетиналися у спільних друзів.

- Як згадуєте Ніну Матвієнко, з якою мали дуетну пісню "Мила" та товаришували?

- Ласковым выражением.

Співак Влад Дарвін під час прощання з нею згадував, як одного разу він підвозив її додому. Вони настільки поринули в бесіду, що провели ще близько години в автомобілі, припаркувавшись біля її будинку.

Так, і я переживала подібні моменти. Ми багато часу проводили разом, відвідували одне одного, навіть у ті часи, коли Тоня була у своєму першому шлюбі. З Ніною Митрофанівною ми стали ближчими після нашої спільної роботи в дуеті, що відбулося вже багато років тому. Вона постійно згадувала про Тоню, кажучи: "Зверни увагу на її голос – він дуже схожий на мій, їх важко розрізнити". І, в загальному, це дійсно так. Ніна Матвієнко мала досить суворі погляди на сучасність, але як особистість вона була надзвичайно доброю.

У період війни виникла велика кількість обдарованої молоді, проте в деяких випадках можна зустріти контент, який ставить під сумнів смакові якості артистів. Яка ваша думка з цього приводу?

Смак – це тема, що викликає безліч дискусій. Тому давайте приймемо все: і крінж, і шароварщину, і примітивну поп-музику, і витончені композиції. Кожен жанр має право на існування. У кожній категорії знайдеться свій неповторний артист. Головне, щоб це було автентично. Ви вважаєте, що у французів немає крінжових виконавців? Це також є частиною їхньої свободи. І одна з причин, чому триває війна: росіяни не можуть собі дозволити такі вольності та намагаються їх заперечити в інших.

На початку широкомасштабного вторгнення ваш син Микита разом з мамою, журналісткою Анастасією Будкіною, зустрічалися з Олегом Михайлютою, проте не уклали шлюб. Чи позначилася ця вимушена розлука на ваших стосунках?

Він зараз у підлітковому віці — етап, коли все швидко змінюється, і він починає дорослішати. До речі, вже завтра йому виповниться п’ятнадцять. Наші стосунки чудові: і на відстані, і в моменти, коли ми разом. Я не виховую його за стандартами, просто намагаюся знаходити спільну мову, бути на одній хвилі та відображати його емоції так само, як він відображає мої (усміхається). Звісно, іноді виникають складнощі. Іноді його мама телефонує, скаржачись: "Не можу більше, забери його до себе й живи з ним". Я дуже ціную Настю, вона чудова людина, тому завжди намагаюся підтримати її. Дзвоню Нікітосу: "Я із задоволенням заберу тебе, буду радий провести з тобою час. Але що ти робиш, що мама змушена просити мене про допомогу?" Він швидко все розуміє, йде до мами і вибачається. Бо розуміє: краще налагодити стосунки з нею, яка поруч, ніж з татом на відстані. Іноді я забираю його на певний час — ми разом вирушаємо в подорож, адже я постійно в русі: концерти, гастролі.

Він відчуває гордість за те, що ти його батько? Наприклад, Оля Полякова нещодавно поділилася, що її молодша дочка-підліток навіть перестала стежити за нею у соціальних мережах - цей процес відокремлення від матері проходить досить складно.

Ну, напевно, це питання краще адресувати йому самому. Але в мене склалося враження, що йому дуже приємно, що у нас є нормальні, довірливі стосунки, і що я – його батько. Нещодавно він зателефонував: "У нас у класі буде випускний, всі хочуть піти грати в пейнтбол. Ти підеш з нами?" Я з радістю погодився, адже якраз був у Києві і мав вільний день. Коли ми приїхали на ВДНГ, я запитав: "Слухай, я погодився, а хтось ще з батьків буде?" На що він спокійно відповідає: "Ні, тільки ти". Я не міг не засміятися: "Ось так ти мене підставив, Нікітос!" Але все пройшло чудово. Я познайомився з батьками його однокласників – чудові люди. Усі зібралися на пікнік: хтось варив бограч, хтось смажив м'ясо, а хтось ліпив лаваші. Одні приїхали з мангалом, інші – з пічкою. А я – просто постріляти (сміється). Розмовляючи з одним з батьків, я сказав: "Я записався на гру, Нікітос запросив". А він відповідає: "Але ж там бігати треба, а мої коліна вже не ті". Але через десять хвилин він підійшов і сказав: "Я теж записався. Пішли – побігаємо". Випускний вийшов фантастичним: ми набігалися, настрілялися, пограли в ігри і добре познайомилися один з одним.

У одному з інтерв'ю ваша кохана, режисерка та письменниця Ольга Навроцька, поділилася, що глибоко вражена тим, як вам вдається поєднувати два світи: один — разом з нею, а інший — активно беручи участь у житті родини вашого сина. Ви зберігаєте теплі стосунки з Настею та відвідуєте свята в її родині. Яким чином вам вдалося досягти цього балансу?

Ну, важко сказати. Я намагаюся сприймати світ таким, який він є. Якщо з Настею ми колись вирішили розійтися, то це сталося без ненависті. Ми докладали зусиль, щоб у Нікітоса залишилися люблячі батьки. Я маю до Насті дуже позитивне ставлення, підтримую її і сподіваюся, що вона відчуває те ж саме до мене. Я спілкуюся з її родиною – з батьками, бабусями та прабабусями. Пам’ятаю, як раніше ми часто їздили в Сумську область до них. Ще до початку повномасштабної війни я відвозив сина туди на все літо. Чудові місця, дідусь з бабусею – справжня душа.

- Тоді Олю запитали, чи вважає вона, що ви - кохання всього її життя. Вона відповіла: "Так". А як це зрозуміти?

Це, відверто кажучи, досить складно висловити. Як можна зрозуміти, що саме ця особа є твоїм справжнім коханням? Я навіть не впевнена, як вірно передати це словами. Мені важко пояснити, оскільки такі речі, насправді, пов'язані більше з емоціями, аніж із раціональним мисленням.

В даний час Ольга Навроцька спільно з Аланом Бадоєвим реалізують грандіозний проект, який вона розробляла протягом багатьох років. Вони створюють фентезі-всесвіт, що акцентує на силі українських коренів, під назвою "Хроніки сили". Цей проект включатиме комікси, анімаційні та художні серіали, книги, а також комп'ютерні ігри. Ви також берете участь у цій захоплюючій ініціативі.

Так, я виконую роль головного персонажа – Хорта. Також я займаюся створенням музики для цього проєкту на прохання Олі, а Алан Бадоєв – це наш режисер Максим Барських. Я глибоко вірю в успіх цього проєкту. Пам'ятаю, як Оля сказала: "Ми з Аланом хочемо зустрітися з тобою. Просто поговоримо кілька годин, надихнемо тебе". І так і сталося: ми зібралися разом, вони по черзі ділилися своїм баченням світу, яким він має бути. Я чув про цю концепцію від Олі вже тривалий час. А згодом Алан також висловив свої ідеї – вони вирішили об'єднати їх. І роблять це дійсно потужно. Я впевнений, що нас чекає успіх, адже ми рухаємося в правильному напрямку.

Вважаю, що це надзвичайно важливо. Коли ми говоримо про Україну як самостійну націю, що бореться за своє майбутнє, ця боротьба повинна відбуватися в усіх сферах. На фронті це, безумовно, найважливіше, але й у культурному вимірі також необхідна "війна" — за якість, за смисли, за ідеї. Саме на цих засадах базується проєкт "Хроніки сили": на українських цінностях, які наш ворог нещадно намагається стерти і нав'язати світу свою неправду. Ми ж спираємося на те, що було і що дійсно існує. І це неймовірно, коли починаєш займатися цим, відчуваєш, що не самотній, адже багато людей робили це до тебе, роблять у цей час і продовжать робити в майбутньому.

Дублювання фільмів – це для вас спосіб заробити гроші чи більше захоплення? Багато акторів зізнаються, що оплата за цю роботу не є високою.

Я рідко займаюся дубляжем, зазвичай отримую запрошення на специфічні ролі. Проте мені це дуже до вподоби. Так сталося, що я озвучив головного персонажа в першій голлівудській стрічці, яку дублювали українською. Це були другі "Пірати Карибського моря", адже перша частина ще виходила російською. Тоді ми зіткнулися з чималим скепсисом: багато хто вважав, що це не спрацює, що немає сенсу починати. Але я завжди згадую фразу: "А нам своє робити". І ще часто повторюю вислів, який планую надрукувати на футболці: "Ніколи не зупиняйся, адже навіть скажена собака не може зупинити потяг, що рухається". Так і сталося: спочатку всі говорили, що це недоцільно, а вже через місяць-два, півроку – ці розмови вщухли. Люди почали звикати до української мови, підсвідомо вбирати її в своє життя і повертатися до своїх коренів.

- Ви більше прихильник лагідної українізації чи вважаєте, що цей процес має бути жорсткішим і швидшим?

Раніше я підтримував ідею м'якої українізації, але повномасштабна агресія кардинально змінила мої погляди. Я усвідомив, що якщо ми будемо продовжувати лише злегка українізувати суспільство, можемо не встигнути, адже загроза "нуля" наближається швидше, ніж люди розуміють необхідність відмови від всього російського. Дискусії в інтернеті на цю тему викликають у мене роздратування. Як ще можна довести, що все російське руйнівне? Що потрібно ще пояснити, щоб люди усвідомили це? Люди переїжджають до інших країн, вивчають нову мову, а всередині нашої спільноти деякі все ще опираються змінам. Я не можу назвати їх інакше, ніж малоросами. Я вважаю, що потрібно діяти рішучіше: запровадити іспит на знання української мови та культури, а право голосу надавати лише тим, хто його складе.

- Ви стежите за зустрічами політиків, що присвячені війні Росії проти України?

- А що за ними стежити? Поки існує Москва у тому вигляді, в якому вона є, - спокою світу не буде, і нам також. Хто б із ким не зустрічався і про що б не домовлявся - росіяни завжди ненавидітимуть увесь світ, а найбільше - нас, бо ми поруч. Вони і надалі будуть хотіти нас знищити, а ми - жити. Тому замість надмірних очікувань від політичних переговорів треба робити свою справу: підтримувати нуль, донатити і створювати якісний український контент.

Також на OBOZ.UA читайте ексклюзивне інтерв'ю з репером Yarmak, в якому він розповідає про російську мову, службу в Збройних Силах України та зустріч зі своїм кумиром на фронті.