Фінальна повітряна битва Івана Болотова
Льотчик-винищувач Іван Болотов відчайдушно бився у небі за Україну майже три роки повномасштабної війни. Здійснив десятки бойових вильотів, знищуючи живу силу та техніку противника
Вона все ще називає його Ванічкою, а його матір з любов'ю - свекрунею. Її пам'ять зберігає спогади про спільне життя з ним, навіть у найменших деталях. Її Ванічка, безумовно, хотів би повернутися до сім'ї живим. І, напевно, це стало б можливим, якби не війна... Молода та сильна жінка тримає на руках немовля. Вона - дружина льотчика-винищувача Івана Болотова, Анастасія. Для неї він - справжній герой, адже став на захист батьківщини в найскладніші часи та віддав найдорожче - своє життя. Тепер родина та його бойові побратими сподіваються, що державна нагорода підтвердить його статус полеглого - Героя України.
З перших моментів повномасштабного вторгнення Росії, Іван Болотов активно виконував бойові польоти на всіх фронтах протистояння ворога. Він безпосередньо залучався до захисту повітряного простору поблизу української столиці та успішно ліквідував ворожий десант на військовому аеродромі в Василькові, що на Київщині. За свої 24 роки життя в авіації Іван оволодів управлінням чотирма різними типами літаків: ХАЗ-30, Л-39, МіГ-29 та Су-27. Загалом його наліт склав 285 годин. Попереду його чекали кар'єрні зрушення та навчання на літаку F-16. На жаль, Іван Болотов героїчно загинув 2 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в небі України.
Про люблячого сина, чоловіка та батька розповідають мати Олена Захарченко та дружина Анастасія Болотова.
ЕСКАДРИЛІЯ ЙОГО ДИТИНАХ БАЖАНЬ.
Олена говорить про свого сина з трепетом у голосі: згадувати про нього — це знову переживати той біль, який ніколи не вщухає. З самого раннього віку хлопчик вражав усіх своєю кмітливістю, добротою та внутрішньою силою. Іван з захопленням пізнавав світ — читав книги, слухав аудіокниги, вирішував логічні задачі та створював різноманітні моделі.
З раннього віку я був великим фанатом Lego та пазлів. Навіть у зрілому віці я продовжував збирати літаки з конструктора, зокрема Су-27. Всі створені моделі досі займають місце в нашому домі, ніби мовчазна ескадрилья моїх дитячих мрій, - згадує Олена.
Рішення стати військовим пілотом у хлопця з'явилося несподівано після 9 класу. Якось він прийшов додому і рішуче заявив: "Мамо, я буду льотчиком. І тільки військовим". Це був поклик крові. Адже льотчиками були його дідусь, прадід і батько.
Іван не злякався ані викликів своєї професії, ані тягаря відповідальності. Він швидко опанував управління винищувачами МіГ-29 і Су-27, а також навчально-тренувальним літаком Л-39. Після свого першого польоту він зателефонував матері, щоб поділитися враженнями: "Мамо, це просто неймовірно! У повітрі. Там, у небі, спокійніше, ніж на землі". Він захоплювався небесами, і вони відповідали йому взаємністю, поки війна не перервала цей зв’язок...
На випускному вечорі Іван представив своїх батьків своїй дівчині і оголосив, що вона залишиться жити з ними. Настя стала не лише його нареченою, а й донькою для батьків Івана. Ця родина стала надійною опорою для молодого захисника неба, підтримуючи один одного в усіх справах. Іван виявляв турботу про своїх близьких: під час повернення додому завжди збирав всіх на чашечку кави. Навіть коли мав лише короткий проміжок між відрядженнями, міг зазирнути на кілька хвилин, щоб просто насолодитися спільним часом.
Кохання Івана та Насті не виникло миттєво, воно формувалося поступово, несміливо, але з упевненістю. Це почуття було справжнім, щирим і рідкісним. Їхня зустріч не нагадувала сцену з романтичного фільму. Вони познайомилися в колі спільних друзів. Спілкування між ними було легким і невимушеним. Вони зустрічалися на вихідних, переписувалися та жартували. І щоразу, коли в їхньому житті виникали труднощі, доля змушувала їх знову зустрічатися. Це був зв'язок, який непомітно став найміцнішим у їхньому житті.
Іван завжди слугував мені еталоном ідеального чоловіка: він був спокійним і зрілим, незважаючи на свій вік. Його гумор був надзвичайно витонченим — чорним і саркастичним, — згадує Настя.
Їхнє почуття не виникло з першого погляду – воно було набагато глибшим. Лише згодом Настя зрозуміла, що той, кого вона знала вже давно, насправді є її справжнім партнером.
Одного разу мої подруги промовили: "Настю, зверни увагу - це саме той хлопець, який тобі підходить!" І в той момент у мене щось всередині наче зрушило... Я почала роздумувати. Тоді ми часто проводили час разом - гуляли, сиділи в компаніях, могли просто насолоджуватись тишею і музикою. Здавалося, що тільки я відчуваю цю магію. Але виявилось, що ці емоції були взаємними, - поділилась дівчина.
Восени 2020 року їхні життя вперше перетнулися офіційно. Іван приїхав у відпустку, і Настя, випадково помітивши його у дворі, одразу ж кинулася в обійми. Після цього вони вирушили з друзями на дачу. Без зв'язку, без телефонів – лише музика з автомобіля та безперервні розмови. Три дні разом, без жодних "не зручно".
— Це було просто фантастично. Ми усвідомили, що для справжнього щастя не потрібні гаджети. Навіть у тиші нам було комфортно разом. Після того вечора він відкрив мені свої почуття, і я відчула те ж саме. Вперше ми зрозуміли, що знайшли один одного, — розповіла Настя.
Існувало дві пропозиції руки. Перша була кумедною та безтурботною, як зазначила Настя, коли Іван під час відеодзвінка показав обручку, виготовлену з паперу. Друга ж мала відбутися в Миколаєві після закінчення навчання. Іван планував зробити це особливим чином, але війна внесла корективи у його наміри.
Під час своєї першої пропозиції руки і серця Іван, перебуваючи на відеодзвінку, згорнув папір у формі кільця і сказав: "Було б чудово жити разом". Я лише усміхнулася і відповіла "так". Щодо другої пропозиції, він планував зробити її в Миколаєві... Його друзі розповідали, що все було ретельно сплановано, але почалася війна, - ділиться Настя.
У їхньому житті було чимало щасливих моментів, сміху, мелодій та тривалих бесід на різні теми. Вони відчували себе гармонійним дуетом, якому було комфортно в своєму домашньому затишку.
Я спочатку не усвідомлювала, наскільки він цінує сімейні зв'язки. Він постійно стверджував: "Ні-ні, я поки що не готовий до родини". Але справа була не в тому, що він не мав бажання, а в тому, що ще не зустрів ту людину, перед якою зміг би розкритися. А от зі мною він став відкритим, - ділиться Настя, розповідаючи про етапи розвитку їхніх стосунків.
Одного разу ми проводили час разом. Ванічка вирішив заглянути в Instagram, і раптом в рекламі з'явилися дві обручки. Він, лежачи, промовив: "А чому б нам не одружитися?". Я не вагаючись погодилася. Через місяць ми будемо вже в шлюбі. Це була найчудовіша пропозиція, адже вона була максимально щирою.
Весільна церемонія пройшла в атмосфері спокою, затишку та щирості. Без шуму, пафосних виступів і розкішних залів, без натовпів гостей, але з тим, що найважливіше: глибинною любов’ю, відвертістю та усвідомленням, що цей день належить лише їм.
- Ми розписалися в Івано-Франківську удвох. Це збіглося з днем народження моєї свекруні і стало дуже символічним. Нас зустрічали батьки й моя сестричка - ми просто трохи поїздили містом, зробили кілька сімейних фото. І це було... дуже круто".
Ніхто нікуди не поспішав. Не було нервів. Була легкість. Сонце, що змило прогноз дощу. Усмішки - щирі, ненапружені. І навіть звичайне кафе того дня здавалося теплішим.
Вони вирішили відзначити своє свято не в ресторані, а... в горах. Самостійно замаринували м'ясо для шашликів в день весілля. Рано вранці зібрали необхідні речі та вирушили до Яремче - у затишний будинок серед карпатських ландшафтів та спокою. Там їх вже очікували друзі та товариші Івана.
Це була не просто подорож. Це був їхній простір. Їхній медовий дім. Вони насолоджувалися кожною хвилиною буття, сміялися, танцювали, навіть влаштували батл народних танців.
МИТІ ЛЮБОВІ В ПЕРЕРВАХ МІЖ ПОЛЕТАМИ
У цій родині випадкові подарунки не були в пошані. Вони завжди запитували одне в одного: "Що б ти хотів(-ла)?". Це було не просто виконання обов'язку, а щире бажання порадувати і принести користь. Проте найбільше радує Настю не стільки техніка чи ювелірні вироби, скільки несподівані сюрпризи без жодного приводу.
Прокидаєшся, а поруч з ліжком стоять кава і красиві квіти. Ми йдемо вулицею, де бабуся продає тюльпани. Ванічка, помітивши це, каже: "Іди далі", але сам миттєво підходить до неї і повертається з букетом. А коли я була в положенні, навіть не вимовляла жодного слова, а чоловік тихо вгадував мої бажання. Я лише подумала про кіндер - і от Ванічка вже стоїть з ним у руках. Наче читав мої думки, - поділилася Настя.
Дівчина обирала дарувати взаємність через подарунки. Навушники, різноманітні гаджети, романтичні вечори при свічках з улюбленими стравами. Атмосфера важила більше за розкіш. Турбота замінювала галас. Це стало найпотужнішим стимулом для Івана, тому що щоразу, як мав можливість, він мчав додому, наче на крилах.
Іван мріяв про висоти - і не лише в серці, а й на службі. Він хотів освоїти F-16. Готувався до навчання, підтягнув англійську, ставив собі нові планки. Бути штурманом - не просто льотчиком, а людиною, яка ухвалює точні рішення. Без зайвого героїзму - лише холодна розсудливість і відповідальність.
Я впевнена: він прагнув повернутися додому. Завжди. Це було не лише словами. Це була обіцянка, - рішуче зазначає Настя.
Іван завжди сприймав польоти не як просту професію, а як справжнє покликання, обов'язок і служіння. Навіть у тиші ночі, коли все навколо занурювалося у сон, його серце залишалося піднятим до небес. У ці спокійні миті Настя ставала його провідником на землі.
- Якщо йому дозволяли готуватись удома, він одразу приїздив. Йому було легше біля мене. Бувало, серед ночі будив: "Настюш, перевір, будь ласка". І я вставала, читала разом з ним, виправляла, пояснювала. Іноді - навіть без папірців, - пригадала Настя.
Ці приготування перетворювались на особливий ритуал, спільну подорож двох сердець: одне тримало в руках карту, інше — простори неба. Іван ніколи не вирушав у політ «просто так». У кожному завданні він вкладав усю свою увагу, шанував ризики і вірив у власні сили. Поруч завжди була її тиша, її мелодійний голос, її невимовне тепло.
- Я знаю точно: він хотів повернутись додому. Завжди. Це була не просто фраза. Це була обіцянка, - стверджує Настя.
Іван не був здивований новиною про майбутнє батьківство; його сім'я з нетерпінням очікувала цього важливого моменту. Мрія про дитину для них була такою ж реалістичною, як і їхнє весілля: все мало відбуватися з любов'ю, в потрібний час, без поспіху. Вони ретельно планували, проходили медичні обстеження та разом уявляли, яким буде їхній шлях. Але вагітність все ще не наступала. Настя вирішила повернутися до столиці.
В один прекрасний ранок молода дружина несподівано вирішила навідатися до чоловіка на Захід України. Цей сюрприз вразив Івана і приніс йому велику радість. Час, проведений разом, став для них справжнім чудом...
Протягом кількох тижнів Настя, живучи в столиці, почала відчувати зміни у своєму настрої. Вона стала більш дратівливою, і це було зовсім не в її стилі. Чоловік, побачивши таку трансформацію, вирішив, що можливо, її стан пов'язаний з вагітністю.
Настя пройшла тест і з радістю виявила дві смужки, на які так довго чекала.
— Я не могла повірити у таке чудо. Ванічка мав бути першим, хто дізнається цю новину. Тому я чекала, коли він повернеться з польоту, ходила туди-сюди в мовчанні, а всередині мене все бурлило. Коли він закінчив роботу, я зателефонувала й просто підключила камеру, щоб показати ті дві смужки. Він закричав від радості, забіг у кімнату до свого товариша, і вони обоє почали стрибати, як діти. Мені аж важко було повірити, що мій серйозний, стриманий Іван так щасливий, — розповіла Настя.
Іван був біля свого сина в момент його появи на світ. Дата пологів була заздалегідь відома, і командування надало йому відпустку рівно за тиждень до цієї важливої події. Маленький Льоша, наче відчуваючи, що батькові потрібно бути поруч, вирішив з’явитися на світ саме в останній день, коли Іван ще міг залишатися вдома.
Він був біля коханої весь цей час. Дев'ять годин чекання. Дев'ять годин тривоги. Вони говорили, мовчали, стискали одне одному руки. І в момент, коли Іван вийшов, щоб перевести подих, народився їхній Льоша.
- Я його слухала більше, ніж лікарів. Він був моєю опорою. А після народження сина нас залишили втрьох... і ми просто сиділи, дивились на сина і мовчали. Це був один із найсвітліших моментів у моєму житті, - пригадала Настя.
У кожному русі, жесті та погляді маленького Льоші можна побачити відображення його батька. Настя впевнена, що її син — справжня втілення Івана. Між ними швидко встановився особливий зв'язок. Коли Іван повертався додому, його маленький двійник дарував спокійні ночі без криків і сліз, наче відчував, що це час для спільного відпочинку.
Більше того, перша усмішка, яку малюк подарував через три дні після народження, перший щирий сміх, перше перевертання та перше "гу" – все це сталося в той момент, коли тато був поряд. Здавалося, дитина з нетерпінням чекала на прибуття Івана.
За словами Насті, після загибелі Івана Льоша став іншим. У ньому з'явилася тривога та неспокійність у поведінці. Проте любов залишилася. Він відчув втрату, хоча був ще занадто малим, щоб збагнути її повну глибину.
Коли ми повісили велике зображення Ванічки в кімнаті, Льошка сів, глянув на нього і раптом почав реготати. Він щось бурмоче, показуючи рукою, ніби веде бесіду з ним. І досі, коли я запитую: "Де тато?", він одразу ж звертає погляд на це фото і усміхається, - розповідає Настя.
Цей зв'язок - поза логікою. Лише серце знає, що дитина пам'ятає голос, обійми, тепло. Навіть якщо це тривало всього чотири місяці. Навіть якщо татко залишився тільки на фото. Він - у крові, у кісточках пальців, у сміхові, що звучить ідентично.
Кажуть, що народження дитини часто змінює динаміку стосунків, і деякі люди можуть відчувати відчуження. У нашому випадку все інакше. Льошка став ще більшою силою, що об’єднує нас. Він тепер - той місток, який з'єднує нас із татом. Я впевнена, що він його пам’ятає, - підсумувала Настя.
ОСТАННЄ ПОВІДОМЛЕННЯ
Головним оберегом для Івана стали не амулети, а слова коханої дружини, її записки. Із часів університету Настя писала йому маленькі послання - кілька рядків про кохання, підтримку, обійми. Вона думала, він просто читає й відкладає. Але виявилось - кожне слово було збережене, заховане, прожите разом із ним.
Останній лист вона передала в День святого Миколая. Це була скромна картка, схожа на дитячий запит до казкового персонажа, з одним простим бажанням:
"Любий Миколайчику, я не бажаю нічого особливого... лише щоб мій чоловік завжди залишався поряд..."
Коли Іван трагічно пішов з життя, його родина отримала несподіване повідомлення. Один зі знайомих, який брав участь у підготовці похорону, розповів, що в його кишені виявили записку з малюнком сердечка...
Я миттєво відчула: це належить мені. А потім мій товариш показав фотографію. Вона була з ним... Вона була пронизана його кров’ю. Те, що найбільше вражало, - сердечко. Він завжди тримав її при собі. До самого кінця, - поділилася Настя.
Насті передали записку. Вона тримала її в руках, прощаючись, але в душі усвідомлювала, що їй призначено залишитися там, де була до останнього. Адже якщо ці слова супроводжували його на небесах, вони повинні залишитися з ним і тут, на землі. Тож вона поклала записку в труну поряд із чоловіком.
Ніколи не уявляв, що війна може бути обмежена лише моїми бажаннями.
Іван завжди сприймав війну не лише як частину своєї долі. Його вибори були обдуманими, вчинки – розважливими, а висловлювання – серйозними. Він часто наголошував своїм товаришам: не варто бездумно кидатися в героїзм, не втрачайте ясність думки, адже за кожним з нас стоїть життя, за кожним – хтось, хто чекає.
Серед пасажирів, з якими Іван здійснював політ, був і Денис Василюк — особа, про яку він згадував з особливим теплом. Їхня остання спільна подорож залишила глибокий слід. І те, що сталося після цього, стало першим серйозним потрясінням, яке вибило Настю з її внутрішнього світу впевненості.
У той час я була в очікуванні дитини. Іван надіслав повідомлення: "Дениса збили". Мене охопила надія, і я одразу запитала: "Він ще живий?". У фінальні тижні перед його загибеллю я лише чула про нього захоплені відгуки. Іван дуже цінував спілкування з Денисом. Він завжди отримував важливі поради від старшого побратима, - розповіла Настя.
Настя відкриває свій внутрішній світ: до цього моменту вона ніколи не дозволяла собі думати "а раптом...". Проте в той день ця думка вперше спалахнула в її свідомості — холодна, незнайома, лякаюча. Вона миттєво спробувала її відкинути. Її метою було залишатися стійкою, не показувати хвилювання чоловікові. Як справжня бойова подруга і надійна опора, Настя невпинно підтримувала його дух і вселяла впевненість. Все мусило завершитися добре...
Настя згадує той вечір, коли у звичних розмовах промайнула незвична тиша. Це був вечір перед його вильотом. Зазвичай між ними було спілкування по відеозв'язку, спільні моменти із сином, який купався й усміхався татові.
Проте цього разу ситуація склалася інакше. Дитина плакала з більшою силою, ніж зазвичай. Настя відчувала себе втомленою, але водночас охопленою незрозумілою тривогою. І саме в цей момент Іван вимовив слова, які залишаться в її пам'яті назавжди.
Він глянув на нас і сказав: "Мені б хотілося ще раз вас побачити". Я була вражена. Подумала: чому "ще"? Адже ти ж зустрінеш нас завтра або через день, - ділилася Настя.
Іван тривалий час втупився в камеру. Його погляд метався між обличчям дружини та сина. Телефон, здавалося, завмер. Мовчазна пауза говорила більше, ніж будь-які слова. Нарешті він попрощався - так, як робив це завжди. Проте в її серці вже виникло щось неприємне.
Ранок почався як завжди. Знайомі повідомлення: "обожнюю, цілую, чекаю". Це був традиційний ритуал підтримки. Іван вирушив виконувати своє завдання, а вона, залишившись удома з дитиною, відчула неспокій. Важкість у тілі й розумі спонукала її взяти малюка й вийти на свіже повітря, щоб трохи заспокоїтися.
Настя невдовзі мала вирушити до свого чоловіка в Миргород. Подружжя з нетерпінням чекало на цю зустріч. Коли вона повернулася додому, почала складати свої речі. Подруги прийшли їй на допомогу. Молода жінка надіслала своєму Вані ще одне повідомлення з фотографією сина, написавши: "Я дуже хвилююся. Як ви там?"
Раптово в її серці почала наростати тривога, ставши дедалі виразнішою. Всередині активувалися таймери: вона усвідомлювала, скільки часу триває переліт. І щось уже не складалося в єдину картину.
І ось - лунає дзвінок. На телефон мами Насті. На дисплеї з'являється мама Івана. Настя підняла слухавку і... з важкістю передала її мамі. Всередині щось кричало: не роби цього, не слухай, не вимовляй це вголос!
Я зайшла в невелику кімнату, не знявши взуття. Просто стала спиною до стіни і раптом почула, як мама впала... і почала кричати. В ту мить все стало зрозуміло, - згадала Настя.
Слів не треба було. Слова б тільки зруйнували тишу, в якій усе вже сталося. Настя пам'ятає тільки фрагменти. Як крик сина виривав її із заціпеніння. Як серце благало хоч про якийсь шанс. Вона телефонувала побратиму, щоб перепитати. Їй так не хотілося втрачати бодай найменший шанс...
Написала їхнім найближчим друзям. Вони миттєво приїхали. Один із них зателефонував і промовив:
- Ні. Без вибач. Просто скажи щось...
Відтоді розпочалося її особисте страждання. Мрії розвіялися. Сімейне щастя було зруйноване. Їх спільний п’ятимісячний малюк залишився без батьківської опіки...
Пілот-винищувач Іван Болотов безстрашно захищав Україну в небі протягом майже трьох років повномасштабного збройного конфлікту. Він виконав десятки бойових місій, знищуючи ворожі сили та техніку.
2 лютого 2025 року він завершив своє останнє бойове завдання, яке полягало у підтримці Сухопутних військ, з метою знищення скупчення ворожих сил та техніки на одному з фронтових напрямків. Незважаючи на ризики, пов'язані із виконанням місії, він не відхилив свій літак від бойового курсу і успішно виконав завдання, проте сам загинув у процесі.
Прощання з майором Іваном Болотовим відбулось 5 лютого 2025 року в Києві на Майдані Незалежності. Йому було 24 роки...