Палац див: на перетині можливостей і реальності.

Архіви та відповідальність: хто стане оповідачем історії Палацу?

У період радянської епохи Львівська організація Спілки художників відігравала вирішальну роль у організації мистецьких виставок та розподілі ресурсів у місті. Проект Палацу мистецтв, розроблений архітектором Василем Каменщиком, був затверджений у 1987 році та мав стати основним виставковим простором Львова. Урочисте відкриття Палацу відбулося у 1996 році, приурочене до п'ятої річниці незалежності України. Чотириповерхова будівля вміщує 12 виставкових залів, загальна площа яких перевищує 3,6 тисячі квадратних метрів, з висотою деяких із залів понад 8 метрів. Загальна площа Палацу становить 8,7 тисячі квадратних метрів. Як це часто трапляється з новими архітектурними об'єктами в центрі міст, не всім жителям він сподобався. Спілка художників стала основним користувачем цього культурного простору, де регулярно проводилися звітні та тематичні виставки її членів. Найбільш відомими подіями стали весняні та осінні салони.

Фото: tvoemisto.tv Львівський палац мистецтв

У 1990-х роках у ПМ пройшло 222 художні виставки, на яких були представлені роботи як українських, так і іноземних митців. Нова інституція активно підтримувала виставки, дотримуючись традиційних форматів. Проте через брак досвіду в організації мистецьких подій навколо ПМ виникали певні скандали. Одним із таких випадків став осінній салон "Високий замок" 1999 року, який був затьмарений тим, що переможці Віктор Москалюк (живопис), Валерій Басанець (скульптура), Володимир Іванишин і Андрій Бокотей (прикладне мистецтво) не отримали обіцяних нагород. Салон обіцяв переможцям персональні виставки у європейських містах і проходив під патронатом міського голови Василя Куйбіди. Однак, виявилось, що мерія не передбачила витрат на спонсорську підтримку митців, і чиновники переклали відповідальність за це на організаторів.

Інший скандал пов'язаний з особливістю Положень про конкурс. Виявилось, що учасників не інформували докладно про ці Положення, зокрема, що "кращі твори салону за визначенням журі по закінченню виставки стають власністю організаторів". Художник Орест Івасюта з цим не погодився і склав заяву до оргкомітету з проханням повернути його роботу "Скарбничка". Водночас Олег Капустяк забрав свою скульптуру після виставки "під супровід анафем і погроз: мовляв, на найближчі п'ять років йому в ПМ вхід заказаний" (зі статті "Ріжне мистецтво з усіх усюд" Вікторії Садової для газети "Поступ", вип. 2.09.2000). Олег Капустяк поставився з розумінням до того, що таким чином ПМ як інституція хоче зібрати власну колекцію сучасного мистецтва, проте висловив сумніви щодо долі, яка чекатиме на цю збірку, і гарантій, що її не розпродадуть. Доля цієї збірки сьогодні невідома.

До п'ятиріччя ПМ був опублікований хронологічний довідник, підготовлений на основі дипломної роботи студентки Львівської академії мистецтв Марії Хрущак. Проте, авторство не було вказане, а головним редактором вказали тодішнього директора Палацу Романа Наконечного. Цей випадок порушення прав інтелектуальної власності привернула увагу самої студентки, яка висловилася про це у статті "Усе наше -- найкраще" для газети "Поступ" (випуск 34, 2002) та надала критичний аналіз діяльності цього виставкового простору.

Архівування історії ПМ могло б стати критичним інструментом для трансформації інституції. Проте, на жаль, дуже сумнівно, що існує архів виставок, кураторських програм, інституційних змін, що відбувалися впродовж майже трьох десятків років. Хто має право й обов'язок писати історію цієї інституції?

Палац як арена протистоянь і можливість для нових призначень.

Від середини 1990-х і до початку повномасштабного вторгнення у приміщеннях Палацу відбулися тисячі мистецьких і ділових заходів, презентацій і зустрічей різних масштабів. Окрім Салонів від НСХУ, тут проходив Форум видавців. Але чи не найбільше в Палаці проводили немистецьких подій: виставки виробників ювелірних прикрас, медичного обладнання, товарів з Індії, ярмарки вина, сиру, шоколаду та меду, фестивалі тату й індустрії краси та моди. У нецільовому використанні приміщень десятиліттями звинувачували керівників інституції: Романа Наконечного (був директором до 2008 року), Юрія Гнатковського (2008-2018) і Юрія Візняка (2018-2024).

Check out this post on Instagram!

A post shared by "ЕлітЕКСПО" ювелірний маркет (@elitexpo_lviv)

Яскравим проявом реакції мистецького середовища на використання експозиційних просторів ПМ стало дійство, організоване Ольгою Марусин та Ярославом Футимським у листопаді 2020 року. Ця акція, яка, на щастя, була зафіксована В'ячеславом Поляковим, стала спонтанним висловленням думок молодих митців. Великий банер, виготовлений на балконі художньої майстерні SOMA і виставлений перед головним входом до ПМ, яскраво ілюстрував їхнє бачення цього місця, його публічної репрезентації, занедбаності та комерційних аспектів.

Фото: В'ячеслав Поляков

Імовірно, розквіт потенціалу Палацу припав на директорство Юрія Гнатковського. Саме в цей час ПМ був однією з локацій Тижня актуального мистецтва, Школи перформансу. Став важливим кіноосередком: тут діяв Кіноклуб і розміщувався офіс фестивалю короткометражного кіно Wiz-Art; впродовж 2009-2016 років ПМ видавав журнал про мистецтво A-Z art (вийшли пʼять номерів, з перервами, утім це все ж рідкісний приклад інституції, яка не тільки надає приміщення для виставок, але й рефлексує мистецькі події). Важливо додати, що ці чудові ініціативи були втілені завдяки команді дуже мотивованих людей, зокрема, заступниці директора з виставкової роботи ПМ Наталці Космолінській.

У 2018 році на місце Юрія Гнатковського, який обіймав посаду директора, був призначений Юрій Візняк, депутат Львівської обласної ради від фракції Радикальної партії Олега Ляшка. Він став тимчасовим виконувачем обов'язків директора без проведення конкурсного відбору, що викликало певне невдоволення громадськості. Восени того ж року був оголошений конкурс, у якому Юрій Візняк виявився єдиним претендентом і здобув перемогу. 12 березня 2019 року на сесії обласної ради його офіційно призначили генеральним директором Палацу на п'ятирічний термін. Протягом свого керівництва з 2019 по 2023 рік Візняк отримав критику за підозрілі угоди з орендою, зокрема, щодо оренди тераси палацу в 2020 році, але формально залишався на своїй посаді до завершення контракту.

Зображення: facebook/Львівський палац мистецтв Урочисте відкриття експозиції "100 років самотності", на якому присутній генеральний директор Львівського палацу мистецтв Юрій Візняк (в центрі уваги).

29 січня 2024 року Юрій Візняк подав заяву про звільнення за власним бажанням у зв'язку із завершенням дії контракту. У той же день на зборах трудового колективу ПМ працівники провели таємне голосування, в результаті якого одностайно висловили підтримку кандидатурі тодішнього заступника директора Олександра Лабецького на посаду керівника. Однак, остаточне рішення щодо призначення директора приймає обласна рада, яка не врахувала думку колективу і в лютому 2024 року (без проведення відкритого конкурсу) призначила Левка Ваньковича в. о. директора, а в липні -- директором. Проте вже в липні суд скасував це останнє призначення, хоча статус в. о. залишається чинним на даний момент.

Минулого року відбулася стратегічна сесія, на якій було розроблено нове бачення для Палацу. У заході взяли участь кілька десятків митців, депутатів і управлінців. Чи передбачає це нове бачення проведення відкритого конкурсу на посаду директора? Чи готове місцеве мистецьке середовище пропонувати кандидатури, які відповідатимуть вимогам до цієї інституції? Чи зможе мистецька спільнота повернути собі простір, який, здавалося, було втрачено?

Інституційна вразливість: контроль інформації

Принаймні двічі Палац мистецтв виявив свою уразливість як культурна інституція, що займається виставковою діяльністю, через акти цензури. У жовтні 2011 року тут відбулася персональна виставка художника Станіслава Сілантьєва під назвою "Agricultura". Та вже наступного дня, 12 жовтня, у сусідньому залі відкрилася експозиція, присвячена 135-річчю Коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша, за участю членів Спілки художників. Роботи Сілантьєва викликали незадоволення у спілчан, особливо через зображення Тараса Шевченка поряд з кенгуру та носорогом. Як зазначає Галина Терещук у своїй статті "У Львові почали цензурувати мистецтво?" для "Радіо Свобода", художник Любомир Медвідь був вкрай обурений тим, що подібні твори взагалі були представлені в Палаці мистецтв, який є установою комунальної власності. У цій ситуації відбулася розмова між головою комісії з питань культури Львівської облради Орестом Шейкою та в.о. директора Львівського палацу мистецтв Юрієм Гнатковським. Як писав Любко Петренко у статті "Мистецтво провокації, або Провокація мистецтвом" для видання Zaxid.net, пан Шейка натякнув, що подібні виставки можуть загрожувати кар'єрі Гнатковського. В результаті, виставку було закрито 16 жовтня 2011 року.

Зображення: люб'язно надане автором.

Мистецька рада "Діалог", заснована в 2011 році представниками львівського культурного середовища, сприйняла ситуацію як прояв цензури та закликала керівників культурних установ захищати права митців на відкриті дискусії. Внаслідок цього, 17 жовтня в ПМ відбулося обговорення виниклого конфлікту. Ця зустріч стала справжньою легендою локального масштабу: фраза Влодка Кауфмана "Я прийшов сюди, бо дізнався, що комусь щось заборонили!" передавалася з уст в уста протягом багатьох років. Цікаво, що художник Любомир Медвідь, відомий своєю боротьбою проти тоталітаризму, активно пропонував створити при ПМ наглядову художню раду. У відповідь, директор Музею Ідей Олесь Дзиндра зазначив, що кожен митець має нести відповідальність за свої роботи, і досвідченого куратора було б достатньо для організації кожної виставки, поклавши на нього відповідальність. Зрештою, як повідомив Юрій Гнатковський, така рада формально існувала в ПМ.

У жовтні 2021 року історія повторилася: в Палаці відбулася виставка під назвою "Сто років самотності", що об'єднала 120 творів митців із Закарпаття, Львівщини та Києва. Через кілька днів після відкриття дві роботи художника Олега Сусленка були вилучені. Сам автор випадково виявив їх відсутність, відвідавши експозицію 10 жовтня. В адміністрації Палацу пояснили, що роботи, в яких містилися фрази Suck my dick і Kiss my ass, були зняті після отримання скарг від відвідувачів. Художник розцінив цей випадок як прояв цензури, про що йдеться у статті Катерини Сліпченко для Zaxid.net.

Зображення: zaxid.net Олег Сусленко. "Suck My Dick", акрил, гірлянда. Виставка "Сотня років самотності" у Львівському палаці мистецтв.

На відміну від випадку, що стався десять років тому, цього разу ПМ, під керівництвом Юрія Візняка, не зміг організувати відкриту дискусію на своїй площадці. 16 жовтня 2021 року причини для вилучення картин обговорювалися у Львівському муніципальному мистецькому центрі. У заході взяли участь Олег Сусленко (художник), Тарас Табака (куратор виставки), Ксенія Малих (модераторка), Павло Гудімов (куратор "Я Галерея"), Ляна Мицько (директорка центру), Алевтина Кахідзе (художниця, яка підключилася онлайн) та Ольга Луковська (заступниця директора Палацу мистецтв, що приєдналася по телефону). Жоден представник адміністрації або команди ПМ не був присутній на заході. Під час дискусії стало відомо, що деяким відвідувачам або членам адміністрації не сподобались роботи Олега Сусленка, за що куратор Тарас Табака опинився перед вибором: закрити виставку або вилучити "провокативні" експонати. Він вирішив поступитися на користь більшості, з важким серцем погодившись на вилучення робіт Сусленка. Ксенія Малих влучно підбила підсумки обговорення, зазначивши, що ми спостерігаємо два важливі симптоми: по-перше, не всі усвідомлюють, що цензура — це ненормально, і що ми все ще знаходимося в умовах, де можливе цензурування виставок, і по-друге, існує брак рефлексії з боку куратора та інституції щодо ситуації з виставкою.

Ці ситуації яскраво демонструють, як інституції можуть бути вразливими до зовнішнього тиску, будь то з боку керівництва або інших джерел. Це породжує питання: чи доцільно для мистецької спільноти боротися за інституцію, яка терпить подібні явища?

Зображення: Львівський палац мистецтв Виставка "ОАЗА?" в Львівському палаці мистецтв Оаза або ілюзія: новий експозиційний проект з класичними умовами гри.

Виставка "Оаза?" є захоплюючою подією для всіх, хто цікавиться сучасним мистецтвом. У ній беруть участь 39 митців: Влодко Кауфман, Олексій Абрамов, Мирослава Бачкур, Микита Віска, Артур Гармідер, Андрій Гелитович, Віталій Грех, Сергій Грех, Сергій Декалюк, Богдана Давидюк, Андрій Дудченко, Дзвенислава Загайська, Стас Жалобнюк, Маргарита Журунова, Олексій Коношенко, Антон HUDO, Павло Круппот, Ольга Кузюра, Богдан Кухарський, Микола Лукін, Богдан Локатир, Ірина Максимова, Максим Мазур, Інна Харчук, Марія Пляцко, Андрій Підлісний, Тарас Попович, Сергій Радкевич, Вікторія Романчук, Андрій Роїк, Наталя Сацик, Петро Сметана, Софія Станко, Юлія Семків, Володимир Семків, Вероніка Чередниченко, Андріана Чуніс, Денис Шиманський та Ярина Шумська. Куратори залишаються в тіні, що викликає питання про принципи формування експозиції. Чи це лише спроба дистанціюватися від традиційних виставок НСХУ? І чи можна уникнути критики чи цензури, ховаючись за концепцією "без кураторства"?

Зображення: facebook/Львівський палац мистецтв Виставка "ОАЗА?" у Львівському палаці культури

Чи є це разовим інцидентом, чи керівництво намагається здійснити амбіційний план перетворення Палацу мистецтв на важливу інституцію сучасного мистецтва, створивши при цьому стійку стратегію? Наприклад, можна було б впровадити публікацію річного плану роботи та надавати звіти про фінансові витрати, активно реагувати на критику та публічно пояснювати рішення адміністрації, а також відкрито роз'яснювати критерії відбору проєктів і учасників, налагоджувати співпрацю з іншими культурними установами як в Україні, так і за кордоном, відновлюючи зв'язок з історією Палацу. Врешті-решт, навіть найкрасивіша виставка не зможе компенсувати роки втрати репутації, і важливо мати певні гарантії (або хоча б обіцянки) щодо змін у менеджменті, комунікації та програмній діяльності інституції.

Історію Палацу мистецтв можна стисло охарактеризувати як період інституційної нестабільності: призначення керівників без конкурсу, скасування їхніх рішень через суд, фінансові труднощі та конфлікти з представниками мистецтва. Чи здатна організація відновити довіру, якщо змінюється керівництво, але сама система залишається незмінною? І, в кінцевому підсумку, які сподівання на сьогодні покладає мистецьке середовище на Палац мистецтв?

Зображення: facebook/Львівський палац мистецтв Виставка "ОАЗА?" у Львівському палаці культури