Оксана Маркарова: Росіяни прагнуть, щоб ми зламалися, замовкли, лежали та плакали, обговорюючи лише війну. Ми не дамо їм цього зробити.

Изображение: facebook/Оксана Маркарова Оксана Маркарова

"З самого старту ми не планували використовувати державні або бюджетні фінанси."

Розкажіть, будь ласка, про історію створення Українського дому в Вашингтоні.

Коли президент запропонував мені обійняти пост посла в Сполучених Штатах і я прийняла цю пропозицію, від моменту мого погодження до прибуття у Вашингтон у квітні 2022 року пройшло декілька місяців. У цей період я мала можливість ретельно підготуватися: разом з президентом, тодішнім міністром Кулебою та багатьма іншими особами ми обговорювали завдання, які стоятимуть перед послом. Крім того, я розмірковувала, які додаткові кроки можна вжити для покращення двосторонніх відносин та зміцнення впливу України у Вашингтоні, окрім традиційних дипломатичних заходів.

Я мала можливість зустрітися з багатьма людьми, серед яких були колишні посли та дипломати. Мій власний досвід роботи у Вашингтоні, як в ролі міністра, так і раніше в бізнес-сфері, також відіграв важливу роль. Під час навчання у США я проходила стажування у Світовому банку, де працювала два літа, у 2000 та 2001 роках. Відтак, у мене склалося враження, яке я почула від багатьох співрозмовників, що Вашингтону не вистачає певного культурного простору, який би доповнював функцію посольства і слугував українським осередком. Хоча українська громада у Вашингтоні досить велика, і є кілька церков, які активно підтримують культурні заходи, я вирушила з Києва з ідеєю створення Українського дому. Зізнаюся, на той момент у мене не було чіткого уявлення про те, яким він має бути — це бачення почало формуватися вже на місці. Починаючи з квітня 2022 року, у вечірній час, ми взялися за реалізацію цієї ідеї, адже роботи виявилося чимало.

Зображення: надано командою Ukraine House. Перші Інноваційні дні "Україна: Оновлення. Інновації. Прорив." Зліва направо: Узра Зея, заступник Державного секретаря з питань цивільної безпеки, демократії та прав людини; Міністр транспорту США Піт Буттіджедж (2021-2025); Оксана Маркарова; Річард Верма, заступник Державного секретаря США з управління та ресурсів (2023-2025); Дон Грейвс, заступник Міністра торгівлі США (2021-2025).

Фактично я приїхала до США в той момент, коли росіяни почали накопичувати війська біля наших кордонів. Потрібно було багато часу, щоб увійти в курс справ, познайомитися та налагодити контакти -- багатьох із яких, відверто кажучи, раніше не було. Йшлося не лише про Білий дім, Держдеп чи Конгрес, а й про горизонтальні зв'язки між міністрами, регіональні контакти. А також про зв'язки з усіма впливовими професійними спільнотами і клубами - від Gridiron і Alfalfa до Whitehouse correspondents та Congressional Correspondents та Economic Club of Washington, Select USA і AI Expo, де я стала першим послом України, який активно взяв участь та виступив. Роботи було надзвичайно багато -- вільного часу практично не було.

Але вже тоді ми з моїм помічником Русланом Фалковим почали шукати приміщення: дивилися, що здається в оренду, що могло б підійти для майбутнього Українського дому.

Будинок справді виглядає дуже атмосферно.

На справді, вибір приміщення має величезне значення, адже воно формує атмосферу та характер усього простору. Ми розглянули безліч варіантів: офісні приміщення та локації поблизу Конгресу стали для нас одним із головних пріоритетів. Коли ми натрапили на наше теперішнє місце — цей чудовий маєток із простором навколо, який на той момент потребував відновлення, — ми миттєво зрозуміли, що це те, що нам потрібно. Тут ми можемо втілити в життя наші амбіції: культурні програми, виставки та заходи просто неба. Площа дозволяє приймати від 400 до 500 гостей, а у Вашингтоні більшість року панує приємна погода.

Окрім цього, будинок знаходиться в центрі міста, в районі Колорама. Навпроти розташовані резиденції послів Франції та Португалії, а поруч знаходиться Французький культурний центр. Це затишний район, не бізнесовий, але ідеальне місце для культурного обміну.

Ми почали діалог із власником приміщення, але прогрес йшов повільно. У Вашингтоні, зрештою, все відбувається не так уже й швидко (усміхається).

В той час ми працювали над візитом президента Зеленського до Вашингтона - першим візитом №1, який я організовувала як новий посол. І треба нагадати, що це було дуже складне літо. Зараз, коли ми переважно говоримо про події після початку повномасштабної війни, рідко згадуємо, наскільки складними були ті рішення і процеси.

Зображення: надане командою Українського дому у Вашингтоні (Ukraine House)

Росія продовжувала зосереджувати свої війська на кордоні, водночас відмовляючись визнати реальність, називаючи це навчальними маневрами. Ми піднімали цю тему на всіх можливих рівнях і активно обговорювали її у ЗМІ. Ми відкрито заявляли: Росія планує агресію. Проте у відповідь часто звучали слова: "Ні, ситуація не така проста".

У пізні осінні місяці 2021 року, після того як були опубліковані розвіддані, західні медіа почали активно висвітлювати ризик можливого вторгнення. Проте навесні та влітку саме українська сторона постійно піднімала це питання, використовуючи його як аргумент для запровадження попереджувальних санкцій і збільшення постачання озброєння, хоча не завжди наші заклики отримували належну увагу. На фоні цих подій відбувався саміт між президентом Байденом та Путіним, а також ухвалювалося рішення про зняття заборони на "Північний потік-2" та виникали інші складні ситуації. Ми готувалися до складного візиту.

З нашого боку ми прагнули максимально швидко організувати обговорення ключових тем: НАТО, необхідності членства України, а також питань, пов'язаних зі зброєю та санкціями. У паралельному режимі я та мій військовий аташе, генерал Борис Кременецький, працювали в тісній співпраці з міністром Андрієм Сибігою (який на той час був заступником керівника Офісу президента), послом Анатолієм Петренком (тоді заступником міністра оборони), покійним заступником міністра закордонних справ Євгеном Єніним, послом Олександром Поліщуком (також заступником міністра оборони) та заступником голови Офісу Романом Машовцем над розробкою рамкової угоди про стратегічне оборонне партнерство на п'ять років. Цю угоду було підписано у вересні, і саме вона дала змогу Україні отримувати озброєння ще до початку повномасштабного вторгнення, оскільки ми активно працювали над постачанням систем Javelin, Stinger та інших.

Я це все розповідаю, щоб було зрозуміло контекст: ми готуємо цей візит, у нас немає чіткої дати -- вона постійно змінюється. Ми боремося за те, щоб скасували цей вейвер (правонаступництво -- Ред.) щодо "Північного потоку-2". Це була дуже конфліктна ситуація -- не надто публічна, але всередині надзвичайно напружена. І ось нам підтверджують дату візиту: кінець серпня -- початок вересня. Ми обговорюємо з президентом, його командою, з міністром нашу адженду. Вперше включаємо до неї візит президента до Каліфорнії. І в наступні роки, під час багатьох візитів, я завжди пропонувала такі регіональні поїздки. Я дуже рада, що президент це підтримував і цінував, адже це був перший випадок, коли український президент відвідав Каліфорнію. Відбувається візит, і президент каже: "Ти ж говорила перед від'їздом про ідею створення Українського дому. То давай, відкриваємо". І вже після цього "давай відкриваємо" варіанту не відкрити не було. Тож ми почали максимально пришвидшувати всі процеси, щоб встигнути підписати договір.

Поділіться, будь ласка, більш докладною інформацією про механізм фінансування Ukraine House?

У той момент ми успішно завершили процес реєстрації нашої фундації під назвою "Ukraine House DC Foundation". Це неприбуткова організація, заснована в США, оскільки з самого початку ми не планували покладатися на державні або бюджетні фінанси. На початку серпня ми офіційно зареєстрували фундацію, а вже через місяць уклали всі важливі угоди стосовно приміщення.

У день відкриття: вранці ми уклали угоду, а вже ввечері відбулося урочисте відкриття. Власники приміщення пішли нам на зустріч, надавши ключі за тиждень до події, щоб ми змогли трохи підготуватися. 1 вересня 2021 року відбулося велике відкриття Українського дому. На урочистості завітали президент Зеленський та перша леді, а ми провели церемонію нагородження представників української громади та її лідерів. На той момент у нас ще не було жодної виставки чи контенту, тому всі стіни були прикрашені фотографіями зі святкування Дня Незалежності 24 серпня. Це були потужні, емоційні знімки: дівчинка, що ніби мандрує крізь час, образи Майдану, літак "Мрія", що летить у небі. Ці фотографії стали нашою першою експозицією. Того дня ми разом з першою і незмінною директоркою Мар'яною Фалковою відкрили Український дім, а президент Зеленський і пані Олена залишили перший запис у книзі відвідувачів.

"Сила України -- у здатності поєднувати дуже давнє, традиційне, іноді навіть традиціоналістське коріння з інноваціями"

Зображення: надане командою Ukraine House Оксаною Маркаровою.

Давайте повернемося до аспекту культурної дипломатії. Якими критеріями ви керуєтеся при відборі митців, зокрема тих, хто працює незалежно?

Коли я навчалася в Могилянці на початку 90-х, ми мали особливу пристрасть до поєднання джинсів із вишиванками. Для мене це стало яскравою метафорою того, що я прагну реалізувати у своїй творчості.

Сила України полягає в здатності поєднувати глибокі традиції з сучасними інноваціями. Цей підхід є основним у діяльності Українського дому, охоплюючи як мистецтво, так і всі інші аспекти нашої роботи. Ми з самого початку прагнули створити простір, де збереться вся громада, незалежно від того, у чому ти одягнений — чи то вишиванка, джинси, чи взагалі без традиційного вбрання. Не має значення, до якої церкви ти відвідуєш у неділю, або які в тебе вподобання, головне — щоб ти любив Україну.

Зображення: надане командою Ukraine House Травень 2023: пам'ять про 80-ті роковини депортації кримських татар в Українському домі.

Я -- велика прихильниця української діаспори, щиро захоплююся діаспорою у Сполучених Штатах. Вона надзвичайно різноманітна: різні хвилі еміграції зі своїми різноманітностями регіональними, культурними і навіть політичними, в яких досі присутні дебати між мельниківцями та бандерівцями, з неймовірними пластунами та СУМівцями, і також -- сучасними хвилями нової еміграції. Усі вони разом утворюють неймовірну мозаїку українськості. І наше завдання в Українському домі -- об'єднати їх усіх.

При всій любові до нашої громади, наш ключовий показник ефективності це те, скільки неукраїнців ми залучаємо на події. Але водночас для нас дуже важливо, наскільки комфортно почувається у цьому просторі вся українська громада. Чи приходять різні її частини, чи взаємодіють між собою, чи починають спілкуватися.

Наша мета полягає в тому, щоб стати домом для всіх українців, створюючи атмосферу "додому вдома". Ми свідомо розширили це визначення, і я рада, що інші почали використовувати наш девіз: у Ukraine House ми відкриваємо двері для всіх українців — "за народженням, походженням та за вибором". Особливо варто зазначити, що група "українців за вибором" швидко зростає в США.

Проте, давайте все ж поговоримо про культурну програму.

Ось. Мій чоловік Данило Волинець — це банкір і бізнесмен, який більшу частину свого життя присвятив приватному сектору, проте його серце належить українському мистецтву. Інтерес до нього він виявив ще наприкінці 80-х років, і з тих пір став експертом у цій галузі. У контексті Українського дому він активно долучився до мистецької ініціативи з самого початку, скориставшись своїми широкими зв'язками в художньому середовищі. Завдяки його зусиллям до нашої команди приєднався арт-куратор Олесь Демко, який мешкає в Нью-Йорку. Він є відомим українським куратором, мистецтвознавцем та організатором, і вже протягом п'яти років безкоштовно співпрацює з нами.

Як виникають наші виставки? По-перше, деякі з них ми організовуємо самостійно. Маємо чіткий план і уявлення про те, якими мають бути кожен місяць та які теми варто висвітлити. Дуже важливо, щоб усі елементи Українського дому – події, мистецтво на стінах, музика та навіть гастрономічні пропозиції – гармонійно поєднувалися та посилювали основну концепцію.

Наприклад, якщо це місяць пам'яті про Голодомор, то і мистецтво має відповідати цій темі. Ми не проводимо гучних гастрономічних заходів -- навпаки, печемо чорний хліб, створюємо стриману атмосферу. Усе підпорядковується цій логіці.

Зображення: люб’язно надане командою Ukraine House з нагоди вшанування роковин Голодомору.

Перед початком повномасштабної агресії, коли ще існувала надія на її запобігання, але вже ставало очевидно, що Росія готується до цього кроку, ми організували величезну виставку, присвячену Миколі Кричевському — вперше в США. Цей відомий художник є сином Василя Кричевського. Експозиція, яку створив Олесь, була дуже потужною та складалася з творів з приватних колекцій у США, зокрема з діаспори. Ми буквально "вишукували" ці твори, і в результаті зуміли реалізувати велику виставку. Відкрили її, якщо не помиляюся, за чотири дні до початку повномасштабного вторгнення. На відкритті зібралося чимало послів, представників дипломатичного корпусу, державних службовців та інших гостей.

Зображення: З архівів Музею української діаспори в Києві. Микола Кричевський під час творчого процесу на набережній Сени в Парижі, 1950 рік.

Я тоді зазначала: зверніть увагу на Миколу Кричевського — одного з яскравих представників "École de Paris", міжнародної спільноти модерністських художників. Це митець світового масштабу, який водночас ідентифікував себе як українець і творив українською мовою. Тепер розгляньте його життєвий шлях. Він народився на Харківщині, а його батько, Василь Кричевський, навчав його основам малювання. Далі — Київ, школа Бокшая в Ужгороді, Прага, Париж. Саме в Парижі його дар розкривається в повну силу. Але чому його шлях виглядає саме так? Чому на початку ХХ століття він змушений був мандрувати з одного міста до іншого, з однієї країни до іншої? Бо в цей період Україна втратила свою незалежність, і російські війська захоплювали її території. Ми тоді підкреслювали, що ці твори варто сприймати не лише як мистецтво, а й як свідчення. Цей художник зображував Україну такою, якою вона залишилась у його пам'яті, адже значну частину життя провів за межами рідної землі. І це — один із найкращих сценаріїв, адже багато митців того часу були знищені, як представники "розстріляного відродження". Так ми підходимо до вивчення мистецтва.

Іноді програма виставки формується залежно від календаря — наприклад, у березні акцент може бути зроблений на жіночих питаннях. В інших випадках, вплив має безпосереднє оточення та актуальні події, які визначають зміст експозиції.

Іноді митці самі звертаються до нас. Тоді завдання куратора -- оцінити рівень, адже ми дуже дбаємо про якість. Для нас важливо, щоб це було автентичне українське мистецтво і водночас високого рівня. Але це не означає, що ми показуємо лише "високе" мистецтво -- визнаний живопис чи графіку. У нас є і народне мистецтво, і сучасні практики. Ми показуємо вишиванки, робимо міждисциплінарні проєкти, експериментуємо з форматами.

Тобто підходи різні: іноді ініціатива йде від нас, іноді від куратора, іноді від самих митців. І часто це дуже живий, взаємний процес.

Один із наших напрямків — це благодійні аукціони, які ми організовуємо у співпраці з художниками.

Розкажіть більше про аукціон?

Ми провели надзвичайний аукціон під назвою Art Saves Lives — "Мистецтво рятує життя". Ідея виникла після трагічних подій у Краматорську. Ви, напевно, пам'ятаєте обстріл вокзалу, де люди чекали на евакуацію? Тоді Наталія Степаненко разом із своїми двома дітьми — Яною та Ярославом — намагалися виїхати з міста. На жаль, російський удар влучив саме в натовп. Наталія втратила одну ногу, а Яна — обидві. Коли ми дізналися про це, було неймовірно важко сприйняти таку жахливу реальність.

На той час вони вже проходили лікування у львівській професійній клініці Unbroken, проте стало зрозуміло, що для дітей необхідні набагато більш складні протези. Це зовсім інший рівень медичної допомоги — їх потрібно регулярно коригувати і адаптувати, що є тривалим процесом.

І тоді ми вирішили: ми проводимо багато подій, є партнером United24 у США, фонду першої леді, збираємо кошти на різні потреби -- але тут хочеться зробити щось дуже конкретне, нехай навіть для однієї родини. Організуймо аукціон, продамо мистецтво і зберемо кошти, щоб привезти Яну і Наталію до найкращої клініки з дитячого протезування у Каліфорнії і дати їм шанс на повноцінне відновлення.

Зображення: Кадр з відео: Facebook/UNBROKEN Ukraine Сім'я Степаненків

Ми організували аукціон, на якому було представлено високоякісне мистецтво, у співпраці з відомою галереєю Sofia A Gallery на чолі з Максимом Мельником, під патронатом першої леді України. Захід виявився надзвичайно вдалим, і, чесно кажучи, ми змогли зібрати більше коштів, ніж було потрібно для Яни та Наталії. Відразу ж після цього ми організували їхній приїзд, і протягом року вони перебували під нашим наглядом. Ми супроводжували їх у клініці Peter Harsch Prosthetics, де особисто долучився до процесу її власник, Пітер Харш.

Сьогодні Яна – надзвичайна дівчинка, яка навіть бере участь у марафонах. Завдяки цьому проєкту ми змогли підтримати не лише її, а ще чотирьох дітей, які також стали частиною цієї програми – Івана, Сашу та Каролінку.

Часто все починається з концепції — і ми залучаємо мистецтво, що відкриває нові горизонти. Це процес, який потребує управління, адже ми дбаємо про якість, співпрацюючи з кураторами, але водночас він є дуже динамічним і природним. Іноді мистецтво, насправді, знаходить нас саме в той момент, коли цього найменше очікуєш.

Ми переконані, що деякі з цих "випадковостей" насправді мають глибший сенс. Ми завжди готові до співпраці з митцями. Зазвичай, кожен проєкт відкриває нові можливості. Наприклад, наш День вишиванки призвів до ідеї створення мозаїчної карти України, що включала елементи вишиванок. Це стало майже річним проєктом, в якому ми співпрацювали з музеями, Лесею Воронюк та різними партнерами, зокрема зі Світовим банком. Варто зазначити, що дружина співробітника Світового банку з Німеччини, Гертруда Мюллер, яка має пристрасть до мозаїки, стала головною майстринею нашого проєкту. Спільно з нашими координаторами Софією Качур і Олександрою Сенік ця ідея перетворилася на створення мозаїк для всіх областей України. Проєкт реалізовано у партнерстві з Національним музеєм народної архітектури та побуту України, а тепер ця експозиція доступна в Українському домі.

Зображення: надано командою Ukraine House

Ми не є традиційною галереєю і не обмежуємося виключно мистецькою діяльністю. Ми — культурний центр, що демонструє різноманітність української культури. Наша мета — з'єднати традиційні, класичні та сучасні елементи, іноді навіть провокуючи думки, як це сталося з виставкою "Eнді Воргол - українець?" — запитання, яке відкриває нові горизонти. У цій експозиції талановиті митці Олег Денисенко, Володимир Радко та Владислав Шерешевський представили вражаючі роботи, присвячені Ворголу та його спадщині.

М истецтво у нас ніколи не існує окремо. Воно поєднується з музикою, з літературою -- ми проводимо багато презентацій книжок, читань. І все разом формує цілісне уявлення про Україну. Про те, що це давня, самодостатня, автентична культура. І водночас -- сучасна, європейська, інтегрована у світ. Наше завдання -- показати: ми окремі, унікальні, і саме тому багато даємо світовій культурі. Але водночас ми -- такі самі, як і інші цивілізовані народи, люди, для яких культура є важливою.

"Якщо говорити людям лише про війну, особливо тим, хто сам не живе у війні, настає момент, коли вони просто закриваються"

Як ви зараз спостерігаєте за динамікою аудиторії? Ви неодноразово казали, що орієнтуєтеся на американських відвідувачів. Хто ці люди і що їх приваблює? Чи не відштовхує їх образ України як країни, що асоціюється лише з війною?

Це надзвичайно важливе і, безумовно, ключове питання. Коли ми взаємодіємо з різними культурними закладами — як з тими, що мають довгу історію, так і з новими ініціативами, це завжди стає головним питанням. Ще в 2021 році ми ставили собі питання: чи зможемо витримати такий швидкий ритм? Проте вже пройшло п'ять років, і, як кажуть, "все йде за планом".

Коли розпочалася повномасштабна війна, у нас були певні протоколи як в посольстві, так і в Міністерстві закордонних справ, розроблені для різних сценаріїв. Проте насправді неможливо бути повністю готовими до такого виклику. Виникло головне запитання: які наші наступні кроки? Чи слід продовжувати культурні програми? Чи є доцільним проводити виставки та заходи, коли в країні триває війна? Чи не виглядатиме це як "святкування" в умовах, коли люди страждають? Це була надзвичайно серйозна дискусія — в команді, з іншими культурними установами та Міністерством закордонних справ. Дійсно, це непросте питання. Але ми знайшли своє рішення, і я дуже задоволена, що ухвалили саме таке рішення, як і багато інших культурних центрів по всьому світу. Ми не віддамо це росіянам. Вони прагнуть, щоб ми зламалися, замовкли, страждали та говорили лише про війну. Але ми не можемо дозволити, щоб образ України зводився тільки до цього.

Зображення: надано командою Ukraine House Серпень 2024 зустріч з Сергієм Волинським і Георгієм Рошка, морський піхотинець, який втратив руку захищаючи Маріуполь

Насправді, в тих країнах, де немає війни, особливо якщо вони розташовані далеко від нас, як, наприклад, не Балтійські держави чи Північна Європа, де історично існувало більше усвідомлення нашого регіону та справжніх намірів Росії, знання про Україну залишалося досить обмеженим.

На перший погляд може здатися, що про Україну знають усі. Але це не зовсім відповідає дійсності. Я пригадую, як приїхала в США для навчання, і мене часто питали про те, що таке Україна. Навіть у 2021 році, коли я вже була тут як посол, мені все ще ставили запитання: "Що це за країна?"

Згадую, як у різних куточках світу, коли я говорила: "Я з України", люди запитували: "З Великобританії?"

Тобто цей москвоцентричний погляд на наш регіон був дуже поширеним. Не тому, що людям обов'язково подобалася Росія, а тому, що її сприймали як "велику силу", з якою треба рахуватися. А все інше -- ніби щось розмите десь між Росією і Німеччиною.

Отже, ми дійшли до висновку, що не маємо права зупинятися. Нам потрібно продовжувати демонструвати свою сутність та доносити її до інших. Інший важливий аспект - це відповідь на ваше запитання. Коли ми розповідаємо людям тільки про війну, особливо тим, хто не переживає її на власному досвіді, настає момент, коли вони просто втрачають інтерес.

Люди в США живуть своє життя. У них є робота, діти, щоденні турботи. Так, вони співпереживають. Особливо на початку -- коли тема на перших шпальтах, коли медіа активно про це говорять. І тут журналістам треба сказати велике дякую -- особливо тим, хто поїхав у перші місяці, хто працював на місцях, хто, на жаль, загинув. Саме вони донесли цю реальність до американського суспільства. Люди співчували, цікавилися, допомагали. Але це не може тривати вічно в такому самому інтенсивному режимі. Коли ти живеш, наприклад, не у Вашингтоні, а десь в Індіані чи Каліфорнії, у тебе своє життя. Ти подивився новини, можливо, задонатив -- і повертаєшся до своїх справ. А нам потрібно, щоб люди розуміли: ця війна -- не лише наша, вона спільна. І донести це можна тільки тоді, коли ти торкаєшся людей у різних сферах їхнього життя.

Хто ж завітає до нас? Мистецькі виставки приваблюють не лише тих, хто має інтерес до України, а й усіх, хто захоплюється мистецтвом в загальному. Люди знають, що Український дім є платформою для знайомства з талановитими митцями. Ми організовуємо виставки на високому рівні: з каталогами, які дозволяють детальніше ознайомитися з експонатами, а іноді й з можливістю їх придбання, якщо йдеться про виставки-продажі чи аукціони. Це мистецтво, яке рідко можна знайти в інших місцях.

У нас завжди можна знайти українських художників — як тих, хто мешкає в Україні, так і представників української діаспори. Саме тому, любителі мистецтва часто відвідують наші заходи не лише через прив'язку до України, а передусім через те, що тут представлено захоплююче та потужне мистецтво.

Також ми проводимо дуже різнопланові концерти: у нас виступають як сучасні українські виконавці, так і музиканти, які приїжджають з України, а також традиційні інструменталісти -- наприклад, бандуристи.

Зображення: надано командою Ukraine House Вересень 2025: Українська капела бандуристів Північної Америки, заснована у 1918 році, отримала престижну Національну премію спадщини та представила твори зі свого репертуару в Українському домі.

Проте навіть у цьому контексті ми прагнемо поєднувати різні стилі. Коли Тарас Яницький виходив на сцену, одна половина програми була представлена українськими творами, а інша — класичними або сучасними композиціями. Я досі пам'ятаю момент, коли він зіграв на бандурі мелодію з "Сутінків" — реакція частини молодої аудиторії була вражаючою. Таким чином, слухачі приходять за музикою і через це відкривають для себе культуру України.

У Ukraine House відвідувачі мають можливість зануритися в Україну через різноманітні формати — культурні, кулінарні, мистецькі та освітні. Вже на вході їх зустрічає пам'ятник Григорію Сковороді, а поруч знаходиться дитяча гірка, яка була пошкоджена в Ірпені. Всередині розташований меморіал родині пастора Сергія Гайдаржи, яка загинула в Одесі, де можна побачити особисті речі, такі як іграшки та дитяче взуття, що їх передав Сергій, батько. Також виставлений макет дрона "Вампір" від української компанії Skyfall, а поряд — постійна експозиція фотографій "Відвага України", створена великим другом України і партнером Ukraine House Говардом Баффетом-молодшим.

Незалежно від того, з якою метою хтось завітав — чи то на виставку, концерт, чи просто з цікавості до кулінарії — кожен виходить звідси з новим розумінням України. Відвідувачі отримують нові знання, можуть взяти інформаційні матеріали, зробити внесок на підтримку, або ж придбати книги та фотоальбоми, а також ознайомитися з актуальними українськими виданнями.

Це й визначає нашу цільову аудиторію. Ми не обмежуємося лише однією категорією. Наша мета полягає не тільки в залученні конгресменів чи представників громади — хоча, безумовно, ми співпрацюємо з усіма і відкриті для всіх.

Я зрозумів, що мова йде про злиття різних середовищ.

Саме так. США -- це демократія. І я дуже вірю в "people-to-people diplomacy". Саме тому, коли я була послом, я багато подорожувала країною. Щонайменше, раз на два місяці відвідувала різні штати, виступала в університетах, зустрічалася з громадами, з фермерськими об'єднаннями. Бо чим більше людей знають про Україну, чим більше розуміють цю боротьбу, чим більше людей вивішують українські прапори поруч із американськими -- тим більше це впливає на тих, хто ухвалює рішення.

Необхідно взаємодіяти не лише з адміністрацією, а й з Конгресом. Протягом кількох років адміністрації Байдена, за активної двопартійної підтримки Конгресу, було затверджено п’ять пакетів допомоги — як військової, так і фінансової. США зайняли лідируючу позицію у світі за обсягами підтримки України.

Проте ми також спостерігаємо, що з переходом до нових методів управління ця підтримка може суттєво коливатися. Тому, на мою думку, найважливішим є забезпечення підтримки з боку суспільства.

Якщо люди підтримують Україну -- а опитування це показують -- тоді нас не можна просто "прибрати" з порядку денного. Але цього можна досягти лише через постійну комунікацію -- різними каналами, різними мовами, через різні досвіди. Тому наше завдання -- охопити якомога більше людей.

Навіть паркан навколо Українського дому ми використовуємо як виставковий простір.Там регулярно з'являються експозиції -- щоб люди, які просто проходять повз, могли щось побачити, зацікавитися, зайти всередину. І саме так, крок за кроком, формується це розуміння України.

"Допомагаючи Україні перемогти, світ інвестує у власну безпеку".

Чи впливає на вас політика Трампа? Чи відчуваєте ви якісь зміни у зв'язку з цим -- у відгуках людей, у роботі організації? Чи ви продовжуєте свій курс без змін?

Діяльність нашої організації залишається незмінною. Ukraine House DC Foundation є зареєстрованою в США неприбутковою організацією. Ми не маємо жодного фінансування ані з державної скарбниці України, ані з бюджету США. Наші ресурси здобуваються виключно завдяки щедрим донорам, які підтримують наші ініціативи. Важливо зазначити, що ми дотримуємося нейтралітету в політичному контексті і співпрацюємо з усіма зацікавленими сторонами.

Зображення: надано командою Ukraine House Злівa направо: Данило Волинець, співзасновник Ukraine House, голова наглядової ради Акордбанк, Давід Ла Чічіліа, Спеціальний представник МЗС Італії з питань відбудови України, генерал-майор Борис Кременецький, аташе з питань оборони Посольства України в США (2020-2026), Денис Шмигаль, прем'єр-міністр України (2020-2025), Його Королівська Високість бригадний генерал Принц Йоакім Данський, аташе з питань оборонної промисловості та заступника аташе з питань оборони в Посольстві Данії у Вашингтоні, округ Колумбія, Едріен Аршт, засновник і голова правління Фонду Adrienne Arsht Center американська бізнесвумен та філантропка, Марк Ордан, голова Ради директорів Торговельної палати США.

З моменту зміни адміністрації ми не спостерігаємо жодних суттєвих змін ані в кількості відвідувачів, ані в їхньому інтересі. Люди продовжують приходити, активно долучатися та проявляти цікавість. Ми відкрито заявляємо про свої погляди. Так, ми є американською організацією, але наша мета полягає в зміцненні зв'язків між Україною та США, популяризації української культури та бути додатковим голосом України в Вашингтоні.

Ми висловлюємо свої переконання, стверджуючи, що Україні необхідно досягти перемоги, і аргументуємо, чому це є важливим. Паралельно ми взаємодіємо з представниками різних політичних течій. На наших подіях можна зустріти людей із нинішньої адміністрації, а також з попередніх урядів. Це є звичайною практикою для демократичної держави.

Якщо звернути увагу на результати опитувань, ситуація виглядає досить зрозуміло. Ми активно співпрацюємо з Інститутом Рейгана, Фундацією Рейгана та Бібліотекою Рейгана. Щороку вони проводять широкомасштабні дослідження громадської думки щодо зовнішньої політики США. Ці результати презентуються на їхньому значному щорічному заході — Reagan National Defense Forum. Опитування стабільно демонструють: в Сполучених Штатах існує двопартійна підтримка України, яка складає близько 80%. Це не означає, що всі ці люди готові беззастережно підтримувати будь-які фінансові ініціативи. Проте загальне сприйняття є ясним: Україна вважається партнером і союзником, тоді як Росія сприймається як ворог, і нація має перемогти.

Звісно, коли посольство працює з адміністрацією, воно має враховувати її пріоритети -- це частина дипломатичної роботи. І посол Ольга Стефанішина і команда посольства чудово роблять свою роботу. Але ми -- громадська організація, яка займається культурною дипломатією. Ми формуємо простір для діалогу, збираємо людей, доносимо позицію -- і бачимо, що підтримка не зменшується, а навпаки зростає.

Зображення: надано командою Ukraine House

Сьогодні ми спостерігаємо за розширенням конфлікту. Я впевнена, що це насправді одна й та ж війна. Події на Близькому Сході та атаки з боку Ірану є частиною більшого контексту. Це лише підкреслює те, про що ми вже давно говоримо: підтримка України не є актом благодійності. Це не просто допомога одній країні. Це стосується набагато більшого — протистояння між демократичними країнами та авторитарними режимами. Хоч це може звучати пафосно, але йдеться про боротьбу за цінності та міжнародний порядок.

Ця війна триває не лише з 2022 року — для України вона розпочалася вже 12 років тому. Ми стали свідками агресії проти Грузії у 2008 році, а тепер спостерігаємо, як цей процес продовжується в різних куточках світу. У цьому контексті Україна не є проблемою, а радше ключем до розв'язання глобальних викликів. Підтримуючи перемогу України, світ інвестує у власну безпеку. Адже ті ж технології ведення війни та загрози, такі як безпілотники, які сьогодні спрямовані проти нас, можуть бути використані в будь-якій точці світу завтра. Ми вже фіксуємо зростаючий інтерес до українського досвіду з боку бізнесу, суспільства та аналітичних центрів. Український дім стає платформою для вивчення, розуміння та обговорення цього досвіду. Це не лише вікно України в Америку, а також можливість для американців зазирнути в Україну.

На завершення, хотів би запитати вас: з одного боку, ми спостерігаємо значний культурний прогрес, але з іншого — активізацію проросійських артистів, які підтримують Путіна, в Європі та в усьому світі. Нещодавно в нашій редакції ми мали можливість підтримати кілька таких суттєвих виступів. Як нам діяти в цій ситуації? Чи варто реагувати? Чи це складний процес, який передбачає як відсічі, так і продовження поширення інформації про Україну на міжнародній арені?

Ця історія набагато складніша, ніж може здатися на перший погляд. Вона представляє собою важливу лінію конфлікту, що має коріння не лише в 2022 чи 2014 роках. Я завжди підкреслюю, що все почалося з падіння Батурина в 1708 році. З того моменту, коли ми втратили свою державність, Росія активно, а іноді й непомітно, розпочала процес окупації. Вона чітко усвідомила значення культурної, спортивної та інших форм "м'якої" дипломатії. Протягом трьох століть вона діяла в різних напрямках, щоб досягти своїх цілей.

Перше -- це апропріація нашого. Було вкрадено не лише у нас, а й у багатьох інших народів -- як поневолених всередині Росії, так і тих, що були під владою СРСР. Привласнено величезну кількість митців, науковців -- тих, кого Росія називає своїми і представляє у світі як частину власної культури. Від виставок до безкінечного переписування Вікіпедії. Ми вже самі втомилися: на деяких сторінках ми змінюємо в один бік, вони -- в інший, і так знову і знову. У відомих музеях -- і до 2022 року це була велика частина моєї роботи як посла -- ми витрачали місяці, щоб змінити підпис до Корольова, бо він був зазначений як російський науковець. Потім знайшли в Метрополітен-музеї виставку з формулюванням "Київська Русь, now Russia". Серйозно?

Це не просто випадковість — за цим стоять десятиліття наполегливої праці, в тому числі й зусилля Радянського Союзу. У Вашингтоні розташований чудовий пам'ятник Тарасу Шевченку. Спротив, який радянське посольство чинило 60 років тому, аби завадити його встановленню, був справді вражаючим.

Зображення: Вікі Пам'ятник Тарасу Шевченку в столиці США, Вашингтоні.

Тому перше -- це великий пласт роботи: апропріація. І ми як Український дім до цього долучаємося, але це завдання для всієї культурної дипломатії. Я знаю, що віцепрем'єрка пані Тетяна Бережна зараз багато цим займається: максимально створювати власний контент, розповідати, хто наші митці і чому вони наші, робити виставки, відкривати для Заходу українських композиторів і художників. Бо так працювала будь-яка імперія: вона "висмоктувала" таланти в центр. Але якщо людина народилася в Україні, ідентифікувала себе як українець, писала про Україну, творила з українськими мотивами -- це наш митець.

Навіть якщо ми, хто пережив епоху Радянського Союзу, не мали вибору у своїх обставинах і володіємо російською мовою, русифікація завдала великої шкоди. Тож сьогодні важко оцінювати людей, які жили 100 чи 200 років тому, адже їхні дії могли бути зумовлені великим тиском. Але якщо особа писала українською та ідентифікувала себе як українець, то це наш українець, навіть якщо його могила знаходиться у Санкт-Петербурзі чи Москві. Це завдання для дослідників — точно визначити, хто є нашим. І таких людей ми повинні повернути в нашу культуру.

Другий аспект полягає в тому, як Росія активно просуває своє культурне бачення на світовій арені, витрачаючи при цьому значні кошти. Це тривало не лише протягом останніх 30 років після відновлення нашої незалежності, але й раніше, під час існування Радянського Союзу. Росія стверджує, що балет і опера є її надбанням, а великими письменниками вважаються лише Достоєвський і Толстой. В країні фінансують переклади, публікації та університетські програми. Я пам'ятаю, як у 1999 році я приїхала до США для навчання в магістратурі — тоді для мене стало справжнім відкриттям існування багатого світу американської літератури та поезії, хоча я вже навчалася в Могилянці і проходила спеціалізовані курси.

Ми мали доступ лише до незначної частини інформації, яку нам дозволяли. Я навчалася в радянську епоху, і навіть коли вперше ознайомилася з Драйзером в оригіналі, зрозуміла, наскільки переклад на російську мову спотворює оригінальний зміст.

Цей міф про "велику російську літературу" дійсно має під собою підстави, адже там є чимало талановитих авторів, і це ніхто не заперечує. Проте, це всього лише невелика частина світового культурного спадщини, яка залишається поза нашою увагою. Я вважаю, що не варто виступати проти російської класики в її чистому вигляді, а потрібно розглядати її в правильному контексті. Водночас важливо активно популяризувати українську літературу та музику.

Ми, наприклад, організували виставку та презентацію книги Марійки Кузьми в Ukraine House. Вона є науковицею з Каліфорнійського університету в Берклі та досліджує українські колядки, щедрівки та духовні пісні. Половина її книги складається з нотних записів, а інша частина — це детальне пояснення, чому в Україні настільки глибокі традиції співу, чому в церквах практикується акапельне виконання, і чому багато обрядових пісень передавалися з покоління в покоління усно. Це все є результатом нашої історії, окупацій та втрат. Коли втрачаєш усе, залишається лише те, що зберігається в пам'яті.

Изображение: facebook/Оксана Маркарова Оксана Маркарова

Тому важливо піднімати цю тему. У нас є свої думки. Ми не змагаємося з російським, а просто доводимо, що наше може бути не менш значущим, а іноді навіть більш унікальним.

Третій аспект — це скасування російської присутності як інструменту впливу. Я вважаю, що це необхідно, але варто зосередитися на конкретних особах, а не на класичних творах мистецтва. Мова йде про сучасних артистів, які або відкрито підтримують Путіна, або ж залишаються безголосими, продовжуючи свої виступи за кордоном під лозунгом "ми не в політиці". Тут потрібна рішуча дія. Адже дуже мало людей займають чітку моральну позицію. Більшість або явно підтримує агресію, або ж тихо сприймає це, що також є формою підтримки злочину. Я вважаю, що ті, хто залишаються в тіні, стають співучасниками.

Ми, як і під час моєї дипломатичної діяльності, а також тепер, в Українському домі, активно співпрацюємо з громадою: складаємо листи, готуємо звернення, реагуємо на різні виклики. У Нью-Йорку та Чикаго існують потужні спільноти, які займаються цими питаннями. Якщо дозволити цим процесам відновитися — дати можливість виступити чи заспівати — це нормалізує тих, хто насправді підтримує вбивства мирних людей. Такого не повинно бути. Водночас важливо зберігати чітке розмежування. Я помічаю, що іноді ми виступаємо проти конкретних виконавців і водночас критикуємо самі твори. Чи можна стверджувати, що Достоєвський — поганий автор? Ні. Але я виступатиму проти його творів, якщо вони не підлягають критичному аналізу. Наприклад, можна обговорити тему: "Прочитаймо Достоєвського, Купріна і Толстого, щоб зрозуміти, звідки походить ця темна природа і чому росіяни споконвіку мали схильність до насильства". Чому б і ні? Таку дискусію слід вести. Тому важливо мати науково обґрунтований підхід до цих питань.

Що стосується сучасних митців, спортсменів та ресторанів, то тут варто бути однозначними: це неприпустимо. Так само, як неприпустимо вести бізнес у Росії в даний час. Хоча підприємства можуть обирати свій шлях, ми, як споживачі, демонструємо свою позицію через свої витрати. Наприклад, я відмовляюся купувати товари компаній, що продовжують діяльність у Росії. І це теж важлива складова нашої боротьби.